• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Альтернативні парадигми організаційного процесу

Приведені парадигми відображають два принципово різних підходу до організаційної діяльності. Перший можна умовно назвати підходом примусу, коли для створення і підтримки організаційного процесу необхідно прикладати зусилля. Як тільки ці зусилля припиняються, система повертається до вихідного стану. Можна конструювати скільки завгодно багато штучних організаційних схем, але вони будуть неміцними і неефективними. Наша історія знає немало таких прикладів: колгоспи, совнаргоспи, виробничі об'єднання і так далі Другий підхід орієнтований на природні процеси організації, що розвивається достатньо довго, аби дати місце і волевиявленню людини. Цілі людини, випадні з діапазону природного розвитку (наприклад, створення колгоспів), приречені на провал, які б ресурси не притягувалися для їх досягнення. Разом з цим тут немає фаталізму — людина з її вольовою діяльністю та діяльністю щодо встановлення цілей не виключається з процесу розвитку, треба лише виконати умову: простір цілей людини повинен збігатися з діапазоном напрямів природного (можливого в принципі) розвитку. Орієнтацію на природний розвиток можна знайти і в дослідженнях А. Сміта, який стверджував, що для соціально-економічного розвитку суспільства необхідні світ, легкі податки і терпимість в управлінні, а все інше зробить природний хід речей [1, с. 41-42].

Принципи управління

Організація як процес організовування — одна з основних функцій управління. Під функцією управління розуміють сукупність управлінських дій, що повторюються, об'єднаних єдністю вмісту. Оскільки організація (як процес) служить функцією управління, будь-яке управління є організаційною діяльністю, хоча і не зводиться до неї.

Управління — особливим чином орієнтована дія на систему, що забезпечує додання їй необхідних властивостей або станів. Одним з атрибутів стану служить структура. Організувати — означає перш за все створити (або змінити) структуру. При відмінностях в підходах до побудови систем управління існують загальні закономірності, розроблені в кібернетиці. Відповідь на поставлене тут питання виглядає так:

система управління = система, що управляє (суб'єкт управління) +

+ керована система (об'єкт управління).

Базовою класифікаційною ознакою побудови систем управління, що визначає подобу системи та її потенційні можливості, є спосіб організації контуру управління. Відповідно до останнього виділяють декілька принципів управління.

Принцип розімкненого управління. У основі його лежить ідея автономної дії на систему незалежно від умов її роботи. Вочевидь, що сфера практичного застосування цього принципу передбачає апріорну достовірність знання стану середовища і системи на всьому інтервалі її функціонування. Тоді можна зумовити реакцію системи на розраховану дію, яка заздалегідь програмується у вигляді функції незалежного змінного часу (рис. 5.2) [1, с. 43].

Рис. 5.2. Принципи розімкненого управління

Таким чином, якщо дана дія відмінна від передбачуваної, негайно послідують відхилення в характері зміни вихідних координат, тобто система виявиться відкритою обуренням. Тому даний принцип використовується при упевненості в достовірності відомостей про умови роботи системи. Наприклад, для організаційних систем подібна упевненість допустима при високій виконавській дисципліні, коли віддане розпорядження не потребує подальшого контролю. Інколи таке управління називають директивним. Безперечною перевагою схеми служить простота організації управління.

Принцип розімкненого управління з компенсацією обурень. Зміст підходу полягає в прагненні ліквідовувати обмеженість першої схеми: нерегульована дія обурень на функціонування системи. Можливість компенсації обурень, а значить, ліквідація невірогідності апріорної інформації, базується на доступності обурень вимірам (рис. 5.3) [1, с. 43].

Вимір обурень дозволяє визначати компенсуюче управління, що відображає наслідки обурень. Зазвичай разом з корегованим управлінням система піддається програмній дії. Проте на практиці далеко не завжди удається зафіксувати структурні зміни. За наявності інформації про обурення принцип його компенсації шляхом введення компенсуючого управління представляє практичний інтерес.

		Управляюча система		Програмне управління

Рис. 5.3. Принципи компенсаційного управління

Принцип зімкненого управління. Розглянуті принципи відносяться до класу розімкнених контурів управління: величина управління не залежить від поведінки об'єкту, а є функцією часу або обурення. Клас замкнутих контурів управління утворюють системи з негативним зворотним зв'язком, що втілюють базовий принцип кібернетики. У таких системах заздалегідь програмується не вхідна дія, а необхідний стан системи, тобто наслідок дій на об'єкт, в т.ч. управління. Отже, можлива ситуація, коли обурення позитивно впливає на динаміку системи, якщо наближає її стан до бажаного. Для реалізації принципу апріорі знаходиться програмний закон зміни стану системи в часі [с_пр (t)], а завдання системи формулюється як забезпечення наближення дійсного стану до бажаного (рис. 5.4). Рішення цієї задачі досягається визначенням різниці між бажаним і дійсним станами: ∆ c(t) = c_пр(t) – с(t). Дана різниця використовується для управління, покликаного звести до мінімуму виявлене розходження. Тим самим забезпечується наближення регульованої координати до програмної функції незалежно від причин, що викликали появу різниці, будь-то обурення різного походження або помилки регулювання. Якість управління позначається на характері перехідного процесу і сталій помилці — неспівпадінні програмного і дійсного кінцевого стану [1, с. 44].

Рис. 5.4. Принципи зімкненого управління

Залежно від вхідного сигналу в теорії управління розрізняють:

· системи програмного регулювання (даний випадок);

· системи стабілізації, коли с_пр (t) = 0;

· системи стеження, коли вхідний сигнал апріорі невідомий.

Ця деталізація ніяк не позначається на реалізації принципу зімкненого управління, але вносить специфіку до техніки побудови системи.

Широке поширення цього принципу в природних і штучних системах пояснюється продуктивністю взаємодії елементів системи управління: завдання управління ефективно вирішується на концептуальному рівні завдяки негативному зворотному зв'язку.

Вище розглянутий випадок програмування зміни в часі стану системи с_пр (t), що, згідно введеної термінології, означає попередній розрахунок траєкторії в просторі станів. Цей розрахунок виконується при врахуванні двох вимог: траєкторія повинна проходити через мету і задовольняти екстремуму критерію якості, тобто бути оптимальною.

У формалізованих динамічних системах для відшукання подібної траєкторії притягується апарат варіаційного числення або його сучасні модифікації: принцип максимуму Л. Понтрягина, динамічне програмування Р. Беллмана. Коли завдання зводиться до пошуку невідомих параметрів (коефіцієнтів) системи, для її вирішення притягуються методи математичного програмування — потрібно відшукати екстремум функції якості (показника) в просторі параметрів. Аби впоратися з проблемами, що погано формалізуються, залишається сподіватися на евристичні рішення, засновані на футурологічних прогнозах, або на результати імітаційного математичного моделювання. Точність подібних рішень оцінити складно. Повернемося до завдання програмування. Якщо існує спосіб розрахунку програмної траєкторії для формалізованих завдань, то природно зажадати від системи управління, аби вона задовольняла вказаним цілям, а програмну зміну стану система знаходила безпосередньо в процесі управління (управління в цьому випадку називається термінальним). Така організація системи, звичайно, ускладнює алгоритм управління, але дозволяє звести до мінімуму вихідну інформацію, а значить, робить управління більш оперативним. Подібне завдання в 1960-х рр. було теоретично вирішене професором Е. Горбатовим для управління рухом балістичних ракет і космічних апаратів [6, с. 312; 7, с. 30].

При постановці та рішенні задачі оптимального управління слід враховувати наступну принципову обставину. Строго кажучи, лише тоді можна вибрати оптимальну поведінку системи, коли достовірно відомі поведінка об'єкту, що вивчається, на всьому інтервалі управління і умови, в яких відбувається рух. Оптимальні рішення можуть бути отримані і при виконанні інших, додаткових допущень, але справа якраз в тому, що кожен випадок слід обумовлювати особливо, і рішення буде справедливе «з точністю до умов». Проілюструємо сформульоване положення на прикладі поведінки бігуна, прагнучого досягти високого результату. Якщо йдеться про короткій дистанції (100 або 200 м), то підготовлений спортсмен ставить за мету забезпечити максимальну швидкість в кожен мо­мент часу. При бігу на довші дистанції успіх спортсмена визначається його умінням правильно розподіляти сили на трасі, а для цього треба виразно уявляти собі свої можливості, рельєф маршруту і сили суперників. Ні про яку максимальну швидкість в кожен момент не може йти і мови в умовах обмежених ресурсів. Вочевидь, що приведене обмеження виконується лише в рамках детермінованої постановки завдання, тобто коли апріорно все достовірно відомо. Такі умови виявляються надмірними для реальних завдань — прокрустове ложе детермінізму не відповідає дійсним умовам функціонування системи. Апріорність нашого знання надзвичайно сумнівна відносно як самої системи, так і середовища і її взаємодії з тим або іншим об'єктом. Достовірність апріорних відомостей тим менша, чим складніша система, що не додає оптимізму дослідникам, які проводять процедуру синтезу. Подібна невизначеність привела до появи цілого напряму в теорії управління, що базується на обліку стохастичних умов існування системи. Найконструктивніші результати були отримані при розробці принципів адаптивних і самоналагоджувальних систем.

Адаптивні системи дозволяють справлятися з невизначеністю шляхом здобуття і використання додаткової інформації про стан об'єкту і його взаємодію з середовищем в процесі управління з подальшою перебудовою структури системи і зміною її параметрів при відхиленні умов роботи від апріорі відомих (рис. 5.5). При цьому, як правило, мета трансформацій полягає в наближенні характеристик системи до апріорних, таких, що використовувались при синтезі управління. Таким чином, адаптація орієнтована на збереження гомеостазу системи в умовах обурень [1, с. 46].

		Обурення
		Інформація про об’єкт
		Інформація про процеси управління

Рис. 5.5. Адаптивна система

Одна із складних конструктивних складових цього завдання — здобуття відомостей про стан середовища, без чого скрутно проводити адаптацію.

Прикладом успішного здобуття інформації про стан середовища може бути винахід трубки Піто, якою забезпечені практично всі літальні апарати. Трубка дозволяє виміряти швидкісний натиск — найважливішу характеристику, від якої безпосередньо залежать всі аеродинамічні сили. Результати виміру використовуються для налаштування автопілоту. Аналогічну роль в суспільному житті грають соціологічні опити, що дозволяють коректувати вирішення внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем.

Ефективним прийомом вивчення динаміки об'єкту управління є метод дуального управління, колись запропонований А. Фельдбаумом. Суть методу в тому, що на об'єкт разом з командами управління подаються спеціальні тестуючі сигнали, реакція на яких для апріорної моделі заздалегідь встановлена. По відхиленню реакції об'єкту від еталонної судять про взаємодію моделі із зовнішнім середовищем [1, с. 47; 5, с. 43].

Подібний прийом використовувався в російській контррозвідці під час Першої світової війни для виявлення шпигуна. Виділявся круг співробітників, підозрюваних в зраді, і кожному з цього круга «довірялася» важлива, але помилкова інформація, що має унікальний характер. Спостерігалася реакція противника, по якій і ідентифікувався зрадник.

От адаптивних систем відрізняють клас самоналагоджувальних систем. Останні в процесі адаптації перебудовуються. Проте на прийнятому рівні узагальнення структура самоналагоджувальної системи аналогічна структурі адаптивної системи (див. рис. 5.4). Відносно процесів адаптації і само налаштування систем можна відзначити, що їх можливість в конкретних випадках в основному визначається призначенням системи і її технічним втіленням. Подібна теорія систем рясніє ілюстраціями, але, як представляється, не містить узагальнювальних досягнень.

Інший напрямок подолання недостатності апріорних даних про процес управління полягає в поєднанні процесу управління з процедурою синтезу. Традиційно алгоритм управління є результат синтезу, що базується на допущенні детермінованого опису моделі руху. Але вочевидь, що відхилення в русі прийнятої моделі позначаються на точності досягнення мети і на якості процесів, тобто наводять до відхилення від екстремуму критерію. Звідси витікає, що будувати управління потрібно як термінальне, розраховуючи траєкторію в реальному часі і оновлюючи зведення про модель об'єкту і умовах руху. Звичайно, і в даному випадку необхідно екстраполювати умови руху на весь інтервал управління, що залишився, але у міру наближення до мети точність екстраполяції зростає, а значить, підвищується якість управління. У цьому видно аналогію з діями уряду, який не в змозі виконувати планові завдання, наприклад бюджетні. Умови функціонування економіки міняються нерозрахунковим чином, з порушенням прогнозів, тому доводиться постійно коригувати намічений план в прагненні досягти підсумкових показників, зокрема виробляти секвестр. Відхилення від апріорних припущень можуть бути настільки великі, що наявними ресурсами і заходами управління, що приймаються, вже не можна забезпечити виконання мети. Тоді доводиться «наближати» мету, розміщуючи її усередині нової області досяжності. Відзначимо, що описана схема справедлива лише для стійкої системи. Низька якість організації управління може привести взагалі до дестабілізації і, як наслідок, до руйнування всієї системи [1, с. 48].

Нарешті, слід зупинитися ще на одному принципі управління, покладеному в основу розвиненої теорії дослідження операцій.

Принцип однократного управління. Широкий круг практично значимих завдань складається з необхідності здійснити однократний акт управління, а саме — прийняти деяке рішення, наслідки якого позначаються тривалий час. Зрозуміло, і традиційне управління можна інтерпретувати як послідовність разових рішень. Тут ми знов стикаємося з проблемою дискретності і безперервності, межа між якими так само розмита, як і між статичними і динамічними системами. Проте відмінність все-таки існує: у класичній теорії управління виходять з того, що дія на систему є процес, функція часу або параметрів стану, а не однократна процедура.

Іншою відмітною особливістю дослідження операцій є те, що ця наука оперує з управліннями-константами, параметрами системи. Тоді, якщо в динамічних завданнях як критерій використовується математична конструкція — функціонал, що оцінює рух системи, то в дослідженні операцій критерій має вигляд функції, заданої на безлічі досліджуваних параметрів системи. Область практичних завдань, що охоплюється дослідженням операцій, вельми велика і включає заходи щодо розподілу ресурсів, вибору маршрутів, складання планів, управління запасами, чергами в завданнях масового обслуговування та ін. При вирішенні відповідних завдань притягується викладена вище методологія їх опису з врахуванням категорій моделі, стану, мети, критерію, управління. Так само формулюється і вирішується проблема оптимізації, що полягає в знаходженні екстремуму критеріальної функції в просторі параметрів. Завдання вирішуються як в детермінованій, так і в стохастичній постановці.

Оскільки процедура операції з константами істотно простіша, ніж дії з функціями, то теорія дослідження операцій виявилася просунутою далі, ніж загальна теорія систем, зокрема теорія управління динамічними системами. Дослідження операцій пропонує більший арсенал математичних засобів, деколи вельми витончених, для вирішення широкого круга практично значимих завдань. Вся сукупність математичних методів, обслуговуючих дослідження операцій, отримала назву математичного програмування. Так, в рамках дослідження операцій розвивається теорія ухвалення рішень — надзвичайно актуальний напрямок.

Теорія ухвалення рішень по суті є процедурою оптимізації умов детального опису векторного критерію і особливостей встановлення його екстремального значення. Так, для постановки завдання характерний критерій, що складається з декількох складових, тобто багатокритеріальне завдання.

Для підкреслення суб'єктивізму критерію і процесу ухвалення рішення в розгляд вводиться особа, що приймає рішення (ОПР), що володіє індивідуальним поглядом на проблему. При вивченні рішень формальними методами це виявляється через систему переваг при оцінці тієї або іншої складової критерію.

Як правило, для ухвалення рішення ЛПР отримує декілька варіантів дій, кожен з яких піддається оцінці. Такий підхід максимально наближений до реальних умов дій відповідального суб'єкта в організаційній системі при виборі одного з варіантів, підготовлених апаратом. За кожним з них стоїть опрацювання (аналітичне або імітаційне математичне моделювання) можливого ходу розвитку подій з аналізом кінцевих результатів — сценарій. Для зручності ухвалення відповідальних рішень організовуються ситуаційні кімнати, обладнані наочними засобами відображення сценаріїв на дисплеях або екранах. Для обслуговування таких утворень притягуються фахівці (операціоналісти), що володіють не лише математичними методами аналізу ситуацій і підготовки ухвалення рішень, але і наочною областю.

Зрозуміло, що результатом застосування до об'єкту теорії дослідження операцій, зокрема теорії ухвалення рішень, є оптимальний план дій. Отже, на вхід деякого блоку, «начиненого» оптимізаційним алгоритмом і побудованого із застосуванням відповідного методу математичного програмування до моделі ситуації, подається інформація: початковий стан, мета, критерій якості, перелік варійованих параметрів, обмеження. (Модель системи використовується при побудові алгоритму.) Вихід блоку і є шуканий план. З точки зору кібернетики така побудова класифікується як розімкнений контур управління, оскільки вихідна інформація не впливає на вхідний сигнал [4, с. 320].

Принципово можна розширити розглянутий підхід на випадок зімкненого управління. Для цього необхідно організувати ітераційний процес в часі: після реалізації плану ввести новий стан системи як початкову умову і повторити цикл. Якщо дозволяє завдання, можна скоротити плановий період за рахунок наближення мети до початкового стану системи. Тоді є видимою аналогія пропонованих дій з розглянутою вище інтеграційною процедурою термінального управління, що також базується на періодичному оновленні вихідної інформації. Більш того, динамічне завдання, що оперує з процесами, можна звести до апроксимації функцій функціональними рядами. При цьому варійованими змінними вже будуть параметри таких рядів, а значить, застосуємо апарат теорії дослідження операцій. (Так роблять в теорії вірогідності, коли описують випадкові процеси канонічним розкладанням) [1, с. 50]

Викладена методологія вже знаходить вживання в теорії штучного інтелекту при синтезі ситуаційного управління.

Слід вказати на небезпеку, пов'язану з практичним застосуванням теорії рішень недостатньо компетентними в теорії систем особами. Так, часто в організаційних системах (держустановах, фірмах, фінансових організаціях) ухвалення рішення абсолютизують і зводять до операції багаточисельними показниками і оптимального здійснення разового управлінського акту. При цьому випадають з поля зору наслідку виробленої дії для системи; забувають, що управляють не критерієм, а системою, не враховуючи багатостадійний замкнутий процес — від системи до її стану, далі через показники до рішення і знов до системи. Звичайно, на цьому довгому шляху робиться безліч помилок, об'єктивних і суб'єктивних, яких вже досить для серйозного відхилення від планових результатів. Отже, розглянуті принципи управління надають дослідникові надзвичайно широкі можливості для побудови систем управління.

Висновки до лекції за темою 5:

1. Організаційна діяльність – процес усунення керівником невизначеності між людьми щодо роботи або повноважень і створення середовища, придатного для їх спільної діяльності.

2. Основні складові організаційного процесу (організаційної діяльності): поділ праці - поділ загальної роботи на окремі складові частини, достатні для виконання окремим працівником відповідно до його кваліфікації та здібностей; департаменталізація - групування робіт та видів діяльності у певні блоки (підрозділи: групи, відділи, сектори, цехи, виробництва тощо); делегування повноважень - підпорядкування кожного такого підрозділу керівникові, який отримує необхідні повноваження; встановлення діапазону контролю - визначення кількості працівників, безпосередньо підлеглих даному менеджерові; створення механізмів координації - забезпечення вертикальної та горизонтальної координації робіт та видів діяльності.

3. Базовою класифікаційною ознакою побудови систем управління, що визначає подобу системи і її потенційні можливості, є спосіб організації контуру управління. Відповідно до останнього виділяють декілька принципів управління: принцип розімкненого управління; принцип розімкненого управління з компенсацією обурень; принцип зімкненого управління; принцип однократного управління.

Переглядів: 766