Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Основні етапи розвитку та моделі державно-церковних відносин в православ’ї.

Загрузка...

Доля православ’я тісно пов’язана з долею Візантії та історією тих народів, що перебували під її впливом. Зовнішня політика, злети й падіння Візантійської імперії безпосередньо впливали на формування світового православ’я. Адже держава була зацікавлена у поширені свого впливу далеко за межами імперії, а найкраще здійснити такий вплив можна було за допомогою Церкви, яка прагнули залучити до грецької віри представників інших народів.

У своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей період Візантійська імперія під ударами арабів та турок-османів стрімко скорочувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Візантія та православна церква прагнули розширити свій вплив за рахунок земель слов’янських народів. З X ст. прийняли хрещення болгари, русичі, серби. Їх церкви згодом здобули реальну автономію від Константинополя. У 870 р. автономною, а у 919 р. автокефальною стала Болгарська Церква (у XII ст. вона отримала патріаршество). Та після чергової втрати незалежності в XIV ст., вона знову її виборола у 1872 р. (у 1953 стала патріархатом). Автокефалію (1219) і статус патріархату (1346) отримала Сербська церква. З XIV ст. існували дві митрополії на території Румунських князівств. З 1448 р. майже самостійно існувала Московська митрополія (з 1589 р. патріархат). Але падіння «другого Риму» призвело до того, що православні Греції та Балкан опинилися під владою мусульман. В результаті усіх потрясінь, замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству.

Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Докорінно змінюється статус православ’я на завойованих територіях. Хоча Церква втрачає значну частину привілеїв та впливу на суспільство, але вона зберігає церковний устрій, засади віровчення, власний культ. Усі християни на території османської імперії називалися «райа» − «стадо». Їм дозволялося сповідувати свою віру, але накладалося чимало обмежень. Зокрема, накладався спеціальний податок, заборонялося носити одяг зеленого кольору (колір прапору Мухаммада), підходити до мечеті, встановлювати хрести на храмах, прикрашати церкви, дзвонити у дзвони. Єдиним джерелом утримання духовенства були платня за виконання треб і пожертвування вірних. За вимоги турків Константинопольський патріарх набув звання «мілет-паша», зосередивши в своїх руках духовну і світську влади над православними (райя) османської імперії (форма правління етнархія). Зосередження світської та церковної влади в руках Константинопольського патріарха, а також те, що основне православне населення імперії складали греки, призводить до посилення грецького православного націоналізму, під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.).



Интернет реклама УБС

Третій етап − XIX-XXI ст. Державно-політична криза османської імперії завершується приходом до влади реформаторських урядів, які у XIX ст. модернізують країну. Султан Абдул-Меджид (1839-1861) наділив християн широкими громадянськими і релігійними правами. Християни допускалися до військової служби та державних посад, а духовенство отримувало державне утримання. Але ці реформи не змогли зупинити серію національно визвольних рухів на Балканах в результаті яких масово відновлюються незалежні помісні православні Церкви. В результаті здобуття державної незалежності Грецією, у 1833 р. була самопроголошена автокефалія Елладської церкви (визнана Константинополем у 1850). Завдяки об’єднанню в 1862 р. Валахії та Молдови в Румунську державу в 1865 р. започаткована Румунська Церква; з 1919 р. має статус патріархату (визнана у 1885). У 1872 р. проголошена автокефалія Болгарської Церкви (визнана у 1945). У 1879 р. завдяки перемозі Росії у російсько-турецькій війні проголошується Сербська Церква, яка у 1920 відновила патріаршество (визнана у 1919). У 1917 р. відокремлюється вже від Московського патріархату Грузинська Церква (визнана Москвою у 1943). У 1921 р. проголошено автокефалію Польської православної Церкви (визнали у 1924 та 1948) та Чехословацької; В цей же час у 1919-1921 рр. проголошується УАПЦ в Україні (знищена у 1930 та знову відновлена у 1990). На початку 20-х років у відродженій Чехословаччині утворюється Чехословацьку православну церкву, яка стала автокефальною у 1951 р. У 1922/29 році стала автокефальною Албанська Церква (визнана у 1937). А у 1947 відновила втрачену автокефалію (X ст.) Кіпрська церква. Нарешті у 1970 році проголошено автокефалію Американської церкви. В цьому ж контексті варто розглядати і проголошення у 1992 році Української православної церкви, яка вийшла з під порядкування Московського патріархату.

Окрім цього, виникли деякі автономні Церкви: під юрисдикцією Єрусалимського патріархату − Синайська (1575/1782); під юрисдикцією Константинополя − Фінляндська (1921/1923); під юрисдикцією Москви − Японська та Китайська (XIX), Українська (1990). Отже, історія поширення православ’я являє собою виникнення нових православних помісних церков, які або виникають на нових землях, або відділяються від вже існуючих помісних Церков.

У результаті довготривалої історії православ’я накопичило важливий досвід церковно-державних відносин, який можна узагальнити в наступних історичних моделях церковно-державних відносин. Першою моделлю є церковно-державна діархія (так звана симфонія), яка передбачала узгодження інтересів церкви і державної влади. В цій ситуації держава гарантувала монопольне існування церкві, а остання ідейно обслуговувала державу. У своїй поміркованій формі ця модель втілилася в історії Київської Русі X-XIV ст. та сучасній Греції. Щоправда, в реальності партнерські відносини часто перетворювалися на панування держави над церквою − цезаропапізм, що був виявом релігійно-політичних теократій. Ця модель реалізувалася у ранньої Візантії, пізній Візантії, Російській імперії. Другою моделлю є церковно-державна етнархія, яка передбачала поєднання духовної і світської влади в руках православного патріарха. Ця модель реалізувалася у Росії часів патріарха Нікона (XVII ст.) та під час перебування Константинопольського патріархату під владою турків у XV-XІХ ст. Третя антагоністична модель жорстокого переслідування церкви державою. В цій ситуації церква фактично не мала ніяких прав в суспільстві. Ця модель була реалізована в часи гонінь ранньої церкви в Римській імперії, в СРСР та Албанії. Четверта модель церковно-державної автаркії (розрізнення, виокремлення), яка передбачає автономне, гарантоване законом, існування церкви у державі, коли влада і церква не втручаються у справи одне одного. Ця модель характерна для сучасних демократичних спільнот. Кожна з названих моделей має свої підвиди. Отже, православ’я знає чимало варіантів церковно-державних відносин, але найкращою для реалізації християнської місії та збереження внутрішньої незалежності Церкви є демократична модель відносин.

3. Організаційна структура та устрій православної церкви. З вище викладеного можна пересвідчитися, що Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (місцевих) церков, але за своєю суттю є єдиною універсальною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час, кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Вона має право призначити собі предстоятеля (патріарха чи митрополита), має священний Синод, єпископів, монастирі, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір складається з трьох рівнів: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Єрусалимську, Олександрійську, Антиохійську, Константинопольську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (Грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних церков − тих, які не мають повної незалежність входять: Синайська, Японська, Крітська, Фінська, Естонська. Існують самоуправляємі Церкви в складі автокефальних Церков. Так, Московський патріархат має в своєму складі Латвійську, Молдавську, Естонську, Російську православну церкву за кордоном та Українську (з широкими правами самоуправління). У склад Константинопольського патріархату входить Українська в Канаді та США, Західноєвропейський екзархат руських приходів. У складі Румунської − Бессарабська митрополія. У складі Сербської − Охрідська митрополія.

Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії не встановлено. Історично склалося, що незалежність (як автокефалію так і автономію) Церкві, або визначає Вселенський Собор (так отримали незалежність Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська, Єрусалимська, Кіпрська), або надає Церква-мати (Американська, Чехословацька), або виникає в результаті самопроголошення, яке згодом офіційно визнають (Грузинська, Руська, Румунська, Болгарська, Грецька, Польська), або надає Константинопольський патріарх (автономні Фінська, Крітська, Естонська). Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. На сьогодні провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими обтяжені історичними конфліктами. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

Разом з тим існують самопроголошені церкви, які на сьогодні залишаються невизнаними в світовому православ’ї: Абхазька, Македонська, Російська, Руська істино православна, Старостильні церкви, Турецька, Чорногорська. Залишаються, поки що, в складі невизнаних і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що проголосила себе самостійною від РПЦ у 20-х рр. XX століття та Українська Православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП), яка заявила про свою незалежність у 1992 р.

Отже, в структурі Вселенського православ’я можна виділити наступні церкви: автокефальні, автономні, самоуправні, а також невизнані православною спільнотою самопроголошені православні церкви.

4. Особливості віровчення, теології та духовної практики православ’я.Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Нікейсько-Константинопольський Символ віри, догмати − незмінні істини віри, вчення Отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Деякі православні теологи наголошують, що Переказ − це не лише усні та письмові традиції, але й «життя Духу в історії Церви». Варто розрізняти Священний Переказ і місцеві традиції. У Переказ входять загальнообов’язкові та призначені для усієї Церкви положення віри, тоді як місцеві традиції чи вірування окремих церков не є обов’язковими. Так як у православ’ї важливі рішення щодо віровчення приймалися колегіально (на Соборах), то засобом рецепції − прийняття догматів часто виступає церковний народ. Хоча в історії християнства можна знайти приклади, коли істину віри відстоювали окремі мужні постаті (Афанасій Великий, Максим Сповідник). Біблію православні тлумачать як частину Переказу, тому тлумачення Писання можливе лише у світлі Переказу. Вчительство Церкви − це вчення сучасних очильників православ’я. Складність ситуації полягає в тому, що Православні, захищаючи Традицію, не лише намагається незмінно зберегти вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжують плекати елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Тобто, в розумінні Переказу та Біблії завжди присутні культурно-історичні та інтелектуальні елементи.

Віровчення православної Церкви фактично наслідує віровчення східної християнської ортодоксії. Догматичні істини, за уявленнями православних, мають бути незмінними. До певної міри можливий розвиток православної теології. І вона справді розвивалася у формі візантійського неоплатонізму, який багато в чому перейняв іі переосмислив досягнення античного неоплатонізму. Сучасні дослідження показують, що існували чимало версій і форм теології візантійського неоплатонізму. Він мав своїх представників, етапи розвитку та цікаві філософські вчення (теологію надбуття Діонісія Ареопагіта, теологію буття Максима Сповідника, містичну теологію Григорія Палами).

Загалом православні неоплатоніки акцентували увагу на розділенні в Богові «сутності», «іпостасей» та «енергій», багато зупиняються на вченні про апофатичне та катафатичне богопізнання, розвивають концепцію теосису (обожнення) людини. Для православних неприйнятна католицька теорія первородного гріха як юридичної відповідальності. Гріх пошкодив природу людини, але її можна відновити реалізувавши ідеал обожнення, коли людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. В богослов’ї робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини.

Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ.

5. Культові особливості православ’я. Православ’я є глибоко сакраментальним християнством. Поряд з важливими для нього догматичними та аскетичними аспектами віри, центром православ’я, її фундаментом є літургійно-символічне життя Церкви. Адже інтелектуальний момент (віровчення) ґрунтовніше розвинений у католиків, фідеїстичний (довіра Богу) є основним для протестантів, містицизм наявний і поза межами християнства, практика добрих справ є обов’язковою не лише для віруючих, але й для всіх порядних людей, а ось акцент на важливості містеріального єднання з Богом через церковні таїнства є принциповим для ортодоксального християнства взагалі, і особливо для православ’я.

Участь у таїнствах є способом яким людина досягає «життя у Христі». Уся православна теологія концентрується на вченні про містеріально-сакраментальну природу спасіння. У богослужінні, в церковних символах (іконах) особливим чином присутній Бог, а в таїнствах віруючий долучається Христу. Богослужіння є «Царством Божим на землі».

Православні визнають сім церковних таїнств − дій під час здійснення яких людина отримує божественну благодать: хрещення, помазування миром, сповідь, євхаристія, шлюб, соборування, рукопокладення. Дієвість таїнств передбачає відповідний духовний стан (довіра Богу, щире каяття) та віру в священну природу Церкви, через яку християнин може отримати спасіння.

Хрещення – знак вступу віруючого до церкви і містичного прилучення його до вірних у Христі, до "тіла Христова". Воно здійснюється за тринітарною формулою «в ім’я Отця Амінь!, і Сина Амінь!, І Святого Духа Амінь!». Хрещення, на думку православних, має проводитися шляхом трикратного занурення у воду (бажано), і здійснюється один раз в житті. Наполягається на важливості хрещення малюків. Миропомазування – таїнство сходження Духа Св. на охрещеного (Ін. 3.5; 15.26; Діян. 10.44; 19.1-7). Воно знаменує посвячення вірного, коли людину помазують миром − благовонним освяченим маслом. Таїнство обов’язково здійснюється одразу після хрещення. Покаяння (сповідь) − визнання своїх гріхів, щире каяття в них та сповідування їх перед священиком, який має право відпустити гріхи іменем Христа (Мф. 18.18; Ін. 20.23). В таїнстві покаяння прощаються гріхи, здійснені після хрещення й останньої сповіді, і подається благодать, яка допомагає християнину змінити розум і виправити своє життя. Євхаристія (благодарення),абопричастя − участь в тайній вечері Господній, коли під видом хліба й вина віруючий приймає тіло й кров Христа (Мф. 26.26-29; Мк. 14. 22-25; Лк. 22. 15-20; 1 Кор. 11. 24-27; -13, 33-35). На думку православних причастя є прилученням оновленій людській природі Христа, що допомагає уподібнитися Христу, досягнути обожнення. Здійснюється квасним хлібом − проскурою та вином для усіх мирян та духовенства. Шлюб – таїнство освячення подружньої любові і сімейного життя. (Бут. 2.24; Мф. 19.5-6). В православ’ї, як виключення, дозволяється покладати до трьох шлюбів. Маслосв`яття,або соборування (таїнство єлею) − звершується над хворим заради зцілення тілесних та душевних хвороб, прощення йому забутих гріхів. (Мк. 6.13; Іак. 5.14-15). Священство (рукопокладання) − передача церквою благодаті приємства і канонічності від єпископа до нижчого священства (дияконів, пресвітерів), для того, щоб вони могли здійснювати таїнства та служити церкві (Мф. 10.40; 18.18; Лк. 10.16; Ін. 20.21-23; 2Кор. 11.28-29). Прийняття семи таїнств є досить пізньою практикою в православ’ї, сформованою під впливом католицизму. Раніше до таїнств долучали і погребіння – відспівування померлих християн.

Православ’я сповнене різними богослужіннями та обрядами. В ідеалі у церкві, як і в житті християнина, має бути безперестанна молитва. Умовно вона розділяється на вечірню, ранішню літургію та часи, що складає окремі види богослужінь. Центральним богослужінням у православ’ї є літургія. Основними моментами цієї служби є читання Біблії, проповідь, молитва за живих та померлих, здійснення таїнства євхаристії та саме причастя вірян. Богослужіння проводяться переважно місцевими мовами: на Близькому Сході грецькою, у слов’янських країнах церковнослов’янською, у Європі та Америці англійською, в інших країнах використовується місцева мова. Парадокс у тому, що практика використання місцевих мов, якою так пишаються православні, має певні проблеми. Так, церковнослов’янська як богослужбова мова давно вийшла з активного вжитку і для більшості людей виглядає занадто архаїчною. Давно назріла і усвідомлена кращими представниками православної Церкви необхідність нового переводу богослужінь на більш зрозумілу і сучасну мову − російську, українську, тощо. Це питання активно обговорюється. На відміну від католиків у православних довгі богослужіння, вони використовують давні редакції текстів літургій Василя Великого та Йоана Златоустого.

Храм для православних має особливе значення. Це, як правило, будівля особливої форми в якій відбувається християнське богослужіння − «місце особливого перебування Бога на землі». Храм існує для того, щоб в зримому вигляді виразити почуття віруючого, нагадати йому про існування Бога. Це місце молитов і піснеспівів до Бога; особливого служіння Богу через дійства, таїнства, обряди; зібрання (собор), церква віруючих − «дім народу Божого».

У східній традиції переважає банева і хрестово-банева конструкція храму. Ще з часів Візантії переважає ідея космосу в розумінні храму, там зображене все буття, історія, людина. Весь храм нібито модель космічного всесвіту де людина займає певне становище в структурі небесного і земного. В храмі купол це небо, нижня частина це земля, малюнки ангелів, патріархів, пророків і святих зображають єдину церкву в якій немає мертвих, а лише живі. З чотирьох сторін на центральному куполі зображають чотирьох євангелістів. По стінах картини біблійних і церковних подій, на західній стіні події Страшного суду. Храм міститься олтарем на схід. Він поділяється на три частини: олтар (в напівкруглій апсиді) з горнім місцем для єпископа, сам храм (для вірних), притвор (для неофітів, підсудних). Престол (в олтарі) має форму куба. Позаду нього знаходиться семисвічник. На престолі знаходяться напрестольне Євангеліє, дарохранительниця, хрест, Апостол. Ограда, що відділяє олтар від храму − іконостас − скомпонований з ікон та малюнків. Царські ворота– це центральні ворота через які під час служби проходять священики. Амвон (тепер солія) – підвищення перед царськими воротами для проповіді, молитов диякона, причастя. Храми називалися на честь святих, Христа Спасителя, Богоматері.

Важливу роль в храмі відіграють священні зображення, символи та ритуальні предмети. Вважається, що ікона – це реальне зображення особистості Ісуса Христа чи святого у духовно-символічній формі. В іконах зримо виражається надчуттєве буття. Практика шанування ікон остаточно утвердилася у VIII ст. Хрест – символ духовної перемоги Христа над смертю та дияволом. Особливу атмосферу в храмі утворюють пісне співи та дзвони.

Кожне свято в православ’ї– особливо шановані в події з життя Ісуса Христа, Богородиці, святих, які відмічають кожен рік. Існують свята незмінні(числа святкувань яких не змінюються) та перехідні(які постійно змінюють день святкування). Незмінними є Різдво Богородиці, Здвиження Хреста Господня, Введення до храму Пресвятої Богородиці, Різдво Христово, Хрещення Господнє (Богоз’ява), Стрітення Господнє, Благовіщення, Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці. А змінними є свята пов’язані з найбільшим християнським святом Пасхою: Вознесіння, П’ятидесятниця (день Св. Трійці), день Св. Духа. Церковний рік починається з 1 вересня. Для богослужінь використовується, як юліанський (старий стиль), так і григоріанський (новий стиль) календар, який на сьогодні складає 13 днів.


Читайте також:

  1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
  2. III. Етапи розробки програмного забезпечення
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. III.Цілі розвитку особистості
  5. III.Цілі розвитку особистості
  6. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
  7. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  8. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  9. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  10. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
  11. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
  12. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Т. 3.3.: Православ’я | Т. 3.4.: Католицизм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.