Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Тема 3. Антична філософія

Історія античної філософії охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.

Перший період ранньогрецької філософії (натурфілософія) — охоплює епоху від виникнення філософського мислення у VIІ ст. до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду називають досократиками. До них належать такі філософи, як Фалес, Анаксімен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон Елейський та ін.

Другий період має назву класичного. З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками цього періоду є Платон, Арістотель, Демокріт, а також послідовники Сократа — кіренаїки, мегарики і кіники.

Третій період історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV ст. до н.е. і закінчується V—VI ст. н.е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді кількох основних філософських напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н.е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд.

Космоцентризм античної філософії. Визначальною рисою античної філософії є її зверненість до природи. Для стародавніх греків навколишня природа була їх природною колискою. Вона захищала їх, зігрівала, годувала. Тому вивчення природи як власного будинку було природним для стародавніх греків. Пізнаючи її, вони поступово відмовляються від ідеї створення світу богами.

Є світ у вузькому розумінні — обжитий, олюднений (ойкумена). Є світ великий, незвіданий. Він виник з первинного Хаосу як світовий закон, впорядкованість. Слово Космос означає прикраса, порядок (прикраса через впорядкованість). Цьому єдиному порядку підпорядковано все: природа, боги, обжитий людиною світ і сама людина. Вона— мікрокосм, включений в єдиний закон космосу, який виявляється в долі кожного. Людина може чинити опір цьому закону, діяти самостійно, але з рамок закону їй не вирватися. "Слухняного доля веде, а неслухняного - тягне", — говорили стародавні греки.



Интернет реклама УБС

Так в ученнях перших філософів на підставі вивчення природи робляться перші гранично широкі узагальнення про причини і начала всього сущого, що є первинним і постійним у всіх змінах миру. На місце ідеї породження приходить ідея загальної причини, яка розглядається як перехід однієї протилежності в іншу в процесі боротьби.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 рр. до н.е.). Він вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосередньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього саморозвитку.

Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного начала (води). Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю "Про природу". Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були передусім натурфілософами.

Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав "апейроном". Апейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585 — 524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто "апейрос". Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, за Анаксіменом, — властивість повітря.

Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклітом Ефеським (540—480 рр. до н.е.). Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт стверджує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання - це пізнання логосу, а разом з тим пізнання вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості - це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості дається не всім, хоча всі люди від природи розумні.

Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принципу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-генетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає.

Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим законом все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все минуще і плинне — "все тече". Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності.

Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

Наступним кроком у становленні античної філософії була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл.

Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор (бл. 584—500 рр. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Саме завдяки числу поняття "космос" втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Вважається, що Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки. Як свідчать джерела, він першим вживає поняття "філософ", "філософія".

Вчення елеатів - новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії "субстанція". У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.

Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565—470 рр. до н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.

Оригінально розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичайною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Парменід (бл. 540—470 рр. до н.е.), довівши його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменіда дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього.

Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесно оформити, бо те, чого немає — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотожність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предметна, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється,

Учнем Парменіда був Зенон із Елеї (його акме припадає на 460 рр. до н.е.). Із багатьох праць Зенона ("Суперечки", "Проти філософів", "Про природу") залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище. За допомогою апорій (епіхерем) Зенон доводив одиничність буття, що одне і те ж подібне і неподібне, одне і множина, перебуває у стані спокою і рухається. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Його започаткували в античності Левкіпп ( 500—440 рр. до н.е.) і Демокріт (бл. 460-370 рр. до н.е.).

Обґрунтовуючи першоначала, Левкіп і Демокріт вважали, що ними є атоми (буття) і пустота (небуття). Атомісти розглядають буття як антипод пустоти.

Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям (через малу величину) самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це передусім форма: атоми бувають кулькоподібні, кутасті, гачкоподібні, якірноподібні, увігнуті, випуклі і т.д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне.

Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положенням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взаємодії атомів і органів чуття.

Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Душу атомісти вважають теж сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі.

При вирішенні однієї з головних філософських проблем — проблеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, — а цього вчить філософія.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються філософи, які отримали назву софісти. Старогрецьке слово "софістес" означало знавця, майстра, художника, мудреця. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика — мистецтво красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчителі "мислити, говорити і робити" — софісти.

Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Протагор (481—411 рр. до н.е.), Горгій, Гіппій, Продік, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкідам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Софісти — це не єдина школа або течія. Спільне в їхніх поглядах — раціоналістичне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Протагор проголосив тезу: "Людина — міра всіх речей: для існуючих — що вони існують, для неіснуючих — що вони не існують". Будь-яка істина — чиясь думка (погляд). Тобто, істина, за Протагором, завжди суб'єктивна. Істинне те, що вважає за істину той чи інший суб'єкт. Це і є релятивізм.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—399 рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Він цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало послідовним втіленням вчення філософа.

У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний, над входом у храм Аполлона у Дельфах, другий приписується Сократу.

При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Ціль майевтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання.

Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один із найвидатніших філософів в історії людства, походив із афінського аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона — Арістокл, Платон — прізвисько (від "платюс" — "широкий", "широкоплечий"). Його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про Бога; З) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і 8) вчення про суспільство.

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування" того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у цьому методі є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель — теж один із найвидатніших старогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Як і Платон, Аристотель залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика".

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Аристотель вважає, що суть буття речі — її форма. Форма - не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форму ніхто не творить і не виробляє. Форми існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Вчення Аристотеля про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид — метафізична, розумна душа.

Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається, і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум.

Філософія Аристотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

Еллінізм має свою, досить довгу (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; елліністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класичної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення.

В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська. Впливовою в цей період була школа Епікура(6л. 342—270 рр. до н.е.). Він був послідовником філософії Демокріта, але підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи:

1) ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється;

2) всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись;

3) всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується;

4) тіла або неділимі і незмінні (атоми), або складені з атомів;

5) всесвіт безмежний як за обсягом порожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань.

Тут Епікур фактично повторює Демокріта. Оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що для пояснення можливості зіткнення атомів, які рухаються у пустоті з однаковою швидкістю, він вводить поняття спонтанного (тобто внутрішньо зумовленого) "відхилення" атома від прямої лінії. У Демокріта атоми рухалися лише по прямій лінії. Цей рух встановлений раз і назавжди, і світ, таким чином, за Демокрітом, є жорстко детермінованим: у ньому панує лише необхідність. Визнання можливим спонтанного "відхилення" руху атома від прямої лінії робить можливою випадковість у світі і розкриває природу свободи людини.

В теорії пізнання Епікур — сенсуаліст. Відчуття самі по собі завжди істинні, тому що виходять із об'єктивної реальності; помилки виникають внаслідок тлумачення відчуттів.

Від природи людина живе прагненням до щастя. Мета пізнання — звільнити людину від невігластва і забобонів, страху перед богами і смертю, оскільки саме вони перешкоджають щастю людини. Боги у Епікура не втручаються у справи людей. В етиці Епікур обґрунтовує розумну насолоду, в основі якої лежить уникнення страждань і досягнення спокійного і радісного стану духу. Найбільш розумним принципом поведінки людини він вважав не активну діяльність, а спокій (атараксію), невтручання у суспільне життя.

Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тита Лукреція Кара (99—55 рр. до н.е.) — римського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.

Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя і бідування.

Пізнання природи, за Лукрецієм, єдиний засіб позбавлення людини від марновірства.

Якщо Епікур бачить щастя людини на шляху пізнання світу і самообмеження, то Лукрецій звеличує розум людини, що оволодіває вершинами знань і мистецтв.

Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови світу. Багатоманітність явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Тит Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя. Разом із тим філософ говорить про "винуватість" природи, її "приховану силу", що перевертає і топче людські справи.


Читайте також:

  1. Академічна філософія кінця – XIX – поч. XX ст.
  2. Антична діалектика
  3. Антична доба.
  4. Антична епоха в українському контексті.
  5. Антична колонізація Північного Причорноморья та її наслідки.
  6. Антична наука
  7. АНТИЧНА НАУКА І ТЕХНІКА
  8. Антична психологія
  9. Антична філософія
  10. Антична філософія.
  11. Антична філософія.
  12. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Філософія Стародавнього Китаю | Тема 4. Середньовічна філософія та філософія епохи Відродження

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.