Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит

Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).

1. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит.

2. Утворення української самостійної держави. Економічна політика перших українських урядів.

3. Економічні ідеї революційної та радикальної демократії в українській економічній думці.

4. Розвиток політичної економії в Україні.

Упродовж XIX — на початку XX ст. Українські землі знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували. Становище українських земель на початку XIX ст. було важким. І російські, і австрійські володарі розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних районів своєї імперії. Промисловість на окраїнах розвивалася вкрай повільно. Панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. У цей же час в країнах Західної Європи відбувається промислова революція, яка не могла не позначитися на економічному розвиткові країн Центральної та Східної Європи, в т. ч. й України. На землях Лівобережної та Слобідської України успішно розвивається землеробство, основою якого були дрібні та середні поміщицькі господарства. На Правобережжі високу ефективність господарювання демонструють великі магнатські маєтки, які спеціалізувалися на вирощуванні зернових, буряків. Найуспішніше розвиваються господарства Степової України, де більшість землі перебувала в руках українських селян, а також колоністів-німців, сербів, болгар, євреїв, вірменів, греків та ін. У цьому регіоні успішно розвивалося також поміщицьке тваринництво, особливо конярство, вівчарство. Величезні прибутки поміщикам, особливо Правобережної України, давало ґуральництво та цукроваріння, які були на той час дуже "модним" промислом. Важливе місце у промисловості України займало сукновиробництво, другорядне — залізоробна, скляна, паперова, кам'яновугільна та деякі інші галузі. Характерною рисою господарства першої половини XIX ст. була його раціоналізація, що свідчило про народження нової епохи — епохи індустріалізації.

Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Його перший етап відбувся у 20—40-х рр. XIX ст. Незважаючи на панування кріпосництва в аграрній сфері та деякі інші перешкоди на шляху до економічного зростання, у першій третині XIX ст. мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Зростали кількість мануфактур, число найманих робітників. Почали використовуватися механічні робочі машини, зросло зацікавлення поміщиків, купців у збільшенні виробництва.

Промисловий переворот в Україні почався у харчовій галузі промисловості. У 20-х роках з'явилися перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила вихід горілки з одиниці сировини.

У цей же час виникає цукрова промисловість. Перший цукровий завод збудував польський поміщик граф І. Понятовський у 1824 р. в с. Трощин Канівського повіту Київської губернії. У наступному році такий же завод збудував князь О. Безбородько (козацького походження) у с. Макошин на Чернігівщині. Таких заводів у 20-х роках було небагато, але їхня поява свідчила про початок промислового перевороту в Україні.

Робочі машини та механізми, які замінили ручну працю робітників, з'явилися на текстильних мануфактурах, перш за все суконних. Особливі успіхи мали мануфактури посаду Клинці на Лівобережжі, однак парові машини в цій галузі запроваджувалися повільно.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова у містечку Мошни на Черкащині майстрами-кріпаками було споруджено перший на Дніпрі пароплав, який назвали "Бджілка". Місцевий майстер Вернигора встановив на ньому парову машину потужністю 6,5 кінських сил. З 1835 р. на Дніпрі вже діяла акціонерна пароплавна компанія, у власності якої було кілька потужних пароплавів. Всезростаючі потреби у машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. На час реформи 1861 р. в українських губерніях було біля 20 машинобудівних заводів. Однак багато машин ввозилося з-за кордону. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля і хоча потужність підприємств цих галузей була невеликою, проте невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалося головним чином на примусовій кріпосницькій праці. У 1828 р. 74,4% робітників були кріпосними і тільки 25,6% вільнонайманими. Скоро з'ясувалося, що наймана праця, за яку платили грішми, була прибутковішою і вигіднішою, ніж дармова кріпосна, а тому почав зростати попит на вільнонайманого робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталістичного типу підприємств.

Таким чином, незважаючи на кріпосницькі порядки, промисловий переворот проходив успішно, хоч і повільніше, ніж у розвинених західноєвропейських країнах.

Другий етап промислового перевороту відбувався після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) - це 60—80-ті роки. У цей час фабрики та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво.

Як і в попередні десятиріччя, основне місце в структурі української промисловості займало цукроваріння. Частка України у всеросійському виробництві цукру в 1880-х роках досягла майже 90%. Всі основні операції на цукроварнях Такі ж явища стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвивалися борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше обладнання.

Технічний поступ у галузях важкої промисловості ширився повільніше, ніж у харчовій та легкій.

Незабаром відкрито поклади залізної руди в околицях Кривого Рогу. На півдні України почали виникати шахти і металургійні підприємства, їхня кількість у пореформений період зростає. У 1880-х роках у Донбасі налічувалося 197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн. пудів вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля Росії. Постійно нарощували виробництво чавуну, сталі й прокату.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси. Залізничне будівництво здійснювалося в різних напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано 10 тис. км залізничної сітки. Залізниці з'єднали найбільші міста і промислові райони України, сприяли розвитку національного ринку, росту продуктивності праці, консолідації української нації.

Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії й Україні прискорився економічний розвиток, завершився промисловий переворот. В Україні він мав свої особливості. Перший етап промислового перевороту відбувався в умовах панування кріпосницьких порядків, що гальмувало його здійснення. Почався переворот у харчовій галузі промисловості, причому на поміщицьких мануфактурах. Машинобудування в Україні мало яскраво виражену сільськогосподарську спрямованість. Залізничне будівництво, як і розвиток господарства в цілому, було підпорядковане колонізаторським, військово-стратегічним міркуванням царського уряду Росії.

У другій половині ХІХ ст. в Україні розпочинається індустріалізація, яка супроводжувалась концентрацією та монополізацією виробництва. Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством. У першу чергу це стосувалося цукрової промисловості, в якій господарювали підприємці-представники різних національностей: Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков, Потонький, Бродський, Гінзбург та ін. Завдяки високій концентрації виробництва загальна кількість цукрових заводів з початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилась з 247 до 153, а робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тис. Виробництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84% виробництва всієї Російської імперії. Найбільші цукрозаводчики України об'єдналися в цукровий синдикат — перше у Російській імперії монопольне об'єднання, що виникло у Києві у 1887 р. Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів в Україні.

В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та французьким підприємцям.

З 1888 по 1894 рр. в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали значною мірою захопили ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості України (у вугледобуванні іноземцям належало 63% основного капіталу, в металургії — 90%). У 1900 р. переважно іноземцям належали 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування.

Процес монополізації став особливо активним на початку XX ст. Виник ряд великих монополістичних об'єднань: "Продамет", "Продвагон", "Продвугілля" та інші. Монополії проникли в усі сфери господарства. Напередодні першої світової війни в Україні не було вже жодної важливої галузі промисловості, в якій так чи інакше виробництво не було б монополізоване. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне з перших місць у світі.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукровобуряковий район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У зв'язку з початком першої світової війни індустріалізація в Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав і товарообмін. Бо імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість готових російських товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину залишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали значно більші прибутки, ніж компанії з видобутку вугілля та залізної руди в Україні. Так українську економіку позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Тим не менше у 70—80-х роках XIX ст. тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда, охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовувати парові двигуни. Більшість підприємств краю належали іноземним власникам: австрійським, німецьким, навіть канадським.

У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна. Найпоширенішою галуззю залишалося ґуральництво, цукроваріння. Однак застосування передової техніки у цих галузях відбувалося вкрай повільно. Однією із важливих перешкод у цьому був початок промислового перевороту в німецьких та чеських провінціях Австрії. Ремісничі та мануфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промисловості. Негативно впливала також колонізаторська політика властей, які не були зацікавлені у промисловому зростанні західноукраїнських земель. Вкладалися капітали у вигідні виробництва, що продукували напівфабрикати, видобували сировину, здійснювали її первинну обробку тощо.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких були в основному чужинці. Були там величезні лісові простори, які забезпечували сировину не лише для деревообробної та будівельної, але й для хімічної галузі промисловості. Хімічну промисловість почали розбудовувати у 1870-х роках коштами підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил, алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

У 60—70-х роках західноукраїнські землі були з'єднані залізницею із Заходом. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко — розширювалися видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.

У кінці XIX — на початку XX ст. в економічному житті Західної України відбуваються суттєві зрушення. Прискореними темпами почала розвиватися лісопильна та деревообробна галузі промисловості. З 90-х років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р. нафтового картелю. У 1905—1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицько-карпатське товариство", "Східниця", "Галичина".

У цілому промисловість західноукраїнських земель розвивалася повільно. Галузева її структура залишалась однобокою, орієнтованою у напрямку видобутку і первинної переробки сировини і мала колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушення кінця XIX — початку XX ст., становлення фабрично-заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не відбулося.

Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва. Тому в 1781 —1782 рр. імператор Йосиф II проголосив своїми патентами ряд змін в аграрній сфері краю, які передбачали: звільнення селян від особистої залежності від поміщиків; суд над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально призначений державний чиновник; чітко визначався розмір панщини — до 30 днів на рік; заборонялося збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель; сільським лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, заборонялося проживати у селі тощо.

Проте тривалий час панщина була вигідною панівним верствам Австрійської монархії — німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель в цілому. Тому після смерті Йосифа II його наступники звели реформи нанівець, зокрема селянські повинності зросли майже вдвічі. Не дивно, що у першій половині XIX ст. по Західній Україні прокотився ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці. Вони звільнялися від опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т. ін.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі добровільних угод з ними.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю, селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило їх залежними від панів у господарському відношенні.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимагали перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст. посилюється занепад поміщицьких господарств. Праця селян-кріпаків ставала малопродуктивною. Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола Росії.

Проти кріпосного права виступили селяни — найважливіша і найчисельніша суспільно-політична сила імперії. Упродовж чотирьох років (1848—1851) у Київській, Подільській і Волинській губерніях селянські бунти ставали все частішими. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів панських маєтків. В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужинцями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю. Масові селянські рухи 1855—1856 рр. справили великий вплив на панівну верству і значною мірою визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про необхідність його ліквідації.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонованих проектів. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала "Положення", яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були обнародувані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України — з 9 березня до 2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння. Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, якими селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Селяни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з встановленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні платежі припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 138 млн. крб. Таким чином, селяни фактично викуповували не тільки землю, але й свою волю.

Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох років самому визначити й оформити у т. зв. уставних грамотах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни перебували у становищі "тимчасово зобов'язаних", змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. У багатьох місцевостях таке становище продовжувалося багато років. Дворові селяни взагалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група (майже 50%) державних селян, долю яких було вирішено спеціальним законом про поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворила селян-кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися, купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях створили сприятливіші умови для індустріального розвитку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарвання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання стали причинами незатихаючої боротьби у пореформеному селі. Особливо це проявилося в умовах першої російської революції 1905—1907 рр. Царський уряд намагався стабілізувати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграрних відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і водночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено видатного реформатора Петра Столипіна. Був він противником ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Російську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, активно боровся з національно-визвольними рухами, особливо українським.

Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграрна реформа. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна було створення Селянського земельного банку і надання йому права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, реманенту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою землею та придбанню ЇЇ селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок вільної землі. Українські губернії протягом 1906—1912 рр. дали близько 1 млн. переселенців. Однак через погану організацію переселенської кампанії значна частина українців змушена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у поміщиків, понад 7 млн. десятин землі. Внаслідок цього напередодні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65% усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У результаті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де общинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся селянська земля стала приватною.

У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Україні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли господарювати. Реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продуктивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогосподарські читання. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва. Однак модернізація українського села здійснювалася повільно порівняно з країнами Західної Європи і була перервана війною 1914 р.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. Великими землевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція. Йдеться про початок масової еміграції українських селян до Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах — до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних територій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на сезонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у прикордонні російські губернії. Отже з початком XX ст. становище селян стало потрохи покращуватися і не було вже таким безрадісним, як декілька десятиліть тому.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого "питейного" доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він становив майже 30% держбюджету.

Видаткова частина бюджету значною мірою мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. Понад 10% бюджету поглинало утримання двору. При цьому витрати на міністерство освіти в першій половині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків. Хронічний дефіцит бюджету покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.

У таких умовах російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. З цією метою в 1839—1843 рр. було реалізовано фінансову реформу, підготовлену міністром фінансів Росії Є. Канкріном. її проводили через вилучення асигнацій і введення твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 р. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 р. вилучено з обігу. Впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитись від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стиралися).

Однак у зв'язку зі зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд знову вдався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. У 1862 р. було зроблено спробу чергової грошової реформи, за якою дозволявся розмін кредитних білетів на золото та срібло. Але вже в кінці наступного року розмін було відмінено.

Отже, господарський розвиток України у XIX ст. в значній мірі визначався її колоніальним статусом. Українська економіка, незважаючи на істотні зміни в другій половині XIX ст., залишалася аграрно-індустріальною.

Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті, як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було співвідношення, яке на той час фактично встановилося на ринку — 66 коц. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, реформа була проведена через девальвацію зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійного права Державного банку.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі золотого запасу розвивалася кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага приділялася вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні виникло багато приватних банків, комерційних кредитних закладів — банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лих-варів, які брали на облік векселі). Новими формами організації кредиту були приватні акціонерні банки, міські (громадські) комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-ощадні товариства тощо.

Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господарському розвитку України наприкінці XIX — на початку XX ст., кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імперій, які зберігали за українськими землями статус сировинного придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка завадила завершенню процесу індустріалізації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Утворення української самостійної держави. Економічна політика перших українських урядів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.