Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Розділ І. Знання і розвиток

Тема I. СПЕЦИФІКА ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ /2 год./

1. Специфіка і систематизація філософських проблем наукового пізнання. Філософія науки як галузь знання і дисципліна.

2. Місце філософських проблем науки в пізнанні як предметі наукового дослідження. Філософські витоки осмислення знання, пізнання, науки.

3. Наука як предмет наукового пізнання. Наукознавство. Відмінність філософського дослідження науки.

Філософські проблеми наукового пізнання на відміну від власне філософських та від суто наукових проблем виникають в процесі розвитку знання взагалі і розвитку знання про знання і пізнання зокрема. Для виявлення їхньої специфіки необхідно окреслити і розглянути особливу галузь їхнього дослідження.

В найбільш загальному вигляді філософські проблеми наукового пізнання можна поділити за логікою їх становлення на три основні групи, якщо виходити з того, що первинне знання, яке виникає як донаукове, стає науковим, постає, розвиваючись в історії пізнання до стадії наукового. Тобто в основу поділу покладені принцип розвитку і основні періоди історії сходження знання до науки.

Виходячи з цього, до першої групи можна віднести проблеми, що виникають в напрямку розвитку знання відфілософії до наукив процесі поділу знання на окремі галузі дослідження і виділення з цілісного знання відповідних наук з власною предметною областю, а також протиставлення науки і філософії та їх обох в якості видів розумової праці у відношенні до праці фізичної.

В цю групу входять гносеологічні, епістемологічні, онтологічні, логіко-теоретичні та методологічні проблеми.

· До гносеологічної проблематики відносяться розробка понять пізнання, знання, істина, вивчення природи пізнання і знання, їх виникнення і закономірностей розвитку, форм та ступенів; дослідження способів досягнення наукового, тобто істинного знання; з’ясування критеріїв істини та заблудження/омани і т.д..

· До проблематики епістемології належить вивчення специфіки наукового знання на відміну від інших його видів; принципи та критерії науковості знання; поняття науки, вивчення розвитку наукового знання.

· Логіко-теоретичні проблеми стосуються виробництва/продукування наукового знання, вивчення системності науки як певної теорії, побудови наукового знання за допомогою спеціальних логічних форм (науковий факт, наукова проблема, наукова гіпотеза, наукова ідея, науковий принцип, наукова концепція, науковий закон, наукова теорія і т.д.) та методів.

· Методологічними є проблеми розробки методології наукового пізнання.

· Онтологічні – проблеми усвідомлення і розуміння буття, реальності, матерії, руху, простору, часу, причинності, закономірності дійсності, необхідності всезагальних зв’язків усього зі всім і т. ін..

До другої групи можна віднести проблеми, які направлені від науки до філософії, оскільки виникають в самій науці у міру її розмежування з філософією при визначенні свого предмета і власних меж у зв’язку з диференціацією наукового дослідження на окремі галузі знання. Ці проблеми породжені потребами визначення кожною окремою наукою, що виділяється з сукупного знання, предмета свого дослідження, її спеціального понятійного апарату, розробкою власної методології для побудови відповідної наукової теорії і т. ін. Проблеми цієї групи тісно пов'язані з розвитком знання у формі окремих / часткових наук, їх диференціацією та інтеграцією в зв'язку з потребами продуктивної діяльності людини.

До третьої групи можна віднести проблеми, які виникають із потреби взаємодії філософії і наукияк самостійних галузей знання, подолання їх протиставлення та історичної відокремленості у зв'язку з тенденцією до інтеграції всіх наук і узагальнення наукового знання в єдину науку, цілісний науковий світогляд.

А також аксіологічні проблеми наукового пізнання: оцінка соціальної ролі сучасної науки; визначення меж суверенності науки і негативних наслідків науково-технічного прогресу; проблема неоднозначності і суперечливості ціннісних орієнтацій науки як продуктивної сили і соціального інституту; відмінність способів мотивації та ціннісних орієнтацій вченого; протистояння сцієнтизму і антисцієнтизму і т.д.

Філософія науки вимагає дещо окремого розгляду. Вона виступає як комплекс, сукупність певних проблем, що виділяються і вивчаються в складі різних філософських вчень у міру розвитку науки як самостійної галузі знання і свідомості, продуктивної і соціальної сили. Філософський аналіз науки як спеціальний розділ філософського знання існує у складі кожного окремого напряму сучасної філософської думки: логічного емпіризму, феноменології, загальної герменевтики, лінгвістичного аналізу, критичного раціоналізму, ніцшеанства, екзистенціалізму, аналітичної філософії тощо. Ці розділи базуються на методології свого напрямку і не представляють собою внутрішньо єдиного вчення або школи, але, незважаючи на відмінності отриманих в них результатів, їх об'єднують у так звану філософію науки, хоча немає підстав говорити про неї як про деяку цілісну галузь знання чи науки.

Предметом розгляду в даному курсі є наукове пізнання, в якості філософських визначаються певні проблеми, що виникають в історії його розвитку. Тому в центрі уваги – розуміння того, що таке пізнання взагалі, потім визначення такого пізнання, яке є науковим і називається наукою. При цьому, розглядаючи пізнання, необхідно розкрити поняття знання, результати його філософського дослідження, оскільки пізнання найчастіше визначається в довідковій та навчальній літератури досить поверхово як процес отримання або виробництва знання.

Важливо врахувати, що проблеми пізнання взагалі та наукового зокрема спочатку розглядалися, виходячи з неподільності філософського та наукового знання. Тобто історично формування філософських проблем наукового пізнання починається з філософської розробки понять знання – пізнання – наука. Звідси можна відштовхуватись в розгляді витоків проблем переважно першої групи.

Щоб виділити серед проблем наукового пізнання філософські, необхідно також зазначити, що сучасна наука є складним та багатовимірним соціокультурним явищем. В силу своєї багатоаспектності вона досліджується з різних сторін цілим комплексом дисциплін, методи яких часто не мають точок дотику. Але оскільки ці дисципліни розглядають, хоча і з різних точок зору, але все ж один і той самий об'єкт – науку, то прийнято об'єднувати їх у єдиний комплекс наук про науку, який називають наукознавство, одним з основоположником якого вважається Дж. Бернал. Зміст цих дисциплін визначається метою, з якою вони підходять до дослідження науки, а їх поява викликана нагальними практичними потребами. Серед них – управління наукою, свідоме визначення її перспектив та стратегії, планування і забезпечення організації наукових досліджень, впровадження наукових результатів у виробництво, підготовка наукових кадрів необхідної кваліфікації, підвищення ефективності науково-дослідної діяльності, регулювання впливу науки на всі сфери суспільної життєдіяльності і соціальний прогрес в цілому.

Так, наукометрія, заснована фізиком Д. Прайсом, використовує для вивчення науки кількісні методи та інструментарій наукометричного (бібліометричного) аналізу, запропоновані Ю. Гарфілдом, який заснував у 1958 р. Інститут наукової інформації (Institute for Scientific Information, ISI). Наукометричні (бібліометричні) показники представляють різні аспекти наукової діяльності головним чином у кількісному вираженні. Це показники публікаційної активності, цитування і бібліографічних наукових посилань, зростання наукових кадрів, фінансування і т.п. Соціологія науки вивчає науку як соціальний інститут, форми організації наукової діяльності та динаміку співтовариств учених, їхні відносини у процесі наукових досліджень і т.п. Психологія науки розкриває психологічні фактори наукової діяльності вчених та наукової творчості з метою підвищення їх ефективності. У рамках цієї галузі психології досліджуються психологічні механізми виробництва наукових знань в умовах індивідуальної та колективної діяльності, розробляються проблеми психологічної підготовки наукових кадрів, діагностики формування відповідних особистісних якостей і установок, вікової динаміки наукової творчості, аналізуються психологічні аспекти наукових комунікацій, сприйняття та оцінки нових ідей і т.п. Логіка науки переважно досліджує принципи і форми теоретичного узагальнення наукового знання і побудови наукових теорій. Економіка науки визначає оптимальний порядок фінансування наукових досліджень з метою досягнення економічної ефективності впровадження у виробництво наукових розробок. Етика науки з'ясовує співвідношення наукового і морального прогресу, наукової істини і моральності. Історія науки з'ясовує ґенезу та соціокультурну детермінацію розвитку науки, її періодизацію і роль в історії суспільства. Виходячи з цього, можемо перейти до виявлення специфіки саме філософського дослідження наукового пізнання як фундаментального та провідного серед цих напрямків.

Філософське осмислення знання, пізнання, науки починається разом з постановкою основного питання філософії, яке виникає із усвідомлення відмінності між буттям і мисленням, з констатації відмінності чуттєво існуючого світу від уявного, з розмежування тілесних / матеріальних предметів від уявних. Питання про відношення мислення до буття, духу до природи, свідомості до матерії містить не лише питання про відмінність, але і про єдність, зв'язок ідеального і матеріального, тобто виражає також пізнавальне відношення. Тому питання про те, як співвідносяться думки людини про навколишній світ до самого цього світу, може бути сформульовано з іншого боку. А саме: «чи здатне наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можемо ми в наших уявленнях і поняттях про дійсний світ скласти вірне відображення дійсності? Філософською мовою це питання називається питанням про тотожність мислення і буття» (Ф. Енгельс). Філософія виступає при цьому як така свідомість, в якій різниться, подвоюється існування людського знання і того предмета, знанням якого воно є, знання та його предмета – того, що пізнається – пізнаваного, яке існує саме по собі, незалежно від того, знаємо ми про нього чи ні, і ставиться питання про те, чи можемо ми його знати таким, який він насправді. Перехід від незнання / незнаного до знання розглядається при цьому як пізнання, як перетворення непізнаного в пізнане.

Таким чином, специфіка філософського знання полягає в тому, що воно є знанням про знання і пізнанням пізнання – теорією пізнання або гносеологією, знанням про наукове знання – епістемологією. Це – знання необхідне для досягнення знанням науковості або для доведення знання до науки. Тобто філософія виступає теоретичною свідомістю науки, її самосвідомістю, оскільки спирається на теоретичне, понятійне мислення і логіку як метод пізнання.

Вище вже йшлося про ті практичні потреби, які поставили науку в центр активного і всебічного дослідження. Слід додати, що це сталося завдяки кардинальній зміні ролі науки в житті суспільства та її положення в системі економічних і соціально-політичних відносин, культури в цілому, що сталася наприкінці 19 – на початку 20 століття. Наука в цей час стає не лише продуктивною силою, що застосовується до промислового виробництва, а й соціальною силою, чинником суспільного розвитку, що призводить до відчутних соціальних змін і наслідків, визначає соціальний прогрес. Наука не просто ззовні впливає на виробництво і соціальні відносини, але є однією з вирішальних підстав виникнення таких галузей людської діяльності, які не могли з'явитися без розвинених наукових теорій: атомна енергетика, хімія полімерів, космонавтика, генна інженерія тощо.

Тема 2. ПІЗНАННЯ І ЗНАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ /2 год./

1. Поняття пізнання.

2. Відображення як процес перетворення дійсності на істину.

3. Об’єкт, предмет та суб’єкт пізнання.

4. Поняття знання.

Пізнання – суспільно-історичний процес, форма активного людського ставлення до реальності. На відміну від тварин людина не пристосовується до зовнішнього середовища, а змінює його, створюючи умови свого існування і перетворюючись в цьому процесі. Тварина лише користується тим, що знаходить в природі. Людина своєю діяльністю не лише змінює природні форми, але в тому, що дане природою, вона здійснює свою свідому ціль, тобто тими змінами, що вносяться нею в природні процеси, вона примушує їх служити своїм цілям. У цьому оволодінні природою людина пізнає її закони і навчається застосовувати їх у своїй продуктивній суспільній діяльності. У цьому процесі переробки людиною природи відбувається не тільки пізнання об'єктивних законів дійсності, а й законів самого процесу пізнання, що можливо завдяки теоретичному пізнанню, зумовленому розвитком ідей у процесі історичного перетворення суспільних відносин людей і способів їх спільної діяльності. Людина усвідомлює самий факт відображення і відрізняє те, що відображається, від його відображення. Відображення стає предметом діяльності людини і переробляється нею в історії розвитку пізнання.

Пізнання як відображення є процес руху дійсності в факт свідомості, є продовженням розвитку самої дійсності в суспільній формі його існування, яка породжує у своїй історії мислячу свідомість в якості засобу розвитку самої дійсності.

Дійсність неможливо відобразити такою, якою вона є сама по собі, без того, щоб людина, як суспільна істота, а не окремий індивід, не змінювала її. Порушення незайманої реальності, вторгнення в цілісність природних зв'язків і відносин, в ході їх перетворення на предмет діяльності суспільної людини – необхідна умова адекватного відображення дійсності. Не спогляданням незайманої природи, а зміною предмета суб'єктивної практики забезпечується пізнання.

Людська матеріальна продуктивна діяльність опосередковує відносини буття і свідомості як перехід об'єктивного в суб'єктивне, перетворення природного в суспільне, як рух, через який здійснюється перетворення дійсності в пізнане, в істину. Можна сказати, що пізнання здійснюється як переробка дійсності при її перенесенні в істину, в наукове розуміння дійсності. Речі як вихідний пункт пізнання повинні перестати бути собою у практичній діяльності людей, щоб стати собою у змісті думки, щоб розвинутися в істину.

Вся об'єктивна та суб'єктивна реальність протистоїть суб'єкту як об'єкт пізнання. Але пізнання реалізується як розвиток, тому виступає в якості поступального процесу виникнення та розв'язання суперечності між можливістю все пізнати й неможливістю зробити це відразу, повністю і цілком. Пізнання розгортається тому східчасто у міру його поглиблення від явищ реальності до сутності дійсності. Об'єктом пізнання об'єктивна реальність стає в міру того, як вона втягується в процес практичної діяльності суспільства, в переробку її людиною для людини. Не будучи предметом діяльності суспільного суб'єкта, річ не виступає як об'єкт пізнання. Конкретизації поняття об'єкт пізнання слугує поняття предмет пізнання. Сфера об'єктивної і суб'єктивної реальності, яка історично стає практичною потребою суспільного суб'єкта, називається предметом пізнання. В об'єктивну реальність, яка представлена в пізнанні завжди в особливій предметній формі, входить також саме людське суспільство і свідомість в тій мірі, в якій воно об'єктивується в продуктах людської практичної діяльності і підлягає переробці в ході історії. Мова йде про суспільну свідомість, що по відношенню до індивідуальної свідомості виступає вже у вигляді і статусі об'єктивної реальності у формі норм моралі, політики, релігії і т.д.

У емпіризмі суб'єкт ототожнюється з окремим індивідом і його пізнавальними здібностями, а об'єкт – з окремими предметами, речами, що потрапили в сферу його потреб. Однак така позиція розходиться з реальною історією науки, яка доводить, що не відокремлений індивід, що діє сам по собі, є суб'єктом пізнання. Суб'єктом пізнання з історичної точки зору є суб'єкт практики, а це значить, суспільство в цілому, причому в його історичному розвитку, оскільки практика є суспільно-розділеною спільною діяльністю людей. У кожну історичну епоху пізнання реалізується в діяльності певних спільнот, соціальних груп, які представляють інтереси суспільства в цілому і діють з позицій його потреб і цілей, що виражають об'єктивну революційну тенденцію розвитку історичної необхідності. Через їх діяльність здійснюється прогрес пізнання в конкретних соціально-історичних умовах настільки, наскільки вони висловлюють і представляють вимоги суспільного суб'єкта в цілому. Окрема особа, вчений, дослідник може розглядатися як суб'єкт пізнання настільки, наскільки в його діяльності представлена позиція соціального суб'єкта.

Труднощі в розумінні внутрішнього зв'язку об'єкта і суб'єкта пізнання пов'язані з тим, що це історично рухомі величини, що знаходяться в процесі постійної зміни, пов'язані з розвитком поділу праці, який породив диференціацію не лише в рамках самої науки (в певному сенсі кожна наука мала свій методологічний і категоріальний апарат), але і диференціацію загального та часткового наукового знання. Пізнання загального виділилося історично як філософія, об'єктом теорії якої виступає універсум як зв’язок всьго з усим, єдина світобудова, однак сама теорія пізнання не може розвиватися поза розвитком як окремих наук, так і теорії загального. Предметом самої теорії пізнання є визначення методу, способів, принципів і категорій перетворення об'єктивної реальності на поняття, на знання предмета.

Основою пізнання є процес корисної продуктивної діяльності як процес, що відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. У цьому процесі людина сама виступає як сила природи, що протистоїть речовині природи своєю продуктивною діяльністю. Людина змінює форму речовини природи і створює умови для пізнання загальних причинних зв'язків і закономірних відносин. Впливаючи при цьому на зовнішню природу і змінюючи її, людина в той же час змінюється сама як суб'єкт, змінює свою власну природу. У процесі своєї діяльності людина розвиває приховані в природі сили і підпорядковує їх своїй власній владі. Доцільна діяльність, її предмет і засіб утворюють необхідні моменти процесу впливу людини на зовнішню природу і її зміну в напрямку реалізації свідомої мети.

Дане природою, те що існує без жодного сприяння праці, але вирване з природного, натурального загального зв'язку речей, з безпосереднього зв'язку природи стає предметом праці. Наприклад, риба, відокремлена від її водної стихії; дерево, яке рубиться з будь-якою метою; зерна злаків, відібрані і збережені для вирощування. Предмети праці, вже профільтровані попередньою працею, утворюють сирий матеріал для подальшої продуктивної діяльності. Річ або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці і які служать для неї провідниками її впливу на цей предмет із метою його зміни в потрібному для людей напрямку, є засобом праці.

За допомогою цих провідників своєї діяльності людиною здійснюється доцільний вплив на предмет і виникає результат, якого не було перед цим в природі і який не може виникнути в ній сам по собі без втручання людської діяльності в процес природної взаємодії. Людина користується механічними, фізичними, хімічними, органічними й іншими властивостями речей для того, щоб у відповідності зі своєю метою застосувати їх як знаряддя впливу на інші речі. Недарма Б. Франклін визначав людину як тварину, що робить знаряддя, а Гегель розглядав знаряддя як органи могутності й хитрості людського розуму, що діє в природі. «Розум настільки ж хитрий, як могутній, – писав Гегель. – Хитрість складається взагалі в діяльності, яка опосередковує, спричиняючи взаємний вплив і взаємну обробку предметів відповідно їхній природі, і без безпосереднього втручання в цей процес здійснює свою мету». Але не просто гегелівський розум сам по собі, а людська предметно-практична перетворююча діяльність, що здійснює мету за допомогою взаємодії, взаємообробки природними предметами один одного, має як достоїнство об'єктивності (по змісту процесу), так і достоїнство суб'єктивності, тобто людяності (за доцільною формою спрямованості до мети). Вона ж у силу цих своїх якостей визначає зміну й удосконалювання самого розуму, пізнання й знання.

Важливо підкреслити, що людина, формуючись як суб'єкт цієї об'єктивної, матеріальної діяльності, опановує безпосередньо не предмет праці, а його засіб, тому дане самою природою стає органом її діяльності, органом її волі, органом, що він приєднує до органів свого фізичного тіла, змінюючи їх, олюднюючи. Земля доставляє, наприклад, камінь, щоб метати, терти, давити й різати, але не кам'яні ядро, тертку, прес і ніж, які прийняли й містять у собі людську, тобто суб'єктивну, форму діяльності. В них закарбувався, закріпився і таким чином запам'ятався спосіб того, що може робити за допомогою каменю людина у своїй цілеспрямованій діяльності. Але оброблені камінь, дерево, кістки і раковини, а також приручені тварини є засобами/знаряддями праці лише на перших щаблях людської історії. У розвиненому ж виді праця потребує вже підданих обробці засобів праці, що створюють всю другу, олюднену природу або неорганічне тіло людини – тіло культури. Таким чином, засіб праці, засіб продуктивної діяльності людей виступає також мірилом, критерієм розвитку людини, його потреб і здатностей (пізнання, науки й розуму в тому числі), тобто показником суспільних відносин, при яких відбувається як праця, так і пізнання, мислення.

Знання як відображення об'єктивної реальності є суб'єктивною формою або способом діяльності людини в об'єктивній реальності з позицій суспільної потреби й мети. Це відображення об'єктивної реальності у формах діяльності людини: її практичне відтворення в предметі, засобі, умінні, результаті, процесі здійснення діяльності суб'єктом; у самому об'єктивному змісті теоретичної діяльності – у змісті розумових форм (понять, принципів, теорій і т.д.); і теоретичному відтворенні сутності явища, процесу – у формі істини. Сам зміст діяльності визначається об'єктивними властивостями речей, закономірностями руху дійсності, а форма – суспільно-історичною спрямованістю зміни об'єктивної реальності засобами діяльності. Важливо підкреслити перетворення, трансформування цієї реальності відповідно до того, що потрібно людині, щоб бути людиною, тобто олюднення цієї реальності.

Треба зазначити, що знання постає як соціокультурний феномен, суспільний продукт, що історично розвивається в діяльності відображення, що тою чи іншою мірою притаманна всім формам практичного і духовного освоєння світу. Знання як розуміння об'єктивного змісту реальності, виражене в науковій теорії, і знання в значенні вміння відтворити об'єкт у формі цілеспрямованої людської діяльності, потреби, мети, – являє собою суперечливу єдність предметно-практичної і логіко-теоретичної форм суспільної діяльності людини. Якщо знання є суб'єктивною формою, способом діяльності суб'єкта пізнання з його об'єктом, то елементами організації й існування знання будуть: предмет пізнавальної діяльності; засіб або знаряддя (метод); людина, суб'єктивно здатна до здійснення й здійснююча спеціальну пізнавальну діяльність; результат або продукт пізнання. Тобто знання об’єктивується в своєму бутті в предметах культури, технології, соціальних інститутах, результатах і засобах продуктивної діяльності тощо. З особливими формами буття знання пов’язані різні його концепції і розрізнення його форм і видів, що зумовлені способами оперування знанням, його фіксації і трансляції. Семіотичний підхід до знання, наприклад, базується на зведенні знання до тексту, до графічної, знаково-символічної форми його існування в природних і штучних мовах. Як особлива форма буття знання розглядається особистісне знання: наявне знання, що засвоєне індивідом і перетворене на власні суб’єктивні здібності, професійні компетенції, творчі сили особистості. Сьогодні поруч з гносеологічними, соціологічними, культурологічними, технічними і технологічними поширюються інформаційно-комунікаційні визначення знання, коли воно виступає у вигляді експертних систем, банків інформації тощо. Активна увага приділяється в наш час також розрізненню і визначенню спцифіки донауковго, позанаукового або ненаукового, квазінаукового або псевдонаукового знання.

Отже, знання є формою діяльності суб'єкта по освоєнню об'єкта в його перетворенні, у якій практично й теоретично відбиваються явища й процеси об'єктивної реальності в її закономірній зміні й розвитку в напрямку цілей і потреб суспільства. Наука ж виступає як загальна суспільно-історична (тобто надособистісна, існуюча в наступності поколінь) форма розвитку знання.

Проблематика знання стає центральною для розуміння сучасного суспільства й людини. При цьому серйозно змінюється розуміння знання в порівнянні із класичною епістемологією. Сьогодні некласична епистемологія декларує відмову від скептицизму, фундаменталізму (у науки повинен бути непохитний фундамент) і субъектоцентризму (довіра суб'єктові припускає відхід від сугубо суб'єктивного ідеалізму). В межах некласичної епістемології реалізуються нові установки розгляду пізнання, частина з яких сформульована постмодернізмом. Як відомо, постмодернізм уникає всіх форм монізму й універсалізації, відмовляється від принципу єдності миру й знання. У рамках цього підходу пропонуються численні образи реальності, а також множинність описів і «точок зору», відносини додатковості й взаємодії між ними. Ігнорування класичної гносеології – це, по суті, не тільки ідеологічна, але й методологічна настанова для ситуації постмодерну XXI століття. Основна вимога постмодернізму й некласичної эпістемології – визнання правомірності не однієї, але декількох парадигм (мультипарадигмальность).

Тема 3. НАУКА В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ. СПЕЦИФІКА НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ /2 год./

1. Основні форми буття і концепції науки.

2. Сутність науки і сновне завдання наукового пізнання.

3. Принципи наукового знання або критерії науковості.

4. Неоднозначна оцінка соціальної ролі науки й наслідків НТП.

5. Антиномія сцієнтизму і антисцієнтизму в ставленні до науки.

Сучасна наука сама є предметом різноманітних досліджень. Будучи багатомірним соціальним явищем, вона має різні форми буття і у всій своїй складності вивчається сьогодні з самих різних сторін, різними методами. Не дивно, що в результаті виникає ряд концепцій науки, що по-різному розуміють і визначають її.

Основні концепції науки. Існують концепції, у яких наука досліджується як історично сформована специфічна форма свідомості на відміну від філософії, політики, права, мистецтва, релігії. Наука визначається при цьому як ідеальна форма суспільної свідомості, що є відображенням і засобом розвитку матеріального виробництва, історичний прогрес якого ґрунтується на освоєнні різних способів перетворення форм матеріального руху в продуктивних силах, що своєю продуктивністю визначають форму суспільних відносин людей. У цих концепціях розкривається історія технологічного застосування наукових теорій у процесі перетворення науки в продуктивну силу суспільства. Акцент робиться на тім, що наука стає продуктивною, а виробництво науковим. Оскільки в науковій свідомості у формі теоретичної системи понять відбита дійсність у її закономірності, це дає можливість передбачення й перетворення дійсності за її законами в інтересах суспільства.

Багато концепцій ґрунтуються на розумінні науки як виду діяльності, що займає особливе місце в системі суспільного поділу праці. При цьому підкреслюється професійний характер цієї діяльності й статус ученого як професіонала. Досліджуються суб'єкти наукової діяльності, її предмет, засоби, способи (матеріально-технічна база), результати, процес їхнього впровадження у виробництво. Наука визначається із цього погляду як сфера людської діяльності, функцією якої є створення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність, узагальненням якої є наукова картина миру (И.С. Алексєєв, БСЭ). Більш вузько наука визначається як особлива, цілісна, самостійна система дослідницької діяльності людей, що поєднує вчених, техніку, установи. Вона містить у собі всі головні умови й засоби виробництва нових знань: учених з їхніми знаннями й здатностями, кваліфікацією й досвідом; поділ і кооперацію наукової праці; систему наукових установ; матеріально-технічну базу (техніка, експериментальне оснащення й лабораторне устаткування, іспитові підприємства, полігони й т.д.); засоби й методи науково-дослідної роботи; раціональний логічний апарат; систему наукової інформації й комунікації; систему відтворення й передачі всіх отриманих людством знань як спосіб подальшого вдосконалення наукового пізнання (І.І. Лемман). Імовірно, таке визначення через перерахування можна було б ще істотно доповнити й продовжити.

Якщо наука розглядається тільки як підсумований результат пізнання, то її визначають як когнітивну систему – комплекс знань, у своїй єдності законів, що дають раціональне розуміння, об'єктивної реальності й перевірених на практиці.

Соціологічні концепції, які приділяють особливу увагу тому, що наука у своєму історичному розвитку здобуває соціальні функції й разом з тим особливу структурну форму організації, визначають науку як особливий соціальний інститут, пов'язаний з іншими економічними, політичними, культурними й т.п. інституціями. Ці концепції будуються на дослідженні організаційної структури й органів управління в системі наукових установ, соціальних аспектів функціонування науки на всіх рівнях організації науково-дослідних робіт (академічний, відомчий, виробничий, вузівський і т.д.). Інституціалізована наука вивчається як форма організації соціальних відносин у науковій діяльності, як спосіб організації й спілкування людей, що займаються науковою діяльністю (наукова школа, науковий колектив, наукове співтовариство й т.п.). Внутрінаукові відносини, як і зв'язки між суб'єктами наукової діяльності і матеріальними засобівми її здійснення, також розглядаються із соціологічної точки зору.

У культурологічних концепціях науку розглядають як особливу форму матеріальної й духовної культури суспільства, що активно впливає на художню культуру, освітню культуру, політичну, соціальну тощо. Із цієї позиції науково-раціональні форми й способи розуміння дійсності й засновані на ньому технології розглядаються як визначальні стосовно будь-якої форми сучасної людської культури. Культурна суть науки розкривається в її людиностворюючій функції. Тою мірою, якою наука бере участь у розвитку сутнісних людських потреб і здатностей, вихованні й утворенні особистості, сприяє звільненню людей від непродуктивної й нетворчої праці для їх участі у творчості, вона є реалізацією гуманізму й культурою, а не просто утилітарним засобом збагачення в боротьбі приватних інтересів.

Потреба зрозуміти закони й рушійні сили розвитку науки, її місце в житті суспільства й соціальні функції, навчитися управляти розвитком самих знань приводить до виникнення історії науки й відповідних історіографічних концепцій. У них наука розуміється як підсумок життєдіяльності всього суспільства й узагальнений соціально-історичний продукт, підкреслюється соціальний характер наукових проблем, вивчається соціальна детермінація науки й наукова детермінація суспільного прогресу. Характерні навіть назви робіт авторів цього напрямку. Наприклад, «Соціальна функція науки» (1938) і «Наука в історії суспільства» (1954) Джона Бернала, англійського фізика й суспільного діяча.

У концепціях логічного й лінгвістичного позитивізму наука розглядається як логічна конструкція, формалізована система висловлень, особлива штучна мова символів і значень (синтаксис і семантика), знакова система, модель реальності.

Як спеціалізована система розвитку знання за допомогою свідомого застосування відповідних методів пізнання й побудови, доказів, а також перевірки істинності теорій, наука осмислюється в історії класичної філософської думки.

Цей огляд існуючих концепцій і визначень науки, імовірно, можна продовжити. Але вже по даних концепціях видно, що у визначенні науки вони виходять в основному не з її сутності, а з буття, реальних форм існування науки як різноманітного соціального явища. Звідси множинність дефініцій, що виділяють існування науки переважно в якійсь одній певній формі. Якщо ж поставити завдання визначення сутності науки, єдиної в різноманітті форм її існування, то воно може бути наступним: наука – загальна суспільно-історична (тобто надособистісна, існуюча в наступності поколінь) форма (спосіб) розвитку знання. Таке визначення як істотне інтегрує у своєму змісті всі розглянуті вище, оскільки наука входить у нього якзнання, що розвивається, причому розвивається людьми за допомогою всього того, що перераховано в цих визначеннях. Досягаючи ступеня наукового, знання розвивається у інший спосіб, вже ефективніше, ніж стихійний рух у формі випадковості, по лінії від незнання до знання, від неточного й однобічного – до більше точного і всебічного.

У навчальній і довідково-енциклопедичній літературі деякі автори виділяють лише такі завдання науки, як опис, пояснення й передбачення процесів. Варто зазначити, що зведення наукового знання до опису явищ і констатації фактів невиправдано й спростовується всебічним функціонуванням науки в сучасному суспільстві. Наприклад, австрійський фізик Эрнст Мах ( 1838-1916), представник позитивізму, єдиною функцією науки оголосив опис відчуттів, до яких він зводив речі. "Чи дає опис усе, що може вимагати науковий дослідник? Я думаю, що так!" – писав він. Пояснення й передбачення Мах по суті зводив до опису. Теорія з його погляду – це спресована емпірія. Э. Мах писала: "Швидкість, з якою розширюються наші пізнання завдяки теорії, надає їй деяку кількісну перевагу перед простим спостереженням, тоді як якісно немає між ними ніякої істотної різниці ні відносно походження, ні відносно кінцевого результату". Атомно-молекулярну теорію Мах назвав "міфологією природи". Аналогічну позицію займав і відомий хімік В. Оствальд. Із цього приводу А. Эйнштейн писав: "Упередження цих учених проти атомної теорії можна, безсумнівно, віднести за рахунок їх позитивістської філософської установки. Це – цікавий приклад того, як філософські упередження заважають правильній інтерпретації фактів навіть ученим зі сміливим мисленням і тонкою інтуїцією. Забобон, що зберігся дотепер, полягає в переконанні, начебто факти самі по собі, без вільної теоретичної побудови, можуть і повинні привести до наукового пізнання".

Як показує вся історія розробки теорії пізнання, зведення завдання науки лише до опису явищ веде неминуче до агностицизму й обмеження компетенції наукового знання. Однак якщо знання розвивається, то рух знання від незнання до знання, від донаучного знання до наукового іде по лінії поглиблення пізнання від явища до сутності, від часткового до загального, від одиничного, окремого до єдиного. В уявленнях про явища завжди відбивається лише безпосередня форма прояву їх відносин, а не їхній внутрішній зв'язок. Вираження у свідомості руху, яким він здається уявленню, повинне поглибитися (або піднятися) до розуміння його причин, необхідності й закономірності. Це завдання науки випливає з того, що явище й сутність у реальності не збігаються. І потрібний рух пізнання, щоб, почавши з явища, проникнути в його сутність, розкрити закон його існування й розвитку, ще схований в окремому явищі. Якби форма прояву й сутність речей збігалися безпосередньо, то всяка наука була б зайва.

Перший принцип наукового знання – його об'єктивність. Визнання існування об'єктивної реальності і її пізнання у формі об'єктивної істини, що розвивається історично як відносно-абсолютна, є одним із критеріїв науковості знання. Зміст наукових знань об'єктивний, він лише виражений в науці за допомогою понятійної, розумової форми.

Другий принцип науковості знання – його причинність і необхідність. Визнання існування універсального закономірного зв'язку всіх явищ і процесів дійсності й осягнення цього зв’язку відрізняє наукове знання від інших його видів. Матерія, що рухається, – це взаємний зв'язок окремих рухів окремих тіл між собою, їхня обумовленість один одним. Людина не тільки виявляє, що за одним рухом слідує інший, але навчається викликати (відтворювати) певний рух, створивши умови, при яких він виникає або відбувається в дійсності. Тільки виходячи з пізнання універсальної взаємодії, наукове знання приходить до усвідомлення закону, що є формою об'єктивної загальності, що існує в дійсності. Наука, відповідаючи на запитання: чому, з якої причини, яким чином відбувається той чи інший процес? – виходить із причинності як універсальної взаємодії й закономірного взаємозв'язку всіх явищ. Відповідно до принципу причинності (детермінізму) безпричинних явищ і процесів не буває, не буває й таких, які не тягли б за собою яких-небудь наслідків. На цьому ґрунтується доказовість науки й способи наукового спростування.

Загальність є третім принципом наукового знання. Сутність наукового знання і його розвитку полягає в узагальненні. Наука в цьому плані – узагальнене відтворення дійсності. Загальне при цьому розуміється не як загальна ознака, що є присутнім у будь-якому «шматку» реальності, а як єдність різноманіття миру, виражена в логічній формі наукового закону, пізнаної й вираженої в логічному зв'язку сутності. Наукова теорія поєднує розрізнене фрагментарне знання в логічно зв'язану систему на основі принципів, виражаючи тим самим закон, що діє в досліджуваній сфері дійсності. Таке узагальнення знання відбувається як концентрація, стиск, ущільнення виражених у ньому об'єктивних зв'язків і відносин дійсності за допомогою логічних, понятійних форм. Це досягається за рахунок суспільно-історичного, кумулятивного характеру, властивого науковому знанню, що розвивається. На кожному історичному етапі воно інтегрує свої минулі досягнення, і кожний відносний результат наукового пізнання входить невід'ємною частиною в її загальний фонд, а не перекреслюється наступними успіхами пізнання, він лише уточнюється, переосмислюється в досягнутій логічній цілісності наукового знання. Цей абсолютний приріст знання забезпечується наступністю науки, її «соціальною пам'яттю», понятійним апаратом, у якому теоретично кристалізуються минулі щаблі пізнання дійсності й практичне оволодіння її законами.

З усіма попередніми тісно зв'язаний принцип теоретичності наукового знання. Знання в своєму розвитку завжди здобуває в остаточному підсумку форму наукової теорії. Загальне, закон безлічі явищ об'єктивної реальності виражається за допомогою теорії, логіки понять цієї теорії, єдності її категорій і принципів. Завдяки теорії інтенсифікується розвиток пізнання, оскільки в теорії знання здобуває якісно нову систему організації й одержує можливість свого технологічного застосування. Теорія відіграє програмуючу роль у практиці, виступаючи як керівництво до дії.

Із цим зв'язаний також принцип прогнозування або наукового передбачення. За одиничним наукове знання бачить загальне, за випадковим воно знаходить необхідне, закономірне, і на цій основі здійснює передбачення явищ, процесів, об'єктів і подій. Передбачення «є вінець наукової праці, воно є ознакою, що свідчить про те, що наукова думка підкоряє завданням людства й сили природи, і сили, що рухають життя суспільне» (Умов Н.А.). Передбачення ж дає можливість контролювати процеси й управляти ними, планувати стратегію й тактику. Тобто передбачення тенденцій і перспектив відкриває можливість свідомого формування майбутнього. Життєве кредо науки в цьому сенсі можна охарактеризувати так: знати, щоб передбачати, передбачати, щоб діяти.

Часто говорять про системність як принципі наукового пізнання. Необхідно підкреслити, що наявність системи – лише формальна підстава науковості, якщо упускається об'єктивний зміст, систематизований в науковому знанні. Якщо система – це така сукупність знань, що впорядкована на підставі певних теоретичних принципів, то й система дорожніх знаків може бути названа наукою. Зібрання розрізнених знань, не об'єднаних у єдину систему зв'язку, ще не утворить науки. Але об'єднання в систему за зовнішньою ознакою, формальне, схоластичне або еклектичне теж не утворить науки. Логічно пов'язна система – ще не достатнє визначення науки, необхідний зв'язок логіки з її змістом. Знання про дійсність – таке відношення є гносеологічним.

Наукове знання, перетворене в спосіб одержання нового знання, а також упредметнене й реалізоване в технології знання, виступає як метод. Методологічні дослідження властиві науці протягом всієї її історії. У цьому складається методологічний принцип наукового знання. Метод – певна концепція, що працює в пізнанні як спосіб мислення, засіб осмислення дійсності. Як знання, що розвивається, наука свідомо керується методологією для свого самоконструювання. Учений свідомо визначає найбільш ефективні способи дії із предметом дослідження як методи рішення наукової проблеми. В історії науки розроблена формальна й змістовна логічна методологія в якості «органона» – універсального знаряддя пізнання істини. Логіка як усвідомлення саморозвитку необхідності виступає, таким чином, і як принцип розвитку. Завдяки тому, що в даному принципі утримується концентроване вираження всякого розвитку взагалі, він виступає й науковим методом (концепцією розвитку в цілому).

Підсумуємо розгляд наукових принципів загальним визначенням: практично обґрунтоване й логічно доказове поняттєво-теоретичне відображення дійсності в її причинності й закономірності, що стала методом рішення дослідницьких і практичних завдань, називається науковим знанням.

Дотепер мова йшла про науку взагалі безвідносно до окремих наук і галузей наукового пізнання. Але розглянуті принципи мають силу й для окремих наук у їхньому історичному виникненні й розвитку. Окремі науки виникають не шляхом декларацій, а в результаті відкриття фундаментальних закономірностей дійсності, на основі яких створюється метод для вивчення більше загальних зв'язків і явищ, що мають для людини життєво важливе значення. Критеріями оформлення розрізненого знання в окрему науку й одночасно історичними щаблями її становлення є наступні: вичленовування й визначення предмета вивчення й відповідних методів його дослідження; вироблення спеціального понятійного апарату – логічних форм, необхідних для осмислення предмета науки і його причинно-наслідкових зв'язків; відкриття кількісних емпіричних закономірних зв'язків, властивих предмету, і висування наукових ідей, що ведуть до побудови теорії; встановлення фундаментального закону даної області пізнання; формулювання принципу створення теорії, що дозволяє зв'язати безліч вивчених фактів і явищ у вигляді теорії, що розкриває найбільш загальний закон предметної області даної науки. Наприклад, про оформлення механіки як науки можна говорити тоді, коли були встановлені й теоретично сформульовані за допомогою відповідних понять закони інерції й збереження кількості руху (Галилей, Декарт, Ньютон).

Корінна ж зміна функцій науки в суспільстві в сучасну епоху складається не в тім, що наукові знання просто тою чи іншою мірою впливають на виробництво, сприяють удосконалюванню існуючих технологій, модернізації окремих ланок виробничого процесу й т.д., а в тім, що на основі науки й завдяки науковому знанню виникають якісно нові технологічні виробничі процеси, якими визначаються стрибки в розвитку виробництва й соціальних відносин. Перетворення науки в соціальний інститут обумовило також її соціальне функціонування. Наприклад, біотехнології, генна інженерія, політтехнології, освітні технології й відповідні галузі діяльності могли виникнути тільки на основі розвинених наукових теорій. Навіть давно звична атомна енергетика й космонавтика своїм виникненням зобов'язані науці. Багато в чому наука стала визначальною, а не лише обумовленою в розвитку суспільства.

Активна роль науки в сучасному суспільстві викликає неоднозначну оцінку її результатів. Такої проблеми не виникало тоді, коли соціальне подання про науку зводилося до образу якогось чистого «незацікавленого» споглядання істини. У сучасному ж суспільстві суперечливий характер соціального ефекту науки, суперечливі наслідки її розвитку породжують і суперечливі оцінки самої науки. Науку при цьому починають не просто зв'язувати з негативними сторонами стимульованого нею технічного розвитку (створенням зброї масового знищення, техногенною й екологічною катастрофами й ін. так званими глобальними проблемами сучасної цивілізації), але й прямо покладають на неї відповідальність за це.

Вже Анрі Бергсон обвинувачував науку в омертвлянні життя, у сухій безстрасності й протиставляв раціоналізму й інтелектуалізмі науки безпосереднє переживання миру, життєве почуття. Проте, у цілому переважним відношенням до науки в 19 столітті була позиція наївно-оптимістичного сциєнтизму, переконання в безумовно позитивному значенні розвитку науки для суспільства. Перспективи історичного розвитку нерозривно зв'язувалися з наукою.

Проте наприкінці 19 в. критика науки починає виходити не з консервативно-обскурантистської позиції й не з філософських установок ірраціоналізму або інтуїтивізму, а з гуманістично орієнтованої позиції, відповідно до якої наука повинна бути спрямована й повинна вести до однієї мети – людській досконалості, а все те, що в науках не посуває до цієї мети, потрібно відкинути як марне. Прихильники цієї позиції підкреслювали, що наукова діяльність, узята сама по собі, в абстракції від її соціальної орієнтації, не містить у собі достатніх умов для того, щоб автоматично виступати засобом людського прогресу. Проте гуманістична критика абсолютизації науки була критикою сцієнтизму ззовні, незважаючи на всі свої раціональні моменти.

В 20 столітті сама наукова інтелігенція починає замислюватися над соціальними наслідками розвитку науки, над проблемами громадянської відповідальності вченого перед суспільством. Але реакція на неоднозначність і суперечливість наслідків НТП варіюється в досить широкому діапазоні – від простої фіксації виникаючих у цьому зв'язку морально-етичних і соціальних проблем до радикальних практичних кроків, продиктованих прагненнями вирішувати ці проблеми, але нерідко такими, що мають ексцентричний або деструктивний характер.

Таким чином, соціальна роль науки й оцінка її соціальних наслідків залишаються сьогодні антиномічними. Полюсами цієї оцінки є сцієнтизм і антисцієнтизм. Сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) – світоглядна позиція, в основі якої лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. Абсолютизація способу мислення й методів так званих «точних» наук (природних і технічних) у якості вищої культурної цінності й зразка для побудови знань про людину й суспільство характерні для сцієнтизму. Він часто супроводжується запереченням соціально-гуманітарної й світоглядної наукової проблематики як такої, що не має пізнавального значення. Антисцієнтизм, навпроти, виходить із положення про принципову обмеженість науки в рішенні корінних соціальних і людських життєвих проблем, а у своїх крайніх проявах оцінює науку й наукову раціональність як у корені ворожу людині силу, що чинить руйнівний вплив на культуру. Він часто супроводжується проведенням ірраціоналізму у всіх його формах і проявах.

Тема 4. ПОЧУТТЄВЕ І РАЦІОНАЛЬНЕ, ЕМПІРИЧНЕ І ТЕОРЕТИЧНЕ У ПІЗНАННІ /2 год./

1. Сенсуалізм і емпіризм.

2. Раціоналізм, апріорізм та інтуїтивізм.

3. Знання – єдність почуттєвого і раціонального.

4. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання.

Досягнення істинного знання передбачає використання всіх пізнавальних здатностей людини й насамперед даних, які дає діяльність почуттів і мислення. Питання про роль, місце й співвідношення почуттєвого й раціонального в процесі пізнання в історії філософії був поставлений давно.

Одні філософи вважали, що джерелом нашого знання, формою безпосереднього зв'язку людини із зовнішнім світом є відчуття й сприйняття. Таке рішення проблеми про джерела знання стало називатися сенсуалізмом (лат. sensus почуття). Свою класичну форму сенсуалізм придбав у філософії нового часу (Джон Локк (1632-1704), Етьєн Бонно де Кондильяк (1715-1780), французькі матеріалісти 18 ст., Людвіг Фейєрбах (1804-1872)). Його основне положення: «немає нічого в розумі, що спочатку не було в почуттях», виражає почуттєве походження людських знань.

На думку представника діалектичної теорії пізнання матеріалізму Фрідріха Енгельса, «до тих пір, поки ми як треба розвиваємо наші почуття й користуємося ними, поки ми тримаємо свою діяльність у границях, поставлених правильно отриманими й використаними сприйняттями, — доти ми завжди будемо знаходити, що успіх наших дій дає доказ відповідності наших сприйняттів із предметною природою сприйманих речей. Немає жодного випадку, наскільки нам відомо, дотепер, коли б ми змушені були визнати, що наші науково перевірені почуттєві сприйняття роблять у нашім мозку такі уявлення про зовнішній світ, які по своїй природі відхиляються від дійсності, або що між зовнішнім миром і нашими почуттєвими сприйняттями його існує природжена непогодженість» [Енгельс Ф. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – С.304].

Однак якщо взяти почуттєві сприйняття як такі, у чистому виді, то про їх не можна ставити питання істинні вони або помилкові, оскільки істина й омана – це характеристики знання, а почуття є джерелом знання, його фундаментом, але ще не самим знанням. Тому треба уникнути в їхньому розумінні суб'єктивізму, до якого приводять крайнощі «фізіологічного» ідеалізму й «наївного реалізму». Обидві позиції в остаточному підсумку сходяться в абсолютизації ролі суб'єкта в процесі відчуттів. Один стверджує, що відчуття визначаються нервовою системою й від об'єктів не залежать, інший, ототожнюючи відчуття з речами, вважає, що мир абсолютно такий, яким ми його відчуваємо, а наші відчуття – проста копія, відбиток речей, тобто по суті ставить речі в залежність від відчуттів (предмети в точності такі, як ми їх відчуваємо).

У зв'язку з уявленням про обмеженість можливостей людських органів почуттів, які мають певний діапазон чутливості, в історії філософії було підняте питання: чи не є обмежена кількість рецепторів і сила їхньої чутливості природними перешкодами для пізнання людини? Відчуття, почуттєві сприйняття – джерело наших знань, а якщо цьому джерелу природою покладені межі, то чи не виступають вони й границями самого пізнання? Деякі філософи схилялися до позитивної відповіді на це питання. Звичайно, якщо вважати процес пізнання чисто природним, а не суспільно-історичним явищем, а відчуття й сприйняття, не усвідомлені людським мисленням, уже самим пізнанням, тоді нічого не залишається, як природну обмеженість органів почуттів визнати за межі людського пізнання. Але відчуття й сприйняття людини – це тільки фундамент знання, джерело його, за посередництвом якого воно зв'язується з об'єктом.

Пізнання як суспільно-історичний процес рухається під впливом суспільних факторів, а органи почуттів зі своїми відчуттями становлять тільки деякий необхідний мінімум, що забезпечує вихід людському знанню в об'єкт. У процесі пізнання й практичної діяльності людини створюються штучні знаряддя, що долають природні границі органів почуттів. У міру історичної необхідності практика й створює ці знаряддя як нефізіологічні органи людського тіла як тіла культури, розвиває мислення, що виходить в осягненні предмета далеко за межі даних органів почуттів.

Всі наші знання в остаточному підсумку з відчуттів і чуттєвих сприйняттів — це основне положення сенсуалізму. Його можуть визнавати як матеріалісти, так і ідеалісти. Тому сенсуалізм буває матеріалістичний і ідеалістичний. Границею, що розділяє матеріалізм і ідеалізм у розумінні відчуттів як джерела знань, виступає відповідь на питання: «чи є джерелом сприйняття об'єктивна реальність?». Матеріалізм ясно й недвозначно стверджує, що є. Суб'єктивні ідеалісти ж або вважають, що нам невідомо й ми знати не можемо, чим викликаються відчуття: речами, богом або ще якою-небудь силою (так міркував Девід Юм або Г'юм (1711-1776), англійський філософ), або, як махісти, вважають самі відчуття єдиною реальністю, даністю: почуттєве уявлення і є поза нами існуюча дійсність.

Сенсуалізм може бути не тільки ідеалістичним, але й метафізичним. Однобічний метафізичний сенсуалізм зветься емпіризмом (від лат. empirio – досвід). Слово «досвід» уживається в багатьох значеннях; у філософії сенсуалізму під досвідом зазвичай розуміють дані відчуттів і сприйняттів людини. Знання, отримане безпосередньо на основі даних відчуттів і сприйняттів, зветься досвідним, емпіричним.

Емпіризм виходить із посилки сенсуалізму (матеріалістично або ідеалістично витлумаченого), що чуттєві дані є джерелом людських знань. Але він стверджує, що відчуття й сприйняття не просто фундамент знання, але й увесь його зміст. Не тільки за своїм походженням, але й за своїм змістом все знання емпіричне. І вада емпіризму полягає не в сенсуалізмі, а в однобічності, в абсолютизації досвіду й недооцінці значення теоретичного мислення, роль якого зводиться до простого підсумовування даних досвіду. Саме мислення в своїй якості не відрізняється емпіриками від відчуттів і сприйняттів. Для них воно додаткове почуття, що збирає дані всіх інших органів почуттів.

Форми емпіризму і його роль у філософії мінялися. Наприклад, емпіризм матеріалістичної філософії XVII-XVIII століть мав прогресивне значення, був спрямований проти схоластики й необґрунтованого умогляду попередньої й сучасної йому філософії, він направляв філософію на зв'язок з наукою й створював умови для розвитку експериментального природознавства. Зовсім іншу роль в історії філософії й науки, починаючи із другої половини XIX століття, став грати емпіризм, що штовхає філософію на шлях агностицизму й фідеїзму.

Емпіризм вимагає, щоб знання ґрунтувалося строго на досвіді, але теоретичне мислення вкрай необхідне навіть для того, щоб строго слідувати за даними досвіду в науці, дотримуватися принципу сенсуалізму, тому що виведення знань із даних досвіду вимагає теоретичних міркувань, логічного апарату мислення. Презирство до теоретичного мислення в деяких натуралістів виражається у формі ігнорування філософії, що виробляє форми й категорії науково-теоретичного мислення. Часто виходить, що зневажаючи філософію, емпірично мислячі натуралісти попадають у полон її найгірших форм. «Скільки б, — писав Ф. Енгельс, — зневаги не виявляти до всякого теоретичного мислення, все-таки без останнього неможливо зв'язати між собою хоча б два факти природи або зрозуміти існуючий між ними зв'язок. Питання полягає тільки в тім, чи мислять при цьому правильно чи ні, — а зневага до теорії є, саме собою зрозуміло, самим вірним шляхом до того, щоб мислити натуралістично й тим самим неправильно» [Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – С.382]. А виняткова емпірія дозволяє «собі мислення в найкращому разі хіба лише у формі математичних обчислень» [Ф. Енгельс].

Разом з емпіричним, однобічним розумінням співвідношення досвіду й теоретичного мислення в пізнанні виникло й інше, настільки ж однобічне, – раціоналізм (лат. ratio – розум, мислення). Аналізуючи досвід розвитку науки, особливо математики, в області якої плідно працювали самі філософи-раціоналісти (Декарт, Лейбніц), вони не могли не помітити, що роль мислення далеко не зводиться до простого підсумовування даних досвіду. У мисленні людина може вийти далеко за межі результатів досвіду, що не дає нам геометричних ліній, позбавлених товщини, абсолютно твердого тіла тощо. А мислення створює ці й інші подібні поняття й активно сприяє успіху нашої практичної діяльності.

Раціоналісти зрозуміли цю теоретичну функцію людського мислення, однак, абсолютизували її, перетворили на самостійну, незалежну від почуттєвого досвіду й практичної діяльності людини сутність. Ізолюючи мислення від досвіду, зводячи його роль до поштовху, приводу, ілюстрації, прикладу, раціоналісти висунули поняття інтелектуальної інтуїції, завдяки якій мислення, минаючи досвід, безпосередньо осягає сутність речей, а критерій істинності бачили в його ясності й чіткості. Саме поняття інтелектуальної інтуїції означає безпосереднє споглядання мисленням істинної сутності, минаючи почуттєвий досвід. Тому воно опирається на вчення про вроджені ідеї при поясненні джерела пізнання.

Полеміка між емпіриками й раціоналістами в 17-18 ст. виявила слабості обох концепцій, перебороти які узявся німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804). За Кантом знання має два незалежних одне від одного джерела: 1) дані почуттєвих вражень; 2) форми розумової діяльності, що носять незалежний від досвіду, апріорний характер. Ні те, ні інше саме по собі ще не є знанням, що виникає в результаті їхнього синтезу. Підкреслюється роль синтезу почуттєвого й раціонального, досвіду й мислення в пізнанні. (Поняття без почуття, на думку Канта, безпредметні, а почуття без мислення порожні). Дійсно, усяке реальне знання є синтезом даних почуттєвого досвіду з діяльністю людського мислення. Важливим є також твердження Канта, що цей синтез носить категоріальний характер, тобто що людське мислення функціонує на основі певних понять, які виконують цю синтезуючу функцію. Підкреслення ролі категорій у процесі пізнання, аналіз їх – сильна сторона гносеології Канта. Однак ці його положення отримані на основі апріорізму, що виключає розвиток пізнання, знімає питання про виникнення форм мислення, що виконують синтезуючу функцію. Кант бере їх готовими, сталими, споконвіку даними розуму.

Рішення питання про джерело знання наприкінці 19 – на початку 20 ст. набуло ірраціоналістичного характеру і оформилося в концепції інтуїтивізму. Критика розуму призвела до приниження наукового знання і звеличення безсвідомих, нерозумних, загадкових, позаінтелектуальних життєвих сил людини, осягнення яких під силу лише інтуїції. На думку Анрі Бергсона (1859-1941), «інтуїція й інтелект представляють два протилежних напрямки роботи свідомості. Інтуїція йде в напрямку самого життя, інтелект же в прямо протилежному й тому цілком природно, що він виявляється підлеглим руху матерії» («Творча еволюція»). Інтуїція розглядається як форма безпосереднього знання, що знаходить шлях до дійсності, вживається в неї, минаючи почуття і розум, подібно інстинктивному реагуванню. Але на відміну від інстинкту інтуїції притаманна універсальність. Таким чином пізнання містифікується і відривається від науки.

Але така концепція не є пезпідставною. Відомо із практики розвитку науки, що нові ідеї, що докорінно міняють старі уявлення, часто виникають не в результаті строго логічної дедукції з попереднього знання й не як просте узагальнення даних досвіду. Вони є прериванням безперервності, стрибком у русі мислення. Повне логічне й емпіричне обґрунтування їм знаходять пізніше, тоді, коли вони вже народилися й увійшли в тканину науки. Це й створює думки про їхню интуїтивність, незалежності від досвіду й теоретичного мислення. Як зауважив відомий французький фізик Луи де Бройль, «людська наука, по суті раціональна у своїх основах і за своїми методами, може здійснювати свої найбільш чудові завоювання лише шляхом небезпечних раптових стрибків розуму, коли проявляються здатності, звільнені від важких кайданів строгого міркування, які називають уявою, інтуїцією, дотепністю».

Мислення зобов'язане робити такі стрибки в силу своєї природи й зв'язку із практичною дією. Знання виникає не тільки зі знання, але й безпосередньо із практики, що штовхає його на вихід за межі почуттєво даного й строго логічно обґрунтованого. Ці стрибки, оскільки необхідно не випливають із попередніх результатів пізнання, виглядають безпосереднім виходом суб'єкта в об'єкт, вживанням в нього. Звичайно, аналізуючи наукову або художню творчість мислителя, ми можемо знайти цілу низку причин, що підштовхнули його саме до такого роду думки чи здогадки, але найчастіше він і сам не усвідомлює шляхи свого мислення до даного результату.

Тут вірно схоплюється деяка сторона інтуїції, а саме – згорнутість міркування, усвідомлення не всього ходу думки, а окремої, найбільш важливої, ланки, зокрема остаточного висновку. Взагалі варто сказати, що людина повністю практично ніколи не відтворює тої схеми мислення, що дається логікою. Безсумнівно, в інтуїції ця згорнутість ходу логічного міркування може доходити до того, що людина фіксує взагалі тільки результат. Але це лише один момент інтуїції, що не пояснює всієї її складності. Інший, з якого треба виходити при поясненні сутності інтуїції, – це необхідність у відношенні суб'єкта до об'єкта доводити розгляд суб'єкта до конкретного індивідуума (мислителя). Необхідно розглядати розвиток не тільки суспільного, але й індивідуального пізнання, хід мислення, логіку й психологію творчості конкретного дослідника в конкретній обстановці.

Отже розуміння знання як єдності чуттєвого і раціонального потребує подолання уявлень про вроджене, апріорне або інтуїтивне знання. Це уможливлюється, якщо розуміти, що людина соціально успадковує досвід пізнання попередніх поколінь, засвоюючи мову разом з тими поняттями, які в ній закріплені. І цей процес спадкування носить соціальний характер і відбувається під час життя людини, біологічно ж знання не успадковується. Окрім того самі відчуття й сприйняття людини опосередковані практичним відношенням її до свту; і органи почуттів є діяльним продуктом всесвітньої історії. Цією опосередкованістю практикою й відрізняється почуттєвий досвід людини від відчуттів і сприйняттів тварини. Результати відчуттів людини осмислюються, перетворюються на факт свідомості, вони виражаються в людській формі – у реченнях мови, де дані почуттів підведені під певні категорії мислення й у цьому сенсі становлять елемент знання.

Таким чином, людське пізнання завжди, у всіх своїх формах і проявах є єдністю почуттєвого й раціонального, без одного із цих моментів немає людського знання. Перетворення почуттєвого й раціонального на самостійні ступені є поверненням до метафізичного відособлення двох нерозривних моментів пізнання, до їх абсолютизації і протистоянню у формі емпіризму та раціоналізму, але це не означає, що не можна взагалі виділяти деякі рівні в пізнанні, що якісно відрізняються друг від друга. Має сенс для більше глибокого розуміння процесу руху пізнання й досягнення їм об'єктивної істини відрізняти емпіричний рівень знання від теоретичного.

Емпіричне і теоретичне відрізняються друг від друга не так, як почуттєве від раціонального. І емпіричний і теоретичний рівні можливі тільки як єдність почуттєвого й раціонального. Однак міра і характер єдності та співвідношення останніх може бути різним. Емпіричний і теоретичний рівні відмінні один від другого по тому, як і з якої сторони в них даний об'єкт, яким способом досягнутий основний зміст знання, що служить логічною формою його вираження й, нарешті, по практичній і науковій значимості знання.

В емпіричному пізнанні об'єкт відображений з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню. Логічною формою емпіричного знання є окремо взяте судження, що констатує факт, або їхня деяка система, що описує явище. Практичне застосування емпіричного знання обмежено, а в науковому відношенні воно є деяким вихідним пунктом у побудові теорії. На емпіричному рівні основний зміст знання одержують безпосередньо з досвіду. Раціональні, насамперед, форма знання й поняття, що містяться в мові, за допомогою якої виражені результати емпіричного знання. Шляхом емпіричного можна пізнати дуже багато чого, але воно й обмежене. Ми знаємо, наприклад, що емпіричним шляхом народна мудрість дійшла до багатьох істин науки. Народ навчився по-своєму прогнозувати погоду, знав цілющі дії багатьох трав і деяких видів цвілі. Народна мудрість і зараз є джерелом багатьох ідей у науці, техниці

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Види станів фінансової безпеки підприємств, які визначаються з фінансової стійкості підприємств.	\|	Тема: Практичні основи і логічні форми розвитку наукових теорій

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.