Лекція № 1.

Після Жовтневої революції 1917 р. було покінчено з попе­редньою російською пенітенціарною системою. Радянська пенітенціарна система почала будуватися на принципово но­вих засадах, які відповідали потребам пролетарської влади. Були визначені відправні положення пенітенціарної політики радянської держави в цілому й Української Соціалістичної Ра­дянської Республіки зокрема. Так, у "Конспекті розділу про покарання пункту програми про суд" В.І. Ленін запропонував: "1) > % умовного засудження; 2) > % суспільного засуджен­ня; 3) заміна позбавлення волі примусовою працею з прожи­ванням на дому; 4) заміна тюремного ув'язнення виховними установами; 5) введення товариських судів (для відповідних категорій як в армії, так і серед робітників)"⁶. Ці положення були підтверджені VII з'їздом РКП (б) у 1919 р. Ставилося за­вдання систему покарань остаточно замінити системою заходів виховного характеру.

Проте фактичне запровадження жорстоких покарань, особливо щодо антипролетарських елементів, нічого спільного не мало з гуманістичними деклараціями. Вже у 1918 р. В.І. Ленін, обґрунтовуючи необхідність подолання опору пова­лених ворожих класів і нещадного покарання злочинців, ви­магав, щоб жоден шахрай "...не знаходився на свободі, а сидів у в'язниці або відбував покарання на примусових роботах най­важчих видів".

В історії радянської пенітенціарної системи можна виділити певні періоди, пов'язані з її організаційною побудо­вою та системою підпорядкування. Ці періоди детерміновані внутрішньою політикою Радянського Союзу.

Перший період розпочався в жовтні 1917 р. На цьому етапі місця ув'язнення перебували в компетенції Наркомату юстиції. Тільки деякі функції зосереджувалися у НКВС. 12 грудня 1917 р. у складі НКЮ (Народний комісаріат юстиції) було утворено відділ тюрем­ного управління, а 6 січня 1918 р. тюремну колегію.

23 липня 1918 р. НКЮ прийняв тимчасову інструкцію "Про позбавлення волі як захід покарання та про порядок відбування такого". Відповідно до неї усі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі та жіночі, а за призначенням — на: а) загальні місця ув'язнення (тюрми); б) реформаторії і зе­мельні колонії як установи карально-виховні (для молодих злочинців); в) випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для ослаблення режиму або дострокового звільнення; г) карально-лікувальні установи; д) тюремні лікарні.

Реформування пенітенціарної системи було також пов'яза­не із створенням у складі НКЮ Центрального карального відділу. Йому були підпорядковані відповідні губернські відділи. Останні створювали так звані розподільчі комісії, які не тільки розподіляли засуджених по розрядах, а й забезпечу­вали реалізацію принципу колективного управління місцями позбавлення волі.

У 1922 р. пенітенціарні функції НКЮ фактично повністю перебрав на себе НКВС. Пенітенціарна система стала складо­вою каральної системи держави, засобом боротьби з "класовим ворогом".

З цього часу розпочався другий періоду формуванні пенітенціарної системи. У складі НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) було створене Головне управління місцями позбавлення волі, а 16 жовтня 1924 р. ВЦВК затвердив Виправно-трудовий кодекс РРФСР. В ньому вказувалося на взаємозв'язок кримінальної і виправно-трудо­вої політики, єдність загального і спеціального попередження, була сформульована вимога щодо необхідності поєднання по­карання у вигляді позбавлення волі й примусових робіт з ви­правно-трудовим впливом.

Кодекс забороняв завдання ув'язненим фізичних тортур та приниження людської гідності. Встановлювалося роздільне ут­римання засуджених з додержанням класового принципу, особливо при розподілі ув'язнених за видами місць позбавлен­ня волі. Основними засобами виправлення і перевиховання ув'язнених були визнані режим, праця і культурно-освітня робота.

Усі місця позбавлення волі поділялися на три види: 1) ус­танови для застосування заходів соціального захисту виправ­но-трудового характеру; 2) установи для застосування заходів соціального захисту медично-педагогічного характеру; 3) уста­нови для застосування заходів соціального захисту медичного характеру.

У 1925 р. відповідний кодекс був прийнятий і в УРСР. Він фактично повторював основні положення ВТК РРФСР.

У другій половині 1922 р. посилилися необґрунтовані пе­реслідування громадян. 16 жовтня ВЦВК (Всеросійський центральний виконавчий комітет) видав декрет, згідно з яким органам ДПУ (Державне політичне управління) надавалося право позасудового покаран­ня, включаючи розстріл, щодо осіб, спійманих на місці злочи­ну, при вчиненні ними бандитських нападів або збройних по­грабувань (ст. 76, ч. II ст. 183 і 184 Кримінального кодексу РРФСР, чинність якого поширювалася й на Україну). А комісія з адміністративних виселень могла ув'язнювати до та­бору для примусових робіт у місцях виселення на строк до трьох років діячів антирадянських політичних партій (ст. 51, 62 КК) і двічі засуджених за бандитизм (ст. 76), за фальшу­вання грошей (ст. 85), виготовлення, зберігання, придбання і збут вибухових речовин (ст. 93), примус займатися прости­туцією (ст. 170), зводництво (ст. 171), хуліганство (ст. 176), крадіжку (ст. 180), пограбування без насильства (ст. 182), розбій (ст. 184), підробку документів (ст. 189), фальсифікацію предметів споживання (ст. 191), зберігання вогнепальної зброї (ст. 220).

17 листопада 1923 р. ЦВК СРСР своєю постановою знач­но розширив категорію осіб, які могли бути відправлені до концентраційного табору як соціально небезпечні елементи. До них належали: ті, хто не займається певною працею; тор­говці наркотичними речовинами, дорогоцінними металами, спиртом та іншими алкогольними напоями; професійні кон­трабандисти; спекулянти так званої "чорної" біржі. 28 берез­ня 1924 р. було затверджено Положення про права ОДПУ у сфері адміністративних виселень, заслань і ув'язнення до кон­центраційного табору, згідно з яким ще більше розширювали­ся репресивні можливості цього органу.

У листопаді 1925 р. Президія ЦВК СРСР узаконила адміністративне виселення осіб, які спекулювали предметами широкого вжитку. ОДПУ було надано право направляти на за­слання, виселяти і ув'язнювати до концентраційного табору осіб, підозрюваних у контрабанді, а за обтяжуючих обставин — застосовувати вищу міру покарання. У 1927 р. право позасудової репресії було надано органам ОДПУ щодо осіб, які "недбало ставилися до таємних документів", а право розстрілювати білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів і бандитів отримали уповноважені представники ОДПУ на місцях. Державними злочинами вважалися недбальство, не­вжиття заходів протипожежної охорони, що призвели до тяж­ких наслідків. При кваліфікації цих злочинів ОДПУ отрима­ло змогу визначати в позасудовому порядку покарання аж до розстрілу. До соціально небезпечних елементів зараховували осіб, які мали три і більше судимості за хуліганство.

12 червня 1929 р. за клопотанням Генеральної прокурату­ри СРСР було прийнято постанову про заслання особливо злісних злочинців і невиправних рецидивістів через Особливу нараду при колегії ОДПУ безпосередньо після відбуття цими особами строків позбавлення волі без звільнення з-під варти. Упродовж 20-х років губернські суди були наділені правом застосування спрощеного порядку судочинства (не заслухову­вати свідків, відмовитися від слухання сторін і т. ін.), висту­паючи в якості суду першої інстанції. З цього приводу М. Криленко писав, що "різниці по суті між органами ДПУ і губерн­ським судом як органами репресій немає".

Постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 грудня 1930 р. при­пинили свою діяльність народні комісаріати внутрішніх справ (НКВС)союзних республік, а підвідомчі їм місця позбавлення волі бу­ли передані у підпорядкування народних комісаріатів юстиції союзних республік (НКЮ). Так розпочався третій періодформуван­ня пенітенціарної системи держави. Організаційно-структурні зміни кримінально-виконавчої системи, що відбувались у цей період, безпосередньо залежали від змісту загальнодержавних завдань, напрямів і тактики класової боротьби.

16 липня 1934 р. постановою ЦВК СРСР був створений за­гальносоюзний НКВС з Головним управлінням виправно-тру­дових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення. У підпорядкування НКВС були передані виправно-трудові установи, які знаходилися з грудня 1930 р. у підпорядкуванні НКЮ со­юзних республік. З цим пов'язаний четвертий періодформу­вання пенітенціарної системи СРСР. Тепер усі місця позбав­лення волі були підпорядковані одному загальносоюзному ор­гану. При НКВС було утворено "Особливу нараду", якій нада­валися широкі права в адміністративному порядку застосову­вати такі міри покарання, як: заслання, виселення, ув'язнен­ня до таборів на строк до п'яти років, виселення за межі країни тощо.

Формальні принципи пенітенціарної політики грубо пору­шувались. У 1935 р. було скасовано поділ в'язнів за ступенем соціальної небезпечності; вони розрізнялися лише за ознака­ми статі й поділялися на тих, хто дотримується або не дотри­мується встановленого у місцях ув'язнення режиму. У цей же час було скасовано умовно-дострокове звільнення в'язнів.

У 30-х роках у кримінальному праві й процесі та виправ­но-трудовому праві домінували тенденції до посилення політичних репресій. А. Вишинським була висунута теза про "співучасть у широкому розумінні слова". Заперечувалася не­обхідність встановлення прямого причинного зв'язку між діяльністю співучасника і виконавця злочину для притягнен­ня їх до кримінальної відповідальності. Поняття співучасті підмінялося розпливчастим поняттям причетності, що фак­тично вело до безмежного судово-адміністративного свавілля. До того ж значно розширювалося коло діянь, за які визнача­лося кримінальне покарання, поширювалося застосування смертної кари, передусім щодо "ворогів народу". Крім цього, було введено в обіг формулу, згідно з якою вина — це причин­ний зв'язок між особою, що підозрюється у вчиненні злочину, і самим злочином. По суті, це означало не що інше, як фак­тичне нехтування такими важливими сторонами поняття ви­ни, як умисел, мета і мотиви. Була запроваджена концепція "об'єктивної вини", що вело до безмежного судового свавілля.

У цих умовах розгалужена мережа кримінально-виконав­чої системи виступала своєрідним підґрунтям тоталітарного режиму, перебувала в органічному взаємозв'язку з адміністра­тивно-командною системою.

Порушення законності мали місце і у виправно-трудових установах. Діяльність останніх фактично регулювалася відо­мчими нормативними актами.

Виправно-трудові установи виявилися переповненими. Цьому, зокрема, сприяла постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. "Про внесення змін у діюче кримінально-процесуаль­не законодавство союзних республік". Вона встановила спро­щений порядок судочинства у справах щодо контррево­люційних злочинів. А постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. було збільшено максимальну межу покарання у ви­гляді позбавлення волі до двадцяти п'яти років. Було скасова­не умовно-дострокове звільнення, перестали працювати нагля­дові комісії за місцями позбавлення волі, знизився рівень про­курорського нагляду за цими установами.

За даними статистики, у 1935 р. в Україні було заарешто­вано 24934 громадянина, 1936 — 15717, 1937 — 159573, 1938 р. — 108006 громадян. Отже, у 1937—1938 роках (пік репресій) було заарештовано 267579 громадян. Із вказаної кількості протягом останніх двох років засуджено 197617 гро­мадян: за шпигунство — 25627, зраду Батьківщині — 1487, терор — 5193, диверсії — 13996, шкідництво — 7731, контр­революційну діяльність — 99822, контрреволюційну агітацію — 22315, за інші злочини — 18903.

Протягом 1937—1938 років в Україні до вищої міри пока­рання було засуджено 122237 громадян; до 25 років тюремно­го ув'язнення — 21, до 20 років — 33, до 15 — 99, до 10 — 3758, до 5 — 119; до 25 років виправно-трудових таборів — 15, до 20 — 49, до 15 — 92, до 10 — 61609, до 5 — 4848, до 3 ро­ків — 2213; до заслання і вислання за межі СРСР — 209; до заслання в межах СРСР — 1034; до вислання з прикріплен­ням — 32; до інших мір покарання — 590; звільнено з-під варти — 658 громадян^..

На початку 1941 р. відбулися зміни в управлінні місцями позбавлення волі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від З лютого НКВС СРСР був поділений на два окремі наркомати: НКВС СРСР і НКДБ (Народний комісаріат державної безпеки) СРСР. Виправно-трудові установи були підпорядковані останньому.

З початком Великої Вітчизняної війни певна частина осіб, засуджених за вчинення тяжких злочинів, була звільнена з місць позбавлення волі й направлена на фронт. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. було встанов­лено для німецько-фашистських загарбників та їх пособників, винних у вчиненні тяжких злочинів, такі покарання, як смертна кара або каторжні роботи. У цей час основним видом ВТУ (виправно-трудових установ) були виправно-трудові табори і колонії. Самостійні підси­стеми становили установи тюремного типу (термінові та слідчі тюрми), а також трудові колонії для неповнолітніх і дитячі ви­ховні колонії.

У перші післявоєнні роки в усіх виправно-трудових табо­рах були встановлені два види режиму: загальний та посиле­ний. На посиленому режимі утримувалися засуджені за контр­революційні виступи, бандитизм, розбій, втечу з місць ув'яз­нення, а також рецидивісти.