Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу.

Розвиток освіти і науки України в кінці ХVІІІ – ХІХ ст

Освіта і наука України на сучасному етапі: основні завдання і тенденції розвитку в контексті формування загальноєвропейського освітянського простору.

Тенденції у розвитку української освіти та науки на початку ХХ ст. Модернізація освіти та розвиток наукових знань в Україні під час перебування у складі СРСР

Розвиток освіти і науки України в кінці ХVІІІ – ХІХ ст.

Стан освіти і наукових знань в литовсько-польську та козацьку добу. Становлення національної вищої школи.

Історія писемності та освіти в період України-Русі.

Освіта і наука в Україні та їх внесок у світову культуру

ЛЕКЦІЯ 5.

(2 год.)

Cамостійно опрацювати та законспектувати (п.3; 4; 5):

Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України.Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці ХVIIІ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії послідовній політиці російського царизму.

Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі ХVIIІ - ХІХ ст., так чи інакше боролися усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян.

Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворення української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни станового становища.

Наприкінці ХVIIІ ст. етнічна та історична територія України залишалась розподіленою між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

1) період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ХVIIІ - 40-і рр. ХІХ ст.);

2) українофільський, або культурницький етап (40-і рр. ХІХ – кінець ХІХ ст.);

3) політичний етап (з кінця ХІХ ст.)

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу.

Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське культурно-національне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювались при церковних парафіях і були початковими, навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво-, а згодом стали трикласними. Тут вчилися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісників. Вони вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а згодом – 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, «закон Божий», священну та церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій, де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (з 1817), Кременецький (з 1819), Ніжинський (з 1820).

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика «обрусєнія», рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й всій Східній Європі, після видання у 1814 р. нового статусу для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослів’я для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів, що стало можливим завдяки ліберальній політиці в національному питанні імператора Олександра І та його урядовців.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н. Карабіна.

В перший час університет мав чотири відділи - факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний.Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І.С. Римський. Тут були професорами І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, Д. Багалій.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею. На думку імператора Миколи ІІ Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим насамперед проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р.на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах в кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участі професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обов’язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький.У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано 1875 р. в Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослов’я.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.	\|	У 1864 р. було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.