Розвиток кінематографу у другій половині ХХст.

Кінематограф як найпопулярніший вид мистецтва XX ст. в Україні залучав до себе талановитих режисерів і акторів. Він впливає на театр, живопис, скульптуру і музику. Завдяки кіно вдалося зберегти в пам'яті українців видатні події історії України та життя багатьох діячів культури. Водночас рубіж тисячоліть ознаменований і кризою кінематографа, що охопила увесь світ, зокрема Україну, Серед багатьох причин цього — атака мас-культури, домашнього відео, брак коштів, поширення «спілкування» з комп'ютерами як ще один спосіб отримання візуальної інформації. З огляду на це перед українським кіно також стоїть проблема пошуку свого героя, свого глядача. Своєрідним фундаментом кіномистецтва України другої половини XX ст. стало так зване «поетичне кіно». Ця назва свідчить про той неповторний дух краси, поетичного сприйняття життя і людини, що втілили українські кінематографісти.

Розквіт поетичного кіно припав на 60-ті роки. Однак його твори нелегко пробивали собі дорогу в життя: так, дивом зберігся фільм І.Драча і Ю.Іллєнка «Криниця для спраглих», не вийшли в прокат «Тіні забутих предків», «Вечір на Івана Купала» тощо. Високий поетичний дух цих фільмів, віртуозна режисерська техніка, на думку бюрократів, були далекими для народу. У цей період було знято блискучу комедію, що оживила традиції українського гумору, — «За двома зайцями» В.Іванова.

Сергій Параджанов (Саркіс Параджян) (1924—1996) — український і російський режисер, художник. Після закінчення ВДІКу працював у Києві на кіностудії ім. Довженка. У 1966р. за фільм «Тіні забутих предків» одержав спеціальний приз на Венеціанському кінофестивалі. Був репресований владою за «несоціалістичне» кіно. Режисерській манері притаманна підвищена виразність, алегоричність, романтичність бачення світу. Майстерно використовував специфічні властивості вірменської, азербайджанської, української культур. У фільмі «Колір граната» (1968) про вірменського поета Саят - Нова незвичайність поетики пов'язана з середньовічним світоглядом, впливом законів східної мініатюри (зворотна перспектива, зоровий ряд архітектури, особлива гра акторів — гра тілом, пластикою, жестом і водночас обличчя, яке не виражає емоцій).

«Тіні забутих предків» створено до 100-річчя від дня народження М.Коцюбинського, за повістю якого і написано сценарій до фільму. З прем'єри фільму в кінотеатрі «Україна» в 1965 р. почалися арешти української інтелігенції. Сергій Параджанов і Ю. Іллєнко висловили свою зачарованість світом Карпат, людьми, що живуть там у гармонії з природою. Фільм належить до ліро-епічного жанру, тому має особливу поетику. Час і події в кадрі можуть бути дуже динамічними або нерухомими, кольори чисті й насичені. У фільмі відчутний вплив гуцульського іконопису — персонажі часто повернуті до глядача або зображені в профіль. Цей особливий світ, що виникає у фільмі, став уособленням буття українського народу, глибин його духу. Не випадково вражений фільмом президент Франції Шарль де Голь замовив собі особисту копію фільму.

80—90-ті роки — період кризи, що охопила світовий і український кінематограф. Причини — економічний занепад, криза авторитетів та авторського (режисерського) кіно. В ці роки продовжують працювати Ю.Іллєнко, А.Войтецький, Р.Василевський. Проголосивши незалежність, Україна постала перед проблемою власного українського кінофестивалю, за допомогою якого кінематографісти мали змогу підтримувати творчі зв'язки. Ним став фестиваль «Арсенал».

Юрій Іллєнко (1936) — український кінорежисер, художник, сценарист. Найбільший представник «поетичного кіно» в Україні. Фільм «Криниця для спраглих» 22 роки не виходив на екрани через ідеологічну цензуру. Лауреат державної премії ім. Шевченка (1991). Фільм «Лебедине озеро. Зона» здобув премію кінофестивалю в Канах. Останні роботи — кіносценарій «Агни Агасфер», фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Член Академії мистецтв України, автор книги «Парадигма кіно». Завідувач кафедри кінорежисури в Київському інституті театру і кіно.

Головною темою українського кіно 90-х стала нова реальність, можливість показати її такою, якою вона є, без страхів і заборон. На екран виплеснулися страшні й нескінченні проблеми: дилетанти скрізь і повсюди, аморальність і руйнування людських стосунків, відсутність інформації, відсталість (А.Бенкендорф «Хіппініада», казка В.Новака «Принцеса на бобах», «Святе сімейство» М.Бєлікова тощо).

Великим проектом стала історична епопея «Вогнем і мечем» польського режисера Єжи Гофмана. В основі сценарію фільму — роман Г.Сенкевича, який розповідає про повстання українського народу XVII ст. проти Польщі. У фільмі створено яскраві образи запорозьких козаків. Він багатий на драматичні колізії. Особливого звучання йому надає розповідь про зворушливу історію кохання. Звертання до історії — це заклик до роздумів про сьогодення, про взаємини двох народів.

У фільмі задіяні відомі актори. В ролі Богдана Хмельницького знявся видатний український актор Богдан Ступка, у ролі Івана - Олександр Домогаров. Вони створили образи різнопланових і цікавих персонажів,

З бесіди В.Мельниченка, доктора мистецтвознавства, з Богданом Ступкою:

В.М. — Що стосується Богдана Хмельницького, то Сенкевич зображає його як українського вождя, який «нічого не бачив далі своєї особи, живився вогнем і кров'ю і, страждаючи від самолюбства, занапастив свій народ, свою країну...» Ти гадаєш, твій народ пробачить тобі участь у такому трактуванні національного героя?

Б. С. — Про це не може бути й мови. Я бачу Хмельницького сильним, розумним, високоосвіченим сином українського народу, талановитим полководцем і блискучим дипломатом. Він зміг відчути надію і козацьких, і сільських мас, стати справді народним вождем, особистістю світового масштабу. Таким він буде у моєму виконанні».

Інакша доля спіткала український історичний телесеріал «Тарас Бульба та його син» майстра кіно Віктора Греся. Режисер уже впродовж десяти років домагається постановки фільму, написавши безліч листів державним діячам України. В. Греся цікавить психологічна основа подій, що відбуваються у романі-епопеї Гоголя, а також страшні протиріччя в людських долях.

В Хотинской битве — юность Тараса Бульби. Там, на поле боя, за его храбрость его отметил сам король Владислав, а вручил ему награ-ду — именную саблю — тогда еще молодой полковник Потоцкий, тот самий, которий через годьі будет вести с полками Бульби жестокую борьбу... И привяжут Тараса, чтобы сжечь, к тому самому старому дубу, под которым когда-то праздновали Хотинскую победу за одним столом король Владислав и Сагайдачний со своими воинами...

Фільм Станіслава Клименка «Душа» також присвячений дороговказу, зірці українського мистецтва Тарасу Шевченку (телесеріал, 1997). Жанрова основа фільму, за словами режисера, — навчально-просвітницька. Одним із завдань фільму було правдиве, без зайвого блиску та помпезності, зображення життя Поета, атмосфери його оточення, духовного світу, його права на помилки й перемоги. Головна лінія фільму все-таки — інтимно-лірична, взаємини Шевченка з Варварою Рєпніною, які так і не втілилися у велике кохання. Причина цього, як зазначав виконавець головної ролі Тарас Денисенко, — масштабність особистості Поета, його «душевна дистанція».

Іван Миколайчук — український актор і режисер, «лицар кіно». Працював на кіностудії ім. Довженка. У кіно знімався вже на другому курсі інституту. Обидві ролі — Тараса Шевченка й Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» — вершини його творчості. Наступні ролі отримував важко, не вписуючись у фільми «соціалістичного реалізму». У фільмі «Вавилон XX» (за мотивами роману В.Земляка «Лебедина зграя») зіграв сільського філософа, який живе тільки за духовними цінностями.

Його манера свідчила про неповторну атмосферу, у якій відбувалося його творче становлення. Інтелектуальне, різнопланове кіно захоплювало його й давало можливість виявити свою силу, стихійність. Блискучі зовнішні дані в поєднанні з акторською технікою виводили його за межі чистої «етнографічності», змушували відчувати напружене духовне життя на екрані. Актор завжди ніби перебував на межі реального й фантастичного, марення і дійсності.

«Хороший фільм має бути як музичний твір... Якби мені колись вдалося створити кіносюжет і спрямувати все своє кіномислення так, як це вдається зробити в музиці, то про більше я б і не мріяв».

І.Миколайчук

Кіра Муратова (1934) — український режисер і сценарист. Навчалася в майстерні С.Герасимова у ВДІКу. Основні роботи: «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Астенічний синдром», «Серед сірого каменю», «Три історії».

Кіра Муратова любить створювати, як вона їх називає, «провінційні мелодрами». У 70-ті роки це можна було б вважати подвигом: адже під маркою «потрібного народу кіно» на екранах з'являлися герої радянських оптимістичних фільмів, де душа зводилася до переживання виробничих колізій і несла в собі партійний ідеал. Фільми Кіри Муратової — це скромні «мелодрами» зі сльозами й почуттями, які протестували проти «втечі» від важливих дрібниць життя, несказаного «дякую» або недобаченого чужого болю. «Це — прижиттєве відлучення від життя» - так відкрив кредо К. Муратової кінокритик В.Гульченко [38]. Герої фільмів, здавалося б, звичайні, ситуації зрозумілі й повсякденні. Однак «любовні трикутники» виявляються зовсім не трикутниками з ревнощами, сумом, підлістю, а «багатокутниками», де почуття героїв можуть і не перетинатися («Короткі зустрічі»).

Найбільше вражає фільм К.Муратової «Астенічний синдром». Строкаті події, випадкові люди, які начебто й не герої. Навіщо це? А тому що більше немає «мелодрами» як поезії почуття. Режисер перейшла до інших жанрових вимірів. Адже астенія — це глибоке виснаження, хвороба людини, що позбавляє її сил жити. А що, якщо вона, астенія, поширюється у суспільстві? Тому й називають «Астенічний синдром» фільмом-розпадом. Адже, спостерігаючи за юрбою, що снує в метро, ви розумієте: ніхто й нікому тут не потрібний. І ніколи не буде потрібний. Дисонанс, роздратування, неприйняття — це фільм Муратової.

У 80—90-ті роки режисер усе більше втікає у свою «магічну реальність» Цей світ Муратової не потребує пояснення, тлумачення. Він потребує співчуття. Це — наше життя, змінене нашими думками, почуттями. Особливо це стосується «Трьох історій» (1998). Трупи, брудна котельня, якісь соціальні «покидьки», а зовсім не люди. Фільм порівнювали з Фелліні за кількістю моторошних, химерних персонажів. Його можна порівняти з «чорним» кінематографом з його інстинктами вбивства і насильства. Однак її фільми рятує від модної і зрозумілої всім «чорнухи» художність, дистанціювання від механічного копіювання цього моторошного життя. Муратова дуже незалежна в тому, як і що вона знімає. Тому саме їй у 1992 р. було вручено премію американського фонду незалежного кіно ім. А.Вайди.

Український кінематограф другої половини XX століття зумів сказати своє неповторне «слово» у різних жанрах, і насамперед — у сфері художнього кіно. Однак криза авторського кіно, що простежується й на рівні світового кінематографа, внутрішні соціально-економічні причини звузили можливості українського кінематографа цього періоду.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Науково-популярні фільми	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.