• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Застава

Застава полягає у внесенні на депозит органу до­судового розслідування або суду підозрюваним, обви­нуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, що­до якої застосовано запобіжний захід (ст. 154¹ КПК).

За своєю ефективністю застава поступається ли­ше взяттю під варту. Дотримання умов цього запобіж­ного заходу гарантується побоюваннями обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку або ухилення від органів розслідування та судової влади кошти, інші матеріальні цінності внесені у ви­гляді застави. Якщо кошти вносяться іншими осо­бами, то вони, як правило, психологічно впливають на обвинуваченого, оскільки зацікавлені в його на­лежній поведінці під загрозою втрати власного май­на.

Проте, враховуючи нестабільне матеріальне становище громадян, достатньо високий рівень корумпованості правоохоронних та судових органів, застава застосовується відносно незначної кількості осіб порівняно до обрання підписки про невиїзд або взят­тя під варту. Так, у 2008 році судами України прий­нято 38 тис. 440 рішень про взяття під варту на досудовому слідстві, й лише 161 особа була звільнена під заставу[67]. Слідчі також не люблять застосовувати цей запобіжний захід, оскільки порядок його обрання більш складний ніж підписки про невиїзд.

Таким чином, державні органи повинні розробити певні програми із "стимулювання" співробітників дізнання, слідства та суддів до збільшення кількості справ, у яких до обвинувачених застосовувалася би застава, як альтернатива взяттю під варту, оскільки надмірна поширеність досудового ув’язнення не є ознакою розвинутої демократичної держави.

Розмір застави встановлюється з урахуванням об­ставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Тобто вартість повинна бути такою, щоб її втра­та була б дуже значною шкодою для обвинуваченого чи інших заставодавців. Для цього необхідно враховувати не тільки тяжкість та обставини злочину, але й матеріальне становище особи.

Законом встановлені тільки мінімальні розміри за­стави, які навіть у виключних випадках, не можуть бути меншими:

- 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян – щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжко­го, або особливо тяжкого злочину;

- 500 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян – щодо раніше судимої особи (яка вчинила зло­чин, який не є тяжким або особливо тяжким);

- 50 неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян – щодо інших осіб.

Слід мати на увазі, що у ч. 2 ст. 154¹ КПК допуще­на помилка, оскільки вказано, що застава не може бу­ти меншою ніж 500 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян "щодо особи, обвинуваченої у вчинен­ні іншого тяжкого, або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи". Проте, слово "іншого" не пояс­нюється. Ймовірно, законодавець мав на увазі ".. що­до раніше судимої особи, обвинуваченої у вчинені ін­шого злочину". Тобто злочину, який не є тяжким або особливо тяжким.

Рекомендації щодо обрання цього заходу процесу­ального примусу узагальнені у Постанові Пленуму Вер­ховного Суду України № 6 від 26.03.1999 р. "Про прак­тику застосування судами застави як запобіжного за­ходу" (із змінами, внесеними згідно з постановою Пле­нуму Верховного Суду України від 6 червня 2003 р. № 5).Відповідно до цього документу, застава замість тримання під вартою щодо осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких насильницьких злочинів чи зло­чинів у складі організованих груп, а також щодо реци­дивістів[68] та осіб, які раніше намагалися ухилитися від правосуддя, може застосовуватися лише у ви­няткових випадках.

Прийняття застави повинно бути належним чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі су­дового засідання. До протоколу обов’язково повин­ні долучатися розписки підозрюваного, обвинувачено­го, підсудного, заставодавця про роз’яснення їм змісту ч. 3 ст. 154¹ КПК, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розсліду­вання або суду предмета застави та інші докумен­ти (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, пе­реданих як заставу).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи під­судним, а іншою особою, в протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї – прізвище, ім’я та по бать­кові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є юридична особа, – її найменування, місцезнаходження, не­обхідні банківські реквізити, а також дані про осо­бу її представника і документ, яким підтверд­жу­ються його повноваження. В останньому випадку до протоколу повинні долучатися документи про право­мірність виділення підприємством, установою чи ор­ганізацією відповідної суми для використання як за­стави.

Заставу не можна приймати від державних підприємств, установ і організацій.

Треба мати на увазі, що заставодавець несе лише майнову відповідальність за дії особи, за яку вне­сено заставу. Покладення на заставодавця інших обо­в’язків (наприклад, забезпечити належну поведінку під­судного) законом не передбачено.

Згідно зі ст. 154¹ КПК предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності – будь-яке май­но, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності і може бути відчуже­не ним.

Як застава може передаватися лише майно, що пе­ребуває у власності особи, яка вносить заставу. Як­що майно є спільною власністю декількох осіб, передати його як заставу вправі лише всі власники разом або ж один із них за згодою решти. Майно, що пе­ребуває у спільній частковій власності, може бути са­мостійним предметом застави за умови, що воно ви­ділене і передається в натурі.

Якщо законом передбачено, що право власності на дане майно (квартири, будинки, автомобілі тощо) підтверджується у спеціальному порядку чи спеціаль­ними документами, цей порядок має бути додержано, а відповідні документи – долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави орган дізнання, слідчий, суд повинні повідомляти відповідні органи (нотаріальну контору, бюро технічної інвентаризації, органи обліку автотранспорту тощо).

Вартість матеріальних цінностей, які передаються під заставу, не повинна бути меншою від розміру, встановленого постановою про застосування цього за­побіжного заходу. В разі необхідності до визначення вартості цінностей може залучатися спеціаліст чи екс­перт. Витрати з оцінювання предмета застави покла­даються на заставодавця.

У всіх випадках розмір застави не може бути мен­­шим від розміру цивільного позову про відшкоду­вання заподіяної злочином матеріальної шкоди, об­ґрунтованого достатніми доказами, тобто тими, на які посилається цивільний позивач і які є в справі. Роз­мір цивільного позову про відшкодування мораль­­ної шкоди, матеріальних вимог потерпілого, не по­в’я­­заних із вчиненим щодо нього злочином, судових витрат тощо на розмір застави впливати не пови­нен.

Згідно з ч. 6 ст. 154¹ КПК порушення підозрюва­ним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобо­в’язань тягне звернення застави в доход держави. Це питання може бути вирішено як у судовому засідан­ні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, а до його постановлення – постановою чи ухвалою), так і в іншому судовому засіданні. У разі пору­шення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взя­тих на себе зобов’язань, що тягне звернення застави в доход держави, суд не вправі звернути її на виконан­ня вироку в частині майнових стягнень.

Відповідно до ч. 7 ст. 154¹ КПК при постановлен­ні вироку суд повинен прийняти рішення про повер­нення застави заставодавцю, якщо обвинуваченим (під­судним, засудженим) запобіжний захід не було по­рушено.

У випадках, коли заставу було внесено підсудним (підозрюваним, обвинуваченим), суд вправі звернути її на виконання вироку в частині майнових стягнень (у першу чергу на відшкодування заподіяної злочином шкоди). Якщо ж заставодавцями були інші особи (фі­зичні чи юридичні), звернення застави на виконання вироку в частині майнових стягнень можливе тіль­ки за їх згодою.

4.7. Затримання підозрюваного
у вчиненні злочину

Затримання підозрюваного – це тимчасовий запобіжний захід, який полягає у короткостроковому поміщенні підозрюваного до спеціальної установи з метою перевірки його причетності до вчиненого зло­чину, а також вирішення питання про взяття під вар­ту (ст. 106 КПК).

До прийняття Конституції України (1996 р.) затри­­мання підозрюваного вважалося невідкладною слід­­чою дією або іншим заходом процесуального при­мусу. Так чи інакше, однак до запобіжних заходів во­но не відносилося. Це пояснюється відмінностями у під­ставах та порядку застосування цієї процесу­альної дії у порівнянні з іншими запобіжними захо­дами.

У ч. 3 ст. 29 Конституції України вказано, що у ра­зі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи мо­жуть застосувати тримання особи під вартою як тим­часовий запобіжний захід, обґрунтованість якого про­тягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо про­тягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про триман­ня під вартою.

Затримання підозрюваного у кримінальному про­цесі слід відрізняти від фізичного захоплення особи на місці злочину або з поличним з метою доставлення його в правоохоронні органи, що може здійснюватися як представниками влади, так і окремими гро­мадянами. Не слід його плутати також із затриманням в адміністративному порядку (до 3 годин).

Затримання підозрюваного може застосовуватися, як і всі інші запобіжні заходи, тільки після пору­шення кримінальної справи. Воно є досить суворим за­ходом, оскільки особа позбавляється волі та поміщу­ється до ізолятору тимчасового тримання (ІТТ) або гауптвахти (для військовослужбовців). Тому особа мо­же бути затримана тільки за підозрою у вчиненні зло­чину, який передбачає покарання у вигляді позбавлення волі (ч.1 ст. 106 КПК). Оскільки ж затримання здійснюється для того, щоб вирішити питання про взяття особи під варту, а останній запобіжний захід оби­рається у справах про злочини, за які передбаче­но покарання у вигляді позбавлення волі на строк по­над 3 роки, то й затримання (за відсутності винятко­вих випадків) теж слід застосовувати тільки за вчинен­ня злочинів, які передбачають покарання у вигля­ді позбавлення волі на строк понад 3 роки.

Відповідно до ст. 106¹ КПК порядок здійснення кри­мінально-процесуального затримання визначаєть­ся Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, яке затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 липня 1976 року № 4203-IX (далі – Положен­ня).

Згідно до ч. 2 ст. 1 Положення, затримання має свою специфічну мету:

1) з’ясування причетності затриманого до вчинен­ня злочину;

2) вирішення питання про застосування до нього за­побіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Підстави затримання підозрюваного також відріз­няються від підстав застосування інших запобіж­них заходів. Так, затримати особу можливо лише:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вка­жуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди зло­чи­ну.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути за­тримано лише в тому разі, коли ця особа намагала­ся втекти, або коли вона не має постійного місця про­живання, або коли не встановлено особи підозрюва­ного.

Хоча і є відповідна вказівка у законі, однак у прак­тичній діяльності виникають певні складнощі під час прийняття рішення про затримання, коли не встановлено особи підозрюваного. Це пояснюється тим, що без відповідних документів іноді не можливо правильно встановити вік особи, яка може і не бу­ти суб’єктом вчиненого злочину, а це означає, що за­тримувати її та поміщати до ІТТ протизаконно. Крім того, непоодинокі випадки, коли затриманий представляється анкетними даними іншої особи, щоб при­ховати свої наявні судимості. Для того, аби уникнути таких колізій, органи внутрішніх справ повинні удо­сконалювати систему ідентифікації особи, наприклад ввести обов’язкове дактилоскопіювання усіх громадян, що отримують документи, які посвідчують їх осо­бу (паспорт, посвідчення водія, військовий квіток та ін.) та вносити відбитки пальців до автоматичної ба­зи даних.

При затриманні особи орган дізнання або слідчий складають протокол, а не постанову, як при за­сто­суванні всіх інших запобіжних заходів, із зазначен­ням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, міс­ця затримання, пояснень затриманого, часу скла­дання протоколу про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою статті 21 цього Кодексу, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. 3 ст. 106 КПК).

У ч. 3 ст. 106 КПК згадується поняття "мотиви за­тримання", проте ні в яких нормах кримінально-про­цесуального закону воно не роз’яснюється. Це призво­дить до того, що у практичній діяльності слідчі, аби формально дотриматися вимог закону, у протоколі вка­зують як мотиви затримання загальну мету засто­сування запобіжних заходів – запобігання спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, пере­ш­кодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також забез­печити виконання процесуальних рішень. Проте ме­та і мотиви є різними за смислом поняття. Вбачаєть­ся, що у ч. 3 ст. 106 КПК слово "мотивів" слід замі­нити на слово "мети". При цьому, у протоколі слід вка­зувати не загальну мету запобіжних заходів, а спе­цифічну мету затримання відповідно до ч. 2 ст.1 По­ложення.

Копія протоколу з переліком прав та обов’язків не­­гайно вручається затриманому і направляється про­курору. На вимогу прокурора йому також надси­лають­ся матеріали, що стали підставою для затриман­ня.

Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно повідомляє одного з її родичів, а в разі затримання співробітника кад­ро­вого складу розвідувального органу України при ви­конанні ним службових обов’язків негайно повідомляє також і відповідний розвідувальний орган.

Строк затримання не може перевищувати 72 годин. Саме годин, а не 3-х діб, як про це часто вказуєть­ся у засобах масової інформації. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК: "При обчисленні строку доба­ми строк закінчується о 24 години останньої доби". Тобто, якщо рахувати строк днями, то підозрюваний може "пересидіти" до 23 зайвих годин, а це вже неза­конне позбавлення волі.

Протягом 72 годин орган дізнання або слідчий по­винні прийняти одне з наступних рішень:

1) звільнити затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійс­нено з порушенням вимог, передбачених частинами пер­шою і другою цієї статті;

2) звільнити затриманого і обрати щодо нього за­по­біжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою;

3) доставити затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Якщо у встановлений законом строк затримання по­станова судді про застосування до затриманої осо­би запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи для попереднього ув’язнення, начальник місця попереднього ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затри­мання, а також прокурору.

Підозрюваний та його захисник вправі оскаржи­ти підстави та мотиви затримання до суду. За резуль­­татами розгляду суддя вправі винести одне з рі­шень: 1) постанову про законність затримання (у ви­падку згоди з рішенням органу дізнання або слідчо­го); 2) по­станову про задоволення скарги та визнан­ня затри­мання незаконним (у випадку незгоди з рі­шенням органів досудового розслідування). На таку по­стано­ву судді протягом семи діб прокурором, осо­бою, щодо якої прийнято рішення, її захисником або законним пред­ставником може бути подана апеляція. По­дан­ня апеляції не зупиняє виконання постано­ви су­ду.

Встановивши 72 годинний строк для затримання, законодавець, доповнивши КПК статтею 165², зробив можливим його продовження. Так, згідно ч. 8 вказаної статті, якщо для обрання затриманому запобіжно­го заходу необхідно додатково вивчити дані про осо­бу затриманого чи з’ясувати інші обстави­ни, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затри­мання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, об­вину­ваченого – до п’ятнадцяти діб, про що виноситься по­станова.

Наведена норма є антиконституційною, оскільки від­повідно до ч. 3 ст. 29 Основного Закону України, продовження затримання понад 72 години не перед­бачено. У ч. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав і основ­них свобод людини (1950 р.), яка ратифікована Ук­раїною 17 липня 1997 р., вказано, що кожна людина, позбавлена волі внаслідок затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним. Про про­лонгацію тимчасового запобіжного заходу також не вка­зано.

Крім того, у ч. 8 ст. 165² КПК вказано, що суддя, ви­рішуючи питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, вправі своєю постановою затрима­ти її на строк до 10 діб. Тобто, по суті, йдеться про ін­ший вид затримання, яке за своїми метою, підстава­ми, строками та порядком здійснення відрізняєть­ся від затримання за підозрою у вчиненні злочину, як тимчасового запобіжного заходу, передбаченого ст. 106 КПК. Такий вид затримання суддею також пов­ністю не відповідає ч. 3 ст. 29 Конституції України, де проголошено: "Затримана особа негайно звільняєть­ся, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за­тримання їй не вручено вмотивованого рішення су­ду про тримання під вартою".

Тому вважаємо, що суб’єкти права на конституцій­не подання повинні внести клопотання до Консти­туційного Суду України про визнання неконституцій­ною ч. 8 ст. 165² КПК.

Переглядів: 505