Підходи до праворозуміння в сучасній юридичній науці

Праворозуміння – це теорії (доктрини, концепції, вчення) зміст яких відображає процеси і результати цілеспрямованої розумової діяльності людства щодо пізнання права, його оцінки та ставлення до права як до цілісного соціального явища.

Людство упродовж різних історичних епох по-різному ставилося до права і виробило певні типи праворозуміння.

Серед науковців, як вітчизняних так і зарубіжних, існують декілька підходів до типології праворозуміння.

В. Нерсесянц, А. Головістикова, Ю. Дмитрієв вважають, що історія і теорія правової думки та юриспруденції пронизані боротьбою двох протилежних типів праворозуміння, які умовно можна визначити як юридичний (від Jus – «право») та легістський (від Lex – «закон») типи праворозуміння і поняття права.

Згідно з легістським підходом під правом розуміють продукт держави (її влади, волі, розсуду, свавілля), право – наказ (примусове правило, норма, акт) офіційної (державної) влади, і тільки це є право. Право зводиться до примусово-владних наказів, тобто закону – до того, що офіційно наділене в даний час і в даному місці законною (владно-примусовою) силою.

Для юридичного типу праворозуміння характерна та чи інша версія розмежування права і закону (позитивного права). При цьому під правом (у тій чи іншій формі) мають на увазі дещо об’єктивне, що не залежить від волі, розсуду чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади, тобто певне, відмінне від інших соціальне явище (особливий соціальний регулятор і т. ін.) зі своєю об’єктивною природою та специфікою, своєю сутністю, відмінними принципами і т. ін. Також у межах юридичного типу праворозуміння зазначені науковці виділяють два підходи: 1) природно-правовий, що виходить з визнання природного права, що протистоїть праву позитивному; 2) лібертарно-юридичний, який виходить з розмежування права і закону (позитивного права) і під правом має на увазі не природне право, а буття і нормативне вираження (конкретизацію) принципу формальної рівності (як сутності і відмінного принципу права).

О. Скакун та А. Поляков вважають, що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох основних типів праворозуміння: природно-правовий, етатистський та соціологічний.

1. Природно-правовий тип (юснатуралізм)– один із найдавніших варіантів праворозуміння. Природне право трактується як постійне та незмінне, що подібне досконалим законам природи, таке ж довершене і розумне. Своєрідним етапом розвитку теорії природного права є теорія відродженого природного права. Залежно від джерела формування природного права людини розрізняють доктрини: 1) неотомізм, неопротистантизм (природне право одержано від Бога); 2) неогегельянство (природне право виникає з гармонії об’єктивного розуму і самої ідеї права); 3) неокантіанство (природне право виникає з чистої ідеї); 4) феноменологічна доктрина (природне право виникає з правових цінностей); 5) екзистенціоналістична (виникнення природного права з самого існування абстрактної людини); 6) герменевтика (виникнення природного права з історичного праворозуміння).

2. Етатистський тип праворозуміння.Назва типу походить від французького etat – «держава». За своєю суттю етатистський тип праворозуміння є ідейною протилежністю юснатуралізму. За цим підходом право є творінням держави або санкціонується державою для того, щоб отримати всі свої правові властивості і стати саме правом. Таким чином, право – це сукупність норм (правил поведінки), установлених або санкціонованих державою у формі закону. Право ототожнюється із законом держави. Ідеї, що є характерними для цього типу праворозуміння, висловлювалися ще древньогрецькими софістами, своє емпіричне підтвердження цей тип отримує під час формування західноєвропейських абсолютистських держав та утвердження капіталістичних відносин, а філософське обґрунтування – у вченні позитивізму.

Юридичний позитивізм закликає до простого описування, систематизації норм права без аналізу причин їх виникнення, спрямованості і т. ін.

Нова модернізована форма позитивізму – нормативістська теорія права – є однією з найвпливовіших у наш час. Основні ідеї цієї теорії обґрунтував Г. Кельзен. На його думку, право завжди становить собою відірвану від дійсності норму про те, що повинно бути.

Марксистська теорія права. Марксизм виник у 40-х pp. XIX ст. Його засновники – К. Маркс і Ф. Енгельс – намагалися з’ясувати умови і вказати шляхи реального звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації, пригноблення, нерівності, безправ’я. Вони поставили перед собою завдання намітити контури ладу, який зможе подолати відчуження трудівника від власності і влади, справедливо організує суспільне життя, забезпечить вільний і гармонійний розвиток особи. Специфіку підходу марксизму складає аналіз держави та права як взаємопов’язаних складових класової суспільно-економічної формації; де держава і право є похідними (надбудовними) від економічних відносин (базис), класової структури і співвідношення класових сил у суспільстві.

Аналітична юриспруденція.Сучасна аналітична юриспруденція є однією з модифікацій неопозитивізму. Але у своїх філософських і принципових методологічних і концептуальних положеннях вона походить від робіт І. Бентама та Дж. Остіна. Теоретична модифікацій цієї концепції пов’язана з розширенням методологічного базису, насамперед із залученням модифікованого аналітичного позитивізму, аналітичної лінгвістики (конвенціоналізму Р. Карнапа), але ще недостатнім приділенням уваги соціологічним аспектам права. Для аналітичної юриспруденції характерне догматичне розуміння права – «право є веління суверена» (з «Лекцій про юриспруденцію та філософію права» Дж. Остіна). При цьому суверен не може бути відповідальним перед позитивним правом.

Аналітична юриспруденція Г. Харта. У XX ст. ці ідеї були сприйняті та частково доповнені і перетлумачені в роботах Г. Харта («Концепція права», 1961 p.). Учений аналізує право як формально-логічну систему «первинних» і «вторинних» правил, що походять від так званої вищої норми визнання. Первинні правила, за Хартом, – це такі законодавчі положення, які були встановлені суверенним органом (наприклад, парламентом) і внаслідок цієї обставини виникли визначені обов’язки, зобов’язання і правомочності. Тобто це норми, які безпосередньо регулюють цивільні, сімейні, господарські, трудові тощо відносини. Вторинні правиласкладаються з трьох різновидів: 1) правил визнання, 2) правил зміни, 3) правил винесення судового рішення.

Правила визнання. За Хартом, закон є законом лише за умови, якщо він визнаний таким, оскільки він випливає з визнаного, обґрунтованого і сприймається як джерело права. Іншими словами, правила визнання – це спосіб легітимації права, який відповідає історичним традиціям правотворчості (наприклад, писана Конституція США відповідає правилу визнання, неписана Конституція Великобританії також відповідає правилу визнання, оскільки цього правила дотримуються парламент і судді). Харт стверджує, що лише в тому випадку правова система може діяти ефективно, коли існує реальне сполучення первинних і вторинних правил. Правова система, в якій відсутні правила визнання, є примітивною традиційною системою. Вона характеризується високим ступенем консервативності, неефективності, нестійкістю правопорядку. Правила зміни. Правила зміни становлять собою погоджені правила, передбачені на випадок необхідних змін у чинному законі (наприклад, коли змінюються закони про вибори, нові вибори можуть призвести до нового парламенту та нового уряду, що може призвести до змін у первинних правилах). Правила винесення судового рішення. Ці правила, по суті, є правилами про правила, іншими словами, такими нормами, якими судді, працівники адміністрації, уряд та інші особи повинні керуватися у процесі тлумачення (застосування) законодавства.

Таким чином, первинні правила накладають обов’язки, а вторинні наділяють владою. Суть правової системи, – вважає Харт, – полягає в поєднанні первинних правил, що встановлююсь обов’язки, із вторинними правилами визнання, зміни та правосуддя.

Недоліком етатистського типу праворозуміння є досить сильний «нахил» до формальної сторони права та ігнорування його змістовної сторони (прав особи, моральних засад юридичних норм і т.п.), а також перебільшена роль держави у встановленні ефективних юридичних норм.

3. Соціологічний тип праворозуміння.Цей тип починає формуватись у другій половині XIX ст. Основні представники – Є. Ерліх, Г. Гурвич, Р. Паунд, Е. Дюркгейм. Для соціологічного праворозуміння характерне прагнення зрозуміти право як соціальне явище, що відображає закономірні умови соціального буття і відносно незалежне від держави.

Право з позицій такого підходу виникає безпосередньо в суспільстві, в окремих правовідносинах.

Одним із засновниківінституціоналізму як політико-правового вчення був французький учений-юрист Моріс Оріу. У його теорії дістали дальший розвиток ідеї Л. Дюгі про децентралізацію і плюралізм влади та права. Саме М. Оріу висунув і обґрунтував ідею та принципи інституціоналізму як державно-правової концепції. Нині ця теорія оформилася у самостійну течію і посідає панівне місце в сучасній юриспруденції Франції.

Історична школа права виникає у ХІХ столітті як науковий протест – по-перше, проти раціоналізму ХVІІІ століття, який ігнорував реальні історичні умови, а по-друге – проти установок Французької революції щодо первинності волі перед традиціями та обставинами. Засновником цієї школи правознавства є німецький філософ Г. Гуго. Основні ідеї полягали у тому, що право – це історичне явище, які, як і мова, не встановлюються договором, не вводяться за чиїмось наказом, а виникає і розвивається поступово, непомітно, стихійно. Основним джерелом права є правовий звичай, а закони похідні від нього.

Психологічна школа права виникла й набула найбільшого впливу в кінці XIX – на початку XX ст. У Росії найвидатнішим її представником був Л. Петражицький. Психологічний напрямок відкидає зумовленість права матеріальними умовами життя суспільства і визначає головними чинниками суспільного розвитку психологічні властивості характеру, інстинкти людей, їх почуття та переживання. Усі люди поділяються на групи «лідерів» (психологія яких пристосована до керівництва іншими) і групи виконавців (що повністю пристосовані психологічно до підкорення «лідерам»). Психологічні вчення вбачають джерело права у психіці людей. Усі правові явища – це продукт свідомості людини й існують не об’єктивно, а лише тією мірою, якою людина їх усвідомлює для себе.

Інтегративний підхід до праворозуміння (Д. Холл) полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, позитивізму і нормативізму теорії соціологічної юриспруденції, створивши нову школу права, яка б відповідала сучасним вимогам. Згідно з інтегративним підходом до розуміння права всі його ознаки є істотними і необхідними. Інтегративне визначення права дається авторами як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють конкуренцію і злагоду різної волі в їх взаємовідносинах одне з одним.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Характеристика елементів політичної системи суспільства	\|	Соціальна цінність права, його сутність і зміст

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.