Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми, називається дистрибуцією.

Фонема — незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обов'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного оточення: [а°] (вавка), [ã] (нам), [а] (так), [·а] (дяка), [а·] (стань), [·а·] (сидять) тощо. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції: [а°]—між губними, [ã] — між носовими, [а] — між твердими, [·а] — після м'якого перед твердим, [а·] — після твердого перед м'яким. Через те що різниця між цими звуками залежить виключно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціації звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після [т] звук [у] є необхідним компонентом звукової форми цього слова. Він протиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], [о], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим алофонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ неможливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умовах, називається відношенням додаткової дистрибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н¢], [з] і [з¢] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови протиставлення фонем за твердістю — м'якістю.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фонетичних умов. Алофони перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто можливості використання для диференціації морфем і слів) — обов'язково в сильній позиції. В українській мові для голосних сильною є позиція під наголосом на початку слова або між твердими приголосними, для приголосних — позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів(несправжніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фонемами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова там — дам, казка — каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливіші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо складних випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм виділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в однакових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело — жерло; там — дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального розрізнення фонем. Слабка позиція — це позиція, що обмежує вживання фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення — протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], —то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється протиставлення однотипних звучань — фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак певна фонема протиставляється одним фонемам, іншою — іншим тощо.

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голосних фонем і 32 приголосних, а саме:

Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д¢/, /й/, /т/,/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/ , /ц/,/ц¢/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/, /р/, /р¢/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз¢/,/т¢/.

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири ступені підняття, два ряди й лабіалізація.

Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або факультативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шумність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний органі місце артикуляції, спосіб артикуляції, твердість і м'якість).

Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних.

Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, [т] і [к] протиставляються активним мовним органом: ІтІ — передньоязикова, ІкІ — задньоязикова, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі. На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним.

Кількість диференційних ознак у кожній мові обмежена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

Російський мовознавець М. С. Трубецькой запропонував чотири правила для розрізнення фонем від варіантів фонем:

1. Якщо в тій чи тій мові два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції і можуть заміщати один одного, не змінюючи при цьому значення слова, то такі звуки є факультативними варіантами однієї фонеми.

При цьому факультативні варіанти бувають загальнозначущі та індивідуальні, а також стилістично суттєві і стилістично несуттєві.

2. Якщо два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції й не можуть при цьому замінити один одного без того, щоб змінити значення слова або спотворити його до невпізнання, то ці звуки є фонетичними реалізаціями двох різних фонем.

3. Якщо два акустично (або артикуляторно) споріднених звуки ніколи не зустрічаються в одній і тій самій позиції, то вони є комбінаторними варіантами однієї і тієї самої фонеми.

4. Два звуки, що в усьому відповідають умовам третього правила, все-таки не можна вважати варіантами однієї фонеми, якщо в даній мові вони можуть слідувати один за одним як члени звукосполучення, притому в такому положенні, в якому може зустрічатися один з цих звуків без супроводу другого.

Українська мова має 48 фонем:

6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и

32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р

10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.

Виділення фонем із мовленнєвого потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття про звуковий склад української літературної мови	\|	Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Артикуляційна та акустична характеристики українського консонантизму

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.