Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Первісні вірування.

Свобода совісті в Україні.

Вільнодумство в історії духовної культури.

Феномен релігії: сутність та значення у суспільстві.

Тема 24. Релігія як суспільне явище. Початки зародження релігії

План

1. Феномен релігії: сутність та значення у суспільстві.

Слово «релігія» має два значення у перекладі з латинської мови. Перше значення – це благочестя, святиня, предмет культу і друге – це «пов'язувати». У першому випадку вже ясно. Що ми маємо справу з таким явищем, яке відноситься до чогось святого, надлюдського у нашому житті. Це вище або Абсолютне має загальну назву Бога. Таким чином, релігії без Бога не існує. Бог – це початок і зміст будь-якої релігії, релігійної системи. Бог або Абсолют знаходиться вище людських і природних сил, т.ч. він над реальний і надприродний. Бог трансцендентний (лат. «той, який виходить за межі чогось»), ось чому людина не може відкрити, пізнати або побачити Бога. Проте саме божество може відкритися людині. Німецький філософ І.Кант вважав, що існування Бога не можна логічно ні довести, ні спростувати.

Наступне, що об'єднує усі релігії – це релігійна віра. Віра – це елемент людського знання і спрямована вона на уявлення, образи, теорії і т.ін. Які ж з цих утворень свідомості є предметом віри? Очевидно, ті, які не є предметом знання, які не отримали у свідомості людини статусу об'єктивних істин.

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії. Предметом релігійної віри є надприродне. Таким чином, віра в існування надприродного є суттєвою характеристикою будь-якої релігії. Існує дві теорії на проблему релігійної віри. Одна з них тлумачить її по-переважності як інтелектуальний феномен і в такому разі релігія постає як міфологічна система (міфи, легенди, казки, притчи). Представниками міфологічної школи в релігієзнавстві є Ш.Дюпюї і К.Вольней. Друга теорія робить акцент на емоційно-вольовому елементі. На думку представників психології релігії З.Фрейда і К.Юнга, релігійна віра – це перш за все релігійні переживання, релігійні почуття. Цей підхід передбачав існування особливих релігійних переживань, але чим вони відрізняються від інших людських переживань?

Російський православний богослов Олександр Мень дає таку відповідь на це питання: «Специфіку релігійних переживань не можна звести до будь-якої сфери людського духу: ані до моралі, ані до естетики ані до будь-якого почуття, взятого окремо. Точніше всього його можна визначити як почуття благоговіння. Почуття благоговіння означає таким чином благоговіння перед богом. Отже, особливість цього почуття визначається характером його спрямованості на Бога».

У розвинених релігійних системах виділимо два чітких рівня: буденна релігійна свідомість і концептуальна релігійна свідомість. У другому випадку релігійна свідомість існує у вигляді систематизованого і кодифікованого віровчення. Зміст віровчення сформульовано у священних книгах (Біблія, Коран). А також затверджено релігійними організаціями у вигляді догматів. Визнання релігійної свідомості у якості ведучого елемента релігійного комплексу є домінуючою, але не єдиною точкою зору у релігієзнавстві.

На думку релігієзнавців, основним елементом релігії, який надає їй своєрідності є культова система. Вона представляє собою сукупність певних обрядів. Обряд – це сукупність стереотипних дій, установлених звичаєм або традицією, які символізують ті чи інші ідеї, норми, ідеали і уявлення. Однією з головних соціальних функцій обряду є акумуляція і передання досвіду як між людьми, так і між поколіннями. Велике значення має емоційний бік обрядової дії, її нормативний характер. У якості найважливішого ознаки обряду слід відмітити його символічний характер. Специфіка релігійних обрядів полягає в їхньому ідейному змісті. Ось чому одні й ті ж самі культові дії набувають у різних релігійних системах принципово відмінний зміст. Так, наприклад, очищуючі обряди, пов'язані із зануренням у воду у деяких племен інтерпретувалися як засіб очищення від скверни, а християнський водний обряд набув значення хрещення. Він же символізує і доручення до церкви.

Еволюція релігійних обрядів йшла шляхом їх одухотворення. Вершиною цього шляху є молитва – словесне звернення людини до об'єкту своєї віри. Молитви бувають індивідуальні та колективні. Можливо молитва склалася на основі язичницьких заговорів і заклинань як елемент магії слова.

Для того, щоб постійно підтримувати релігійні почуття у багатьох розвинених релігіях установлено богослужбовий канон, до якого включається «коло річного богослужіння». Кожне число кожного місяця присвячується особливим подіям або пам'яті святих. Наприклад, на кожний день тижня призначаються особливі молитви: у суботу і неділю вони носять урочистий характер. У середу і п'ятницю – сумні. Значне місце у культовій системі займає її естетичний бік. Будівля храму, його інтер'єр, ікони та фрески впливають на людину. Релігійна культова система – це перш за все система колективних дій. Ось чому вони потребують впорядкування і систематизації.

Специфіка релігії проявляється не в особливому характері вірування, а у тому, що ці уявлення, образи включаються у культову систему, набувають у ній символічний характер і функціонують у соціальній взаємодії.

Саме на базі культових дій й формується релігія як соціальний інститут. Первісною ланкою інституту релігії є релігійна група. У первісному суспільстві культові дії входили до процесу матеріального виробництва і релігійна група співпадала з іншими соціальними групами (племенем, родом). Поступово в них виділяються спеціалісти по проведенню культових дій: шамани і чаклуни. Спочатку вони вибиралися громадою, але з часом цей професійний шар перетворюється у соціальну групу і стає частиною родової верхівки. З часом починають формуватися самостійні системи культових дій – богослужіння і разом з цим формується організація служителів культу – жрецькі корпорації. Ведуча роль жерців у ранньокласових суспільствах визначалася не тільки тим, що це були освічені люди, але й тим, яку роль у суспільному житті грав сакральний (священний) елемент. У розвиненій формі релігійні організації є складним соціальним інститутом. Дослідники виділяють 4 основних типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ і деномінанація.

Церква – це тип релігійної організації зі складною суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії між священнослужителями і віруючими.

Секта –виникає в результаті відділення від церкви частини віруючих на основі змін віровчення і культу.

Харизматичний культ є одним із різновидів секти. Ця організація створюється на основі об'єднання прибічників конкретної особи. Яка визнає себе у якості носія особливих божественних якостей (харизми).

Деномінація – це такий тип релігійної організації, який поєднує в собі риси церкви і секти.

У підсумку можна зробити такі висновки: розвиток релігії являє собою складну структуровану будову, що поєднує в собі три основних елементи – релігійна свідомість, культова діяльність та релігійні організації.

З точки зору віруючих, питання виникнення релігії не має сенсу: релігію бог дарував людству. Теорії щодо появи релігії можна поділити на дві групи: теологічні та наукові. Традиціоналістична теорія на походження релігії полягає в тому, що релігію відкрив людям сам Бог. Отже, ця теорія не потребує доведення, бо ґрунтується на вірі (отці церкви Василь Великий, Іоан Златоуст, Ф.Аквінський). Теїстична теорія визнає буття Бога як істоти надлюдської та надприродної, а релігія є наслідком божественного одкровення (Р.Декарт, Г.В.Лейбніц, І.Г.Фіхте). Академічний теїзм - представники цього напрямку у 2-й пол. 19 ст. (В.Кудрявцев-Платонов) виникнення релігії пояснювали дією двох джерел: 1) об'єктивного, що полягає у впливові Бога на дух людини, і 2) суб'єктивного, чим є засвоєння людиною цього впливу. У свідомості людини є знання, яке існує перед досвідом, незалежно від практики. Воно виникає тоді, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності, які існують за межами фізичного світу, або воно йде від якогось Абсолюта. Наукові теорії. Міфологічна теорія. Англійський лінгвіст Ф.Мюллер (1830-1900) висунув припущення, що початком релігії є міф про сонце. Наприкінці 19-поч. 20 ст. поширилася анімістична теорія. Автором якої був Е.Б. Тайлор (1832-1917). Він вважав, що релігія почалася з віри в духів і в душу (лат. «аніма» – душа, дух). Магічну теорію запропонував Д. Фрезер (1854-1941). Духовний розвиток людства він розглядав як процес з трьох стадій: магії, релігії, науки. Основою первісної релігії є магія. Психологічна теорія пояснює появу релігії особливостями психологічної природи людини (З.Фрейд). Релігія за З.Фрейдом. є наслідком психічних переживань людини. яка перебувала в стресовій ситуації. Релігію З.Фрейд оцінює лише як явище індивідуального життя людини, але людина є не тільки явище природи. але й суспільства. Концепція прамонотеїзму проголошувала версію про віру людей спокон віку в єдиного Бога. Ці теорії розкрили грані складного процесу духовного розвитку людства. Разом з найновішими історичними дослідженнями в галузі археології, етнології, мовознавства вони склали базу для подальшого осмислення цієї проблеми. Вченими доведено, що релігія має свій початок, вона виникла на певному етапі історії суспільства. На першому етапі розвитку людської свідомості від появи мавполюдей до неандертальської людини духовної сфери у діяльності людей не було, отже не існувало і релігії. Не залишилося жодних залишків релігійного культу від «людини умілої» (homo habilis) – найдавнішого предку людини – архантропа, залишки яких було знайдено у Танзанії в 20 ст. Ця людина жила 2,5-3 млн. років тому. Не було виявлено релігії і у пітекантропа (мавполюдини), залишки якої знайдені в кінці 19 ст. на о. Ява. Пітекантропи жили близько мільйона років тому у добу раннього палеоліту. Не було виявлено релігії й у синантропа (китайської людини). У середині 19 ст. було відкрито залишки неандертальців у Німеччині (100-40 тис. років тому). Неандертальці почали ховати померлих (печери Каїк-Коба у Криму та Тешик-Таш в Узбекистані). Більш-менш чіткі релігійні уявлення помітні у кроманьйонської людини, залишки якої знайшли в печері Кро-Маньйон у Франції (40 тис. років тому, пізній палеоліт). Їхні поховання свідчили про існування виразних релігійних уявлень 50-30 тис. років тому. Не виключено, що цей процес тривав близько 20-25 тис. років.

Чому виникла релігія? За своєю природою релігія соціальна, це складне явище духовного життя суспільства. У важких умовах люди здобували засоби до життя, вони були у залежності від природи, зростала залежність від суспільства. Пошуки причин свого безсилля, залежності від оточуючого світу вели людину до утворення як реальних, так і фантастичних уявлень про світ, про надприродне. На виникнення релігійної картини світу у первісної людини впливали обставини психологічного характеру. Головною емоцією був страх, який штовхав людину на перебільшення образів, створення фантастичних картин. Фантастичне починає панувати над реальним. Названі нами причини у комплексі обумовлювали початок релігійних вірувань.

Релігія може бути розглянута і з позиції виявлення тих функцій, які вона виконує у суспільстві. Однією з найважливіших функцій релігії є світоглядна. Світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, які визначають відношення людини до світу і які виступають у якості орієнтирів та регуляторів її поведінки. Функція релігійного світогляду полягає не тільки в тому, щоб надати людині певну картину світу, але перш за все, щоб завдяки цій картині вона зуміла знайти зміст свого життя. Інтегруюча функція відноситься до основних функцій. Об'єднуючи людей у межах релігійного світогляду будь-яка релігійна концепція висвітлює норм і порядки та сприяє соціальній, ідейні та політичній інтеграції. Тісно пов'язана і інтегруючою і компенсаторна функція. В ілюзорно-містичній формі вона компенсувала безсилля людини, відсутність знання. Важливою є регулюючо-контролююча функція. Створивши структури, ідейні догмати та практичні методи впливу на мислення і поведінку людей, релігія пристосовує до своїх потреб системи духовних та етичних цінностей. В цій функції протягом століть закладалися основи релігійної моралі. Богослужбова функція – задоволення релігійних потреб віруючих через проведення проповідей, обрядів, ритуалів. Місіонерська функція – це поширення за допомогою місіонерів віровчення, іноді насильницькими методами (католицизм у Африці та Америці). Просвітницька – поширення певної суми знань про історію, культуру, мораль певної релігії. Нормотворча – створення норм і правил, що допомагають церкві здійснювати своє панування (інструкції для священників, статут церкви). Благодійно-філантропічна – здійснюється через систему матеріальної допомоги різним організаціям та установам. Господарсько-економічна – ведення господарства, виробничої діяльності для внутрішніх потреб; проведення реставраційно-будівельних робіт.

Історичний досвід кожного етносу подає різні приклади існування релігії та держави. Види їх відносин були різними. Існували та існують держави з узаконеною панівною церквою (Російська імперія – православ'я; Данія – лютеранська церква; Іран та Ірак – іслам). У конституціях деяких держав визначено традиційну релігію в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань. Так, наприклад, у конституції Греції зазначено, що панівною релігією є східно-православна церква; у Конституції Норвегії –євангелічно-лютеранська.

Історична доля України тісно пов'язана з православ'ям. Характер взаємовідношень церкви і держави в Україні визначається законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» («Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті») та Конституцією України. У ст. 35 Конституції зазначено, що «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави». Держава визнає також рівність всіх конфесій перед законом і не поділяє церкви на панівні, терпимі, чи гнані. У разі порушення закону діяльність релігійної організації припиняється.

2. Вільнодумство в історії духовної культури.

Релігія є універсальним елементом духовного життя, живильною основою видатних творінь людського генія та суспільних перетворень. У духовному житті людства неможливо знайти феномен, який протягом тисячоліть, відігравав би вагомішу роль ніж релігія. У всіх без виключення богословських системах релігія витлумачується як головний елемент духовної культури, про що свідчить теза англійського етнографа Дж. Фрезера "вся культура - з храма". Від кам'яного віку і до сьогодення живе вона в нерозривному зв'язку з людським духом як надбання світової культури, зазнаючи дивовижних метаморфоз. На думку російського мислителя О. Меня величезні єгипетські храми і вавилонські гімни, Біблія і Парфенон, європейське малярство і скульптура , "Божественна комедія" Данте і музика Гайдна, Баха, Бетховена, соціальні ідеї Саванаролі і Мюнцера, завдячують своїм існуванням релігії. Релігія була вирішальним мотивом та імпульсом у багатьох соціально-історичних рухах і процесах, знайшовши в людській особі найміцнішу опору, найповнішу сферу вияву.

Вільнодумство - це ідейна течія, що проголошує право розуму на вільний критичний розгляд положень релігії, а також незалежне від релігії дослідження світу, захищає право особистості на вільний вибір життєвої позиції, заперечення релігійної догматики і церковної обрядовості з раціоналістичних позицій, відстоювання свободи розуму і науки від релігії. Як самостійна течія вільнодумство окреслюється на рубежі VXII-XVIII ст., термін "вільнодумство" вперше використав англійський філософ-деїст А. Коллінз в "Міркуваннях про вільнодумство", найбільш послідовно ідеї вільнодумства були розвинені представниками французького Просвітництва, але як явище вільнодумство в різноманітних модифікованих формах виникло набагато раніше. Серед історичних форм вільнодумства доцільно виокремити наступні: скептицизм, пантеїзм, деїзм, атеїзм.

Скептицизм (від грецьк. skepticros - той, що досліджує, розглядає) виказує сумнів щодо істинності релігії і окремих її положень. Скептицизм, водночас, є напрямком давньогрецької філософії, який заперечував можливість достовірних знань і віру у можливість раціонального обґрунтування норм поведінки. Критика релігії з позицій скептицизму ставить під сумнів існування загробного потойбічного світу і дійовість релігійних обрядів, необхідність виконання культових дій, сакральність релігійних текстів і предметів.

У пантеїзмі (від грецьк. рап - все, theos - Бог) Бог ототожнюється зі світом, природою. Прибічники пантеїзму розглядають бога не як надприродну субстанцію, трансцендентне начало, а як Абсолют (безособовий дух), злитий з природою в єдине ціле. Пантеїстичні ідеї є досить давніми. Вони сягають часів, коли не існувало навіть поняття Бога як єдиного світового духу, і спостережувані вже у брахманізмі, індуїзмі, даосизмі, філософії стоїків і неоплатоніків. Термін "пантеїзм" вперше вжив нідерландський теолог Й. Фай (1709), а концептуальну систему ідей пантеїзму вперше виклав англійський філософ Дж. Толанд у "Пантеїсти коні" (1720).

Натуралістична тенденція пантеїзму, що з особливою силою почала виявлятися в епоху Відродження, "розчиняє" Бога в природі, Всесвіті. Для неї Бог є "нескінченний максимум" (М. Ку-занський), він існує лише "в речах" (Дж. Бруно, Дж. Кардано, Т. Кампанелла); Бог і природа - єдина субстанція (Б. Спіноза); Бог - безособова й умоглядна "форма", яка облаштовує "Матерію" (Г. Сковорода).

Прибічники релігійного пантеїзму значною мірою спиралися на неоплатонівське вчення про еманацію, розвивали концепції вічного позачасового породження природи безособовим Богом. Вони "розчиняли" природу в Богові, вважали його безособовим світовим духом, що схований у самій природі. Звідси й твердження про наявність Бога у всіх процесах і явищах (I. Еріугена, I. Екхарт, М. Мальбранш та ін.).

Деїзм (від грецьк. deis - Бог), на відміну від теїзму і його віри в існування Бога - творця світу, витлумачує Бога безобис-тісною першопричиною світу, тобто вищим Розумом, з буттям якого пов'язана побудова Всесвіту. Створивши світ, він не втручається в процеси і явища, що відбуваються в ньому. Сягаючи своїми витоками античної (Демокріт) філософії, деїзм набуває чітких форм лише в XVII ст. Його засновником вважають лорда Г. Чербері (Англія, 1624), який розвинув ідею релігії розуму.

Атеїзм (від грецьк. а - частка заперечення і deis - Бог, буквально безбожжя) - система поглядів, що заперечує релігійні уявлення (віру в бога, в безсмертя душі, в потойбічний світ, в воскресіння з мертвих, тощо) і релігію в цілому. Атеїзм як система поглядів не зводиться лише до історичної, філософської та природничої критики релігії. Атеїзм своєрідно розкриває специфіку і сутність релігії, пояснює причини виникнення, соціальну природу релігії. Атеїзм виникає у давні часи в межах матеріалістичної філософії. Обсяг і зміст поняття атеїзм трансформувалися Зі зміною епох. Історія свідчить про різноманітні форми атеїзму: стихійний атеїзм, теоретичний атеїзм, войовничий атеїзм (Маркс, Ленін), імморалізм (Ніцше). Радикальний атеїзм пояснював релігію як наслідок невігластва і омани, пропонуючи звільнення шляхом поширення грамотності і просвітництва, деякі атеїсти пропонували менш радикальні заходи, а саме, заміну старої релігії новою, наприклад, релігією "людських стосунків".

Вільнодумство має глибоке і давнє коріння в пізнавальній і практичній діяльності людини, його обумовлювали гносеологічні і соціальні чинники - оволодіння знаннями та силами природи, суспільні протестні рухи. Вже в давніх пам'ятках писемності, створених на ранній стадії розвитку цивілізації, таких, як, наприклад, шумерська новість про страждання невинного, єгипетська "Пісня арфіста", в індійських епосах "Махабхара-та" і "Рамаяна" мають місце свідчення досить поширеного в ті часи стихійно-атеїстичного світогляду. Спостереження природних явищ наштовхувало на думку, що вони здійснюються без зовнішнього втручання, що речі виникають завдяки дії природних сил або діяльності людини.

Відсутність вагомих свідчень призводило до сумніву, а то й до прямого заперечення існування загробного світу і безсмертя душі. Існуюча у світі несправедливість породжувала критичне ставлення до офіційних культів і жреців.

Вільнодумство як образ мислення пов'язаний з критикою релігійних вірувань виникає в Древній Індії, Китаї, Греції паралельно з розвитком філософії, яка, в свою чергу, не задовольняється міфологічним поясненням світу і шукає для цього розумні, раціональні, логічні підстави.

В античній Греції, а згодом в Римі, релігія домінувала не лише в духовному житті, а і в суспільному як державний культ, посягання на віру в богів сприймалося як замах на існуючий лад і спосіб життя. Платон (427-347 до н.е.) переконував, що атеїсти гірші ідолопоклонників-іновірців, їхнє існування недопустиме в жодному суспільстві, оскільки руйнує його підвалини, ніщо їх не може утримати від "нечестивої справи" і "беззаконного слова". За Платоном, атеїзм - це суспільна хвороба, джерело смут, беззаконня, аморальності.

В античні часи переслідували всіх, хто заперечував божества державного культу або народні вірування, не брав участі в релігійних церемоніях і обрядах. За звинуваченням у невірі в богів та "розбещені молоді" був засуджений на смерть Сократ. Крітій (V ст. до н.е.) відкрито заявив, що страх людей перед богами використовується владноможцями, щоб творити зло. Демокріт вбачав причину виникнення релігійних вірувань у страхах людей перед небесними явищами - громом, блискавкою, сонячним затемненням тощо.

В добу середньовіччя релігія набуває панівної форми світобачення та ідеології. Церковні догми стали вихідними елементами мислення. Позиції релігії і церкви підривали тільки антиклерикальні та єретичні рухи. Вже в XIII ст. розвивається релігійний скептицизм Сігера Брабанського у вигляді вчення про подвійну істину, тобто про те, що "істини розуму", здобуті зусиллями самої людини, можуть різнитися з "істинами віри", божого одкровення.

Епоха Відродження і Реформації заклали основи першого порівняльного аналізу християнства, ісламу, буддизму, низки культів азійського та африканського походження, що стали відомими завдяки великим географічним відкриттям. Були закладені основи історичного підходу до Біблії. Праця Коперника "Про обертання небесних сфер" (1543) зробила перший крок до звільнення природознавства від теології, започаткувала бурхливий процес секуляризації - звільнення різних сфер суспільного життя від диктату церкви. Це був виклик церковному авторитету в природничих питаннях.

Лекції з філософії і релігії не менш знаного представника німецької класичної філософії Г. Гегеля (1770-1831) містять грандіозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань від так званих природних релігій (в яких ідея Бога постає як абсолютна сила природи, перед якою людина усвідомлює себе убогою) до світових релігій, зокрема християнства, яке Гегель називає абсолютною і нескінченною релігією, яка вже не може бути перевершеною, в якій, нарешті, відбулося примирення Бога і людини. У теорії Гегеля осмислення релігії набуває філософської основи і посідає належне місце в його філософській системі.

Гегель раціоналізував віру в Бога. Для Гегеля релігія - це сфера свідомості, в якій розкриваються всі таємниці світобудови, усунуто всі суперечності глибинної думки, де затихає весь біль почуттів. Вона є сферою вічної істини, вічного спокою, вічного миру. Людину робить людиною, стверджував філософ, думка як така, конкретна думка, або, точніше, те, що вона є дух. Як дух людина творить науку в усій її різноманітності, мистецтво, інтереси політичного життя, стосунки, пов'язані, зі свободою, тощо. Та всі ці різноманітні форми і всі складні переплетіння людських стосунюв, дій, насолод, усе те, що людина цінує і вшановує, в чому вона вбачає щастя, славу і гордість - все це, на думку Гегеля, знаходить своє найвище завершення в релігії, в думці, у свідомості. Релігія індивідуальна лише тією мірою, якою індивід належить якомусь цілому - сім'ї, нації, державі. Що б не уявляв індивід про свою самостійність, він не може вийти за чітко означені межі. Кожен індивід, оскільки він пов'язаний із духом свого народу, переймає з народженням віру батьків, і вона для нього є святинею і авторитетом. У Гегеля відсутня критика релігії, але має місце філософська рефлексія з приводу релігії, що є вагомим внеском в осмислення її ролі в со-ціокультурному контексті, релігія розглядається як недосконала форма філософського знання.

Значний крок в розвитку вільнодумства був зроблений Л. Фейєрбахом (1804-1872), головним питанням якого було питання про сутність людини. Вирішення цього питання розкриває пояснення релігії, Фейєрбах з'ясовує антропологічні основи релігійних вірувань. Бог, за Фейєрбахом, існує лише в уяві, будучи творінням релігійної фантазії - фантастичним відображенням людської сутності. Головною справою життя і філософії Фейєр-баха була критика релігії. Теологія, з точки зору Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи і завжди переслідує філософію. Але чому філософія є завжди протилежністю теології? На це питання Фейєрбах відповідає так: фундаментом теології, є чудо і віра, фундаментом філософії - природа предметів і розум. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини, а теологія вважає їх заповідями Бога. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уявлень слід шукати, на думку німецького філософа, в умовах життя людей та в своєрідному їх відображенні у свідомості людини. Проте, в своїх працях Фейєрбах не зосереджував основної уваги на аналізі конкретно-історичних умов, що породжують релігію. Він говорив про два корені походження релігії, насамперед християнства, а саме - занепад античного світу і вираження народного духу. Більшою мірою Фейєрбах зосереджує увагу і вбачає своє завдання в тому, щоб показати як виникає релігійна психологія, релігійні переживання. Бог, за Фейєрбахом, є дзеркалом душі людини. В релігії відображається бажання людини бути незалежною, вільною і щасливою. Прагнення до щастя, вважав Фейєрбах, є глибинною основою релігії. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно звертається до самої себе. Релігія покликана таким почуттями та переживаннями як страх, радість, захоплення, любов. Фейєрбах пропонує такі основні принципи пояснення релігії, викладені в основній праці, присвяченій критиці релігії "Сутність християнства": 1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та почуття, а також тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою; 2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути досконалою; 3. людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама боїться смерті і не хоче помирати. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. Сутність Бога - це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, створила за соєю подобою духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже Бог - це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Людина - страждуща істота, природа не відповідає на її страждання, сподівання і мрії, людина творить Бога як своє відчуження. Фейєрбах пропонує людству створення "нової релігії", заснованої на почутті, сердечному ставленні людини до людини, любові між "Я" і "Ти".

Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятися вигаданій істоті. Це і призведе до подолання релігійного відчуження, на думку Фейєрбаха.

В цей період ідеї вільнодумства на Україні мали місце у творчості Т. Шевченка (1814-1861), І. Франка (1856-1916), Л. Українки (1871-1913), М. Драгоманова (1841-1895) та ін. Характерними для їхніх поглядів були відверта критика окремих релігійних догм, викриття антинародної діяльності служителів культу, засудження зв'язку церкви і світської влади, які стояли на чатах інтересів панівної верстви суспільства.

Атеїзм ХІХ-ХХ ст. - прояв радикалізму у вільнодумстві. Антирелігійні ідеї класиків марксизму звернені не лише до окремих представників освіченої частини суспільства, а до широких мас. Марксизм акумулював ідеї попередньої критики релігійних вірувань і, будучи за характером соціальною філософією, пов'язав критику релігії із завданнями перебудови соціуму.

К. Маркс (1818-1883) та Ф. Енгельс (1820-1895) підкреслювали, що релігія - це фантастичне відображення "в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набувають форму неземних". Таким чином, релігія дезорієнтує людину і демонструє її залежність від соціальних умов існування, закріплює і виправдовує цю залежність. Саме тому К. Маркс назвав релігію "ілюзорним щастям", "хибним світоглядом".

Основними принципами марксистського атеїзму є: 1. Оцінка релігії як сукупності ідей, породжених залежністю людини від стихійних сил природи і соціальних умов життя; 2. З'ясування зв'язку між релігією і панівними класами у суспільстві; 3. Констатація того факту, що боротьба з релігією - це, в першу чергу, боротьба із соціальною несправедливістю та експлуатацією; 4. Висновок, за яким усунення релігії слугуватиме розкріпаченню творчої активності трудящих мас в боротьбі за зміну умов земного життя формуватиме у людей впевненість у власних силах, підноситиме гідність особистості.

Критика релігії марксизмом завершується твердженням, що "людина - вища істота для людини", історія - це не лише процес перетворення світу, але і самої людини - розвиток людського в людині. Усунення релігії як ілюзорного щастя народу, є вимогою його справжнього щастя. Специфічною формою вільнодумства є нігілізм, започаткований Ф. Ніцше (1844-1900). Ніцшеанство сформувалося у 70-х - 80-рр. XIX ст., але вплив його на соціально-політичні реалії XX ст. є надто відчутним. Об'єктом критики Ф. Ніцше є християнство (праці "Антихристиянин", "По той бік добра і зла"). Згідно з Ніцше, християнство - релігія рабів. Воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія - це прояв волі до влади нижчих, щоб у такий хитрий спосіб підкорити вищих, мужніх людей. По відношенню до християнства Ніцше виступає нігілістом, заперечує його, пропонуючи переоцінку основних християнських цінностей - любові до ближнього, чесності, справедливості, співчуття. У зв'язку з цим він протиставляв античний світ, з йогом культом хоробрих і мужніх воїнів, християнському світу, який культивує страждущу людину. За його словами церква знищила все мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові "людина". Релігія, закликаючи до співчуття, каяття, жертовності, робить людину слабшою. Існуючу європейську християнську культуру він називає культурою занепаду, декадансу, хворобливості. Намагаючись вибудувати нову систему цінностей, Ніцше заявив: "Бог помер!". Це його вирок християнству. "Хай живе Бог!" - програма майбутнього. Надлюдина - це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує що є добро і зло, не визнає осуду інших. В аспекті соціально-політичному буквально і брутально сприйняті ці ідеї мали жахливі наслідки.

Сучасне вільнодумство характеризує розмаїття точок зору вчених, філософів, митців і, навіть, як не дивно, теологів. Ставлення людини до релігії як колись так і сьогодні не вичерпується однозначним "так" або "ні". Наведемо деякі приклади.

Екзистенціалізм зосереджує увагу на проблемах свободи, вибору, відповідальності смерті, унікальності людського буття. Атеїстична течія в екзистенційній філософії представлена ідеями Ж.-П. Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960). Релігійний екзистенціалізм орієнтує людину на досягнення "трансцендентного" виміру буття, на рух від світу до Бога. На думку Сартра, атеїстична ідея більш послідовна. Він вчить, що навіть коли немає Бога, то все ж є принаймні одне буття, в якому існування передує сутності. Цим буттям є людина, яка спочатку з'являється у світі, існує і лише потім визначається. Звідси він робить висновок, що екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. Отже, немає заданої людської природи; ніяка зовнішня сила, окрім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим атеїстична течія в екзистенціалізмі проводять важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми.

Представник неопозитивізму Б. Рассел (1872-1970) наполягав, що релігія оперує реченнями, які недоступні фактам, відповідно, які не піддаються перевірці, тому вони не хибні і не істинні, вони безсмисленні, а християнство є втіхою для тих, хто її потребує. Реалізація суспільних ідеалів досягається реформуванням та гуманізацією освіти і виховання, а зовсім не релігією.

Варіант поміркованого вільнодумства - скептицизму щодо засад ортодоксального християнства мав місце в межах християнської теології (наприклад, неотомізм, протестантська неорто-доксія), який розцінювався богословами як деструктивізм і загроза. Релігійні віровчення пристосовуються до сучасності і в їхніх межах відбувається внутрішнє протистояння фундамента-лізму та модернізму, що є певним виявом внутрішньо релігійного вільнодумства. Механізм трансформації теології непростий. Богослови невільні у тлумаченні і реформуванні віровчення. Непросто вхопити і перекласти на релігійну мову найбільш симптоматичні масові настрої і тенденції. Теологічні новації не підводять до атеїстичних висновків, а відбуваються в межах визнання "богооткровенної" істини і врешті пропонують нові способи їхнього витлумачення (екзегези). Звідси основна установка релігійного модернізму: для розуміння божественних істин необхідно застосування свідчень історії, антропології, філософії, тощо, використання методів сучасної науки для з'ясування вічних цінностей.

Видатнии французький теолог, палеонтолог і антрополог П'єр Тейяр де Шарден (1881-1955), основоположник католицького еволюціонизму претендував на створення наукової феноменології, яка б синтезувала дані науки і релігійного досвіду для розкриття смислу Всесвіту, породженням якого є людина. Він писав, що релігія і наука - дві нерозривно пов'язані сторони одного і того самого повного акту пізнання, який зміг би охопити минуле й майбутнє еволюції. Сучасна наука, вважав Тейяр де Шарден, довела, що світ перебуває у постійному русі і розвитку, тому необхідне докорінне переосмислення християнського світорозуміння. Спростовуючи ветхозавітний міф про створення Богом першолюдини - родоначальника всього людства, Тейяр де Шарден вважав, що людина - найбільш досконалий результат багатотисячолітньої еволюції органічного світу, яка в свою черту, є наслідком еволюції неорганічного світу. Французький теолог фіксує якісно відмінні стадії еволюції: "перед життя" (літосфера), "життя" (біосфера), "феномен людини" (ноосфера)

Матерія є "матриця" духовного начала. Духовне начало іманентне всьому сущому: як джерело цілісності потенційно воно міститься вже в молекулі та атомі. В людині воно проявляється як самосвідомість.Рушійною силою еволюції, згідно Тейяру де Шардену, виступає цілеспрямована свідомість, еволюція набуває теологічних форм: вершиною прогресу є пункт: "Омега" (символічне позначення Христа). Космогенез перетворюється у Хри-стогенез. Існуючий світ недосконалий, людські страждання - стимул активної діяльності, спрямованої на вдосконалення буття. Основою прогресу повинна стати любов, соціальний ідеал ототожнюється з "другим пришестям" Христа.

Узагальнюючи, варто зробити висновок, що вільнодумство супроводжує існування релігії завжди, проявляючи себе по-різному в різні епохи. Ґрунтом вільнодумства традиційно є наука і філософія. У відношенні "філософія - релігія" обидві сторони в одних випадках посилюють одна одну (наприклад, в інтерпретації етичних проблем), в інших - послаблюють (наприклад, у відмінному розумінні Абсолюта, абсолютної особистості). У відношенні "наука - релігія" справа складається інакше. Релігійні мотиви суперечать науці, тому науковці виступають проти їх поєднання, наукові доробки, відкриття здатні суттєво послабити релігію, тому що не узгоджуються з чудом та одкровенням. Наука та релігія несумісні по своїй суті. Упродовж тривалого часу церква прагнула підпорядкувати знання системі догматичних уявлень, обмежити сфери наукових досліджень або заборонити ті наукові відкриття, які руйнували основи релігійного світорозуміння. Варто згадати "Індекс заборонених книг", що публікував Ватикан з 1559 р. і відмінений лише в 1966 р. В ньому значилися твори близько восьми тисяч видатних мислителів: Галілея, Коперніка, Спі-нози, Канта, Бальзака та багатьох інших. Релігія і сьогодні все гучніше говорить про нездатність науки задовольнити духовні запити, виробити надійні моральні критерії і цінності.

Але релігія і вільнодумство існують у діалектичній єдності, конкуруючи між собою, водночас збагачуються, модифікуються і трансформуються, що дозволяє передбачити велике майбутнє як релігії так і вільнодумства з періодами толерантності, конфліктності, а то і гострої боротьби.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Окрім основних законів логіки існують і інші закони логіки.	\|	Свобода совісті в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.