Розуміння сенсу життя

Проблема значення життя людини

Глибока філософська проблеми сенсу життя спонукала мислителів різних епох і теоретичних напрямків звертатися до неї, пропонувати різні варіанти її рішення. Характерною особливістю цих духовних пошуків є суб'єктивність, упередженість, «зацикленість авторів» тих або інших ідей на єдиному можливому способі визначення сенсу життя людини.

Трактування сенсу життя в Античності. Старогрецький філософ і учений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що метою усіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає в здійсненні суті людини. Для людини, суть якої – душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна робота, таким чином, має перевагу над фізичною. Наукова діяльність і заняття мистецтвом – це так звані діаноетичні доброчесності, які досягаються через підпорядкування пристрастей розуму.

Епікурейці (послідовники Епікура) проголосили гедоністичне розуміння сенсу життя. Гедонізм (від грець. насолода) – вчення, згідно з яким добро визначається як те, що приносить насолоду і позбавляє від страждання; а зло – як те, що спричиняє за собою страждання. Сенс життя, вище благо для людини, вважав Епікур – це досягнення ним блаженства, насолоди. Але, дійсно тривалими і міцними з точки зору Епікура, може бути тільки духовні насолоди і блага : дружба, знання – «Блаженний той, хто віддаляється від світу без ненависті». Вища форма блаженства – цей стан повного душевного спокою, незворушності, відчуженості від усіх проблем цього світу – атараксія (тобто ідеал мудреця в епікурействі споріднений буддійському ідеалу). Надалі гедоністичне розуміння життя часто тлумачилося натуралістично – як отримання насолоди від матеріальних благ, чуттєвих насолод тощо. Таким чином, гедоністичне розуміння сенсу життя багато в чому залежить від того, що саме доставляє людині насолоду : духовні або матеріальні блага. На жаль, сучасне розуміння гедонізму, епікуреїзму частіше зв'язують з вишуканим матеріальним споживанням.

Інше відношення до сенсу життя – у стоїцизмі (Давній Рим – Сенека, Марк Аврелий. Стоїцизм виходить з уявлення про зумовленість усього існуючого. Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані найсуворішій закономірності, т. е світогляду стоїків властивий глибокий фаталізм: людина нічого не може змінити. Тому людина повинна мужньо переносити удари долі. Треба жити згідно з природою, поступати розумно — такий головний принцип етики стоїцизму. Мудрець – це людина, що осягнула неминуче, свідомо підкорялася йому, відмовилася від чуттєвих насолод заради того, щоб насолоджуватися доброчесністю до якої він залучається через пізнання суті речей і завдяки перемозі розуму над пристрастями. Важливі не самі речі або зовнішні події, відношення – вважають стоїки. Тому необхідно відмовитися від негативних психічних переживань. Заради свободи людина повинна подавити у собі пристрасті: страх, печаль, жадання, задоволення. Сенека у своєму творі «Про гнів» – учить необхідності пригнічення гніву і проповідує любов до ближнього і всепрощення. Основна мета життя мудреця – виробити абсолютну незворушність духу. Людина прагне стати вільним, але від нього залежить тільки духовна свобода. Решта не в його владі, і не в його силах. Пригнічений раб, якщо він стійко, мужньо переносить знегоди, відноситься до них байдуже і байдуже, може стати духовно вільніше за свого пана, що є рабом власності і власних пристрастей. Істинна свобода полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі. Якщо нас осягне нещастя, бідність ми повинні спожити зусилля, щоб звільнитися від них. Але якщо ми не можемо досягти цього, то ми повинні покірливо підкорятися і розглядати нещастя як благо. Стоїчний ідеал мудреця, як духовно вільної людини, що покірливо зносить удари долі, стримуючого свої пристрасті і такого, що звикло до страждань, здатного до любові і всепрощення був повністю сприйнятий християнством.

Кініки (Антисфен, Діоген Сінопський) – представники однієї з сократичних шкіл грецької філософії – вважали кінцевою метою спрямувань людини доброчесність (щастя). За їх вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це уміння робить людину незалежною. Людина повинна стати незалежною від зовнішнього світу, який непостійний і непідвладний йому, і прагнути до внутрішнього спокою. Водночас, незалежність людини, до якої закликали кініки, означала крайній індивідуалізм, заперечення культури, мистецтва, сім'ї, держави, майна, науки і громадських встановлень.

Песимістична позиція А.Шопенгауера. Німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв деякої світової волі : людям здається, що вони поступають за власним бажанням, але насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь – людей, які кинуті нею на свавілля обставин, що випадково складаються. Згідно Шопенгауеру, життя – це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить на розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження – людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням. Життя людини, по Шопенгауеру, – це постійна боротьба із смертю, безперестанне страждання, причому усі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.

У пошуках сенсу людина і створює різні релігії і філософії, щоб зробити життя тієї, що виноситься. Шопенгауер вважає, що людство вже винайшло засіб порятунку від відсутності сенсу – ілюзії, вигадування занять. Артур Шопенгауер вважав: людям здається, що вони поступають за власним бажанням, але насправді ними рухає «світова воля». Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа до своїх творінь – людей, які кинуті нею на свавілля обставин, що випадково складаються. Життя – це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить на розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження – людина, що мудро живе, усвідомлює неминучість лих, а тому приборкує свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням.

Самостійність людини в екзистенціоналізму. Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен Кіркегор стверджував, що життя повне абсурду і людина повинна створювати свої власні цінності у байдужому світі. За словами Жана-Поля Сартра, «існування передує суті», «людина передусім існує, натрапляє на себе, почуває себе у світі, а потім визначає себе. Немає ніякої людської природи, оскільки немає ніякого Бога, щоб мати її задум» – отже, немає ніякої зумовленої людської природи або первинної оцінки окрім тієї, що людина привносить до світу; люди можуть бути оцінені або визначені по їх діях і вибору – «життя до того, як ми її проживемо, – ніщо, але це від вас залежить надати їй сенс». Жан-Поль Сартр вважав: «…сенсу життя не існує, мені припаде самому створювати його. Якщо ми повинні померти, то наше життя не має сенсу, бо її проблеми залишаються невирішеними і залишається невизначеним саме значення проблем. Ми вигадуємо цінності. Apriori життя не має сенсу. Це ми створюємо їй сенс». Німецький філософ ХХ ст. Мартін Гайдеггер вважав: «Сенс буття ніколи не може бути поставлений у те, що протиставило до сущого або до буття як опорної «основи» сущого, бо «основа» стає доступно тільки як сенс, нехай те буде навіть безодня втрати сенсу».

Пошук сенсу життя у собі Ф.Ніцше. Серед великих філософських навчань своєрідне місце зайняла філософія Ніцше. Відшукуючи шлях до вирішення питання про істинний сенс життя, він зіткнувся з різними готовими відповідями, освяченими віками і тисячолітньою традицією. Їх несли релігія, філософія, нарешті, сама життєва традиція в її різноманітній формі. Підійшовши до них з бурхливою потребою в житті, в яскравості, у барвистості, Ніцше виніс від усіх них тільки одне враження якнайглибшого розчарування. Істинний світ філософів і релігійних проповідників Ніцше ототожнює з «erlogene Welt» (світ, здобутий брехнею), а їх ідеали він називає ідолами. Таким чином, Ніцше категорично відхилив спробу розв’язати проблему сенсу життя на ґрунті трансцендентному, абстрактній філософії. Не варто дивуватися, що гнів Ніцше попутно перенісся і на науку.

Вдячність і співчуття були для автора «Заратустри» корінними недоліками людини. Оголошуючи нещадну війну слабкості, занепаду і їх апологетам, Ніцше бачить у співчутті тільки джерело дурості та помилок. У прагненні змести розсадників слабкості, упевнений у безпомилковості своєї радикальної ідеї, він закликає сприяти знищенню занепадницьких рас, готовий знищити Європу і безжально роздавити усе, що несе в собі систему поневолення і рабських оцінок.

Щоб започаткувати своє звільнення від усіх цих ланцюгів, людині необхідно перестати боятися своєї власної тіні; нехай він, учить Ніцше, тільки вдумається і зрозуміє, що уся ця справа його власного духу; він залишився жебракам, тому що дозволяв собі розкіш бути занадто щедрим, забуваючи про саме собі і, сумуючи, милувався на те, що дав і створив він сам і що було по праву його; нехай він розпізнає винуватця своїх бід і нещасть в собі самому, і усі авторитети і зв’язки, що сковували його, зникнуть як по помаху чарівного жезла. Ніцше закликає людину до того, щоб він пізнав себе і став абсолютно вільною істотою.

У прямій, діаметральній протилежності до релігійно-філософської і церковної традиції, перевертаючи історичне положення, Ніцше наголошує здорове тіло «великим розумом», голос якого єдино покликаний достовірно розв’язати не лише проблему сенсу життя, але і взагалі усі загадки світу. Застерігаючи від сліпого підпорядкування афектам і закликаючи до панування над ними, Ніцше переконаний, що фізіологічно здорова людина найлегше проб’ється до панування над ними, і тому не сумнівається, що найнебезпечніше – це втратити «тонкість слуху до голосу своїх інстинктів».

Свою філософію життя Ніцше увінчав поняттям надлюдини, якій і учить Заратустра і в якому збігаються найбільш важливі нитки його вчення. У нім Ніцше дає розгадку віковічної проблеми сенсу життя; у нього ж він уклав усю силу свого заклику залишитися вірним землі, в нім він сповістив світу про смерть богів: «Усі боги померли, отже, та є здоровою надлюдина»!. Надлюдина Ніцше – це творчий геній. Вирощення генія – сенс життя і окремої особи, і людства, і усій його історії, яка повинна створити найбільш сприятливі умови для народження генія.

Прагматизм: сенс життя як віра у мету. Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні шукати корисне розуміння життя. Уїльям Джеймс стверджував, що істина може бути створена, але не знайдена. Таким чином, сенс життя – це віра в мету життя, яке не суперечить чиєму-небудь досвіду змістовного життя. Грубо кажучи, це могло б звучати як: «Сенсом життя є ті цілі, які примушують вас цінувати її». Для прагматика сенс життя, вашого життя, може бути відкритий тільки через досвід. На практиці це означає, що для прагматиків, теоретичні вимоги мають бути зав’язані на практику верифікації, тобто необхідно уміти робити пророцтва і перевіряти їх – і що, врешті-решт, потреби людства повинні направляти людські дослідження.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Свобода волі як цінність	\|	Наближення до Бога як сенс життя у християнстві

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.