Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил.

Розвиток будь-якого регіону і країни в цілому залежить від наявного економічного, природно-ресурсного і трудового потенціалу, розміщено в тому чи іншому регіоні (території), тобто він залежить від наявних продуктивних сил. Вони є національним багатством, визначають перспективу і можливий рівень його соціально-економічного розвитку. Нарощування, раціональне використання та постійне вдосконалення регіональних та галузевих пропорцій національної економіки на основі науково обґрунтованих принципів і закономірностей розміщення продуктивних сил об’єктивно зумовлені необхідністю підвищення добробуту населення країни, його культурного і духовного збагачення.

Раціональне розміщення продуктивних сил є головною складовою частиною регіональної економіки. На основі розвитку і посилення регіоналізації економіки визначаються комплексні завдання науки про ефективне і раціональне розміщення продуктивних сил. Вони зводяться до: вивчення територіального поділу праці, можливої кооперації і спеціалізації регіонів; вдосконалення внутрірегіональних і між регіональних транспортно-економічних зв’язків; раціонального використання наявних трудових ресурсів; забезпечення відповідних умов для трудової діяльності, побуту, організації оздоровлення і відпочинку населення; охорони навколишнього середовища, раціонального використання природно-ресурсного потенціалу.

Головне завдання навчального курсу полягає в тому, щоб надати студентам необхідні системні знання з теоретичних і прикладних питань регіональної економіки і регіонального розвитку; обґрунтування практичного значення регіонального підходу до управління соціально-економічним розвитком територій; поглиблення знань про об’єктивну необхідність раціонального й ефективного використання природних науково-виробничих та людських ресурсів країни, охорони навколишнього середовища; засвоєння принципів раціонального природокористування; понять про екологічний моніторинг, екологічні норми та стандарти; вивчення специфіки господарського механізму управління процесом природокористування та природоохоронними процесами.

Важливої актуальності набуває знання формування ефективної державної регіональної політики, здатної позитивно впливати на основі тенденції регіонального розвитку. Це стосується всіх складових її механізму: нормативно-правової бази, бюджетно-фінансових важелів, програмування і прогнозування, нових форм територіальної організації продуктивних сил. Сучасна державна політика регіонального розвитку набуває все більшого соціального спрямування і концентрування головним чином на стимулюванні створених нових робочих місць, підтримці малого підприємництва, підготовці і перепідготовці працівників, що вивільнятимуться з виробничої сфери.

У найближчому майбутньому передбачає на практиці реалізувати стратегічне планування з розробленням та прийняттям місцевими органами влади відповідних регіональних стратегій розвитку. Саме місцеві органи самоврядування повинні визначити нові напрями та пріоритети розвитку регіонів України на перспективу, виходячи із наукових обґрунтувань і єдиної програми комплексного розвитку народного господарства країни. Оволодіння майбутніми економістами практичними навичками щодо регіонального управління вимагає базових знань з курсу регіональної економіки.

Регіональна економіка має розвиватися динамічно, постійно збагачуватись новими ідеями і концепціями, методологічними і методичними розробками, рекомендаціями практичного спрямування. У принципово нових соціально-економічних умовах навчальний курс повинен сприяти формуванню у студентів бачення можливих напрямів і шляхів створення високо конкурентної соціально-орієнтованої ринкової економічної системи. Виходячи з наведеного, потрібно вважати першочерговими такі завдання:

§ Оволодіння студентами методикою ефективного реформування національної економіки, глибоке розуміння необхідності структурної її трансформації, яка пов’язана із зміною співвідношень між секторами і галузями економіки на користь споживчого сектора та соціальної інфраструктури. Розуміння студентам напрямків, форм і методів структурної трансформації національної економіки через оптимізацію розміщення її продуктивних сил – невід’ємний елемент сучасної фахової підготовки економістів.

§ Формування у молодих спеціалістів розуміння складної системи взаємозв’язків, зокрема, між особливостями розвитку і розміщення продуктивних сил та рівнем соціально-економічного розвитку регіонів з одного боку, та національною економічною безпекою – з другого. Залежність України від імпорту енергоносіїв та деяких інших видів споживчих товарів створює реальну загрозу економічній безпеці держави. Подолання наявних кризових явищ у національній економіці з одночасним нарощуванням інноваційного потенціалу та зростанням економіки – надзвичайно складне завдання, яке вирішувати покоління нової генерації фахівців, що сьогодні формується у стінах навчальних закладів держави.

§ Озброєння нинішніх студентів – майбутніх спеціалістів новітніми знаннями щодо світових тенденцій регіонального розвитку, досягнень регіональної економічної політики країн світу з оцінкою можливостей їх використання у вітчизняній практиці господарювання, особливо у вирівнюванні соціально-економічного розвитку територій, які залишаються моно профільними або перебувають під впливом деструктивних процесів.

§ Якісно нові завдання стоять перед розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою як галуззю економічної науки України, яка інтегрується у світовий економічний простір. Мета – забезпечити досягнення високої конкурентоспроможності продукції вітчизняного виробництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, а також подолання високої залежності від імпорту окремих товарів.

Посилення інтеграційних процесів у світовому масштабі вимагає від майбутніх спеціалістів глибоких знань з теоретичних і прикладних основ розміщення продуктивних сил і розвитку регіональної економіки, принципів і закономірностей територіальної організації виробництва, світових тенденцій розвитку продуктивних сил в умовах глобалізації.

Навчальний курс “Регіональна економіка” відповідає найновішій освітньо-професійній програмі, затвердженій у червні 2006 р. Міністерством освіти і науки України для підготовки спеціалістів з напрямку “Економіка і підприємництво”. Він включає 4 розділи із 22-ма основними темами, які передбачені цією програмою.

o Перший розділ навчального курсу – “Теоретичні засади регіональної економіки” – охоплює теми, які розкривають сутність предмету, методу і завдання дисципліни регіональної економіки; закономірностей, принципів і факторів, що впливають на розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів; економічного районування а територіальної організації господарства; регіону в системі територіального поділу праці; мети і завдання регіональної економічної політики; механізму реалізації регіональної економічної політики. Цей розділ теоретично обґрунтовує важливість сучасної регіональної економічної політики в ринкових умовах господарювання. Він виконує теоретично-пізнавальну функцію, формуючи світоглядні засади ролі регіональної економічної політики, сучасного розміщення продуктивних сил та механізму їх реалізації в умовах перехідного періоду до ринку.

o Другий розділ – “Економіка України” – як цілісна соціально-економічна система розкриває сучасний господарський план економіки України, його позитивні і негативні сторони. Використання наявного економічного природно-ресурсного і трудового потенціалу, показує можливі напрями посилення ролі і удосконалення систем розвитку регіональної економіки. Розділ складається з тем, які дають можливість оцінити ресурсну складову як основну передумову і механізм розвитку національної економіки. У цьому розділі розкриваються теми: господарський комплекс України, його структура і трансформація у ринкових умовах; природно-ресурсний потенціал економіки України; міжгалузеві комплекси та регіональні особливості їх розвитку, тобто на основі наявного економічного потенціалу визначено шляхи комплексного розвитку регіонів, використано особливості розміщення продуктивних сил в регіонах.

o Третьому розділу присвячена “Просторова організація продуктивних сил України”. В ньому розкривається тема “Економіка України як регіональна система та її розвиток у ринкових умовах”, порушуються такі актуальні на сьогодні питання, як сутність регіональної економіки та її територіальні особливості; подається комплексна характеристика економіки та особливостей розвитку розміщення продуктивних сил економічних районів. Такий поділ на економічні райони пропонує більшість сучасних вчених-економістів України, зокрема М.Долішній, Б.Данилишин, С.Дорогунцов, Я.Жупанський, М.Пістут та ін. Вчені мотивують такий поділ на економічні райони, виходячи із особливостей територіального розвитку і сучасного економічного стану цих територіальних утворень.

o Четвертий розділ – “Економіка природокористування та охорони навколишнього природного середовища”. Уцьомурозділі розкриваються такі теми: наукові засади раціонального природокористування; екологічний моніторинг та система екологічної інформації; економічній механізм природокористування та охорони навколишнього середовища; економічна та соціальна ефективність упровадження природоохоронної діяльності. Цей розділ включений в дисципліну “Регіональна економіка” вперше, виходячи з того, що екологічні процеси і сучасна економіка тісно взаємопов’язані. Комплексне використання природно-ресурсного потенціалу в розвитку економіки має враховувати всі аспекти впливу на навколишнє середовище, не спричиняючи йому шкідливих наслідків, особливо на здоров’я людини.

Усі теми пов’язані між собою і дають цілісне уявлення про особливості сучасного розвитку продуктивних сил України, основні тенденції розвитку національної економіки та її регіонів. У структурі курсу значна увага приділена методологічним засадам розміщення продуктивних сил, проблемам економічного районування, сучасним методам аналізу на оцінки розміщення продуктивних сил. У посібнику висвітлені сучасні проблеми стану і можливостей використання наявного економічного та природно-ресурсного потенціалу, питання щодо демографічної ситуації, наявності і використання трудових ресурсів, тенденції міграції, життєвого рівня населення країни та її регіонів. Значна увага приділена особливостям формування народногосподарського комплексу України, його трансформації в умовах ринкової економіки. Розкрито сутність і необхідність реформування розвитку галузей народного господарства в єдиному територіальному комплексі, який повинен охоплювати всі галузі і сфер економічної діяльності. Формування міжгалузевих комплексів розглядається як необхідна умова стратегії і перспективи, розвитку економіки регіонів, комплексного і ефективного використання природно-ресурсного потенціалу, розміщеного на певній території, та можливої інтеграції з суміжними регіонами.

Значна увага звернена на ті теми, що характеризують стан регіонального розвитку економіки та присвячені регіональній економічній політиці і управлінню регіональним розвитком. Показані сучасні тенденції зростання ролі регіонів (території) у розвитку і розміщенні продуктивних сил, можливості гармонійного поєднання державного управління і місцевого самоврядування, переходу на самофінансування, самозабезпечування, використовуючи сучасні форми стимулювання регіональної економіки, особливості розробки індикативних планів на основі державних програм розвитку народного господарства на тривалу перспективу.

Сьогодні, коли посилюється інтеграційні процеси в світовій економіці, надзвичайно актуальними є теми розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України як з країнами Заходу, так і Сходу (СНД), які, в свою чергу, також матимуть значний вплив на розвиток регіональної економіки і розміщення продуктивних сил.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що вивчає регіональна економіка?

2. Який зв'язок курсу регіональної економіки з іншими науками?

3. Який взаємозв’язок між територіальним поділом праці і територіальною організацією виробництва?

4. У чому полягають методологічні основи науки про розміщення продуктивних сил і які напрямки їх розвитку?

5. Які головні завдання курсу?

6. У чому проявляється структура курсу “Регіональна економіка”?

ТЕМА 1.2 Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економічних регіонів

План

1.2.1.Поняття «розміщення продуктивних сил»

1.2.2 Осноні закономірності РПС

1.2.3 Найважливіші принципи РПС

1.2.4.Визначальна роль економічних і соціальних факторів у розміщенні виробництва

Рекомендована література: 20,27,54,55,56,65,66, 67.

1.2.1. Відомо, що виробництво завжди має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи, які відбивають зміст процесу виробництва й узагальнюються в понятті продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва, що характеризуються поняттям “виробничі відносини”.

Продуктивні сили - це система речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво (Рис. 1). До речових елементів виробництва належать: предмети праці – речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці: виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці. Сьогодні до продуктивних сил зараховують науку, інноваційні процеси, методи прогресивної організації праці, обширну інформацію та багато інших елементів. Сукупність предметів, знарядь і засобів праці утворює засоби виробництва. Особисті елементи - це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навичками, досвідом і знаннями. Людина – головна виробнича сила.

Продуктивні сили в економічній науці повинні вивчатись у тісному зв’язку з виробничими відносинами. Виробничі відносини-сукупність об’єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які зумовлюють розподіл засобів виробництва, а також система людських відносин у суспільному виробництві.

Рис. 1. Склад продуктивних сил

Процес суспільного виробництва є функціонуванням певного складу виробничих відносин з метою отримання продукту, необхідного для задоволення потреб суспільства, тобто виробництву тотожні лише діючі продуктивні сили.

Наукове обґрунтування географічного розміщення виробництва, розподілу його по території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва. Раціональне розміщення продуктивних сил розглядається деякими вченими, як основна, головна складова частина регіональної економіки.

Головним об’єктом РПС є територіальний стан і розвиток продуктивних сил. Наука вивчає такі елементи просторової організації продуктивних сил, як природно-ресурсний, людський і працересурсний потенціали, галузеві і міжгалузеві комплекси, соціальну інфраструктуру, територіальні системи господарювання.

Предметом науки про РПС є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва, ефективність розміщення галузей народного господарства в різних країнах і регіонах.

Завданням її є постановка і вироблення теоретичних засад, необхідних для практичного вирішення завдань раціоналізації просторового розосередження населення і виробництва. Завданням курсу є також формування у студентів умінь і навичок при вирішенні проблем обґрунтування РПС з урахуванням конкретної виробничої ситуації.

Метою науки є всебічне (демографічне, екологічне та економічне) обґрунтування перспективного розміщення продуктивних сил, а також удосконалення (оптимізація) його сучасного характеру, підвищення соціально-економічної ефективності суспільних затрат праці.

Поняття “розміщення продуктивних сил” є складною категорією, яка трактується в науці неоднозначно і може вживатися в кількох значеннях:

- як конкретний стан розподілу по території народногосподарських об’єктів і населення (аналіз фіксованого стану процесу);

- як форма організації діяльності людей і виробництва;

- як процес здійснення зрушень в розміщенні об’єктів виробничої та невиробничої сфер на певній території;

- як сфера територіального управління соціально-економічним розвитком країни, тобто як один з напрямів стратегії регіональної політики.

Найпоширеніше визначення належить Є.Б. Алаєву: “Розміщення продуктивних сил - це динамічний стан, що характеризує їх розподіл за територією відповідно до природних, соціальних і економічних умов та факторів, який визначається особливостями територіального поділу праці певної соціально - економічної формації. Оскільки РПС розглядається як динамічний стан процесу їх розвитку у просторі і часі, форми зосередження виробничої діяльності постійно змінюються. Ці зміни обумовлюються процесом суспільного поділу праці в його територіальній формі. На основі територіального поділу праці формується виробнича спеціалізація регіонів, посилюється міжрегіональна кооперація, обмін спеціалізованою продукцією і послугами.

Наука про розміщення продуктивних сил за змістом є близькою до соціально-економічної географії, яка вивчає переважно складні процеси суспільно-природної взаємодії, стан продуктивних сил на певний момент. На відміну від неї, для РПС важливішим є економічний результат їх територіальної організації. Наука ґрунтується на економічних законах і категоріях економічної теорії, широко використовує результати наукових досліджень регіональної економіки, фінансів, економіки праці, економіки природокористування, економічної історії, кібернетики, картографії. Ці дисципліни забезпечують науку про РПС інформацією, методами досліджень, показниками, що характеризують параметри економічного процесу. Вона також взаємодіє з широким колом інших наук і спирається на результати наукових досліджень природничих, географічних і технічних наук. Результати досліджень останніх безпосередньо впливають на характер розміщення промисловості, сільського господарства і транспорту. В свою чергу, РПС збагачує інші економічні науки власними категоріями, інформацією про регіональні економічні характеристики. Так, положення цього курсу використовуються при вивченні таких соціальних дисциплін, як економіка підприємства, менеджмент, маркетинг.

Без глибоких знань РПС неможливе обґрунтування територіально - галузевого розподілу капітальних вкладень, інвестування. Адже інвестиційна привабливість тих чи інших регіонів значною мірою залежить від раціонального розміщення на їх території продуктивних сил. Тобто, наука й практика РПС мають першочергове значення для територіального планування й формування цільових галузевих і територіальних комплексних програм.

До основних територіальних форм розміщення продуктивних сил, які розкривають процес їх локалізації, належать:

1. Територіальна концентрація, що характеризується зростанням кількості великих підприємств і населених пунктів на певній території, зосередженням в них більшої частини засобів виробництва, робочої сили і виробленої продукції. ЇЇ показниками є обсяг валової продукції, кількість працюючих, середньорічна вартість основних фондів, що припадають на великі підприємства, на одиницю площі; коефіцієнти територіальної спільності, показники, що характеризують параметри різних форм зосередження людської діяльності. Ядрами процесу територіальної концентрації є господарські центри, особливо великі міста та зони їх впливу. Проте концентрація діяльності людини на певній території має свій критичний поріг.

2. Територіальна спеціалізація (диференціація) діяльності людини обумовлює вибір на освоєній території населених пунктів підвищеного і економічно вигідного рівнів концентрації певного виду діяльності людини, виходячи з наявних відмінностей умов, ресурсів та інших факторів. Вона характеризує участь даного об’єкта в територіальному поділі суспільної праці. Територіальна спеціалізація найчіткіше виявляється через форми зосередження людської діяльності (господарські, промислові і агропромислові та транспортні вузли, різні територіально-виробничі та суспільно - географічні комплекси: районні і зональні.

3. Територіальне кооперування – організація всіх видів зв’язків, насамперед економічних, між економічно і юридично самостійними підприємствами певної території для виготовлення кінцевої продукції (поставки деталей, вузлів, готових комплектуючих виробів, напівфабрикатів, енергії та палива для виготовлення кінцевої продукції). При цьому виділяються головні підприємства і суміжні. Кооперування може бути внутрішньогалузевим, міжгалузевим, внутрішньорайонним і міжрайонним, внутрішньообласним тощо. Показниками рівня кооперування є відношення кількості суміжних підприємств до головного підприємства та коефіцієнт кооперування – відношення частки кооперованої продукції до загальної вартості продукції. Найекономічнішим є внутрішньорайонне кооперування, оскільки воно не вимагає значних транспортних затрат. Засобом для посилення кооперативних зв’язків є стандартизація, що забезпечує обмін продукції з точно визначеними властивостями, якістю і розмірами.

4. Територіальне комбінування – це технологічне і організаційне поєднання на території одного підприємства (комбінату) кількох виробництв (різних галузей), між якими є безперервні і стабільні технологічні зв’язки і процеси.

Комбіновані виробництва мають спільне паливно-енергетичне господарство, транспортну мережу, єдину систему інженерних комунікацій (виробничу інфраструктуру). Економічна ефективність комбінування зумовлена комплексною переробкою сировини, використанням відходів основного виробництва, технологічною завершеністю виробничого процесу. Тому бувають комбінати з послідовною обробкою сировини, з утилізацією відходів, з комплексною переробкою сировини, а також змішаного типу. Практично виробничо-технологічний аспект комбінування доповнюється соціальним (сферою обслуговування) і екологічним (охороною навколишнього середовища) ; всі вони територіально базуються на відповідній мережі населених місць. Територіальне кооперування і комбінування становлять основу процесу комплексоутворення продуктивних сил, перш за все виробництва. Тобто, йдеться про територіальне поєднання виробничо - технологічного, соціального і екологічного процесів із системою розселення, що синтезуються в інтегральному процесі життєдіяльності людини, який є вищим рівнем територіальної комплексності.

Слід пам’ятати, що “розміщення продуктивних сил” і “розміщення виробництва” - поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, не функціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття “розміщення виробництва”, оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо - територіальних зв’язків.

З розміщенням продуктивних сил тісно пов’язана територіальна організація продуктивних сил (ТОПС) - “науково обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, підприємств, сфери обслуговування населення та інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект, внаслідок комплексування життєдіяльності людей і повного використання території. За Стеченком Д.М. ТОПС- це упорядкований урегульований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Територіальна організація передбачає досягнення економічного соціального ефекту внаслідок комплексування життєдіяльності людей і найбільш раціонального використання території на основі реалізації принципів управління. Якщо категорія “РПС” акцентує увагу на процесах локалізації населених пунктів і різноманітних підприємств, то категорія “ТОПС”- на територіальні їх поєднання і управління цими елементами територіальної структури. Тобто, поняття “територіальної організації” за змістом значно ширше, ніж поняття “розміщення”, бо останнє – це лише частина процесу територіальної організації.

Між розміщенням продуктивних сил і їх територіальною організацією існує певний період своєрідної трансформації, який за О. Г. Топчієвим має наступну схему.

На першій стадії підприємства розміщуються окремо, як правило, в нових населених пунктах. Таке розміщення називають розосередженим, або штучним. Це дорогий вид розміщення, властивий районам нового освоєння. Тут головним критерієм є мінімум галузевих витрат.

На другій стадії здійснюється перехід до агломерованого, або групового, розміщення виробництв і населення. Таке територіальне соціально - виробниче групування має вже спільну інфраструктуру. Інфраструктура – сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Залежно від виконуваних функцій виділяють виробничу, соціально-культурну, інституційну, екологічну, ринкову та інформаційну інфраструктури.

Виробнича інфраструктура об’єднує галузі, що надають послуги виробничого характеру. Вона створює матеріально-технічні умови для нарощування й ефективного використання виробничого потенціалу. До виробничої інфраструктури належать:

- транспорт, зв’язок, складське господарство, матеріально - технічне постачання;

- інженерні споруди та пристрої, в тому числі іригаційні системи;

- інженерні комунікації та мережі, серед них – лінії електропередач, нафто- й газопроводи, теплотраси, водогони, телефонні лінії тощо.

Виробнича інфраструктура представлена внутрівиробничою (для об’єднань і підприємств) і загального призначення.

Соціально - культурна інфраструктура – комплекс галузей, пов’язаних із відтворенням людини та її робочої сили: охорона здоров’я, освіта, роздрібна торгівля, пасажирський транспорт, сфера організації дозвілля, громадське харчування та ін.

Інституційна інфраструктура – комплекс галузей і сфер діяльності, які здійснюють макроекономічне регулювання економіки, підтримують оптимальні макроекономічні пропорції розвитку національного господарства. До неї входять державний апарат економічного регулювання, кредитно-фінансова сфера та ін.

Екологічна інфраструктура – комплекс сфер діяльності та інженерних споруд, що забезпечують екологічні умови розвитку суспільного виробництва, охорону навколишнього середовища від негативного впливу економічної діяльності. Сюди належать: державні та муніципальні органи з контролю за станом навколишнього середовища, державні інженерні споруди з охорони морських і річкових берегів, лісів і схилів гір і т. д.

Ринкова інфраструктура – комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно-економічні умови для функціонування ринкового механізму. Основними її елементами виступають: фонди розвитку й підтримки, комерційні банки, аудиторські фірми, лізинги, асоціації підприємців, товарні біржі, торговельні будинки, біржі праці, фондові біржі, центри інформаційного обслуговування, бізнес-центри тощо.

Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їхніх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування разом із лізингом, аудитом, страхуванням нових господарських формувань, сприяють матеріально- технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.

Інформаційна інфраструктура включає такі основні сфери: електрозв’язок (телефонний, телексний, факсимільний) та сферу передавання інформації з наданням додаткових послуг (електронна пошта, комутація протоколів і пакетів інформації тощо); інформаційне обслуговування (розроблення програмного забезпечення ЕОМ, обробка інформації і т.д.); інформаційна техніка.

На цій стадії розміщення капітальне будівництво є на 20-30% дешевшим, ніж при розосередженому варіанті.

На третій стадії встановлюються виробничо - технологічні, соціальні та інші зв’язки між порівняно близько розміщеними підприємствами і поселеннями, які не обмежуються спільним використанням території та інфраструктури, а підтримують тісні постійні зв’язки з кооперування і комбінування виробництва, що дозволяють створювати завершені не тільки виробничі, а й життєві процеси. Таку стадію розміщення називають комплексною. Комплекси можуть бути галузевими і міжгалузевими, а також інтегральними, мати різні територіальні форми, спеціалізацію, рівень комплексності тощо.

Розрізняють три рівні територіальної організації продуктивних сил:

1. Макрорівень –ТОПС країн;

2. Мезорівень – ТОПС економічних районів;

3. Мікрорівень – ТОПС адміністративних територіальних одиниць (областей, округів).

За широкого підходу проблема територіальної організації виробництва, крім економічних і соціальних аспектів зачіпає також технічні, екологічні, планувальні, архітектурні та інші питання. Проблема територіальної організації виробництва не виходить за межі управління виробничими процесами і тому не охоплює всіх питань, що стосуються регіональних відмінностей у виробничих відносинах і розселенні людей, а також проблем регіональної політики. При такому широкому охопленні всіх складових виробництва, невиробничої сфери, адміністративно - територіального устрою держави, регіонального управління виробництвом виникає потреба в територіальній організації суспільства. Поняття територіальної організації суспільства, на думку С.Б. Хорева, охоплює всі питання, що стосуються територіального поділу праці, розміщення продуктивних сил, регіональних відмінностей у виробничих відносинах, розселенні людей, взаємодії суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально - економічної політики. У більш вузькому розумінні воно охоплює такі категорії, як адміністративно – територіальна організація держави, регіональне управління виробництва, формування територіальних організаційно – господарських утворень, визначення територіальних об’єктів управління. За Є.Б. Алаєвим, територіальна організація суспільства є поєднанням функціональних територіальних структур (розселення населення, виробництва, природокористування), об’єднаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства є державні регіональні програми, що розробляються і реалізуються у масштабі держави, окремих регіонів, адміністративних та інших територіальних утворень для вирішення соціально - економічних проблем.

Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Йдеться про головні обставини, що обумовлюють розміщення об’єктів народного господарства на території. Одним з напрямків, що аналізують дану проблему є “вульгарний географізм”. Його засновником був Елсворт Хентінгтон, який виклав свою концепцію у книзі “Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відбору та історичного розвитку”. Суть вчення в тому, що визначальною силою людського суспільства (зокрема РПС) є природні умови. Саме вони, на думку послідовників цього напряму, формують структуру і розміщення виробництва, визначають економічні й соціальні особливості життя людей у різних кліматичних поясах Землі. Соціальні процеси відіграють другорядну роль. Інколи цей напрям називають “географічним детермінізмом”. Близький до цього вчення є “енвайроменталізм” (від англ.- довкілля, середовище). Його представники (Е.Симпл, Р.Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці складається залежно від природного середовища. Серед енвайроменталістів особливо популярною є теорія “кліматичних оптимумів” Е. Гантингтона, за якою найбільш сприятливі умови для розвитку виробництва склалися у тих групах країн, територія яких лежить у помірному поясі.

Теоретичні висновки представників “географічного детермінізму” спростовуються досягненнями науково - технічного прогресу (НТП), а це істотно впливає на розміщення сировинної бази окремих галузей промисловості, використання яких завдяки новим технологіям стало економічно вигіднішим. Масове впровадження енергозберігаючих технологій теж певною мірою зменшує значення чинника природних ресурсів при розміщенні окремих галузей промисловості. Водночас необхідно зазначити, що недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати негативні наслідки (для сільського господарства, гірничо-видобувної промисловості та ін.)

У ХIХ ст. розробляються теорії розміщення виробництв, що базувались на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. Їхніми засновниками були Ш. Тюнен, А. Вебер, у ХХ ст.- А. Гетнер, А. Льош, В. Кристалер. Йоган Тюнен виклав свої погляди у книзі “Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії”. Він будував моделі розміщення сільського господарства навколо ринку концентричними колами, в яких кожне підприємство завдяки вдалому розміщенню, давало б найвищий прибуток. Альфред Вебер у своїй книзі “Теорія штандорта промисловості” твердив, що капіталістична промисловість розміщується на території країни за принципом найменших витрат. На його думку, розміщення промисловості визначається трьома орієнтаціями – транспортною, робочою і агломерацією. Теорія штандорта була розвинена у книзі Августа Льоша “Географія розміщення господарства”, де він доводив, що єдиним імпульсом при розміщенні підприємства є максимальний прибуток. Головна увага приділялась ринкам збуту продукції, як вирішальному фактору розміщення виробництва.

У 20-30-х роках ХХ ст. А. Гетнер обгрунтував так звану “хорологічну” концепцію. Погляди вченого зводились до того, що головне завдання науки про РПС полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їх пізнанні. Ці погляди підтримав Річард Хартшорн. Але очевидно, що описовість - це лише початковий етап дослідження явищ і процесів при розміщені продуктивних сил. Слід головну увагу зосередити на пізнанні просторової диференціації у господарстві на основі вивчення причинних взаємозв’язків між об’єктами і явищами, з одного боку, і територією, якої вони стосуються - з іншого.

Марксистська теорія розвитку і розміщення продуктивних сил базується на головному положенні: кожному суспільному ладу властиві свої економічні закони і закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. В колишньому Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах більшість теоретичних положень про РПС були практично реалізовані на основі централізованого планування, що дозволяло зосереджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими з точки зору центральних органів управління. Але вже у 70-80-х роках стало ясно, що з центру не завжди можна вибрати кращий варіант розміщення продуктивних сил (Чорнобиль).

Сьогодні переважає погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально - політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил впливає весь комплекс закономірностей і факторів. Вирішальна роль належить процесу територіального поділу праці, що має вияв на мікро–, мезо - і макрорівнях – від низових адміністративних районів до середніх та великих територіальних цілісностей. Вся реальна різноманітність виробничої і невиробничої діяльності населення окремих місцевостей значною мірою формується як результат процесу територіального поділу праці.

На даний момент цікавою є концепція територіальних обмежень. Суть її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші території ще на стадії перед проектних пошуків виключають з можливої зони розміщення. Ця концепція рекомендує пошук найбільш прийнятних варіантів просторової організації продуктивних сил лише в конкретному регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розміщення підприємства, яке належить спорудити. Однак, якщо регіон вибрано неправильно, то кращий у його межах просторовий варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих. Концепція територіальних обмежень не дає змоги вибрати найбільш обгрунтований варіант просторової локалізації промислового підприємства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. В останні роки набула поширення модифікація концепції просторових обмежень, яку можна назвати концепцією територіальних можливостей населених пунктів, насамперед міст, в межах яких і розміщується більша частина об’єктів промислової діяльності. Суть її в тому, що наявність у межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов’язане з ним будівництво, розглядається як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Теорія і практика РПС за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу його вдосконалення.

Практичні кроки повинні здійснюватись на основі науково обгрунтованої концепції, яку необхідно прийняти на найвищому рівні. На нинішньому етапі завдання науки – всебічне обгрунтування збалансованого РПС, яке максимально сприяло б досягненню економічної незалежності й могутності України. Над його вирішенням безпосередньо працюють науковці Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України. Вагомий внесок у розвиток науки про РПС зробили: К.Г. Воблий, О.Г. Діброва, М.М. Паламарчук, О.М. Алимов, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, С.І. Дорогунцов, М.І. Долішній, В.І. Куценко, Я.І. Жупанський, П.Т. Ващенко, П.П. Борщевський, С.І. Іщук, Є.П. Качан та інші.

1.2.2. Господарський об’єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох напрямах: виробничому, соціальному, економічному, що створює економіко - географічне поле підприємства. В результаті перетину полів об’єктів виникає економіко- географічний простір. У випадку, коли основна увага приділяється не території, а організаційно-господарським зв’язкам, виявленим через систему управління, то вживається термін “економічний простір”. “Економічний простір”- сукупність економічних стосунків на даній території, що виявляються через відношення управління. Розміщення продуктивних сил здійснюється у просторі, що має власні специфічні закони й закономірності розвитку і є наслідком впливу як об’єктивних законів і закономірностей, так і суб’єктивної волі людини. Закон - це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Економічні закони - це об’єктивні закони розвитку суспільства, що відображають виробничі відносини людей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання благ та послуг суспільства. Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об’єктивні причинно - наслідкові зв’язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил Закономірності РПС є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів (наприклад, закономірність територіальної ефективності).

Рис. 2. Відповідність законів і закономірностей РПС (66, ст. 20)

За своїм змістом закономірності РПС досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності РПС є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв’язки економічних явищ. Основні риси закономірностей: об’єктивність, обов’язковість вияву за певних умов, системність та ієрархічність, автономність, конкретно - історичний характер. На кожному етапі суспільного розвитку вони поділяються на загальні і специфічні. Перші діють у будь-якому товарному виробництві взагалі. Це, перш за все, закономірність територіального поділу праці; концентрації і спеціалізації виробництва; регіональних відмінностей у продуктивності праці та ін. Специфічні закономірності властиві певним суспільно-економічним формаціям і типам господарської діяльності. Їх дія проявляється в різних способах виробництва, що відрізняються своїм базисом.

Найвідоміші закономірності наступні: