Особливості становлення та розвитку держави в Україні

Основні елементи держави та її функції

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

1) правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);

2) правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

3) економічно-господарська — захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;

4) соціальна — регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення, узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

5) культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

6) екологічна — захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

1) оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет держави;

2) дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

3) співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Витоки існування цивілізацій у межах сучасної території України сягають сивої давнини. Ще у І тисячолітті до нашої ери у Північному Причорномор’ї і Приазов’ї сформувалася Скіфська держава, античні(грецькі, потім римські) міста-держави Ольвія. Існувала тісна співпраця різних за етнічним складом і формою правління держав, з них: Херсонес, Тира, Боспорське царство. Причини їх занепаду, мотивуються тим, що в той період настала загальна криза рабовласницького господарства і великі міграційні процеси.

VI століття знаменувало собою початок створення держави під назвою Київська Русь – держави, яка змогла об’єднати під своєю владою усі східнослов’янські племена. Протриматися у цілісності і єдності їй вдалося внаслідок наявності стійкого і міцного апарату влади. Та все ж таки у ХІІ столітті розпочався період її роздробленості.

Одне із феодальних утворень, яка виникло на території сучасної України було Галицько-Волинське князівство, засноване у 1199 році, шляхом об’єднання самостійних Галицьких і Волинського князівства. Зазнаючи у XIIІ столітті частих навал монголо-татар, українські землі стали залежні від Золотої Орди, і згодом відбулася втрата політичної самостійності.

Через послаблення впливу Золотої Орди, наші території були захоплені та інкорпоровані до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського. Невдовзі після об’єднання Польщі і Литви у XVI столітті, українські землі ввійшли до складу своєрідної федерації під назвою Річ Посполита і були підконтрольні польській адміністрації.

В середині XVII століття внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницькогобуло створено Українсько Козацько-гетьманську державу. За умови збереження автономії у 1654 році вона увійшла до складу Московської Держави. Протягом ще двох століть українські землі дедалі більше втрачали будь-які важелі впливу на міжнародні відносини і участі в них і у 1806 році ввійшли до складу Австрійської, а згодом 1867 року Австро-Угорської імперії Габсбургів. Все ж таки найцікавішим, найбільш заінтригованим та сповнене несподіванок виявилося саме ХХ та початок ХХІ століть.

Відродження української державності розпочалося після революційних подій у Петрограді 1917 року. У нашого народу виникло явне і рішуче бажання та прагнення створити самостійну, незалежну, вільну від іноземного втручання здорову і щасливу країну. Каталізатором швидкого встановлення державності стало прийняття важливих історичних документів, на кшталт І, ІІ, ІІІ, та Четвертого універсалів, за якими в Україні був сформований уряд на чолі з Винниченком(автором усіх Універсалів) Президентом М. Грушевським та оборонним відомством, головуючий у якому був Симон Петлюра. Затвердження Третього Універсалу по суті мало закріпити автономний статус у складі Російської федерації. Та під впливом постійних суперечок між Генеральним секретаріатом та Радою Народних Комісарів відбулося прийняття на початку 1918 року IV Універсалу Центральної Ради, за яким Українська Народна Республіка стала вільною та самостійною.

Внаслідок певних неузгоджень та конфліктів, влада в УНР працювала без будь-яких ознак стабільності. І як правило, вона зазнала краху. Наростаючими проблемами у верховному керівництві скористався Павло Скоропадський, звичайно заручившись підтримкою німецької влади. Здійснення так званого, гетьманського перевороту поклало початок існування ще однієї держави на теренах сучасної України, у якій встановився режим особистої влади, диктатури Павла Скоропадського. Носила вона назву – Українська Держава. Характерними рисами правління гетьманату було стійкість та міць, внаслідок чого вдалося створити боєздатну армію, розширити систему освіти, здобути міжнародне визнання, вести господарство на основі приватної власності.

Та все ж таки протриматися Павлу Скоропадському на владному кріслі вдалося недовго. Вже у кінці 1918 року внаслідок повстання проти Гетьманського режиму, було відновлене територіальне утворення, яке було в минулому і яке отримало нову назву Директорія УНР. Розпад Австро-Угорської імперії і створення на її території національних держав торкнулося і західноукраїнських земель, де в листопаді 1918 року була проголошена Західно - Українська Народна Республіка. У січні 1919 року відроджена після антигетьманського повстання УНР і ЗУНР об’єдналися, хоча і в значній мірі формально у єдину Українську Народну Республіку. На чолі УНР стояв колективний орган - Директорія, але в умовах майже постійних військових дій режим УНР еволюціонував у бік диктатури.

I Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив встановлення радянської влади в України, а в березні 1919 року була прийнята перша Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки. Пізніше УСРР увійшла до складу СРСР і перейменувалась на УРСР.

Далі історія українських земель склалася не зовсім вдало. Масові репресії, голодомори, переслідування людей з різних мотивів, епідемії, а невдовзі колосальні втрати представників нашого народу у Другій Світовій Війні – усе це залишки часів сталінського, людиноненависницького режиму.

Післявоєнний період розвитку був дещо демократичніший у порівнянні з довоєнним часом. Розвінчання культу особи, лібералізація суспільно-політичного життя, встановлення, хоча й мінімізованих, але реальних прав і свобод людини, - усе це можна віднести до років правління Микити Хрущова, який у минулому був першим секретарем компартії УРСР. Проте існувало занадто багато і недоліків в методах керівництва, а саме часто необдумані, некваліфіковані рішення призводили до негативних наслідків у господарстві, економічному секторі.

З приходом до владного керма у 1964 році Леонід Брежнєва процеси реабілітації жертв сталінського терору припинилися, вбачалася явна тенденція до зародження неосталінізму. У ті роки розпочинається активна дисидентська діяльність багатьох представників цього руху. Широкомасштабні репресії, звільнення з роботи, позбавлення певних благ – міри заходів, які застосовувалися по відношенню до неугодних з тодішнім режимом. Відомими та знаковими постатями того часу були: Кандиба, Стус, Світличний, Лук’яненко, Григоренко, Чорновіл, Симоненко, Тереля та багато інших, які працювали у різних сферах громадського, політичного чи культурного життя країни. Досягнення тодішнього керівництва це безумовно восьма п’ятирічка(1965-1970),яка була найуспішнішою з поміж усіх ,які було виконані на той час. Люди до сих пір порівнюють часи Леоніда Брежнєва, як часи «проспериті» у США.

Початок 80-х років не вніс ніяких суттєвих корективів в життя населення. Головними секретарями тих років були Юрій Андропов, який устиг відзначитися своїми погромами на вулицях, кафе, парках по відношенню до тих людей, які нехтували робочим часом та похилий за віком Черненко, який був не в змозі ефективно управляти країною і союзними територіями, хоча на них перебували свої люди.

У 1985 році на чолі радянської держави став висококваліфікований, фаховий менеджер Михайло Горбачов, який відомий багатьом за свої так званим курсом на перебудову, який повинен був втілитися у життя внаслідок докорінного переоснащення виробництва, модернізації застарілої техніки та застосування новітніх технологій. Розрядка міжнародної напруженості, закінчення конфронтації із Заходом, створення необхідних передумов для встановлення незалежності республік по праву вважається досягненням часів горбачовської доби.

1990 рік нічого кардинально не змінив, зате помітно було саме те, що Комуністична партія відчутно послабила свої позиції: скасування ст 6. Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС, масовий вихід з її лав, введення інституту президентства, здобуття значної кількості місць у Верховній Раді депутатами від націонал-демократичних сил і сформування Народної ради на чолі з академіком Юхновським.

Відомий 1990 рік ще й тим, що саме 16 серпня була прийнята Декларація про державний суверенітет України, яка визначала принципи за якими УРСР є вільною і рівноправною у зовнішніх зносинах, територіальні райони, надра, природні багатства. - є виключно власністю українського народу.

Криза у суспільстві була все більш загострююча. Гекачепістський переворот прискорив процес створення незалежності. І саме за цих умов 24 серпня 1991 року був прийнятий «Акт Проголошення Незалежності України». Держава отримала офіційну назву – Україна. Значима більшість населення висловилася за підтримку такого рішення і паралельно обрала Президента. Ним став Леонід Макарович Кравчук – колишній голова Верховної Ради УРСР

Перед новоствореною країною постало ряд дуже важливих невирішених, ще у минулі часи, проблем: переформатування економіки, приборкання сепаратистських настроїв у східних регіонах та у Криму, зміцнення авторитету, вихід з економічного колапсу, забезпечення працею безробітних.

У 1994 році відбулися позачергові вибори до Верховної Ради та Вибори Президента України. Значну частину місць у нашому парламенті здобули комуністи, а також політичні сили лівого чи правого спрямування. У майбутньому рейтинг КПУ суттєво знижувався. Щодо президентських перегонів, так тут перемогу отримав Леонід Данилович Кучма - прем’єр – міністр при президенті Кравчуку, який встиг закріпитися при владі у два терміни.

28 червня 1996 року була прийнята Конституція України. Процес творення Основного Закону держави був досить складним і клопітким, зате нашому тодішньому складу Верховної Ради України зі спікером Морозом усе це вдалося здійснити.

Годі й казати про те якими знаковими для українців виявилися 2004-2006 рр. На цей період припадає розгортання опозиційного руху на чолі з Віктором Ющенком. Жорстка протидія збоку діючої влади була невід’ємною складовою розгортання політичних переслідувань опонентів. Балотуючись в Президенти В.А. Ющенко був лідером партії та найчисельнішої фракції в парламенті «Наша Україна». Головним суперником, який йому був протиставлений від влади виявився тодішній прем’єр В.Ф. Янукович. Політичні дебати, компрометування одне одного, крити кування за минулі помилки, – це те, чим встигли зайнятись представники від обох сторін за часів передвиборчої кампанії. Внаслідок недобирання відповідної кількості голосів кандидатами, відбувся другий тур президентських виборів, переможцем у яких було оголошено Януковича. Ще до початку офіційного оприлюднення результатів на площі різних куточків України виходили люди ,мотивуючи свій непокій брудними методами, якими керується влада і фальсифікування голосів виборців. Заклики громадської непокори лунали щодня на Майдані Незалежності із вуст прибічників Ющенка. Згодом Майдан став символом помаранчевої революції. Подавши до Верховного Суду України скаргу команда головного опозиціонера, добилася свого – офіційні результати виборів за вердиктом суду, виявилися недостовірними, головним чином через те що, що відбулися масові фальсифікації і підтасування. Перевибори, які проводилися 26 грудня виявили переконливу перемогу Віктора Ющенка.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття правової та соціальної держави	\|	Політичні партії та партійні системи, їх роль та функції в політичній організації суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.