Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства в цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення розмаїття відносин людини і держави. Тому з’ясування проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак і взаємодії категорій “людина”, “особистість”, “громадянин”. Саме ці поняття характеризують належність людини як біологічного суб’єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.
Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Виходячи з генеративного підходу, виділяють чотири покоління прав людини, на основні етапи розвитку і закріплення у правових актах яких необхідно звернути увагу при підготовці відповідей на питання.
Правовий статус характеризує становище особистості у взаємовідносинах із суспільством та державою. Набір правових статусів чималий або в теоретичному аспекті найважливіше значення мають: загальний (конституційний), спеціальний (родовий), індивідуальний статуси, тому необхідно звернути увагу на їх характеристику.
Далі необхідно звернути увагу на схоже та відмінне у правовому статусі особистість та у правовому статусі громадянина. Права людини стали об’єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. Це дає можливість громадянину, права якого порушено, звернутися по захист до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Тому знання норм міжнародного права у сфері прав людини є необхідною умовою формування професійно-правової культури.