Історія формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів. Загальна характеристика діяльності міжнародних судових органів

Тема 1.1.

Право неспроможності як підгалузь господарського права.

Відносини неспроможності мають відносну самостійність у господарських відносинах, що дозволяє відокремлювати відносини неспроможності від інших суспільних відносин суміжних галузей права.

Право неспроможності має у своєму складі предмет, метод та принципи правового регулювання, що дозволяє говорити про право неспроможності як про підгалузь господарського права, а не інститут господарського права.

Отже, право неспроможності – це підгалузь господарського права, яка регулює суспільні відносини, що виникають у зв’язку з неспроможністю господарюючого суб’єкта як результат його господарської діяльності, коли діяльність учасників здійснюється в поєднанні з владними приписами та диспозитивними началами із застосуванням до боржника судових реабілітаційних заходів з метою відновлення його платоспроможності чи примусової ліквідації для повного або часткового погашення грошових зобов’язань.

Планлекції

1. Поняття міжнародного спору та ситуації. Види міжнародних спорів.

2. Загальна характеристика мирних засобів вирішення міжнародних спорів.

3. Система та загальна характеристика діяльності міжнародних судів.

Тезилекції

1. Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

- принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

- першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

- більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

- відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття «міжнародний спір». Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об'єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Міжнародний спір — формально (об'єктивно) виражена суперечність між суб'єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір” (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що "ситуація" не визначається чітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у Раді Безпеки, а в спорі — має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

2. Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов'язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.

Засіб вирішення міжнародного спору — це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб'єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об'єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових— арбітраж і судовий порядок.

Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому:

а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою;

б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;

в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов'язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

3. Міжнародні суди - судові органи, що створюються на основі міжнародних договорів для розгляду спорів між державами або між державами і приватними особами.

До них, зокрема, відносяться:

- Міжнародний суд ООН

- Міжнародний кримінальний суд

- Європейський суд з прав людини (відрізняється тим, що розглядає скарги громадян на держави)

- Міжнародний трибунал по колишній Югославії

- Міжнародний трибунал по Руанді (два останніх відрізняються тим, що створені не договором, а резолюціями Ради Безпеки ООН)

- Постійна палата третейського суду

- Міжнародний трибунал з морського права

- Міжамериканський суд з прав людини

- Економічний суд СНД

- Суд Європейського союзу

Раніше існували наступні міжнародні суди:

* Постійна палата міжнародного правосуддя (попередниця Міжнародного Суду ООН, діяла в рамках Ліги Націй); Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі; Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу.

Міжнародними судами називають також міжнародні арбітражні суди, які є не міждержавними, а по суті приватними структурами, рішення яких, однак, мають обов'язкову силу для сторін у спорі.

Арбітражний інститут Торгової палати м. Стокгольма; Міжнародний комерційний арбітражний суд.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Історія розвитку конкурсного процесу.	\|	Блоки живлення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.