Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Запитання

— Яке із запропонованих висловлювань ви вважаєте найбільш правильним?

Політика — це мистецтво можливого. Політика — це мистецтво управляти державою. Політика — це діяльність, пов'язана з відносинами між соціальними групами з приводу завоювання, утримання і використання державної влади. У центрі політичної діяльності перебувають питання регулювання відносин всередині держави та міждержавних відносин.

Політика — це одна зі сфер суспільного життя, пов'язана з діяльністю держави, управлінням суспільними справами та використанням публічної влади.

Політика — це визначення стратегії політичного курсу, лінії діяльності.

Політика — це комплекс дій, заснованих на хитрощах, обережності будь-якого суб'єкта або маніпуляції, обмані чи інших подібних прийомах та способах діяльності заради досягнення якихось вигод.

Структура політики:

Політичні відносини
Політичні організації
Політична свідомість

Отже, головна функція політики — регулятивна. Політика регулює різні сфери суспільного життя; відповідно виділяють політику: економічну; соціальну; національну; військову і т. д.

За областю розподілу функції політики діляться на внутрішню і зовнішню.

За масштабом спільнот, на які впливають політичні рішення, розрізняють політику: локальну; регіональну; міждержавну; світову.

Суб'єктами політики називають всіх, хто так чи інакше бере участь у політичному житті. Це можуть бути громадяни, партія, організація, клас, держава, етнос і т. ін.

Давньогрецький філософ Арістотель у своїй книзі «Політика» писав:

«Людина за своєю природою є істота політична, через що навіть ті люди, які анітрохи не потребують взаємодопомоги, несвідомо прагнуть до спільного проживання».

Але, будучи істотами політичними, люди виявляють різний ступінь політичної активності.

Політологи вважають, що лише 10-20 % людей справді політично активні, 80-90 % — байдужі, їх називають глядачами політичного театру.

Завдання

— Поміркуйте, у які моменти історії з'являється більше акто
рів політичного театру, а коли переважають глядачі.

►► Політична система: сутність, структура, функції

Поняття «політична система» було введено в політологію в 50-60-х роках XX століття. Засновником системного підходу аналізу в політичній науці був американець Д. Істон.

Політична система — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних відносин соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції.

Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації та рухи впливають на державну владу. Це поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють, і керованих, панівних і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владовідносин — державних та інших інститутів і установ, а також політичних цінностей і норм, що регулюють політичне життя членів цього суспільства. У межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою виявляє себе як система, а політична система найбільш повно виявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття «політична система» застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли йдеться про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Виділяють такі функції політичної системи:

визначення цілей, задач, шляхів розвитку суспільства;
розподіл матеріальних і духовних ресурсів;
організація діяльності суспільства щодо досягнення поставлених цілей;
розробка та впровадження в суспільстві різних норм поведінки; забезпечення стабільності та безпеки в суспільстві;
політична соціалізація особистості;
контроль за виконанням політичних норм.

Політичний режим

· Тоталітарний

· Авторитарний

· демократичний

►► Політична партія

Політична партія — це зареєстроване, згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні», добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін «партія» (лат. partis — частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття «політична партія» як ми розуміємо його зараз — витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки так само старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов'язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу — парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Функції партій:

1. Представництво інтересів.

2. Комунікативна функція.

3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація.

3. Розробка політики та здійснення політичного курсу.

4. Функції соціальної інтеграції.

Ідеологічні типи політичних партій

Термін «ідеологія» вперше виник на зламі ХУШ-ХІХ ст. у працях французького економіста і філософа Дестют де Трасі для позначення «вчення, науки про ідею», котрі є основою для формування громадської думки, політичних поглядів, поведінки людей, а отже, і політики. У сучасному розумінні, ідеологія — це система поглядів стосовно основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини.

Ідеологія складається з трьох елементів:

образу дійсності (того, що відбувається в конкретному суспільстві та поза ним);

аксіологічної системи (ієрархії цінностей); практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві).

Політичними ідеологіями називають «політичні концепції», що стали ідеологіями, тобто відіграють інтегрувальну роль стосовно політичних рухів і зміщують наголоси від концептів до цінностей. Кожна з політичних ідеологій має одну (іноді декілька) центральну цінність — Бога, людину, націю, клас, людство, порядок, безпеку, свободу тощо. Найбільш впливовими політичними ідеологіями є лібералізм, консерватизм, соціал-демократія (або соціалізм), комунізм, націоналізм, фашизм. Кожна із цих ідеологій має широке теоретичне підґрунтя. У процесі історичного розвитку виникали нові синтетичні їх різновиди, що поєднували особливості як близьких, дотичних, так і, на перший погляд, несумісних політико-ідеологічних платформ:

►► Політична еліта і політичне лідерство

Людське суспільство неоднорідне, у ньому існують природні і соціальні відмінності між людьми. Ці відмінності зумовлюють

їх неоднакові здібності до політичної участі в житті суспільства, вплив на політичні та соціальні процеси, управління ними. Носієм найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей є політична еліта.

Запитання

— Що ж таке «політична еліта»?

«Еліта» в перекладі з французької означає «краще, добірне, вибране».

Філософи Стародавньої Греції вважали, що управляти суспільством повинні кращі, спеціально призначені для цього люди. Платон і Арістотель виступали проти допущення народу до правління державою, вважаючи демократію найгіршою формою правління.

Правити суспільством, на їхню думку, повинні філософи, у яких найбільш розвинена розумна частина душі. Арістотель дав загальну характеристику правлячої еліти: «...Три якості потрібні тому, хто має намір посісти вищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному ладу, по-друге, мати великі здібності до виконання обов'язків, пов'язаних з посадою, по-третє, вирізнятися чесністю і справедливістю».

Політична еліта — це відносно невелика соціальна група, що концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію, субординацію й відображення в політичних установках інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.

Ознаки політичної еліти:

це невелика, досить самостійна соціальна група;
має високий соціальний статус;
має значний обсяг державної та інформаційної влади;
бере безпосередню участь у здійсненні влади;
має організаторські здібності і талант.

Еліта — це...:

особи, які мають вищі показники (результативність) у своїй галузі діяльності

(В. Парето);

особи, які мають інтелектуальні і моральним переваги над масою, безвідносно до свого статусу;

найбільш активні в політичному плані люди, орієнтовані на владу; організована меншість суспільства (Г. Моска); люди, що займають вищі місця у суспільстві завдяки своїм біологічним і генетичним походженням;

харизматичні особистості (М. Вебер);

особи, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес (Дюпре); люди, що здобули в суспільстві найбільшого престижу, статусу (Г. Лассуел);

особи, які отримують матеріальні та нематеріальні цінності у максимальному розмірі.

Факти реального життя і численні дослідження підтверджують, що політична еліта — реальність сьогоднішнього (і, ймовірно, завтрашнього) етапу розвитку суспільства.

Еліти типологізуються за низкою ознак:

1.Стосовно влади виділяють правлячу еліту, неправлячу або контреліту.

2. За рівнем компетенції: вища (загальнонаціональна), середня (регіональна), місцева.

3. За результатами діяльності (ефективності): еліта, псевдоеліта, антиеліти.

4. До того ж виділяють еліту крові, або аристократію; еліту багатства, або плутократію; еліту знань або меритократію.

В. Парето виділяв два головних типи еліт: «леви» і «лисиці».

Для «левів» характерний консерватизм, грубі силові методи управління. Суспільство, де переважає еліта «левів», зазвичай перебуває в застої.

«Лиси» — майстри обману, політичних комбінацій. Еліта «лисиць» динамічна, вона забезпечує перетворення в суспільстві.

У сучасному суспільствознавстві існують кілька підходів до визначення політичного лідерства.Виділимо деякі з них.

1. Політичне лідерство — це постійний пріоритетний вплив з боку
певної особи на все суспільство, організацію чи групу. Для цього визначення характерні такі особливості:

вплив має бути постійним;

керівний вплив лідера здійснюється на всю групу, організацію, суспільство; політичний лідер повинен бути явним пріоритетом у впливі.

2. Політичне лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, це керівна посада.

3. Політичне лідерство — це особливого роду підприємницька діяльність, здійснювана на політичному ринку. Тут перемагає той потенційний лідер, чий «політичний товар» найбільше ототожнюється з поняттям «загального блага».

Політичний лідер — це символ спільності та зразок політичної поведінки групи; лідер здатний за допомогою влади реалізувати інтереси групи.

Політичний лідер — це авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистісний вплив якого допомагає йому відігравати суттєву роль у політичних процесах і ситуаціях.

Якщо досліджувати проблеми лідерства, неодмінно постає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші виконують їхню волю? Що покладено в основі лідерства, у чому його феномен?

Існують різні класифікації лідерства.Розглянемо деякі з них.

1. Щодо ставлення керівника до підлеглих:

а) авторитарне — одноосібний спрямований вплив лідера на
підлеглих. Воно засноване на загрозі санкцій, застосуванні
сили;

б) демократичне — передбачає врахування керівником інте
ресів і думок усіх членів групи або організації, участь мас
в управлінні.

2. За способом легітимації влади (М. Вебер):

а) традиційне — вожді племен, монархи — їх авторитет засно
ваний на звичаї, вірі у святість і незмінність традицій;

б) раціонально-легальне — тут лідерів обирають демократич ним шляхом;

в) харизматичне — феномен харизми заснований винятково на особистості лідера, якому приписують божественні здіб ності. Від мас вимагають цілковитої особистої відданості вождю, який виконує «історичну місію». Як приклад можна навести Ю. Цезаря, Наполеона, Леніна, Гітлера, Муссоліні, Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Ф.Кастро.

3. За «масштабами» лідерства: загальнонаціональні; лідери регіональні; лідери соціальних груп, верств.

4. Щодо наявної політичної системи: функціональні; дисфункціональні; конформіст (пристосуванець); неконформіст.

Збірні образи лідеравиділив М. Дж. Херманн.

1. Прапороносець, або велика людина. Його вирізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», що може захопити маси (В. І. Ленін, М. Л. Кінг, Хомейні, Ш. де Голль).

2. Служитель. Лідер цього типу завжди прагне виступити в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

3. Торговець. Лідер цього типу здатний настільки привабливо подати масам свої ідеї та плани, що змушує «купити» ці ідеї і залучає маси до їх виконання.

4. Пожежний тип лідера. Орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією.

У чистому вигляді в реальному житті образи лідерів зазвичай не зустрічаються, а поєднуються в політичних діячах у різних пропорціях.

Завдання

— До якого типу лідерів ви б віднесли Петра І, Б. Хмельницького, І. Мазепу, Миколу II, Леніна, Сталіна, М. С. Хрущова?

Політологи підрахували, що успіх лідера тільки на 7 % залежить від того, що він говорить, і на 55 % — від того, яке враження він справляє.

Запитання

1. Скажіть, а вам подобається будь-який політик і чому?

2. Якщо найближчим часом вам довелось брати участь у виборах, то кого б ви підтримали?

IV. Підсумок ЗАНЯТТЯ

Бесіда

1. Що таке політика?

2. Які види політики ви запам'ятали?

3. Що таке влада?

4. Назвіть суб' єктів політики.

5. Що визначає структуру політичної системи суспільства?

6. Які функції має політична система?

Висновок.Відповідно до Конституції України громадяни України мають цілу низку політичних прав і свобод. Вони беруть участь у політичному житті, будучи, суб'єктами політики. Отже, треба формувати в собі навички активної поведінки.

V. Домашнє завдання

1. Написати твір-есе «Політика — це мистецтво можливого».

2. Підготувати повідомлення про політичні партії, які діють в Україні.

Тема 10. ДЕМОКРАТІЯ

ЗАНЯТТЯ 10

Поняття, форми та принципи демократії. Вибори як інструмент демократії

Мета:

Навчальна:

· розкрити сутність демократичного політичного режиму; визначити основні компоненти та різновиди, проаналізувати рівень свободи особистості за демократичного політичного режиму; вміння аналізувати тексти навчальних посібників, виконувати завдання;

Розвиваюча:

· сформувати вміння уважно слухати, осмислювати сказане викладачем та конспектувати аргументи під час лекції; навчити виділяти нові компоненти знань із теми, формувати вміння робити аналіз даного матеріалу.

Виховна:

· розвивати комунікативні здібності учнів, виховувати творчі здібності та критичне мислення учнів.

ТипЗАНЯТТЯ: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення:лекція з елементами бесіди.

Епіграф:

Демократія — це ім'я, яке дають народу, коли потребують його.

Робер де Флер

ХІД ЗАНЯТТЯ

I. Організаційний момент ЗАНЯТТЯ

II. Мотивація навчальної діяльності

Ще у VI ст. до н. є. у Стародавній Греції відбулася розмова між рабом і рабовласником: «Чи знаєш ти, раб, що я можу вчинити з тобою так, як захочу?». «Так, — відповів раб, — я обплутаний кайданами рабства, але думки мої не знають пут». Історія не зберегла імені рабовласника, ім'я ж мудрого раба знають всі — Езоп.

Запитання

— Що мав на увазі Езоп?

Повідомлення теми та мети ЗАНЯТТЯ.

III. Вивчення нового матеріалу

►► Історія виникнення демократії

Поняття демократія в дослівному перекладі означає «влада народу».

Запитання

1. Чи добре, коли всі керують?

2. Якщо в машині кожен буде намагатися виконати роль шофера, це може призвести до катастрофи?

Виникнення демократії, за загальноприйнятою у науці думкою, пов'язано з появою античного полісу. Поліс поєднував у собі елемент цивільної самоврядної громади і був частиною міської структури з розвиненою приватною власністю. «Батько історії» Геродот (484-425 рр. до н. є.) був родоначальником поняття «демократія» і виділяв два основні принципи афінської демократії: свободу слова і рівність всіх громадян перед законом.

Фукідід (460-395 рр. до н. є.) записав відому «Промову на панахиді» афінського державного діяча Перікла, у якій той, віддаючи шану загиблим у перший рік Пелопоннеської війни (між Афінами і Спартою), говорить про особливості афінської демократії.

«...Наша конституція називає нашу державу демократією тому, що влада перебуває в руках народу, а не меншини. Коли йдеться про розв'язання приватних конфліктів, усі рівні перед законом; коли йдеться про те, щоб покласти на когось велику відповідальність перед суспільством, для нас важлива не приналежність людини до певного класу, а її реальні здібності. І якщо людина здатна служити державі, вона не може бути позбавлена цієї можливості через свою бідність... У нашому приватному житті ми вільні і терпимі, проте в суспільних відносинах ми дотримуємо закону.

Ми добровільно підкоряємося тим, кого обрали до органів управління, а також суворо дотримуємо законів, особливо тих, що захищають права пригноблених, і тих неписаних законів, порушувати які вважається ганьбою. Після роботи ми насолоджуємося всіма видами відпочинку, що приносять користь нашому духу. Круглий рік проводимо безліч різноманітних змагань і жертвоприношень; у наших домівках панують краса і гарний смак, які щодня дарують нам радість і допомагають забути про проблеми.

Наша любов до прекрасного не спонукає нас до екстравагантності, а наша любов до духовного не робить нас більш піддатливими. Ми вважаємо, що багатство повинно використовуватися розумно, а не служити об'єктом для вихваляння. У нашій країні кожного турбують не тільки свої власні проблеми, а й проблеми держави в цілому: навіть ті, хто опікується виключно своїми справами, прекрасно поінформовані в галузі політики — і в цьому наша особливість, ми не вважаємо, що той, хто не цікавиться політикою, зайнятий своїми справами, ми вважаємо, що вона взагалі не справ...»

Платон (427-347 рр. до н. є.) виділяв п'ять форм правління: аристократію (правління кращих, благородних); тимократію (правління честолюбних); олігархію (правління нечисленної групи сильних і заможних); тиранію (різновид монархії) і демократію (результат заколоту бідняків, що знищують і виганяють багатих і знатних). Згодом він звів типологію до двох форм: монархії та демократії. На його думку, монархія небезпечна надлишком влади, а демократія — надлишком свободи, тому треба дотримувати середини між цими крайнощами.

Арістотель (384-322 рр. до н. є.) виділяв «правильні» і «неправильні» форми державного устрою. До перших він відносив царську владу, аристократію і політику) (змішаний державний устрій); а до других — тиранію, олігархію і демократію (він ставив знак рівності між демократією і охлократією — «владою натовпу»). Арістотель розробив головні принципи правильного демократичного правління: багаті і бідні беруть участь в управлінні на рівних умовах; обіймання посад обмежене майновим, хоча і невисоким, цензом; посісти посаду можуть всі громадяни, за винятком тих, хто був підданий судовому переслідуванню або атімії (позбавлення громадянської честі); основою демократичного правління є панування закону.

Середньовіччя не внесло суттєвих змін у розуміння демократії. Лише наприкінці середніх віків виникла ідея поділу влади: законодавча має належати народу, а виконавча — монархові (Марсилій Падуанський, XIV ст.).

Новий час ознаменувався сплеском інтересу до поняття «демократія» . Це поняття набуває форми вимог до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода віросповідання (В. Пені), свобода особистості і власності (Ш. Монтеск'є), участь народу в державотворенні (Ж.-Ж. Руссо), свобода торгівлі та промислової діяльності (А. Сміт), право на легальний і ненасильницький спротив владі (І. Кант), можливість революційної і бунтівної боротьби (І. Фіхте). Проте єдності в розумінні демократії не було і в цей період. Англійський філософ Дж. Мілль бачив у ній тиранію більшості. Американський президент А. Лінкольн вважав її правлінням, що походить від народу, здійснюваним народом і для народу.

У. Черчілль говорив: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого».

►► Демократичний політичний режим

У сучасній політології виділяють три політичні режими:демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Політичний режим — це система методів, способів і засобів здійснення політичної влади.

Демократія (від грецьк. demos — народ + кratos — влада) — політичний режим, заснований на визнанні верховенства законів і народовладдя.

Гасло демократичного політичного режиму: «Дозволено все, що не заборонено законом».

Характерні ознаки демократичного режиму:

народ — джерело влади;

поділ влади (законодавча, виконавча, судова); правова держава; права особистості закріплені законом і гарантовані; громадянське суспільство; демократичні вибори до органів державної влади; політичний плюралізм;

конкурентна багатопартійна система; легальна опозиція; ЗМІ, вільні від цензури;

дії армії і спецслужб регулюються й обмежені законом; підтримання правопорядку — функції міліції та суду; відсутність офіційної ідеології; церква відокремлена від держави.

►► Політичний статус особистості

У політичному житті беруть участь різні люди, соціальні групи і т. ін. У цій сфері суспільства особистість набуває прав та обов'язків, що відтворені у правових актах і характеризують правове становище особи в суспільстві.

Завдання

1. Назвіть політичні права і свободи громадянина.

1) Право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування.

2) Об'єднуватися в громадські організації, у тому числі і в політичні партії.

3) Проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації, пікетування за умови попереднього повідомлення влади.

4) Спрямовувати особисті та колективні звернення (петиції) до державних органів та посадових осіб.

2. Крім прав, у людини з'являються й політичні ролі. Назвіть їх.

(Виборець, депутат, член партії, учасник мітингу і т. ін.)

3. Яким чином нормативні документи гарантують політичні
права?

Робота з Декларацією і Конституцією України

Опрацювавши нормативні документи, дайте відповіді на запитання.

1. Які посади є виборними в Україні?

(В Україні обирають президента, Верховну Раду, органи місцевого самоврядування.)

2. Хто володіє виборчим правом?

(Виборче право (активне — з 18 років, пасивне — під час виборів на пост президента — з 35 років, до Верховної Ради — з 21 року) мають всі громадяни країни, за винятком тих, кого за рішенням суду визнано недієздатним, а також осіб, яких утримують у місцях позбавлення волі за вироком суду.)

►► Політична участь і політична культура

Політична участь — це дії громадян, які впливають на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади.

Політична участь буває опосередкованою (представницькою) і безпосередньою (прямою).

Опосередковану участь здійснюють через обраних представників.

Безпосередня:

участь у діяльності політичних партій;

звернення та листи, зустрічі з політичними діячами;

участь у мітингах;

участь у виборах.

Висновок.Поняття «народний суверенітет» передбачає, що народ виражає свою волю через вибори, референдуми тощо, є вищою владою і джерелом будь-якої влади в державі.

Для виконання різноманітних політичних ролей потрібні знання, певна система цінностей і оволодіння способами політичної діяльності. Названі умови в сукупності характеризують демократичну політичну культуру.

Політичні знання — це знання людини про політику, політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути та процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі.

Політичні ціннісні орієнтації — це уявлення людини про ідеали і цінності розумного чи бажаного суспільного устрою.

Способи практичних політичних дій — це зразки і правила політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід чинити.

Основні функції політичної культури

1.Ідентифікація — розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і прагненні визначити прийнятні для себе способи участі у вираженні та відстоюванні інтересів даної спільності.

2. Орієнтація — характеризує прагнення людини до змістового відображення політичних явищ, розуміння суспільних можливостей під час реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі.

3. Адаптація — висловлює потребу людини у пристосуванні до мінливого політичного життя.

4. Соціалізація — характеризує набуття людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права, політичні функції та інтереси.

5. Інтеграція — забезпечує різним групам можливість співіснувати в рамках певної політичної системи, зберігаючи цілісність держави та її взаємовідносини із суспільством в цілому.

6. Комунікація — пов'язана із взаємодією всіх суб'єктів та інститутів влади на базі використання загальноприйнятих понять, символів, стереотипів та інших засобів інформації та мови спілкування.

Зазначені функції характеризують політичну участь.

Політична участь — дії громадянина, що мають на меті вплинути на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади, залучення членів суспільства в політичний процес.

►► Вибори як інструмент демократії

Вибори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще за часів первісного ладу, де на загальних зборах роду обирали старійшин (пізніше — і воєначальників). Для прийняття ріпіень під час народних зборів різні народи

використовували різні способи голосування. В античних Греції та Римі громадяни голосували підняттям рук або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорозькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи, висловлюючи громадою «за» і «проти». Із часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збираються голосувати чи голосують за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. еlector — виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Запитання

— Чому в демократичній державі потрібні вибори?

Історично склалося, що в демократичних країнах діють 2 типи виборчих систем, кожна з яких має переваги і недоліки. Склалися вони природним шляхом внаслідок найбільш раціонального поєднання державних інтересів, інтересів виборців та інтересів кандидатів.

За мажоритарною системою (від франц. таqoritе — більшість) обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютне або відносне число) голосів виборців. Причому тут все залежить від закону, за яким проводять дані вибори. Закон може прямо визначати відносну більшість, тобто перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж його суперники. Абсолютна більшість передбачає, що кандидат повинен набрати 50 % + 1 голос.

Кваліфікована більшість — 2/3, 3/4 від загальної кількості поданих голосів.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів від політичних партій залежно від поданих за них голосів.

Законодавець додатково встановлює ще й бар'єр до 5 %, який потрібно подолати, щоб взяти участь у розподілі депутатських мандатів.

Приклади систем виборів:

мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада, Індія);

мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки); система з додатковим членством (наприклад, Німеччина); обмежене голосування (наприклад, Японія).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Практичне завдання	\|	Колективна робота

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.