• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

І біженців

Положення про права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства зафіксовані у статті 26 Конституції Украї­ни, яка встановлює: "іноземці та особи без громадянства, які пере­бувають в Україні на законних підставах, користуються тими са­мими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".

Поняття "іноземець" визначається статтею 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лю­того 1994 р. Іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Зазначений Закон визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних грома­дян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово пере­бувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'яза­них з їх в'їздом в Україну чи виїздом з України, а також встанов­лює підстави відповідальності за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду її територією.

Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" засади правового статусу іноземців поля­гають у такому:

• іноземці мають такі самі права й свободи і виконують такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, цим Законом та іншими законами Ук­раїни, а також міжнародними договорами України;

• іноземці є рівними перед законом незалежно від походження,
соціального та майнового стану, расової та національної належ­
ності, статі, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять,
інших обставин;

• якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалі­
зації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів Ук­
раїни може прийняти рішення про встановлення відповідного
порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на
території України. Це рішення набирає сили після його опублі­
кування. Воно може бути скасовано, якщо зникнуть підстави,
за яких воно було прийнято;

• здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завда­
вати шкоди національним інтересам України, правам, свободам
і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають
в Україні;

• іноземці зобов'язані поважати Конституцію і закони України й
дотримуватися їх, шанувати традиції і звичаї народу України.
Основні права, свободи та обов 'язки іноземців викладені в розді­
лі II Закону України " Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства'".

Іноземці мають право:

• займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономічною та
іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими за­
конодавством України;

• на трудову діяльність (мають право працювати на підприєм­
ствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудо­
вою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для гро­
мадян України);

• на відпочинок;

• на охорону здоров'я;

• на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії та
інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства
України та міжнародних договорів України);

• на житло (на підставах і в порядку, встановлених для громадян
України);

• мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати
його, а також мати особисті немайнові права;

• на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання, якщо інше
не передбачене законодавством України та міжнародними дого­
ворами України);

• на користування досягненнями культури;

• вступати на загальних із громадянами України підставах до
легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачене
законами України й це передбачено статутами зазначених об'єд­
нань;

• на свободу совісті;

• укладати й розривати шлюби з громадянами України та іншими
особами відповідно до законодавства України;

• пересуватися територією України й вибирати місце проживання
в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Мі­
ністрів України;

• на звернення до суду та інших державних органів для захисту
своїх особистих, майнових та інших прав.

Іноземці зобов 'язані:

• поважати і дотримуватися норм Конституції України та законів
України;

• шанувати традиції та звичаї народу України;

• здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди національ­
ним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам
її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

• дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися пра­
вил користування житловими приміщеннями;

• під час навчання в закладах освіти України дотримуватись обо­
в'язків учнів і студентів відповідно до законодавства України;

• дбайливо ставитися до пам'яток історії, культури, інших куль­
турних цінностей;

• поважати почуття громадян України та інших осіб у зв'язку з
їхніми релігійними переконаннями;

• дотримуватися визначених законодавством України обов'язків
у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців згідно із законом поширюються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі посади чи здійс­нювати певну трудову діяльність, якщо відповідно до законодав­ства України призначення на ці посади чи виконання такої діяль­ності пов'язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та

інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; на них не поширюється загальний військовий обов'язок; вони обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів Ук­раїни.

Законодавством України іноземцям гарантуються недоторкан­ність особи, житла, невтручання в особисте й сімейне життя, таєм­ниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України.

Законом регулюється порядок в'їзду іноземців в Україну та їх виїзду з України. Так, іноземці можуть в'їжджати в Україну за пас­портними документами (національними паспортами або доку­ментами, які їх замінюють). При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачене законодавством України. Разом з тим закон передбачає обмеження на в'їзд іноземців в Україну. ВЪд в Україну іноземцю забороня­ється:

• в інтересах забезпечення безпеки України чи охорони громад­
ського порядку;

• якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і закон­
них інтересів громадян України та інших осіб, які проживають
в Україні;

• якщо, порушуючи клопотання про в'їзд в Україну, він подав
про себе завідомо неправдиві відомості чи підроблені докумен­
ти;

• якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не
відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

• якщо він у пункті пропуску через державний кордон України
порушив правила перетинання державного кордону України,
митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав за­
конних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби
України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на
державному кордоні;

• якщо встановлено факти порушення ним законодавства Украї­
ни під, час попереднього перебування в Україні.

Іноземці виїжджають з України за паспортними документами (національними паспортами або документами, які їх замінюють). Виїзд з України іноземцю забороняється в таких випадках:

• коли щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або
судом розглядається кримінальна справа — до закінчення про­
вадження у справі;

• якщо його засуджено за вчинення злочину — до відбування по­
карання чи звільнення від нього;

• якщо його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки
України — до припинення обставин, що перешкоджають ви­
їзду.

Виїзд іноземця з України може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними осо­бами в Україні.

Транзитний проїзд іноземців через територію України у країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. За правопорушення і по­рушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду її територією іноземці відповідають на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотри­мання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухиляння від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду територією України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України. Іноземцю, який по­рушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні (відпо­відне рішення приймають органи внутрішніх справ), а іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністра­тивного стягнення може бути видворений за межі України. Таке рішення приймає орган внутрішніх справ за місцем перебування іноземця з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави його прийняття. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжува­тися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років (його порядок визначається законодавством України).

Крім того, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного

4 5-211

кордону (стосовно осіб, затриманих у межах контрольованих при­кордонних районів) або Служби безпеки України з наступним по­відомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийнят­тя такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодав­ство про статус іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі рішення зазначених органів можуть бути оскаржені до суду.

Поняття особи без громадянства визначається статтею 1 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. Особа без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до сво­го законодавства не вважає своїм громадянином.

Стан без громадянства виникає, як правило, через відмінності в законодавствах різних країн щодо громадянства. Наприклад, у де­яких країнах особами без громадянства стають жінки, які взяли шлюб з іноземцями, чи діти, яких іноземці всиновили, коли вна­слідок цього вони автоматично втрачають громадянство своєї краї­ни. Найпоширенішим випадком відсутності громадянства є вихід чи виключення особи з громадянства, якщо вона не набуває гро­мадянства іншої держави (наприклад, припинення громадянства політичного емігранта).

Конституційне право містить також такі категорії, як "біже­нець" і "притулок". Про них йдеться у статті 26 Конституції Ук­раїни.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про біженців" від 21 черв­ня 2001 р. біженець — це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою пере­слідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, гро­мадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї грома­дянської належності та не може користуватися захистом цієї краї­ни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких по­боювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побою­вань.

Особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадянами України права:

• на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне зали­
шення території України, за винятком обмежень, які встанов­
люються законом;

• на працю;

• на підприємницьку діяльність, не заборонену законом;

• на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування;

• на відпочинок;

• на освіту;

• на свободу світогляду і віросповідання;

• на подання індивідуальних чи колективних письмових звернень
або особисте звернення до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих ор­
ганів;

• на володіння, користування і розпорядження своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

• на оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів дер­
жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб;

• на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Вер­
ховної Ради України з прав людини;

• на правову допомогу.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з грома­дянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.

Така особа має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановлено­му законодавством України, і користування житлом, наданим у місці проживання.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, користується ін­шими правами і свободами, передбаченими Конституцією і зако­нами України (стаття 20 Закону України "Про біженців").

У статті 21 Закону України "Про біженців" встановлено обов'яз­ки особи, якій надано статус біженця в Україні:

• повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної
служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї,
сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства Ук­
раїни або іншої держави, надання притулку або дозволу на по­
стійне проживання в іншій державі;

• у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-
територіальної одиниці України, на яку поширюється ком-

петенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міфаційної служби за но­вим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєст­рації у відповідному органі спеціально уповноваженого цент­рального органу виконавчої влади з питань фомадянства та реєстрації фізичних осіб;

• проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені орга­
ном міфаційної служби за місцем проживання.

У статті 3 Закону встановлюється заборона вислання або при­мусового повернення біженця до країни, з якої він прибув і де його життю або свободі зафожує небезпека. Але дія цієї статті не поширюється на біженця, засудженого в Україні за вчинення тяж­кого злочину.

Питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішують у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міфації, органи міфаційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах державного кордо­ну, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ Ук­раїни, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань фомадянства, спеціально уповноважений централь­ний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерство закордонних справ України, спеціально уповнова­жений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здо­ров'я, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти, органи опіки та піклування.

Зокрема, Кабінет Міністрів України щодо біженців здійснює такі функції:

• визначає у проекті Державного бюджету України обсяги фінан­
сування заходів, які здійснюються на виконання Закону Украї­
ни "Про біженців";

• затверджує положення про посвідчення біженця, про проїзний
документ біженця для виїзду за кордон та інші необхідні доку­
менти;

• затверджує порядок працевлаштування, навчання, надання ме­
дичної допомоги особам, щодо яких прийнято рішення про
оформлення документів для вирішення питання щодо надання

статусу біженця, порядок виплати особам, яким надано статус біженців, грошової допомоги, пенсії, інших видів соціального забезпечення;

• встановлює порядок видачі в'їзних віз членам сім'ї осіб, яким
надано в Україні статус біженців.

У компетенцію спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції входить:

• прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу
біженця;

• координація взаємодії інших органів виконавчої влади з пи­
тань, що стосуються біженців;

• розроблення і затвердження зразків довідок про подання осо­
бою заяви про надання статусу біженця, про особу, стосовно
якої прийнято рішення про оформлення документів для вирі­
шення питання щодо надання їй статусу біженця, про прий­
няття скарги до розгляду, про звернення до суду та переліку
документів і їх зразків, необхідних для вирішення питання про
надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

• розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Авто­
номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севасто­
полі про відмову у прийнятті заяви про надання статусу бі­
женця і про відмову в оформленні документів для вирішення
питання щодо надання статусу біженця та скасування цих рі­
шень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства
про біженців;

• видача довідок про прийняття скарги до розгляду та про звер­
нення до суду;

• здійснення централізованого обліку і створення централізованої
інформаційної системи про осіб, які подали заяви про надання
статусу біженців;

• збирання і аналіз інформації щодо наявності у країнах поход­
ження біженців умов, зазначених в абзаці другому статті 1 За­
кону України "Про біженців";

• створення та утримання пунктів тимчасового розміщення бі­
женців;

• підготовка до розгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій
про визначення обсягів фінансування заходів, які здійснюються
на виконання зазначеного Закону;

• контроль за виконанням зазначеного Закону.

У компетенцію органів міграційної служби в Автономній Респуб­ліці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які підпорядко­вуються спеціально уповноваженому центральному органу виконав­чої влади у справах міграції, входить:

• прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про на­
дання їм статусу біженця у порядку, передбаченому Законом
України "Про біженців";

• сприяння у влаштуванні у відповідні дитячі заклади чи сім'ї
дітей, розлучених із сім'єю;

• сприяння дітям, розлученим з сім'єю, у розшуку батьків або
інших законних представників неповнолітньої особи;

• прийняття рішень з оформлення документів для вирішення пи­
тання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця;

• розгляд заяв про надання статусу біженця і підготовка письмо­
вого висновку щодо надання або відмови в наданні статусу
біженця;

• видача довідок про подання особою заяви про надання їй стату­
су біженця; про особу, стосовно якої прийнято рішення про
оформлення документів для вирішення питання щодо надання
їй статусу біженця; про звернення до суду;

• видача посвідчень та проїзних документів для виїзду за кордон
особам, яким надано статус біженця;

• перереєстрація осіб, яким надано статус біженця;

• визначення місць для тимчасового проживання осіб, які подали
заяви про надання статусу біженця, стосовно яких прийнято
рішення про оформлення документів для вирішення питання
щодо надання їм статусу біженця, та направлення їх у пункти
тимчасового розміщення біженців;

• прийняття рішення про надання грошової допомоги особам,
яким надано статус біженця;

• сприяння у працевлаштуванні особам, стосовно яких прийнято
рішення про оформлення документів для вирішення питання
щодо надання статусу біженця та яким надано такий статус;

• сприяння в отриманні особами, стосовно яких прийнято рішен­
ня про оформлення документів для вирішення питання щодо
надання їм статусу біженця та яким надано статус біженця, со­
ціально-побутових і медичних послуг;

• ведення обліку та особових справ осіб, які звернулися із
заявами про надання їм статусу біженця, стосовно яких прий-

нято рішення про оформлення документів для вирішення пи­тання щодо надання статусу біженця та яким надано статус біженця;

• вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньої
компетенції.

Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули Державний кордон України у порядку, встановленому законодав­ством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про надання їм статусу біженця.

Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися неза­конно перетнути або незаконно перетнули Державний кордон Ук­раїни, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відпо­відного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявою про надання їм статусу бі­женця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно пере­тнути або незаконного перетинання Державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи підроблені чи фальшиві, вони мають повідомити про цю обставину в заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби до органу міграційної служби.

Орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви. Про прийняття такого рішення орган міграційної служби повідомляє особу письмово із зазначенням причин від­мови.

Статус біженця не надається особі:

• яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин
проти людства і людяності, як їх визначено в міжнародному
праві;

• яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами
України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен­
ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом Украї­
ни до тяжких злочинів;

• яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам
Організації Об'єднаних Націй;

• стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом дру­
гим статті 1 Закону України "Про біженців", відсутні;

• яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала
притулок в іншій країні;

• яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця
перебувала у третій безпечній країні. Це положення не поши­
рюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які
народилися чи постійно проживали на території України, а та­
кож їхніх нащадків (дітей, онуків).

Оформлення документів для вирішення питання про надання статусу біженця здійснюється на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, об­ластях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебу­вання заявника.

Заявник, якому виповнилося 18 років, подає заяву і заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе й обставини, що змусили його залишити країну походження.

До заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біжен­ця, по 4 фотокартки заявника та членів його сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено в заяву.

Рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служ­би, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше як до трьох місяців.

Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

• добровільно знову скористалася захистом країни громадянської
належності (підданства);

• набула громадянство України або добровільно набула грома­
дянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої дер­
жави і користується її захистом;

• добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за
межами якої перебувала внаслідок обгрунтованих побоювань
стати жертвою переслідувань;

• як особа без громадянства може повернутися у країну свого
попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за
яких було надано статус біженця, більше не існують. Це поло­
ження не поширюється на біженця, якщо він може навести до­
статні обгрунтування, які випливають з попередніх переслі­
дувань, для своєї відмови повернутися у країну свого поперед­
нього постійного проживання;

• отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій
країні;

• не може більше відмовлятися від користування захистом країни
своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі
яких особі було надано статус біженця, більше не існують. Це
положення не поширюється на біженця, якщо він може навес­
ти достатні обгрунтування, які випливають з попередніх пере­
слідувань, для своєї відмови користуватися захистом країни
своєї громадянської належності.

Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця прий­мається спеціально уповноваженим центральним органом вико­навчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом місяця з дня от­римання подання та його особової справи. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше як до трьох місяців.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без грома­дянства регулюються Законом України "Про імміграцію " від 7 серп­ня 2001 р.

Імміграція — це прибуття в України чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання, а іммігрант — це іноземець чи особа без громадянства, який (яка) отримав (отримала) дозвіл на імміграцію і прибув (прибула) в Україну на постійне приживання, або, пере­буваючи в Україні на законних підставах, отримав (отримала) до-

звіл на імміграцію і залишився (залишалася) в Україні на постійне проживання.

Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції, а кво­та імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у вста­новленому ним порядку за категоріями іммігрантів:

• діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам
України;

• висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в
яких відчутна для економіки України;

• особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України
іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста)
тисяч доларів СІЛА, зареєстровану в порядку, визначеному Ка­
бінетом Міністрів України;

• особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою,
онуком чи онукою громадян України;

• особи, які раніше перебували у громадянстві України;

• батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні
діти;

• особи, які безперервно прожили на території України протягом
трьох років з дня надання їм статусу біженця в Україні чи при­
тулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та не­
повнолітні діти, які приживають разом з ними.
Виконання законодавства про імміграцію забезпечують Кабінет

Міністрів України, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому орга­ни, дипломатичні представництва і консульські установи України, а також центральні органи виконавчої влади з питань праці та со­ціальної політики, з питань охорони здоров'я тощо.

Статтею 26 Конституції України запроваджено інститут при­тулку: "іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом". Відповідно до Конс­титуції України статтею 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" встановлено, що "іноземцям може надаватися притулок".

Зазначені норми повністю відповідають статті 14 Загальної де­кларації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією Ге­неральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 p., де зафіксовано, що кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може

бути використане у випадку переслідування, яке дійсно базується на скоєнні неполітичного злочину, чи діяння, яке суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

Розрізняють притулок дипломатичний і територіальний. Дипло­матичний притулок означає надання певній особі можливості схо­ватися від переслідування за політичними мотивами у приміщенні іноземного дипломатичного чи консульського представництва, а також на іноземному військовому кораблі. Відповідно до міжна­родного права недоторканність приміщення дипломатичного чи консульського представництва, а також екстериторіальність іно­земного військового корабля не дають права надавати в їх при­міщеннях притулок особам, які переслідуються владою держави перебування за скоєння ними правопорушення.

Територіальний притулок означає надання певній особі можли­вості сховатися від переслідування за політичними мотивами на території певної держави. Дозвіл на постійне проживання, який надається іноземцю чи особі без громадянства, не означає надання територіального притулку. Підстави для надання останнього вста­новлюються внутрішнім законодавством держави. Територіальний притулок не повинен надаватись особам, які скоїли загально-кримінальні й військові злочини, злочини проти миру й людянос­ті. В окремих міжнародних договорах зазначається, які категорії злочинців підлягають видачі (тобто не можуть отримати терито­ріального притулку). Надання державою територіального притулку зумовлює такі її обов'язки:

• не видавати особу, яка отримала територіальний притулок, дер­
жаві, від переслідувань якої вона шукала захисту;

• не допускати, щоб така особа скоювала з її території будь-які
насильницькі акти проти держави, яку полишила.

У конституційному праві існує поняття національного режиму. Це принцип, згідно з яким юридичним і фізичним особам однієї держави, що укладає угоду, надаються на території іншої держави, яка укладає угоду, такі ж права, пільги та привілеї, що надаються її власним юридичним і фізичним особам. Національний режим може бути встановлений законодавством окремих країн.

Для глибокого усвідомлення питань, що стосуються конститу­ційно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадян­ства, велике значення має ознайомлення з положеннями Деклара­ції про права людини стосовно осіб, що не є громадянами країни,

у якій вони проживають, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 13 грудня 1985 p.; Конвенції про скорочення безгромадянства, яку прийняла ЗО серпня 1961 р. Конференція повноважних представ­ників, скликана Генеральною Асамблеєю ООН; Конвенції про ста­тус біженців, яку прийняла 28 липня 1951 р. Конференція повно­важних представників з питань про статус біженців і апатридів (осіб, що не мають громадянства жодної країни), скликана Гене­ральною Асамблеєю ООН від 14 грудня 1967 p.; Конвенції про статус апатридів, прийнятої 28 вересня 1954 р. Конференцією повноважних представників, скликаною відповідно до резолюції Економічної та Соціальної Ради ООН.

Верховна Рада України, реалізуючи положення статті 12 Конс­титуції України про те, що Україна дбає про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, прийняла 4 березня 2004р. Закон України "Про правовий статус закордонних українців ". Цей Закон встановлює, що закордонний українець — це особа, яка є громадянином іншої держави або особою без громадянства і має українське етнічне по­ходження або походження з України. Українське етнічне походжен­ня — це належність особи або її предків до української нації і ви­знання нею України батьківщиною свого етнічного походження.

Рішення про надання, відмову або припинення статусу закор­донного українця приймає Національна комісія з питань закор­донних українців, яка створюється при Кабінеті Міністрів Украї­ни. До складу цієї Комісії входять представники Центральних органів виконавчої влади, народні депутати України (за згодою), представники адміністрації Президента України, а також громад­ських організацій, які опікуються питаннями закордонних ук­раїнців, з правом дорадчого голосу.

Особи, які бажають отримати статус закордонного українця, по­дають відповідні заяви до закордонних дипломатичних установ України або безпосередньо до Міністерства закордонних справ Ук­раїни. У разі позитивного рішення щодо надання статусу закор­донного українця Національна комісія видає особі посвідчення встановленого зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів Ук­раїни.

До умов надання особі статусу закордонного українця належать:

• українська самоідентифікація;

• українське етнічне походження або походження з України;

• письмове звернення щодо бажання мати статус закордонного
українця;

• досягнення особою 16-річного віку;

• відсутність громадянства України.

Українське етнічне походження або походження з України заяв­ник підтверджує відповідними документами або свідченнями гро­мадян України, закордонних українців чи громадських організацій закордонних українців.

Особа, яка отримала статус закордонного українця, одержує відповідне посвідчення про такий статус (воно є документом, але не замінює паспорт). Таке посвідчення (його зразок, порядок на­дання, виготовлення та анулювання встановлюються Кабінетом Міністрів України) видається терміном на 10 років з подальшою його перереєстрацією.

В'їзд в Україну і виїзд з України закордонних українців здійс­нюються відповідно до Закону України "Про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства". При цьому закордонні українці — громадяни держав, з якими Україна має візовий режим, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідан­ня України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років на підставі посвідчення закордонного українця.

Закордонний українець може іммігрувати в Україну для постій­ного проживання за умови отримання в установленому законом порядку дозволу на імміграцію для постійного проживання поза межами квот на імміграцію.

Закордонний українець, який перебуває в Україні на законних підставах, має такі самі права і свободи, а також обов'язки, як і громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами України чи міжнародними договорами, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

Питання для самоконтролю

1. Поняття іноземних громадян, осіб без громадянства та біжен­
ців.

2. Правові засади статусу іноземних громадян, осіб без громадян­
ства та біженців в Україні.

3. Основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян, осіб
без громадянства та біженців в Україні.

4. Порядок в'їзду іноземців в Україну та їх виїзду з України.

5. Повноваження органів виконавчої влади, які вирішують питан­
ня про надання, втрату і позбавлення статусу біженця.

6. Поняття, умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб
без громадянства.

7. Сутність інституту притулку.

Розділ 9

Конституційні форми народовладдя

Демократичність держави й суспільства визначається насампе­ред рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, якою мірою реально наявні процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами.

З позицій права народовладдя означає: 1) приналежність усієї суспільної влади, у тому числі державної, народові; 2) вільне здійснення цієї влади народом відповідно до його суверенної волі в інтересах як суспільства загалом, так і кожної людини й грома­дянина.

Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють демокра­тію безпосередню та представницьку. За безпосередньої демократії основні рішення приймаються безпосередньо всіма громадянами, аза представницької — виборними установами (парламентами тощо).

Народовладдя як основний і вирішальний принцип конститу­ційного ладу України закріплене у статті 5 Конституції України місткою і змістовною формулою: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпо­середньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування". Отже, механізм народовладдя в Україні розрізняє дві основні форми демократії: пряму (безпосередню) і здійснювану через відповідні органи, насамперед через представницькі установи та інші виборні органи.

Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні має безумовне й пріоритетне право на її безпосереднє здійснення. Це право природне. Саме тому в частині 1 статті 21 Загальної де­кларації прав людини встановлено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через

вільно обраних представників. Здійснення влади народом визна­чається в Конституції України як народне волевиявлення. За зміс­том воно може стосуватися будь-яких аспектів життя народу: полі­тичного, економічного, соціального, культурного тощо.

Щоб безпосереднє народовладдя відповідало інтересам народу, було справжнім волевиявленням, воно має здійснюватися в пев­них правових формах, які попередньо визначаються й закріп­люються Конституцією України та окремими законами України.

У статті 69 Конституції України проголошується, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум (конститу­ційне право зараховує їх до основних форм реалізації безпосеред­нього народовладдя) та інші форми безпосередньої демократії. До інших форм прямого народовладдя належать народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення.

Пряме народовладдя, пряма демократія — це система форм без­посереднього вільного волевиявлення народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні шляхом прямої його участі у встановленні представницьких органів державної влади, органів місцевого самоврядування і безпосередньому прийнятті владних рішень, передбачених Конституцією України та законами України..

Форми безпосередньої демократи класифікують так:

• за результатами діяльності (або способами впливу на суспільні
відносини) — імперативні, консультаційні, правотворчі й ті, що
не створюють норм права;

• за механізмом діяльності — прямо пов'язані, опосередковано
пов'язані і не пов'язані з представницькою демократією (від­
носно самостійні);

• за правовими засадами — які діють на підставі норм права і
традицій, звичаїв;

• за територіальною ознакою — національні (загальнодержавні) і
місцеві;

• за суб'єктами — всенародні, групові й індивідуальні.
Народне представництво становить систему влади народу, яка

здійснюється через виборних представників. Сукупність повно­важень, делегованих народом або його частиною своїм виборним представникам, що об'єднані у спеціальну колегіальну установу (парламент, раду), на чітко визначений строк, а також сукупність власне представницьких органів влади становить представницьку владу.

Поняття "представницька влада" характеризує не так функ­ціональне призначення, як природу влади, спосіб її здійснення. Цю владу не можна ототожнювати із законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада включає законодавчі повноважен­ня. Вона наділена нормотворчими, контрольними, розпорядчими та іншими повноваженнями. У конституційному праві розрізняють представництво станове, національне, корпоративне, конфесійне, регіональне та етнічне.

Порядок, організація і умови здійснення різних форм прямого народовладдя регулюються відповідними законами.

Вибори як форма народного волевиявлення є одним зі способів формування народом органів державної влади й місцевого само­врядування та інших інститутів. Це стосується насамперед форму­вання представницьких органів законодавчої влади — парламентів, виборів президента, представницьких органів місцевого самовря­дування тощо (вибори як одну з провідних форм реалізації безпо­середнього народовладдя розглянемо в розділі 10).

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомле­но) — всенародне опитування з найважливіших питань державного життя, у якому беруть участь усі громадяни, що мають виборчі права. На відміну від виборів під час референдуму об'єктом є не кандидат або список кандидатів на певну посаду, а певне питання, з якого проводиться референдум, — закон, законопроект, консти­туція, поправка до конституції, проблема, що стосується статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Своєрідною формою референдуму є плебісцит, тобто опитування населення про політичну долю території, на якій воно проживає.

Конституційне право сучасних держав передбачає різні форми референдумів і процедури їх застосування. Референдуми поді­ляють на загальнонаціональні, що проводяться на всій території держави, і місцеві, які проводяться в окремих адміністративно-територіальних одиницях; на конституційні та законодавчі (пред­метом перших є або проект нової конституції, або конституційна реформа та поправка до конституції, предметом других — проект закону або чинний закон). За правовою значущістю розрізняють референдуми консультативні (їх ще називають народними опи­туваннями), які проводяться лише з метою виявлення думки ви­борців з певного питання, остаточне рішення з якого приймаєть­ся відповідними органами держави, і "вирішальні", коли той чи

інший акт виноситься на голосування виборців з метою оста­точного вирішення його долі. "Вирішальний" референдум може бути або затверджувальним, якщо виборцям пропонується біль­шістю голосів затвердити акт, який ще не набрав чинності, або заперечливим, якщо пропонується відмінити акт, який набрав чинності. Розрізняють також обов'язкові та факультативні ре­ферендуми. До перших належать референдуми, необхідність яких передбачається конституцією чи іншим конституційно-правовим актом. У другому випадку проведення референдуму з того чи ін­шого питання залежить від волі відповідного державного органу чи виборців.

Відповідно до Конституції України та Закону України "Про все­український та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. (зі зміна­ми, внесеними до нього Законом України від 18 червня 1992 р.) в Україні проводяться всеукраїнські референдуми, референдуми Ав­тономної Республіки Крим та місцеві референдуми (у межах адміністративно-територіальних одиниць).

Згідно з останнім зазначеним Законом предметом всеукраїн­ського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції України змін та доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України чи їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конс­титуції України, законів України та інших правових актів (заува­жимо, що Конституцією України затвердження Конституції Ук­раїни всеукраїнським референдумом не передбачено).

Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, змі­на чи скасування рішень із питань, віднесених законодавством України до відома місцевого самоврядування відповідних адміні­стративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які ви­значають зміст рішень місцевих рад та їх виконавчих і розпоряд­чих органів.

Згідно зі статтею 72 Конституції України всеукраїнський рефе­рендум призначається Верховною Радою України або Президен­том України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конс­титуцією. Згідно зі статтею 73 та пунктом 2 статті 85 Конституції України Верховна Рада України призначає всеукраїнський рефе­рендум з питань про зміну території України, а згідно з пунктом 6 статті 106 Конституції України Президент України призначає все­український референдум щодо змін Конституції України відпо-

відно до статті 156 Конституції України та проголошує всеукраїн­ський референдум за народною ініціативою.

Згідно зі статтею 72 Конституції України народна ініціатива становить вимогу не менше 3 млн громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи про призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по 100 тис. підписів у кожній області.

Зауважимо, що це встановлено Конституцією України. Проте водночас згідно з частиною другою статті 133 Конституції України до складу України входять Автономна Республіка Крим, 24 області, міста Київ і Севастополь. Усі ці суб'єкти (а їх 27) належать до ви­щого рівня територіальних одиниць України. Отже, якщо йти до­слівно за Конституцією України, громадяни трьох суб'єктів — Авто­номної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя — виявляються поза межами ініціювання проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою. Таким чином, постає цілком практичне питання, чи було зібрано 3 млн голосів громадян України (без гро­мадян, які проживають на території зазначених суб'єктів), необхід­них для проголошення Президентом України всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою, який відбувся 16 квітня 2000 р. згідно з Указом Президента України "Про проголошення всеукраї­нського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 p., і чи був врешті-решт цей референдум легітимним.

Місцеві референдуми призначають органи місцевого самовря­дування з питань, що належать до їх компетенції. У статті 143 Конституції України проголошується, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих ре­ферендумів і реалізацію їх результатів. А згідно з пунктом 12 статті 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" за про­позицією територіальних громад рішення про проведення консуль­тативного опитування з питань, які стосуються їхніх спільних інтересів, приймають районні й обласні ради виключно на їх пле­нарних засіданнях.

Згідно зі статтею 73 Конституції України виключно всеукраїн­ським референдумом вирішуються питання про зміну території Ук­раїни. А згідно зі статтею 74 Конституції України не допускається проведення референдумів щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії.

Порядок проведення референдумів в Україні встановлений Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". У статті 1 цього Закону проголошується, що референдум в Україні проводиться з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. Референдум в Україні — це спосіб прийняття її громадянами шля­хом безпосереднього голосування законів України чи інших рішень із важливих питань загальнодержавного й місцевого значення. Крім того, у цій статті встановлюється, що прийняті всеукраїн­ським референдумом закони та інші рішення мають вищу юри­дичну силу стосовно законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів Украї­ни та інших вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади, рішень місцевих рад. Рішення, які приймаються місцевим референдумом, мають вишу юридичну силу стосовно рішень міс­цевих рад, на території яких він проводиться.

Закони та інші прийняті референдумом рішення не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути ска­совані чи замінені лише в порядку, передбаченому Законом Украї­ни "Про всеукраїнський та місцеві референдуми".

Законом визначаються загальні положення, порядок призна­чення референдумів, підготовки їх проведення, порядок голосуван­ня і визначення підсумків референдумів, опублікування, введення в дію, зміну чи скасування законів, інших прийнятих референду­мом рішень, положення стосовно дорадчого опитування громадян України.

При цьому зауважимо, що розглядуваний Закон допоки не до-стосований до Конституції України, що стало каменем спотикання при оголошенні Президентом України референдуму за народною ініціативою, який було проведено 16 квітня 2000 р. Через відсут­ність механізму проведення такого референдуму значна кількість політиків, юристів неоднозначно оцінили відповідний Указ Пре­зидента України, а питання про проведення в Україні референдуму з народної ініціативи розглядалось Європейською комісією "Демо­кратія через право" (Венеціанська комісія) — експертним органом з конституційного права Ради Європи, а також Парламентською Асамблеєю Ради Європи.

З огляду на наведене зауваження підстави для цього таки були. Помилку в Конституції України поки що не виправлено.

Принагідно зауважимо, що за даними Центральної виборчої комісії стосовно першого питання зазначеного референдуму — про право Президента України достроково припиняти повноваження парламенту, якщо протягом місяця Верховна Рада України не змог­ла сформувати парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект Державного бюджету України — позитивно відповіли 84,69 % громадян, негативно — 13,88 %. Друге питан­ня — про скасування депутатської недоторканості — підтримали 89 % громадян, заперечили — 9,62 %. За третє питання — про ско­рочення кількості народних депутатів з 450 до 300 — проголосува­ли 89,91 % громадян, проти — 8,73 %. На четверте питання — про необхідність формування двопалатного парламенту — позитивно відповіли 81,68 % громадян, негативно — 16,79 %. Загалом же на всеукраїнському референдумі проголосували 78,74 % загальної чи­сельності внесених у списки для голосування 36650647 громадян.

Питання про внесення змін до Конституції України на основі результатів всеукраїнського референдуму неодноразово порушува­лося у Верховній Раді України, але не було підтримано народними депутатами України.

Законопроект про проведення референдумів в Україні досі пере­буває на розгляді у Верховній Раді України.

Роль референдумів у регулюванні суспільних відносин визна­чається їх основними соціальними функціями. Зокрема, референ­дум становить:

• один з основних інструментів реалізації права народного суве­
ренітету в легітимізації владних рішень;

• одну з основних форм реалізації права національного суверені­
тету;

• один зі способів формування громадської думки.

У демократичному суспільстві референдуми можуть бути вико­ристані народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси гро­мадян.

Референдний (референдарний) процес охоплює кілька стадій:

• призначення референдуму;

• підготовка і проведення референдуму;

• голосування і підбиття підсумків референдуму;

• опублікування і введення в дію законів та інших прийнятих
референдумом рішень.

Усі стадії референдного (референдарного) процесу підпорядко­вані загальним принципам:

• загального права участі громадян України в референдумах;

• рівного права участі громадян України в референдумах;

• прямого права участі громадян України в референдумах;

• таємності голосування під час референдумів;

• підготовки та проведення референдумів на демократичних за­
садах;

• гласності й відкритості підготовки та проведення референдумів;

• заборони будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав
громадян України на участь у референдумах;

• гарантування реалізації демократичних засад підготовки і про­
ведення референдумів;

• підготовки і проведення референдумів за рахунок Державного
та відповідних місцевих бюджетів.

Згідно із законом за порушення законності під час підготовки і проведення референдумів настає адміністративна чи кримінальна відповідальність.

Питання для самоконтролю

1. Поняття народовладдя. Його закріплення Конституцією Украї­
ни.

2. Основні форми безпосередньої і представницької демократії.

3. Референдум: види і законодавче регулювання.

4. Загальні принципи проведення референдуму.

5. Стадії підготовки та проведення референдуму.

6. Особливості підготовки та проведення референдуму за народ­
ною ініціативою.

Розділ Ю

Виборча система
в Україні

У загальному вигляді вибори — це волевиявлення народу з ме­тою формування органів державної влади чи місцевого самовря­дування шляхом голосування. Зміст виборів як політичного сус­пільно-правового інституту полягає в тому, що волею народу здійснюється конституювання органів державної влади та місце­вого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

За формою здійснення вибори вважаються специфічною, уре­гульованою законом діяльністю уповноважених органів і грома­дян, спрямованою на формування органів державної влади та місцевого самоврядування.

Виборче право в об'єктивному розумінні становить систему пра­вових норм, що регулюють порядок формування виборних дер­жавних органів (виборчу систему), і є одним з важливих інсти­тутів конституційного права; у суб'єктивному розумінні — право громадянина обирати й бути обраним до державних органів (ви­борче право відповідно активне й пасивне), яке є одним з основ­них конституційних прав громадян і належить до політичних прав.

З одного боку, виборча система означає порядок формування виборних (насамперед представницьких) органів держави. Отже, виборча система є важливим елементом політичної системи дер­жави, що регулюється правовими нормами, які в сукупності ут­ворюють виборче право. Виборча система охоплює принципи і умови участі у формуванні виборних органів; організацію та по­рядок виборів і (у деяких країнах) відкликання виборних осіб. З іншого боку, виборча система становить систему розподілу

місць у виборних органах після встановлення результатів голосу­вання. Розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішані ви­борчі системи.

Виборчий процес — один з основних елементів виборчої систе­ми. Він передбачає призначення виборів (як правило, це прерога­тива глави держави чи законодавчого органу); реєстрацію виборців у встановленому законом порядку; організацію виборчих округів, районів тощо, які формуються за принципами представництва — територіальним, національним, виробничим та ін. (створюються також виборчі дільниці й пункти для голосування); утворення ви­борчих комісій; висування кандидатів (зазвичай політичними пар­тіями, виборчими блоками, іноді зборами виборців); проведення передвиборної агітації; власне голосування (один чи два тури); ви­значення результатів голосування (підрахунок голосів) і розподіл депутатських мандатів, що здійснюють місцеві й центральні ви­борчі органи.

Виборча кампанія — система агітаційних заходів, які здійснюють політичні партії та незалежні кандидати з метою забезпечення собі максимальної підтримки на виборах, що мають відбутися. У ви­борчій кампанії беруть участь також різні групи підтримки, гро­мадські організації, засоби масової інформації тощо. До основних форм (способів) агітації під час виборчої кампанії належать перед­виборчі збори і мітинги, статті й памфлети у газетах, передвиборчі афіші та плакати, виступи на радіо й телебаченні. Сучасні виборчі закони зазвичай доволі детально регламентують проведення вибор­чої кампанії.

Виборча квота — найменша кількість голосів, необхідна для об­рання одного депутата. Вона може визначатись як для кожного ви­борчого округу окремо, так і для країни загалом.

Виборчі комісії — спеціальні колегіальні органи, які утворюють­ся з метою проведення виборів до складу державних органів, що обираються безпосередньо громадянами. Система, порядок утво­рення і повноваження виборчих комісій визначаються, як правило, законами про вибори. У систему виборчих комісій входять Цент­ральна, територіальні та дільничні виборчі комісії.

Виборчі округи — територіальні одиниці, у яких обираються чле­ни виборних державних органів. Залежно від того, яка кількість депутатів обирається в кожному виборчому окрузі, розрізняють виборчі округи одномандатні та багатомандатні. Виборчі округи

можуть бути також загальнодержавними (за пропорційної виборчої системи, під час виборів глави держави) і регіональними (завжди за мажоритарної й іноді за пропорційної виборчої системи).

Виборчі дільниці — територіальні одиниці, які утворюються з метою проведення голосування і підрахунку голосів.

Виборчі цензи (кваліфікації) — умови для отримання і здійснен­ня виборчого права, які встановлюються конституцією чи вибор­чим законом. Конституційній практиці різних країн відомі такі виборчі цензи: віковий, громадянства, майновий, освітній, осі­лості, статі, расовий, службовий, мовний.

Виборчий бюлетень — виборчий документ затвердженої форми для таємного голосування.

Мажоритарна виборча система — система виборів, за якої об­раними вважаються кандидати, які отримали більшість голосів виборців у виборчому окрузі, де балотувалися. Розрізняють мажо­ритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікаційної більшості. За мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості кандидат вважається обраним у разі отримання в окрузі більше половини загальної чисельності голосів. За мажоритарної виборчої системи відносної більшості для того, щоб бути обраним, канди­дату достатньо отримати більшість голосів в окрузі порівняно з іншими кандидатами. За мажоритарної виборчої системи квалі­фікаційної більшості кандидат повинен отримати наперед встанов­лену більшість, яка перевищує половину голосів, наприклад, 2/3, 3/4. Зазвичай за мажоритарної виборчої системи в кожному ви­борчому окрузі має бути обраний один депутат. За такої системи голоси, що були подані в кожному окрузі за кандидатів, які не набрали більшості, втрачаються. Незважаючи на явні недоліки, ма­жоритарна виборча система існує в більшості сучасних держав, але часто в комбінації з пропорційною.

Пропорційна виборча система — порядок визначення результатів голосування, коли мандати між партіями, що висунули своїх кан­дидатів до представницького органу, розподіляються відповідно до набраної ними кількості голосів. За пропорційної виборчої системи утворюються великі виборчі округи, у яких кожна партія подає власний список кандидатів, а виборець віддає голос за список відповідної партії. Для визначення результатів голосування вста­новлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного де­путатського мандата. Всередині списку партії мандати розподіля-

ються зазвичай відповідно до порядку, у якому кандидати розмі­щені в цьому списку.

Змішана виборча система містить елементи як мажоритарної, так і пропорційної виборчих систем.

Активне виборче право — право брати участь з вирішальним го­лосом у виборах чи відкликанні членів виборних державних ор­ганів, а також у референдумах.

Пасивне виборче право — право бути обраним до виборних дер­жавних органів.

Абсентеїзм — добровільна неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, тобто їхня відмова від реалізації свого активного виборчого права.

У конституційному праві під виборами розуміють участь гро­мадян у здійсненні влади народу через виділення зі свого осередку шляхом голосування представників для виконання функцій у дер­жавних органах чи органах місцевого самоврядування зі здійснення влади. Шляхом виборів формуються різні органи державної вла­ди — парламенти, президенти, глави адміністрацій, судові органи, органи місцевого самоврядування.

Вибори як форма волевиявлення народу здійснюються за пев­ними принципами, найпоширенішими з яких є принципи вільних виборів, а також загального, рівного, прямого й таємного голосу­вання. Лише за таких умов можливе справжнє волевиявлення, справді демократичні вибори як форма безпосередньої демократії.

Проголошення зазначених принципів на конституційному рів­ні, зокрема, у статті 71 Конституції України, робить їх обов'язко­вими в Україні для будь-яких виборів. У законах про окремі види виборів закріплюються й інші принципи, зокрема гласності, від­критості, свободи агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії.

За часом проведення вибори в Україні розрізняють чергові, по­зачергові та повторні. Вибори можуть призначатися також з метою обрання певних депутатів замість тих, що вибули, а в разі форму­вання нових місцевих рад вони називаються першими місцевими виборами.

За суб'єктами пасивного виборчого права розрізняють вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів Авто­номної Республіки Крим, депутатів обласних, районних, міських, селищних і сільських рад, міських, селищних, сільських голів.

Порядок проведення в Україні виборів до представницьких органів держави регулюється кількома законами України: "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р. (тер­мін дії — до 1 жовтня 2005 р.), "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р. (до 1 жовтня 2005 р.), "Про вибори Президента України" від 18 березня 2004 р. і "Про Центральну виборчу комісію" від 30 серп­ня 2004 р.

З 1 жовтня 2005 р. набирають чинності закони України "Про вибори народних депутатів" від 25 березня 2004 р. і "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 р.

Відповідно до статті 70 Конститу

Читайте також:

1. Консгитуційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні
2. Конституційно-правовий статус іноземців і біженців в Україні
3. Міжнародно-правове регулювання становища біженців, переміщених осіб та вимушених переселенців
4. Міжнародно-правовий статус біженців.
5. Особливості адміністративно-правового статусу біженців
6. Право притулку щодо біженців
7. Правовий статус біженців
8. Правовий статус біженців в Україні
9. Статус біженців та іноземців.

Переглядів: 430