Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Початок теоретичної соціології як окремої науки (перша половина ХIХ ст.).

ББК 60.5

Г. В. Дворецька та ін., 1999

ISBN 966–576–196–9 ã КНЕУ, 1999

ВСТУП

Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення соціології розрахований на студентів усіх форм навчання за програмами бакалаврату та магістратури. В посібнику розглядаються зміст основних категорій та понять, закономірності, підходи, структура й функції соціологічної науки, методи й організація соціологічних досліджень.

Вивчення даного курсу допоможе сформувати у майбутніх фахівців соціологічне мислення і культуру, надасть їм необхідну допомогу в розумінні сутності й змісту складних соціологічних явищ і процесів, що відбуваються в сучасному ринковому суспільстві, у виявленні причин та джерел їх виникнення, в усвідомленні природи різних соціальних конфліктів та пошуку адекватних шляхів їх подолання й вирішення, крім того, надасть допомогу в прийнятті й реалізації ефективних управлінських рішень, які були б спрямовані на нормальне функціонування і подальший розвиток соціальних об’єктів в умовах ринку.

Вивчення цього курсу дозволить також оволодіти навичками підготовки й проведення конкретних соціологічних досліджень у майбутній практичній діяльності по управлінню соціальними процесами, соціальними групами й соціальними організаціями, незалежно від сфери діяльності та форми власності.

І, нарешті, пропонований навчально-методичний посібник ставить за мету сприяти формуванню у майбутніх спеціалістів уміння використовувати соціологічний підхід як важливий засіб і дійовий інструмент аналізу складних соціальних проблем у всіх сферах життя, а головне — в діяльності ділових організацій різних типів і видів.

Тема 1. Соціологія як наука.

Природа соціології, її предмет, система категорій та закономірностей. Приступаючи до вивчення цього питання, слід перш за все з’ясувати, що являє собою соціологія як наука? Поява соціології як самостійної науки була зумовлена розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці ХVIII — на початку ХIХ ст. У цей час світ зазнав глибоких соціальних змін, пов’язаних з переходом від традиційного до сучасного індустріального суспільства. Нові форми економічного та політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Виникла потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство, про тенденції розвитку до позитивної науки про суспільство як живе функціонуюче утворення. Оскільки тоді суворі наукові методи продукувалися і використовувалися головним чином природознавством, то й соціологія відчуває його вплив. Її становлення проходить під загальним прапором позитивізму.

У становленні соціології можна виділити ряд етапів.

Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єктивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.

Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання.

Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.

Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство. Дуже важливо провести строгий розподіл між об’єктом і предметом соціології. Об’єктом тієї чи іншої науки завжди виступає певна сфера суспільного життя. Прийнято вважати, що об’єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв’язків і відносин, котрі носять назву соціальних. Соціальні зв’язки, соціальна взаємодія, соціальні відносини і спосіб їх організації є об’єктами соціологічного дослідження.

Предмет же соціології, оскільки він виступає результатом дослідницьких дій, не може бути визначено однозначно. Справа не тільки в тому, що вивчає наука. Важливо зрозуміти, як вона це робить. Відповіді на такі різні запитання — “що” та “як” — характеризують відмінність між об’єктом та предметом науки. Питання про предмет науки — це визначення характерного для саме цієї науки кута погляду на об’єкт.

У наших посібниках наводяться різні визначення предмету соціології. Так, у “Короткому словнику” соціологія визначена як “наука про закони становлення й розвитку суспільства загалом, соціальних відносин та соціальних спільнот”. У “Соціологічному довіднику” під соціологією мається на увазі “наука про закони й форми соціального (суспільного) життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соціальних системах, спільнотах, інституціях, процесах”. Колишній президент Радянської соціологічної асоціації академік Т. І. Заславська визначає соціологію як науку про закономірності функціонування, розвитку й взаємодії соціальних спільнот різного типу. Цю точку зору поділяє і відомий російський соціолог В. О. Ядов. Нам здається, що таке визначення предмета соціології найбільш привабливе.

Дуже важливим питанням є питання про основні категорії, основні наукові поняття соціологічної науки. Мова йде про виділення таких вихідних категорій, які лежать у фундаменті науки. Як і у визначенні предмета соціології тут немає єдності думок. Одні вважають, що такою категорією виступає поняття “суспільство”, інші — “громадянське суспільство”, треті — “соціальна система” або “соціальна структура”, четверті — “соціальна група”, п’яті — “соціальна спільнота” і т. ін. Враховуючи вищерозглянуту загальну характеристику предмета соціології, найбільш правильною уявляється остання позиція, а саме — визнання ключовою категорією соціології категорії “соціальна спільнота”.

Якщо категорії соціології відбивають ті чи інші суттєві сторони, риси, властивості об’єкта цієї науки, то закони соціології виражають глибинні, суттєві, необхідні зв’язки між ними. Це, перш за все, закони дії та взаємодії суспільства, соціальних спільнот, груп та особистостей. Це означає, що соціальні закони регулюють поведінку людей і їхніх груп, визначаючи стосунки між особистостями, їхніми спільнотами, і проявляються в діяльності людей та їхніх об’єднань.

До числа соціальних відносяться, наприклад, закони соціальної диференціації та інтеграції, соціальної мобільності, інтернаціоналізації суспільного життя, соціалізації індивіда, урбанізації суспільства та інші. У житті соціальні закони реалізуються конкретними людьми і в конкретних умовах, а тому проявляються як закони-тенденції.

Класифікація законів соціології може бути проведена за різними основами. За ступенем спільності ці закони можуть бути поділені на загальні, тобто такі, що визначають розвиток суспільства, соціуму, соціальної системи як цілого, і спеціальні, тобто характерні для окремого елемента соціальної системи, частини суспільства.

За характером, способом прояву соціальні закони поділяються на динамічні й статичні. Перші виражають жорсткий, однозначний зв’язок між послідовністю подій у конкретних умовах і визначають напрямки, фактори й форми соціальних змін. Другі — детермінують соціальні явища не суворо, а з певною мірою вірогідності, вони відбивають основні напрямки і тенденції соціальних змін у межах збереження даного соціального цілого.

Структура, метод і функції соціології. Соціологію можна поділити на теоретичну, спеціальні галузеві соціологічні теорії і прикладну соціологію.

Теоретична соціологія — це багатоманітні концепції, що розглядають різні аспекти соціального розвитку суспільства, а саме: всю сферу соціального життя — соціальні спільноти, соціальні відносини, процеси, інститути. Інакше кажучи, соціологічна теорія охоплює на високому рівні абстрагування, причинні зв’язки у розвитку соціальних явищ, описує соціальні взаємозв’язки у загальному вигляді. Слід наголосити, що є багато концепцій розвитку суспільства, тому теоретична соціологія — це велика кількість усіляких течій, шкіл, напрямків, які по-своєму, зі своїх методологічних позицій пояснюють специфіку розвитку суспільства.

Спеціальні соціологічні теорії — це галузі соціологічного знання, які мають своїм предметом дослідження відносно самостійні, специфічні підсистеми суспільного цілого і соціальних процесів (наприклад, соціологія соціальних груп, соціологія міста або села, етносоціологія, економічна соціологія, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія сім’ї, соціологія культури, соціологія управління та праці.

Прикладна соціологія — практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій. У цьому виявляється єдність емпіричного та теоретичного, яка становить фундамент кожної науки. Прикладна соціологія має свої категорії, які у загальному та концентрованому вигляді відображають соціальну дійсність, а також методи дослідження: опитування, спостереження, аналіз документів…

Якщо визначення предмета соціології дозволяє отримати відповідь на запитання, що вивчає ця наука, то характеристика її методу повинна дати відповідь на запитання: як, яким чином соціологія підходить до вивчення суспільства.

Своєрідність методу соціології полягає, по-перше, у тому, що цей метод не можна правильно зрозуміти без визнання методологічної ролі соціальної філософії відносно соціології та інших суспільних наук. І в цьому плані метод соціології — це перш за все специфічний прояв, конкретизація соціально-філософського методу при всебічному вивченні суспільства як цілісної соціальної системи.

По-друге, вивчення в соціології суспільства саме як цілісної соціальної системи зумовлює широке використання цією наукою методу структурно-функціонального аналізу, згідно з яким кожна сфера суспільного життя (економічна, політична, соціальна або духовна) і кожен її суб’єкт (особистість, клас, нація, сім’я та ін.) розглядаються як відповідні підсистеми і з’ясовуються їх місце й роль у суспільстві (як системі), їх дії та взаємодії. Метод соціології вимагає вивчати суспільство під кутом зору його структури, функціонування та розвитку.

По-третє, в структуру методу соціології включаються методологічні принципи соціологічного дослідження суспільства і на макрорівні, тобто як цілісної соціальної системи, і на середніх рівнях, тобто на рівнях окремих її елементів, підсистем, і на мікрорівні, тобто на рівні міжособистісних взаємовідносин.

По-четверте, одна з найважливіших характеристик методу соціології полягає в тому, що при вивченні соціальної реальності соціологія спирається на емпіричне її дослідження. У межах такого дослідження, у свою чергу, використовуються різноманітні методи: спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент та ін.

По-п’яте, як зазначає відомий американський соціолог Нейл Смелзер, соціологічне знання має такі складові: факти, гіпотези й теорії. При цьому соціологічні методи він розглядає як правила й прийоми, за допомогою яких факти, гіпотези й теорії взаємопов’язуються. Під гіпотезою, з якої починається соціологічне дослідження, мається на увазі припущення про причинний зв’язок одних фактів з іншими, а під теорією — система взаємопов’язаних вихідних положень і гіпотез.

Різноманітність зв’язків соціології з життям суспільства, її суспільне призначення визначається, насамперед, тими функціями, які вона виконує. Основні функції соціології: теоретична, описова, інформаційна, прогностична, ідеологічна.

Теоретична функція — це концентрація, роз’яснення, поповнення та збагачення існуючого соціологічного знання, розроблення законів і категорій даної науки на основі дослідження соціальної дійсності.

Описова функція — систематизація, опис, накопичення дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, різного роду наукових звітів, статей, книг.

Інформаційна функція — збирання, систематизація та накопичення соціологічної інформації, отриманої в результаті проведених досліджень.

Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обгрунтуванням короткотермінового або довгострокового прогнозу досліджуваного об’єкта. Ідеологічна функція випливає з того, що соціологія об’єктивно бере участь в ідеологічному житті суспільства.

Співвідношення і взаємодія соціології та інших суспільних дисциплін. Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Особливо важливо розглянути співвідношення і взаємодію соціології з соціальною філософією, історією, політологією, економічною наукою та деякими іншими суспільними науками.

Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів. На думку “батьків-засновників” соціології, суспільне життя повинно вивчатися не абстрактно, а на основі методів емпіричної (дослідної) науки.

Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи. Їх співвідношення — це співвідношення теорії та історії, теорії суспільного розвитку та його історії.

Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.

Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. І це також вимагає посилення взаємодії економічної і соціальної наук. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.

Тема 2. Історія становлення соціології
в країнах Західної Європи та сша

Початок теоретичної соціології як окремої науки (перша половина ХIХ ст.).

Огюст Конт — засновник нової науки соціології. При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, що корені соціологічної науки сягають часів античності — ідей Платона й Арістотеля, Геродота та інших, а далі — “протосоціологію”, яка викрісталізовувалася у соціально-філософських роздумах Т. Мора і Н. Макіавеллі, Б. Спінози і Г. Гроція, Т. Гоббса і Дж. Локка, А. Сміта і Ш. Монтеск’є та багатьох інших мислителів минулого.

Проте у вигляді окремої наукової галузі соціологія виникає лише у першій половині ХIХ ст. під впливом епохальних зрушень у соціальному бутті, що отримали найменування революцій: політичної, економічної, інтелектуальної. Радикальна природа цих змін — новий соціальний порядок, демократизація, бюрократизація державного управління, індустріалізація, урбанізація, секуляризація, раціоналізм і гуманізм, які стали могутніми чинниками, під впливом котрих склалася соціологія.

Огюст Конт(1798 — 1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Уже самим терміном “позитивний” (“позитивізм”) О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим (“негативним”) уявленням. Інакше кажучи, поняття “позитивне знання” (пізнання) є строго науковим, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного та ін.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки згідно з історією їх виникнення і розвитку і у зв’язку із зележністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

Ця залежність однієї науки від другої зумовила пізню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт — суспільство, людину, які є найбільш складними явищами.

Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки. Він виступає за необхідність створення “позитивної соціології” як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів.

О. Конт був одним із мислителів, хто приділяв велику увагу методологічним проблемам. У відповіді на запитання “як віднаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя?” він запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз.

Еволюціоністська соціологія Г. Спенсера. Соціологічна система Спенсера (1820 — 1903) грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал, свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія і культура, — природні за своїм походженням і тому розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов’язаної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов’язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку зі зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, королівства та імперії.

Г. Спенсер категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Учений розглядає соціальні революції як історичні патології і порівнює їх із тими наслідками для організму, які викликаються захворюванням шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерівська соціологічна система спирається на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв’язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Проте біологічний та соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього, у суспільства не індивиди існують заради суспільства, а суспільство — заради блага кожного окремого члена.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема “закону групування”, Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він назвав “соціальними інститутами”. Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство.

В “Основах соціології” Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він розкриває, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбулася еволюція стосунків між людьми (від первісної людини до сучасної) внаслідок еволюції знання, мови, моралі, мистецтва, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Матеріалістична соціологія К. Маркса. Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя (насамперед із соціалістичним робітничим рухом).

З приходом до влади комуністичних режимів спочатку в Росії в 1917 р., а потім і в інших країнах відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. У колишньому СРСР марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Багато сучасних західних соціологів, критично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують водночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім’я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки.

Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, “органічної цілісності суспільства” та “діалектичного розвитку” його.

Відносно Марксової ідеї “базису-надбудови” слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства.

У творах К. Маркса категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми сенсу людського існування (“сутності людини”), Маркс намагається прямо й безпосередньо пов’язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспілення всього дають ключ до вирішення “останніх питань” людського буття.

Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії система матеріально-виробничих відносин становить першооснову, “базис”, на якому грунтуються всі інші стосунки людей — правові, політичні, ідеологічні. Економічна сфера у такому випадку набуває значення певної субстанції, або є “незалежною змінною” щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого “зворотного впливу” надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула.

Відносно марксистської ідеї “органічної цілісності суспільства” слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як “соціальний організм”, “органічна цілісність”, “тоталітарність” тощо. “Теперішнє суспільство, — пише він, — не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень”. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом та ідеями спенсерівського соціологічного органіцизму.

Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє “принцип діалектичного розвитку”. Йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозаперечення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв’язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв’язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні.

Особливо плідною у науковому відношенні виявилася ідея діалектичного поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін “соціальна дія”, К. Маркс надавав водночас винятково великої ваги “діяльному факторові”. “Історія, — підкреслював він, — це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей”. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності та шляхом цієї діяльності.

Новітня історія не лише поставила під сумнів багато Марксових соціальних передбачень та висновків: зростання злиденності робітничого класу, неминучість загострення класової боротьби та пролетарської революції, негативна роль приватної власності в економічному розвиткові, незворотність історичного процесу тощо. Новітня історія позбавила грунту чи видозмінила роль, обмежила сфери використання понять Марксової соціологічної теорії.

У ході історичного розвитку була змінена дія багатьох факторів, які зумовили суспільну цілісність капіталістичного ладу середини ХIХ ст.: характер виробничих відносин, форми власності, рівень продуктивних сил, головні класи та соціальні групи тощо. Змінилися соціальні реалії, на яких будувалася Марксова схема історичного розвитку, наукова обгрунтованість і діалектичний дух Марксового підходу дедалі більше видалялися догматичним витлумаченням його ідей.

Марксова соціологічна теорія протягом століття була джерелом, вихідною точкою низки концептуальних підходів до пояснення суспільних процесів. Їх багатогранність зумовила широке розмаїття різних концепцій, що спиралися на ту чи іншу частину теоретичної спадщини видатного вченого.

Соціологічна думка на зламі ХIХ—ХХ ст. Соціологічна концепція Е. Дюркгейма. Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на те, що вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюркгейма стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивідуальних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.

Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність, винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх без винятку суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична й регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Особливе значення Е. Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”. Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релігійна, національна та ін.

У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

Е. Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.

Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки.

Дюркгейм підкреслює, що серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, галюцінаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав’язливими ідеями і так звані імпульсивні самогубства. Значну увагу соціолог приділяє аналізові расових та спадкових факторів самогубства, підкреслює збільшення випадків суїциду людей похилого віку.

Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Е. Дюркгейма, слід зазначити, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій.

М. Вебер і його соціологічна доктрина. Наукові розробки Вебера належать до так званої гуманістичної соціології. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є об’єктами, які належить вивчати за допомогою методів природознавчих наук. Онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості.

У цілому для гуманістичної соціології характерно робити акценти на визначенні соціальних фактів зсередини, а не ззовні. Її представників більше хвилюють цілі індивідів, аніж їхня зовнішня поведінка, вони цікавляться не стільки об’єктивною ситуацією, в якій опиняються індивіди, скільки тим, як саме вони витлумачують дану ситуацію. Вебера цікавить не всіляка взаємодія індивідів, а тільки така, в якій ті беруть участь осмислено, свідомо.

Важливе місце в науковій творчості М. Вебера займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може не спиратися на певні загальні принципи й категорії. Категорії соціальних наук — це не прямі адекватні реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальними типами німецький дослідник називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.

Значну увагу М. Вебер приділяє також питанню про суб’єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження, на його думку, мусить бути максимально об’єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і тільки на них. А це значить, що власне ставлення дослідника до об’єкта дослідження має залишатися “поза дужками” дослідницького процесу.

Вебер вважав, що вчений повинен залишити власні переконання й оцінки за межами своєї науки. Інакше вони впливатимуть на об’єктивність наукового дослідження. І тоді замість об’єктивних результатів, вважав німецький соціолог, ми отримаємо лише наукоподібний вияв партійної позиції дослідника. Практично-політичні настанови й науковий аналіз політичних утворень, партійних позицій — це дві окремі сфери, змішувати які неприпустимо. Якщо дослідники не можуть відмовитися від практичних оцінок, то вони, за рекомендацією Вебера, повинні дотримуватися позиції “інтелектуальної чесності”. Тільки знання, вільне від оцінок, норм та ідеалів, оголошувалося вченим єдино об’єктивним. Німецький соціолог вважав, що судити про значущість людських цінностей — справа віри, спекулятивного споглядання життя й світу та їх смисл, а не предмет емпіричної науки.

Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння. Розуміння для німецького соціолога є специфічною категорією, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому “дією” він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов’язують певний суб’єктивний смисл. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”.

Об’єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини минулого й сучасного. Політика, як підкреслює вчений, означає передовсім прагнення до прямої участі у здійсненні влади або принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї намагається досягти певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.

Ще одним напрямком наукових досліджень М. Вебера виступає соціологія релігії. Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв’язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з другого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.

Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною потребою людини в гармонізації стосунків між нею і космосом, природою, оточуючим світом. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відносин між людиною й світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна зі світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви “носіїв” — тих, серед кого вона найпоширеніша.

Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі “релігії інтелектуалів” виступає і стародавній індуїзм.

Буддизм, котрий виник дещо пізніше, — це рух працюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи.

Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованою на засадах суворої дисципліни і спрямованою на завоювання світу. Однак за часів ісламського середньовіччя тут виникає специфічна течія — суфізм, зорієнтована на містику та споглядання.

Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.

Веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.

Час засвідчив високу плідність ідей німецького соціолога. Деякі з них стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямків. Це стосується насамперед розуміючої соціології. Розробки вченого мають основоположне значення і для впливової нині теорії соціальної дії. Веберівські ідеї використовуються у сучасних коцепціях соціології культури, науки, управління. Те саме треба сказати і щодо економічної та історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. У працях Вебера запропоновані також перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних систем, культурних кругів, проблем релігії, етики, раціональності.

Сучасні соціологічні концепції. Розглядаючи це питання, слід насамперед звернути увагу на те, що розвиток соціології у ХХ ст. багато в чому виходить із принципів, що були розроблені Вебером і Дюркгеймом. Новітній період розвитку соціології характеризується виникненням багаточисельних шкіл і напрямків, кожний з яких по-своєму унікальний і вимагає дуже уважного і серйозного ставлення до себе, бо розкриває перед нами ту чи іншу перспективу (а часто й декілька) розгляду суспільства. Причому, як уже було відмічено, жодна з цих шкіл не може дати абсолютно несуперечливе, універсальне теоретичне пояснення всієї багатоманітності соціального світу.

В основі сучасної соціологічної науки лежить поняття теорії, тобто певного набору ідей і принципів, котрі в загальному плані пояснюють природу соціальних явищ. Безпосередньо до поняття “теорія” примикає й інше наукове поняття — “парадигма”, вірніше “наукова парадигма”. “Наукова парадигма” — загальне уявлення про характер соціологічної реальності, певний загальний принцип пояснення цієї реальності.

Характерна особливість сучасної соціології як раз і полягає в тому, що вона висуває декілька парадигм, визнаючи їх рівноцінними й взаємодоповнюючими. Причому така різноманітність соціологічних парадигм зовсім не свідчить про слабкість або про нерозвинутість соціології. Напроти, чим більш різноманітні парадигми й соціологічні теорії, тим у цілому ми все більше наближаємося до розуміння соціальної реальності або тим краще ми “конструюємо” її. Серед різних шкіл соціології ХХ ст. найчастіше виділяють чотири напрямки, чотири наукові парадигми: емпіричну соціологію, функціоналістську соціологію, конфліктологічні теорії та символічний інтеракціонізм (взаємодію).

Емпірична соціологія. Самостійним напрямком соціологічних досліджень емпірична соціологія стає у США. Сприйнявши деякі ідеї Г. Спенсера, американські соціологи під впливом основоположників прагматизму, які інтенсивно розробляли психологічну науку, намагалися провести аналогію не між біологічними й соціальними, а між психічними й соціальними явищами і процесами.

Цілком на емпіричному матеріалі базувалася праця У. Томаса і Ф. Знанецького “Польський селянин в Європі та в Америці”, яка побачила світ у 1919 р. Вибір вченими емпіричного матеріалу багато в чому зумовив інтерпретаційний підхід до його аналізу. Таким матеріалом стали переважно документи особистого характеру: листи, щоденники, біографії. Вони дали змогу дослідникам проблеми адаптації імігрантів у нових для них соціальних умовах зосередити свою увагу на розкритті важливих питань організації життя у сім’ях, які обслідувалися: на ставленні індивідів до того чи іншого типу соціальної організації, залежності їх активності в житті сім’ї й общині від їх індивідуальності, на причинах професійного вибору й “анормальної” поведінки; взаємостосунках між полами і боротьбі рас та культур; на соціальному щасті як відчутті задоволеності життям у США.

Функціоналістська соціологія. Виступаючи багато в чому послідовниками Г. Спенсера, сучасні соціологи-функціоналісти і, перш за все, американський соціолог Роберт Мертон (народ. у 1912 р.), поділяють точку зору, згідно з якою суспільство в цілому і його окремі частини мають найтісніший взаємозв’язок, котрий підкріплюється їх функціями. Інакше кажучи, у суспільстві все зв’язано одне з одним.

Паралельно із функціоналізмом розвивалася інша велика соціологічна школа, очолювана американським соціологом Талкоттом Парсонсом (1902 — 1979), яка отримала назву “структурний функціоналізм”.

Вихідною точкою у формуванні структурного функціоналізму став принцип системної побудови суспільства. Парсонс визначив, що для всіх соціальних систем характерний набір із чотирьох основних функцій: адаптація — будь-яка соціальна система пристосовується або адаптується як до внутрішньої ситуації, так і до змін зовнішнього середовища; ціледосягнення — система визначає й досягає поставлених цілей; інтеграція — система зв’язує й ув’язує всі свої компоненти, а також усі інші свої функції; збереження зразка — будь-яка соціальна система створює, вдосконалює, зберігає, оновлює мотивацію індивідів, зразки їхньої поведінки, культурні принципи.

Наведена загальна структурно-функціональна сітка накладалася Парсонсом на всі соціальні явища, включаючи мікро- та макрорівні, тобто рівні окремих особистостей, малі співтовариства й колективи та рівень великих спільностей аж до цілих цивілізацій.

Конфліктологічні теорії. На противагу функціо-налістським підходам, які постійно підкреслюють стабілі-заційні та еволюціоністські моменти соціального розвитку, в сучасній західній соціології існує ніби протилежний стиль соціологічної думки, котрий виділяє в суспільстві не консенсус, не збалансованість мотивів та взаємних інтересів, а боротьбу різних груп і напрямків, яка й формує існуючі соціальні структури й відносини.

У найбільш далекій перспективі витоки подібного підходу можна знайти в соціальній філософії англійського мислителя ХVII ст. Т. Гоббса, який вважав “війну всіх проти всіх” природним станом людства, яке не досягло громадянського стану розвитку. Але набагато більш близькі й значущі корені конфліктологічного підходу можна виявити в соціологічній спадщині Карла Маркса. Марксистська теорія висунула тезу про економічну детермінованість соціальних відносин, про класові антагонізми та класову боротьбу в суспільстві, про суперництво різних форм власності, про класову зумовленість суспільної свідомості тощо.

Ці марксистські положення дещо в іншій термінологічній інтерпретації широко використовуються сучасними західними соціологами-теоретиками, такими як Л. Козер, Р. Дарендорф та ін.

Найбільш повно погляди на роль соціального конфлікту розкрив американський соціолог Л’юіс Козер (народ. у 1913 р.). Головна ідея американського дослідника полягає у прагненні обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспільній життєдіяльності, його корисність у справі оновлення соціальних систем. За висновками Козера, конфлікт — це страхуючий клапан системи. Конфлікт дозволяє за допомогою необхідних для його вирішення реформ та інтегративних зусиль привести соціальний організм у відповідність умовам, що змінилися. Для “еластичного суспільства”, за його словами, конфлікти корисні, оскільки конфліктні процеси допомагають модифікувати старі й створювати такі нові форми, які забезпечують йому подальше існування в нових умовах.

Значний внесок у розробку “теорії конфлікту” зробив німецький соціолог Рольф Дарендорф (народ. у 1929 р.). Учений зазначав, що в кожному суспільстві існують осьові лінії соціальних конфліктів. Конфлікт, на думку Р. Дарендорфа, народжується з того, що одна група або один клас протистоять “тиску” або пануванню протилежної їм соціальної сили. Причому, з точки зору німецького соціолога, конфлікт є зворотною стороною будь-якої інтеграції і тому він так само неминучий у суспільстві, як інтеграція соціальних інститутів.

Р. Дарендорф створив цілу класифікацію різних типів мікро- та макроконфліктів, що характеризують суспільство. Завдання полягає не в тому, щоб позбутися конфліктів — це неможливо. Необхідно спрямувати їх розвиток у певне русло, щоб не зруйнувати всю систему, а вести її до плавної еволюції. Для цього конфлікти слід максимально формалізувати, тобто вивести їх на поверхню суспільного життя і зробити предметом відкритих дискусій, обговорення в пресі, судових справ. Більше того, наявність відкритих і демократично вирішуваних конфліктів — свідчення життєздатності суспільства, адже будь-який соціальний розвиток неминуче веде до нерівномірності розподілу і, відповідно, до конфліктних ситуацій.

Символічний інтеракціонізм (взаємодія). Символічний інтеракціонізм, що виник у 20-ті роки нашого століття, зумовив виникнення багатьох сучасних соціологічних шкіл. Термін “символічний” означає, що ця соціологічна школа робить акценти на “сутності”, яку викладають діючі особи (“актори”), коли вступають у взаємодію, тобто “інтеракцію”.

Засновник символічного інтеракціонізму відомий американський соціолог Джордж Герберт Мід (1863 — 1931) у своїх теоретичних побудовах виходив з того, що суспільство можна пояснити тільки шляхом розгляду принципів поведінки людей. Усі ці прояви поведінки, на його думку, мають своїми витоками загальні соціальні символи. Так, відмова брати участь у військових діях для однієї людини означає (символізує) особисте боягузство, для іншої той самий акт може означати свідомий пацифізм, тобто вже інший символ.

Указані символи, на котрих будується суспільство, народжуються під час взаємодії людей і тільки тоді. Людина постійно дивиться у “дзеркало”, і таким “дзеркалом” слугують інші люди та їхня думка про цю людину. Люди в процесі дії постійно інтерпретують, пояснюють собі значення символів, ніби-то намірюють їх на себе. Цей процес і створює індивідуальність людини, а також виступає основою взаємодії. Справжня взаємодія двох особистостей може встановитися тільки тоді й там, де зміст того, що відбувається, вони розуміють однаково. Таким чином, в акті поведінки проявляє себе “значущий символ”, тобто такий, котрий визначає акт поведінки.

Тема 3. Розвиток соціологічної думки в Україні

Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст.Вивчаючи це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об’єднання всього східного слов’янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці “Слово про закон та благодать”, що рівноправ’я народів є запорукою величі Русі.

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів — пам’яток соціальної думки Київської Русі: “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово Даніїла Заточника”, “Слово о полку Ігоревім” тощо. “Повчання Володимира Мономаха”, наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарською навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.

У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: “Наприкінці ХV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціальна сила — козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію — козацьку республіку”. Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Чернігівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу.

Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII — ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Сковороди (1722 — 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.

Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов’янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов’янських народів та формування слов’янської федеративної республіки.

Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ ст. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймається назвою “політична соціологія”. Соціологія розумілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.

М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти “такі ж об’єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі”. Задля досягнення точних узагальнень він пропонує метод “логічної семантики”, тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологізацію. Суспільство у цьому ракурсі постає складною, багаторівневою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі суспільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до наслідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого.

Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підходом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-фактологічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями.

Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмірковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціології. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.

Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціологічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на “історичні факти”, на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об’єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігранти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від’їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологічного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав “генетичною соціологією”.

Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика.

Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітичний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспільності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають “громадянством” чи “суспільністю”, є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.

Дослідження історичних різновидів суспільності автор “генетичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв’язків, подружніх та інших видів відносин.

Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).

Соціологічна концепція Б. Кістяковського. У своїх працях Кістяковський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Формування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин.

Б. Кістяковський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов’язана з формуванням основних понять — суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичного розвитку на критиці формально-логічних методів, на необхідності зв’язку теоретичних понять та схем інтерпретації з реальним повсякденним світом. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Завдання соціології, за Кістяковським, — установити причинні зв’язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціологічному пізнанні. Б. Кістяковський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, але й із певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.

Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б. Кістяковського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цінностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого — сфера соціальних відносин, відносин між окремими індивідами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.

Діяльність Б. Кістяковського як соціолога і теоретика права важко переоцінити на фоні властивого інтелігенції (особливо російській та українській) правового нігилізму, про який сам Кістяковський різко висловлювався у відомому збірнику “Вехи”. Він закликав кожного громадянина стати учасником процесу створення, застосування і втілення принципів права, підпорядкувати цьому завданню творче натхнення.

Чимало уваги Б. Кістяковський приділяв проблемам національної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалій історико-культурного життя.

Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності — головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.

Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, “національна аристократія”, — це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко.

Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, — монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.

Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об’єднати українське суспільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Примеры решение задач (с использованием определителей)	\|	Методологічні основи діагностики кризових явищ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.026 сек.