• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

СКЛАД І ПОСЛІДОВНІСТЬ ДІЙ ПРИ РОЗРАХУНКУ ВАРТОСТІ МАШИН ТА ОБЛАДНАННЯ

Метод дисконтованих чистих доходів	Метод прямої капіталізації доходів
1. Виокремлюють (ідентифікують) машинний комплекс виробничої чи комер­ційної системи, що підлягає оцінці, та розраховують чистий дохід від фун- кціонування цілої системи. При цьому, чистий дохід складається з чистого прибутку, амортизації та податку на прибуток
2. Визначають поточну вартість виробничої системи за формулою: , де Е — чистий дохід, генерований усією системою та визначений на етапі 1; ST — залишкова вартість майна системи на кінець останнього року експлуатації машинного комплексу; F5 — функція одиничного ануїтету; F4 — функція поточної вартості грошової одиниці	2. Визначають частину чистого доходу, який відноситься до земельної ділянки: , де ЕЗем — поточна вартість земельної ділянки у грошових одиницях базового року; r — реальна ставка дисконта
3. Визначають частину чистого доходу, яка відноситься до будинків та споруд: де SБуд.Спор. — поточна вартість будинку (споруди) у грошових одиницях базового року; КАм — коефіцієнт амортизації будинку (споруди)
3. Розраховують вартість машинного комплексу шляхом вирахування з вартості всієї системи вартості землі, будинків та споруд:	4. Методом залишку визначають частину чистого доходу, що відноситься до машинного комплексу: , де Е — чистий дохід від функціонування всієї виробничої чи комерційної системи
5. Методом прямої капіталізації визначається вартість машинного комплексу: , де КА.Маш — коефіцієнт амортизації (повернення капіталу) для машин та обладнання, які входять до складу машинного комплексу. Цей показник визначається за формулою коефіцієнта відшкодування капіталу (третя функція грошової одиниці)
Якщо необхідно визначити вартість окремої машини чи одиниці обладнання у складі машинного комплексу, то розрахунок проводять за допомогою пайового коефіцієнта: , де γод. — коефіцієнт частки даної машини чи одиниці обладнання в балансовій вартості машинного комплексу; можна також використовувати співвідношення ремонтної складності даної машини до загальної ремонтної складності машинного комплексу

ТЕМА 8. Нематеріальні активи підприємства та методи їх оцінки

Нематеріальні активи — принципово новий об’єкт фінансового обліку, що інтегрує в собі всі особливі види вкладення капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність. Саме ж поняття «нематеріальний актив» трактується по-різному. В існуючих на сьогоднішній день визначеннях під нематеріальним активом підприємства розуміють, як умовну вартість об’єктів інтелектуальної власності, так і витрати на нематеріальні об’єкти.

Визначимо специфічні риси нематеріальних активів:

1) відсутність матеріальної основи для отримання вигід;

2) умовна невіддальність від суб’єкта господарювання;

3) тривалий термін використання;

4) відсутність корисних відходів;

5) невизначеність усього спектра можливих ефектів від використання;

6) підвищений рівень ризику на стадіях створення та використання.

Зазначені риси нематеріальних активів характеризують їх в якості об’єкта обліку, як узагальнену оцінку результатів творчої діяльності і засобів індивідуалізації юридичних осіб.

1. Класифікація нематеріальних активів за правовою ознакою:

1.1. Об’єкти авторського права:

· твори науки — письмові твори наукового, технічного та прикладного характеру (книги, статті, брошури, комп’ютерні програми тощо), ескізи, креслення і т. ін.; твори літератури; твори мистецтва; комп’ю­терні програми; бази даних.

1.2. Об’єкти суміжних прав:

· виконавців (актори, співаки, музиканти); виробників фонограм; організацій теле-, радіо- ефіру; гудвіл (ділова репутація).

1.3. Об’єкти науково-технічної інформації:

· науково-технічна інформація; наукові відкриття.

1.4. Об’єкти промислової власності:

· винаходи; корисні моделі; промислові зразки; знаки для товарів та послуг; сорт рослин; топології інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції, фірмові найменування; ноу-хау; порода тварин; способи захисту від недобросовісної конкуренції; найменування місця походження товарів; секретні об’єкти промислової власності.

1.5. Об’єкти природного середовища:

· земельні ділянки; надра; геологічна та інша інформація про навколишнє середовище; інші природні ресурси.

1.6. Об’єкти права користування:

· монопольне становище на ринку; економічні та інші привілеї

2. Класифікація нематеріальних активів за ознакою цілісності:

2.1. Нематеріальні активи, невіддільні від підприємства: системи та методи функціонування; сукупність постійних клієнтів; репутація підприємства; переваги територіального розміщення тощо.

2.2. Нематеріальні активи, невіддільні від індивіда: особиста репутація; особисті професійні якості, комерційні здібності; талант, ерудиція, інтелект, комунікаційні якості тощо.

2.3. Нематеріальні активи, невіддільні ні від підприємства, ні від індивіда: фірмові найменування; фабричні марки та клейма; товарні знаки; секретні рецепти та технології; технологічно-технічні бібліотеки; авторські права; креслення та шаблони тощо.

Механізм формування ціни нематеріального активу значною мірою пов’язаний з методами оцінки, що визначаються залежно від природи об’єкта, його походження, мети оцінки тощо. Слід відзначити одну особливість ціноутворення в цій сфері — ціна нематеріального активу тісно пов’язана з об’єктом його матеріального втілення. Більшість нематеріальних активів підприємства за своєю суттю є унікальною, тобто кожен продавець виступає ніби монополістом у короткостроковому й, навіть, у середньостроковому періоді часу. У свою чергу, той чи інший об’єкт має споживчу вартість тільки стосовно певного майнового комплексу, що створює на ринку диктат покупця. Встановлена ціна нематеріального активу виступає компромісом між цими факторами. Формування ціни покупця базується на витратах і можливих доходах — «зиску», котрий він сподівається отримати в майбутньому та окупить сьогоднішні витрати. В якості обмежень при цьому виступають валові витрати на виробництво та ціна кінцевої продукції. У ціни продавця навпаки вплив фактора собівартості та ціни продукції майже не враховується.

З позицій строку корисного використання покупцю нематеріального активу слід ураховувати життєвий цикл продукту, а також пов’язаних із цим технологій, методів організації виробництва і т. ін. У цілому життєвий цикл нематеріального активу дещо не співпадає з життєвим циклом товару, звичайно випереджаючи його на один-два етапи.

З позиції дохідності (прибутковості) об’єктів нематеріальних активів покупцю доводиться враховувати бажання продавця щодо механізму поділу прибутку від використання активу. З позиції капіталізації, об’єкти нематеріальних активів купують як і інші товари (продукцію), тому їм притаманні всі властивості типового ринкового товару. Об’єкт може бути проданий, перепроданий, закладений у якості застави під зобов’язання, переданий на збереження (без прояву своїх споживчих властивостей), безоплатно переданий іншому суб’єкту господарювання.

В якості методологічної основи оцінки нематеріальних активів доцільно використовувати базові принципи ціноутворення, що були вироб­лені протягом тривалого періоду часу та неодноразово перевірені на
практиці:

· принцип комплексного обліку трьох груп чинників: витрат, ціннос­ті для споживача, впливу конкуренції;

· принцип обліку тільки релевантних витрат;

· принцип обліку чинників, що визначають чутливість покупця до ціни інтелектуальної власності;

· принцип використання адекватних методів виділення частки інтелектуальної власності в загальній вартості чи прибутку від використання майнового комплексу підприємства.

Нематеріальні активи можуть бути оцінені в грошовій формі з використанням таких видів оцінок:

· за фактичною собівартістю — визначення вартості об’єкта інтелек­туальної власності на основі первісної вартості при їх придбанні;

· за поточною відновною вартістю — визначення вартості нематеріального активу на основі сучасних цін та з урахуванням ринкової ситуації при заміні відповідного об’єкта такої ж корисності;

· за поточною ринковою вартістю — визначення вартості не матеріального активу, що може бути отримана за його продажу чи ліквідації на ринку;

· за чистою вартістю реалізації — сума коштів, що може бути отримана чи оплачена при конверсії у національну (чи іноземну валюту) об’єкта інтелектуальної власності в ході господарської діяльності, за вирахуванням витрат на проведення операції.

Дохідний підхід базується на встановленні причинного зв’язку між функ­ціональними (фізичними, техніко-економічними та іншими) властивостями об’єкта інтелектуальної власності та майбутніми доходами від його викорис­тання. Слід відзначити, що нематеріальні активи, як правило, не використо­вуються поодиноко, а завжди у певному комплексі. Тому визначення економічної цінності об’єкта інтелектуальної власності на основі майбутніх доходів від його використання ускладнюється відсутністю технологій елімінування впливів на результуючий показник дії інших факторів.

Основна концепція методів цієї групи: перевага в прибутку утвориться або в порівнянні з підприємствами, що випускають аналогічну з аналізованим підприємством продукцію (але без використання оцінюваного нематеріального активу), або стосовно даного підприємства, що випускало продукцію до використання нематеріального активу. Потім виражена в грошовій формі перевага в прибутку капіталізується (приводиться до поточної вартості) й отриманий розмір приймається як вартість нематеріального активу.

ДОХІДНІ МЕТОДИ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ ПІДПРИЄМСТВА

Витратний підхід заснований на міркуваннях про те, що потенційний покупець, володіючи певною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж вартість іншого нематеріального активу з тією ж корисністю. У рамках цього підходу з метою визначення реальної вартості нематеріального активу передбачається визначення витрат на відтворення первинної вартості об’єкта інтелектуальної власності з урахуванням наступних покращань (чи заміни з вирахуванням обґрунтованої поправки на суму амортизації за строк експлуатації). На відміну від матеріальних об’єктів, для нематеріальних активів характер­ні лише функціональний та техніко-економічний знос.

Як правило, витратні методи використовуються для оцінки нематеріальних активів, які спрямовані на отримання соціальних ефектів тощо. При оцінці бізнесу витратний підхід використовується в тих випадках, коли не передбачається отримання доходів від підприємницької діяльності протягом достатньо довгого періоду часу, а також при реальній загрозі банкрутства.

Вартість нематеріальних активів, яка визначена методом початкових витрат у національних стандартах бухгалтерського обліку, називається історичною, оскільки вона в основному базується на обліку фактично понесених витрат відповідно до бухгалтерської звітності протягом останніх років. При використанні цього методу слід звернути особливу увагу на кінцеву величину вартості та строк її формування. Зрозуміло, що в разі необхідності понесені витрати мають бути скориговані (приведені) в потрібному напрямку з урахуванням їх давності.

При оцінці нематеріального активу за методом вартості заміщення використовують принцип заміщення, відповідно до якого максимальна вартість об’єкта інтелектуальної власності визначається мінімальною ціною аналогічного об’єкта (з еквівалентними характеристиками), що пропонується для продажу на сьогоднішній момент на ринку. При необхідності використовують приведення нематеріального активу до рин­кового еквівалента за допомогою параметричних коефіцієнтів перера­хунку.

Метод відновної вартості найчастіше використовується для оцінки цінності прав на унікальні об’єкти інтелектуальної власності. При цьому відновна вартість визначається як сума витрат, які необхідні для створення нової точної копії нематеріального активу на основі сучасних цін на матеріали, енергоносії тощо.

Ринковий підхід до оцінки нематеріальних активів передбачає порівняння об’єкта оцінки з представленими на ринку аналогічними об’єктами. Найпоширенішим вказаний підхід став у методі порівняльного продажу. Суть його полягає в прямому порівнянні об’єкта оцінки з аналогічним за корисністю, якістю та призначенням нематеріальним активом, що вже купувався/продавався за інформацією минулих ринкових угод. Основні умови використання даного методу:

· наявність достатньої інформації (прийнятної якості) стосовно минулих комерційних угод по нематеріальних активах подібного призначення та корисності;

· наявність конкретних технологій урахування відмінностей між співставними об’єктами.

При використані цього методу ринкова вартість нематеріального активу визначається ціною, яку можуть заплатити типові покупці типовому продавцю на конкретну дату оцінки за аналогічний (за всіма параметрами) об’єкт. Метод дозволяє досягнути прийнятних результатів тільки при дотриманні всіх перелічених умов, а в іншому випадку його можна рекомендувати як допоміжний чи приблизний.

Найбільш відомою й поширеною можна вважати вітчизняну методику оцінки економічної ефективності використання в народному господарстві нової техніки, винаходів і раціоналізаторських пропозицій (від 14 лютого 1977 р. № 48/16/13/3). Ця методика побудована на засадах порівняння економічної ефективності виробництва до і після впровадження інновації. Розрахунки здійснюються за всіма факторами, що визначають результати впровадження інновації, враховуючи вплив на навколишнє середовище. Економічний ефект обчислюється відповідно до річного обсягу виробництва нових засобів праці або випуску продук­ції за новими технологіями чи із застосуванням нових способів органі­зації виробництва та праці.

У 1992 р. Держпатентом України розроблено Тимчасову методику (основні положення) визначення доходу від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій (автори І. І. Дахно, В. О. Жаров). Ця методика теж ґрунтується на принципі визначення приросту прибутку від використання винаходу. Тимчасова методика є обов’язковою для суб’єктів усіх форм власності, вона встановлює єдині методичні принципи визначення доходу від використання винаходів та раціоналізаторських пропозицій. Зазначена тимчасова методика має декілька переваг у порівнянні з попередньою. При розрахунках за даною методикою враховується випадок, коли винахід впливає на зниження собівартості продукції при незмінності решти параметрів; зміну обсягів виробництва; параметри реалізації продукції. Вплив винаходу на якість продукції визначається за таблицею коефіцієнтів. У рамках цієї методики розглянуто випадок, коли при виготовленні продукції використано декілька винаходів і при цьому їх ознаки частково або повністю співпадають.

Згодом було розроблено і рекомендовано до використання Методичні рекомендації по ціноутворенню на науково-технічну продукцію, що передається (1989). Згідно з цими Методичними рекомендаціями при розрахунку ціни слід виходити з собівартості розробки, часу з моменту її створення, суми витрат, планового прибутку. Ціна науково-технічної продукції (НТП) розраховується за формулою:

,

де Ц — ціна науково-технічної продукції; N — кількість реалізованих комплектів науково-технічної продукції; Т — час з моменту створення НТП; С — собівартість; S — витрати на виготовлення копій дослідних зразків; Р — прибуток від реалізації НТП; Q — витрати на реалізацію НТП.

Кафедрою економіки Центрального інституту патентознавства підготовлено і видано в 1993 р. Рекомендації по визначенню вартості об’єктів промислової власності (автори В. Г. Бромберг, В. Ю. Хіп, М. Н. Липник), де визначення вартості об’єктів промислової власності ґрун­тується на загальноприйнятих у колишньому СРСР коефіцієнтах. Ці коефіцієнти використовувалися і для визначення значущості винаходів та промислових зразків під час продажу ліцензій.

Вартісна оцінка об’єкта промислової власності (Ц_о) у загальному випадку визначається за формулою:

,

де Ц_t — вартісна оцінка об’єкта промислової власності в і-му році розрахункового періоду; t_h — початковий рік розрахункового періоду (початковий рік дії виключних прав на об’єкт промислової власності); t_к — кінцевий рік розрахункового періоду (рік розрахунку вартості об’єкта промислової власності); D_m — коефіцієнт приведення різночасних вартісних оцінок до рівня розрахункового року; K_с — коефіцієнт, що враховує ступінь техніко-економічного старіння об’єкта промислової влас­ності та визначається за формулою:

,

де Т_Н — номінальний термін дії охоронного документа; Т_Ф — термін дії охоронного документа в розрахунковому році n; К_b — боніфікаційний коефіцієнт (коефіцієнт техніко-економічної значущості) об’єкта промислової власності, числові значення якого встановлюються за шкалою:

· K_b = 1,3 ð винахід, що не має прототипу (піонерний винахід);

· K_b = 1,2 ð основний (базовий) винахід;

· K_b = 1,1 ð допоміжний винахід (удосконалення, що розвиває основний винахід);

· K_b = 1,05 ð варіантний винахід стосовно основного винаходу;

· K_b = 1,0 ð варіантний винахід стосовно допоміжного винаходу.

У світовій практиці переважно здійснюється розрахунок на підставі постійних відрахувань (роялті). Ціну ліцензій здебільшого прийнято визначати за формулою:

,

де С_R — ціна ліцензії, визначена виходячи з розрахунку роялті; V_і — запланований обсяг продукції в і-му році, що підлягає реалізації; Z_і — ціна одиниці продукції, що реалізується; R_і — ставка роялті в і-му році, %; Т —термін дії ліцензії.

Вартість науково-технічної інформації можна визначити як прямо пропорційну залежність від ціни одного примірника, тиражу видання, ступеня наукового старіння і специфіки видання, та обернено пропорційну обсягові публікації. Таким чином, вартість науково-технічної інформації можна обчислити за формулою:

,

де K_ш — коефіцієнт «інформаційного шуму»; Ц — ціна одного примірника або прирівняна до неї величина; Т — тираж видання або прирівняна до нього величина; а — коефіцієнт коригування; V — обсяг публікацій або величина, яка може бути прирівняна до нього; K_стр — коефіцієнт техніко-економічного старіння.

Вартість прикладних пакетів програм можна визначити:

,

де В_п — вартість програми; K — коефіцієнт, що характеризує ступінь кодового захисту програми. Для кожного пакета прикладних програм визначення такого коефіцієнта потрібно проводити індивідуально, врахувавши захист усієї програми та її елементів, фрагментів, файлів тощо. У даному випадку K = 1; K_с — часова залежність від моменту створення програми, що визначає ступінь старіння (коефіцієнт старіння); С — собівартість розробки прикладного пакета програми або її ринкова ціна; W — витрати на вдосконалення програми, копіювання, інші додаткові витрати, пов’язані з програмою.

Покупець зазвичай надає перевагу відомим фірмам, які себе зарекомендували на певному ринку і зайняли визначену товарну нішу. Тому популярність фірми відіграє значну роль при виборі товару покупцем і її можна визначити як величину, прямо пропорційну фактичному часу з дня заснування підприємства, а в даному випадку з дня реєстрації знака або набуття ним чинності. Відповідно до Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» такий термін становить 10 років. Звичайно, сама реєстрація знака є значним фактом і тому її можна прийняти за одиницю. Популярність фірми (J_с) можна відобразити такою залежністю:

,

де Т_ф — період часу з моменту заснування фірми; Т_н — мінімальний термін чинності знака для товарів і послуг (становить 10 років).

Значний вплив на вартість знака для товарів і послуг має рентабельність продукції як показник, що відображає ефективність поточних ви-
трат на виробництво. Значний вплив на вартість знака має його географічне поширення, показником якого є кількість країн, де знак зареєстрований або діє на підставі міжнародних угод. Ділова репутація теж є чинником, що визначає або впливає на вартість знака для товарів та послуг.

Отже, вартість знака (В) для товарів і послуг, а також фірмового найменування можна обчислити за формулою:

В = Р × J_c × n × W × F,

де Р — рентабельність продукції або підприємства; J_с — коефіцієнт популярності (давності) фірми; n — кількість кваліфікаційних рубрик по МКТП; W — ділова репутація фірми (або імідж); F — кількість країн, де зареєстровано знак для товарів і послуг або на які поширюється його дія.

ТЕМА 9. Трудовий потенціал підприємства та його оцінка

Трудовий потенціал — це існуючі сьогодні та передбачувані трудові можливості, які визначаються чисельністю, віковою структурою, професійними, кваліфікаційними та іншими характеристиками персоналу підприємства.

Процес перетворення трудових ресурсів організації в робочу силу проходить ряд стадій.

На першій стадії трудові ресурси існують як потенційна робоча сила (певної кількості працездатних працівників, які володіють сукупністю фізичних і розумових здібностей), що поза трудовим процесом, тобто поза предметами і знаряддями праці, не виявляється.

На другій стадії трудові ресурси займають робочі місця. Починається процес застосування фізичних і розумових здібностей, і трудові ресурси стають робочою силою.

На третій стадії робоча сила, витрачаючись у часі та реалізуючись у трудовому процесі, створює споживчі цінності.

У загальній структурі трудового потенціалу підприємства, залежно від критерію аналізу, можна виокремити такі його видові прояви:

1. За рівнем агрегованості оцінок:

1.1. Трудовий потенціал працівника — це індивідуальні інтелекту-альні, психологічні, фізіологічні, освітньо-кваліфікаційні та інші можли­вості особистості, які використовуються чи можуть бути використані для трудової діяльності;

1.2. Груповий (бригадний) трудовий потенціал — крім трудового потенціалу окремих працівників включає додаткові можливості їх колективної діяльності на основі сумісності психофізіологічних і кваліфікаційно-професійних особливостей колективу;

1.3. Трудовий потенціал підприємства (організації) — це сукупні можливості працівників підприємства активно чи пасивно брати участь у виробничому процесі в рамках конкретної організаційної структури, виходячи з матеріально-технічних, технологічних та інших параметрів;

2. За спектром охоплення можливостей:

2.1. Індивідуальний трудовий потенціал — ураховує індивідуальні можливості працівника;

2.2. Колективний (груповий) трудовий потенціал — ураховує не тільки індивідуальні можливості членів колективу, але й можливості їх співпраці для досягнення суспільних цільових орієнтирів;

3. За характером участі у виробничо-господарському процесі:

3.1. Потенціал технологічного персоналу — це сукупні можливості працівників підприємства, задіяних у профільному та суміжних виробничо-господарських процесах для виробництва продукції (робіт, послуг) встановленої якості та визначеної кількості, а також працівників, виконуючих технічні функції апарату управління;

3.2. Управлінський потенціал — це можливості окремих категорій персоналу підприємства щодо ефективної організації та управління виробничо-комерційними процесами підприємства (організації);

4. За місцем у соціально-економічній системі підприємства:

4.1. Структурно-формуючий трудовий потенціал — це можливості частини працівників підприємства щодо раціональної та високоефектив­ної організації виробничих процесів і побудови найбільш гнучкої, чіткої, простої структури організації;

4.2. Підприємницький трудовий потенціал — це наявність та розвиток підприємницьких здібностей певної частини працівників як передумови для досягнення економічного успіху за рахунок формування ініціативної й інноваційної моделі діяльності;

4.3. Продуктивний трудовий потенціал — це можливості працівників підприємства генерувати економічні та неекономічні результати, виходячи з існуючих умов діяльності у рамках певної організації.

Традиційно використовують чотири типи одиниць виміру розміру трудового потенціалу підприємства — часові, натуральні, вартісні та умовні. Часові одиниці виміру базуються на використанні часових проміжків для характеристики рівня трудового потенціалу працівника чи підприємства. Часова оцінка трудового потенціалу працівника може свідчити, скільки часу йому потрібно на виконання звичайних професійних обов’язків (функцій) та вирішення екстраординарних завдань у рамках конкретної організації, виходячи з наявних умов. Натуральні одиниці виміру (кількість виробів, обсяг виконаних робіт, чисельність обслужених клієнтів тощо) визначають трудовий потенціал на основі кількості генерованих і передбачуваних матеріальних економічних благ. У якості прикладу можна навести кількість виробів, які може виготовити працівник на його робочому місці (враховуючи його можливий розвиток). Вартісний вимір трудового потенціалу дозволяє інтегрувати на цій основі усі фінансові витрати та результати від діяльності підприємства (організації), але разом з тим передбачає врахування спек­тра обмежень. Найбільшими проблемами при використанні вартісних оцінок трудового потенціалу є уникнення зміни вартості грошей у часі, а також адекватний вираз вартості нефінансових складових. Умовні одиниці виміру трудового потенціалу по своїй суті відображають суб’єктивні судження щодо природи та чинників, котрі визначають розмір трудового потенціалу. До них відносять різноманітні синтетичні коефіцієнти, рейтинги, бальні оцінки тощо.

Вихідною структурно-формуючою одиницею аналізу трудового потенціалу є трудовий потенціал працівника (індивідуальний потенціал), що утворює основу формування трудових потенціалів більш високих структурних рівнів.

Трудовий потенціал працівника містить у собі:

· психофізіологічний потенціал — здатності та схильності людини, стан її здоров’я, працездатність, витривалість, тип нервової системи і т. ін.;

· кваліфікаційний потенціал — обсяг, глибину та різнобічність загальних і спеціальних знань, трудових навичок і умінь, що обумовлює здатність працівника до праці визначеного змісту і склад­ності;

· соціальний потенціал — рівень громадянської свідомості та соціальної зрілості, ступінь засвоєння працівником норм ставлення до праці, ціннісні орієнтації, інтереси, потреби й запити у сфері праці, виходячи з ієрархії потреб людини.

Оцінка трудового потенціалу працівника повинна передбачати визначення кількості, якості, відповідності та міри використання потенціалу в цілях організації. Загалом суть управління персоналом через оцінку його потенціалу зводиться до рішення трьох взаємозалежних задач.

По-перше, до формування таких продуктивних здібностей людини, що якнайкраще відповідали б вимогам, які пред’являються до якості робочої сили конкретним робочим місцем.

По-друге, до створення таких соціально-економічних і виробничо-технічних умов на виробництві, при яких відбувалося б максимальне використання здібностей працівника до даної праці.

По-третє, ці процеси не повинні шкодити організму та інтересам особистості працівника.

Трудовий потенціал організації відрізняється від трудового потенціалу працівника, тому що система завжди більше суми її складових — індивідуальних трудових потенціалів працівників — унаслідок виникнення нової якості синергічного ефекту, обумовленого взаємодією складових елементів системи. Якщо сукупність фізичних і розумових здібностей людини є основою трудового потенціалу особистості, то соціальна — є «помножена» продуктивна сила, що виникає завдяки спільній діяльності різних індивідів, складає основу трудового потенціалу колективу.

Як складне структурне соціально-економічне явище, трудовий потенціал організації містить у собі такі компоненти: кадровий, професійний, кваліфікаційний і організаційний. Це виокрем­лення носить умовний, а не абсолютний характер і покликане чіткіше визначити ступінь цілеспрямованого впливу на ту чи іншу групу чинників, що формує кожну зі складових трудового потенціалу організації. Це більш ніж необхідно в сучасних умовах, коли структура трудового потенціалу організації визначається не інертністю та стійкістю, а мобільністю й гнучкістю, здатністю до швидкої перебудови.

Глибока структуризація трудового потенціалу дозволяє розглядати його як параметр, що обумовлюється безупинними змінами в складі самих працівників і в технологічному способі виробництва, показати співвідношення джерел екстенсивного та інтенсивного зростання трудового потенціалу. Усе це дає основу для розробки моделі трудового потенціалу у формі результуючої взаємодії значного числа чинників, приведених до загальної основи.

Оцінка трудового потенціалу підприємства повинна будуватися на основі економічних оцінок здібностей людей створювати певний дохід. Чим вища індивідуальна продуктивність праці робітника і триваліший період його діяльності, тим більший він приносить дохід і представляє більшу цінність для підприємства. На наш погляд, оцінку трудового потенціалу компанії слід проводити на основі моделей корисності (utility model), за допомогою яких можливо оцінити економічні наслідки зміни трудової поведінки співробітника в результаті певних заходів з боку підприємства. Реально, мова повинна вестись про здатність робітника приносити більшу чи меншу додану вартість в умовах конкретної компанії. Ядро трудового потенціалу складають сукупні здібності працівників компанії, які необхідні для того, щоб обирати, виконувати та координувати дії, метою яких є забезпечення конкурентних переваг підприємства на визначених ринках чи їх сегментах.

З огляду на характер участі певних категорій персоналу в господарській діяльності, на наш погляд, оцінку трудового потенціалу компанії слід розподілити принаймні на дві основні складові — оцінка трудового потенціалу технологічного персоналу та оцінка потенціалу менеджерів компанії. Саме ці дві групи працівників відтворюють реальні господарські зв’язки, що виникають у процесі функціонування соціально-економічних систем. Перша група працівників приймає безпосередню участь у процесі виробництва, тобто це всі працівники компанії, що забезпечують виробництво необхідними ресурсами, беруть участь у їх обробці, реалізації готової продукції, забезпеченні безперервного процесу виробництва тощо. Виокремлена група співробітників відображає результати горизонтального поділу праці, тобто саме ці працівники тою чи іншою мірою забезпечують виконання цільової функції системи. Зважаючи на характер їх праці, ця загальна категорія персоналу має ресурсну природу, тобто трудові здібності цієї категорії працівників споживаються як і інші економічні ресурси. Праця менеджера зовсім інша за своєю суттю — цей вид трудових здібностей наближається до нематеріальних активів підприємства. Необхідність виникнення цього виду праці зумовлена процесами вертикального розподілу, що полягають у розподілі відповідальності та повноважень. У найбільш загальному вигляді управлінський потенціал інтегрує в собі функціонально-структурні та нематеріальні складові.

Відстоюючи позиції вартісної оцінки трудового потенціалу підприємства, необхідно враховувати зміну вартості самих грошей, так само як і при дисконтуванні чистих потоків економічного прибутку від експлуатації підприємства. Тому загальна методика такої оцінки відтворена у формулі:

де kd — темпи зміни в прогнозований період часу, кумулятивний коефіцієнт поступового зростання величини трудового потенціалу.

Витратні методики оцінки трудового потенціалу підприємства чи окремого працівника прирівнюють розмір трудового потенціалу підприємства (працівника) до суми минулих витрат на його підготовку, поточне утримання та майбутній розвиток. Даний напрямок досліджень, який демонструє витратне розуміння трудового потенціалу, найбільше розроблявся вітчизняними науковцями.

Найбільш типовою методикою такого типу можна вважати розробки Н. В. Авдеєнка та В. А. Котлова. У рамках даної роботи трудовий потенціал підприємства ототожнюється з сумою витрат на його персонал. Згідно з міркуваннями цих авторів щодо природи та механізму реалізації трудового потенціалу підприємства, розмір трудового потенціалу організації в основному визначається сумою витрат на промислово-виробничий персонал. Звідси робиться висновок, що найкращим показником ефективності використання трудового потенціалу підприємства чи окремого працівника є продуктивність праці.

Для оцінки розміру трудового потенціалу підприємства пропонується використовувати такі показники:

1. Продуктивність праці промислово-виробничого персоналу:

Продуктивність праці = (ЧВ – МВ – ВЕ – АМ) / ЧП_С,

де ЧВ — чиста виручка від реалізації, тис. грн; МВ — матеріальні витрати, пов’язані з виробництвом та реалізацією певного обсягу продукції, тис. грн; ВЕ — вартість енергоносіїв, спожитих у процесі виробництва та реалізації продукції, тис. грн; АМ — сума амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів підприємства, тис. грн; ЧП_С — середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.

2. Коефіцієнт змінності робочої сили (К_ЗР):

К_ЗР = Ф_Д / Д_Н,

де Ф_Д — кількість людино-днів, фактично відпрацьованих працівниками у всіх змінах (чи за планом) протягом аналізованого періоду; Д_Н — кількість людино-днів, відпрацьованих у найбільш завантажену зміну протягом аналізованого періоду.

3. Коефіцієнт змінності роботи робочого місця (К_ЗМ):

,

де БВ —балансова вартість обладнання, розміщеного на робочому місці, тис. грн; Ч_М — частка витрат на модернізацію обладнання, встановленого на робочому місці, за весь строк служби у його загальній балансовій вартості; Ч_А — частка амортизаційних відрахувань на реновацію обладнання; ЛВ — ліквідаційна вартість обладнання робочого місця, тис. грн; Т — тривалість амортизаційного терміну, роки; Ф_Ч — середньодобовий ефективний фонд часу роботи обладнання; П_год — продуктивність робочого місця у розрахунку на одну годину, виробів; Ч_Р — частка прибутку, яка спрямовується на розвиток підприємства;

4. Коефіцієнт віддачі повної заробітної плати (К_ВЗП):

К_ВЗП = ЧВ / (Ф_ЗП + Ф_МС),

де ЧВ — чиста виручка від реалізації, тис. грн; Ф_ЗП — фонд заробітної плати промислово-виробничого персоналу, тис. грн; Ф_МС — фонд матеріального стимулювання персоналу підприємства, тис. грн.

5. Коефіцієнт творчої активності працівників (К_ТА):

К_ТА = П(Е_К) / в_А,

де П(Е_К) — чистий прибуток (економія витрат), отриманий від використання винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис. грн.; В_А — витрати, пов’язані з розробкою, апробацією та впровадженням винаходів і раціоналізаторських пропозицій протягом аналізованого періоду, тис. грн.

На відміну від попередньої методики, оцінка потенціалу на основі одиниці живої праці дозволяє краще врахувати ефективність використання трудового потенціалу підприємства. Розрахунки трудового потенціалу згідно з даною методикою проводяться за такими етапами:

1. Визначається одиниця оцінки живої праці одного робітника, шляхом встановлення її фондового аналога у вартісному виразі:

А = П_Т × (DФ_В / DП_Т),

де А — оцінка одиниці живої праці одного працівника; П_Т — продуктивність праці співробітника у звітному році, тис. грн.; D Ф_В — зростання фондоозброєності праці в розрахунку на одного працівника по-
рівняно з базовим роком, %; DП_Т — зростання продуктивності праці працівника порівняно з базовим роком.

2. Визначається трудовий потенціал технологічного персоналу підприємства:

ТП_ТЕХ = А × ЧП × Е_Ф,

де ЧП — середньорічна чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.; Е_Ф — коефіцієнт реалізації трудового потенціалу технологічного персоналу підприємства.

3. Управлінський потенціал у вартісному виразі визначається на основі частки витрат на адміністративно-управлінський апарат у загальній структурі витрат підприємства.

4. Загальний трудовий потенціал підприємства визначається шляхом підсумування вартості трудового потенціалу технологічного персоналу і вартості управлінського потенціалу.

МЕТОДИ ОЦІНКИ ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ОКРЕМИХ ПРАЦІВНИКІВ

Досить поширеною можна вважати коефіцієнтну методику оцінки трудового потенціалу підприємства, яка за своєю суттю є «гібридом» витратних і порівняльних підходів до оцінки. Усі коефіцієнти даної методики інтегруються в такі групи:

· показники професійної компетентності;

· показники творчої активності;

· показники повноти, якості та оперативності виконаних робіт;

· показники трудової дисципліни;

· показники колективної роботи тощо.

Усі групи показників представлені великою кількістю аналітичних коефіцієнтів другого рівня. Наприклад, система оцінки трудового потен­ціалу працівників згідно з коефіцієнтною методикою включає такі основні показники:

1. Коефіцієнт освіти:

К_ОСВ = А / 60,

де А — тривалість роботи працівника за спеціальністю, визначеною в дипломі (за аналізований період), місяців; 60 — максимальна норматив­на тривалість роботи за спеціальністю, визначеною у дипломі про вищу освіту, місяців.

2. Коефіцієнт посадового досвіду:

К_ДОСВ = В / 60,

де В — досвід роботи на певній посаді, місяців; 60 — максимальна нор­мативна тривалість роботи на певній посаді, місяців.

3. Коефіцієнт підвищення кваліфікації:

К_КВАЛ = Н / ПН,

де Н — фактична тривалість навчання з підвищення кваліфікації за період роботи за спеціальністю, місяців; ПН — нормативна тривалість навчання з підвищення кваліфікації (виходячи з припущення щодо необхідності щорічного навчання тривалістю 0,5 місяця), місяців.

4. Коефіцієнт раціоналізаторської активності:

К_РА = РП / СП / 12,

де РП — число раціоналізаторських пропозицій та винаходів, генерованих співробітником протягом терміну роботи за спеціальністю; СП — тривалість роботи працівника за спеціальністю, місяців.

5. Коефіцієнт оперативності виконання робіт:

К_ОПР = М / Р,

де М — фактична кількість робіт, виконаних у встановлені строки; Р — число робіт, фактично виконаних за аналізований період.

На відміну від витратних методик, алгоритми результатної оцінки трудового потенціалу базуються на постулаті щодо корисності праці персоналу підприємства. Як правило, в якості ефекту роботи працівників підприємства приймають кількість чи вартість виготовленої продук­ції. Але при цьому виникають значні труднощі у визначенні конкретних результатів окремих категорій персоналу.

На наш погляд, надзвичайну практичну цінність мають більш об’єк­тивізовані підходи до оцінки — на основі моделі корисності. Перевагами даних методів є точність, простота та наочність оцінки. У закордонному менеджменті загальноприйнятим є використання коефіцієнтного методу на базі тестових оцінок (тести на загальний рівень інтелекту, професійну придатність тощо). Тому управлінський потенціал компанії повинен визначатися за формулою:

,

де n — кількість показників, що формують систему якісної оцінки ділових якостей менеджерів; K_і — оціночний коефіцієнт певного виду; K ефективності роботи — показник, що відображає величину додаткової доданої вартості, що отримує компанія від використання управлінців певної категорії, кваліфікації і т. ін., у грошовому вимірі.

Цей показник, в окремих випадках, може бути замінений часткою чистого приросту капіталу, отриманого за аналізований період, що припадає на одного менеджера:

Трудовий потенціал технологічного персоналу дорівнює:

,

К_О — поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності освітньо-професійної підготовки співробітників; К_{С / ПС} — поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності соціально-психологічного та культурного характеру в механізмі мотивації; К_Д — поправочний коефіцієнт, що враховує відмінності в практичному досвіді співробітників роботи на певній посаді в даній сфері бізнесу; I_P — індекс капіталізації прибутку; R_P — рентабельність продукції, роботи чи послуги.

ТЕМА 10. Оцінка вартості бізнесу

Відповідно до міжнародних стандартів, оцінка вартості бізнесу — це акт чи процес формування точки зору оцінювача та підрахунку вартості бізнесу, цілісного майнового комплексу або пов’язаних з ним прав. Визначення вартості окремих елементів бізнесу досліджувалося у попередніх розділах, що дозволило сформувати першооснову проведення системних оціночних робіт. Загалом, при визначенні вартості бізнесу використовуються детально описані вище три основні підходи — витратний, результатний (дохідний) та аналоговий (порівняльний).

Загальна модель оцінки вартості бізнесу

Виходячи з мети та характеру розрахунків, прийнято вирізняти внутрішню та зовнішню оцінку вартості бізнесу. Перша з них реалізує цільові орієнтири менеджменту підприємства (власників) шляхом обліку вартості усіх внутрішніх елементів виробничо-комерційної системи підприємства. Зовнішня оцінка передбачає врахування впливу зовнішніх (ринкових) чинників на вартість підприємства, виходячи з доступної широкому загалу господарської інформації.

Використання даного методу передбачає порівняння суми (вартості) майна підприємства (активів) та суми його зобов’язань (пасивів).

Алгоритмвизначення вартості бізнесу відповідно до даного методу включає такі етапи:

Етап 1. Визначення дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо активів підприємства (формування підсумкових вартісних показників шляхом агрегації первісних облікових даних, отриманих у ході інвентаризації об’єктів цілісного майнового комплексу).

Етап 2. Узгодження дати оцінки, збір, систематизація та гармонізація облікової звітності щодо пасивів підприємства (вартісна оцінка зобов’язань відповідно до прийнятих та законодавчо закріплених методів системи обліку).

Етап 3. Визначення вартості бізнесу як суми власного капіталу підприємства, що розраховується як різниця між обліковою вартістю майна підприємства та розміром його зобов’язань.

Особливістю даного методу оцінки є використання не облікових величин елементів виробничо-комерційної системи підприємства, а їх скоригованих вартостей. При цьому розрахунки проводяться за цінами останньої купівлі майна чи іншого обґрунтованого моменту часу. Визначення вартості бізнесу на основі методу регулювання балансу проводиться за такими етапами:

Етап 1. Визначення реальної вартості основних засобів підприємства, шляхом коригування їх балансової вартості залежно від їх відновної вартості на момент оцінки.

Етап 2. Оцінка вартості земельної ділянки у ринкових цінах, сформованих на момент оцінки, враховуючи витрати на її поліпшення та благоустрій.

Етап 3. Визначення реальної вартості виробничих запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції, переглядаючи бухгалтерські величини та переоцінюючи вартість понаднормативних чи влежаних запасів. Оцінка реальної вартості дебіторської заборгованості, враховуючи ймовірність та відсоток її погашення.

Етап 4. Визначення чистого залишку заборгованості підприємства шляхом коригування довгострокової, середньострокової та поточної кредиторської заборгованості на основі переоцінки вартості боргових фінансових пакетів.

Етап 5. Визначення вартості бізнесу шляхом зменшення скоригованої вартості майна підприємства на скориговану суму його зобов’язань.

Даний метод можна вважати ще однією модифікацією описаних вище витратних методик, але на відміну від методу регулювання балансу він передбачає визначення вартості заміщення об’єкта оцінки.

При цьому під вартістю заміщення слід розуміти мінімальну вартість аналогічного нового підприємства, ідентичного з оцінюваним за функціональними, експлуатаційними чи конструктивними параметрами, але створеного відповідно до сучасних цін та нових якісних вимог.

Даний метод використовується за умови ліквідації суб’єкта господарювання, або коли грошові потоки від його операційної діяльності несуттєві (чи взагалі набувають негативного значення); при фінансуванні підприємства-боржника; при фінансуванні проектів реструктуризації чи санації тощо. Він базується на визначенні суми коштів, які можуть бути отримані за умови ліквідації (продажу) підприємства (при роздільному продажу його активів) на конкретну дату. Вважається, що ліквідаційна вартість підприємства як цілісного майнового комплексу менша, ніж при роздільному розпродажу його активів.

Виокремлюють такі види ліквідаційної вартості підприємства (бізнесу): упорядковану, примусову та кінцеву. Основне завдання оцінювача — визначення та обґрунтування виду і специфіки ліквідаційної вартості. Під упорядкованою ліквідаційною вартістю розуміють суму коштів, що може бути отримана при «розумному» розпродажу активів, тобто протягом не більше двох років зі спробою встановлення максимальної ціни. На відміну від упорядкованої, примусова ліквідаційна вартість формується за умови максимально швидкого проведення комерційних угод щодо купівлі-продажу активів підприємства, незалежно від того чи вигідно це у поточному періоді. Кінцева ліквідаційна вартість суттєво відрізняється від двох наведених вище видів і характеризує суму витрат власника (інвестора) на знищення, ліквідацію активів підприємства на місці. Як правило, вона має негативне значення, оскільки оцінює додаткові витрати на фізичне знищення об’єкта.

Оцінка вартості бізнесу згідно з даним методом проводиться за таким алгоритмом:

Етап 1. Розробка календарного графіка ліквідації кожного виду активів підприємства з метою максимізації капітальних прибутків (при вирахуванні всіх зобов’язань підприємства).

Етап 2. Визначення поточної вартості активів, ураховуючи витрати на їх ліквідацію. Розрахунок проводиться одночасно з перевіркою балансових показників шляхом інвентаризації майна на дату оцінки.

Етап 3. Коригування поточної вартості активів, ураховуючи обов’язкові платежі та державні збори (податки). Отримана таким чином вартість активів дисконтується на відповідну дату оцінки.

Етап 4. Визначення вартості зобов’язань (боргів) підприємства та її приведення на дату оцінки.

Етап 5. Вирахування з поточної вартості активів підприємства суми витрат на ліквідацію об’єкта та приведеної вартості його боргів, а потім формування ліквідаційної вартості.

Розрахунок вартості бізнесу методом чистих активів включає кілька етапів:

Етап 1. Оцінка нерухомості підприємства за обґрунтованою ринковою вартістю.

Етап 2. Визначення обґрунтованої ринкової вартості машин та обладнання. Розрахунки можуть проводитися у розрізі окремо взятих машин, пристроїв, силових установок чи іншого обладнання; технологічно, функціонально чи експлуатаційно однорідних груп машин, умовно незалежних одна від одної; цілісних виробничо-технологічних систем чи комплексів.

Етап 3. Ідентифікація та оцінка ринкової вартості нематеріальних активів підприємства включає: експертизу об’єктів інтелектуальної власності, охоронних документів і прав на нематеріальні активи; застосування спеціальних методів оцінки нематеріальних активів; формування сукупної вартості нематеріальних активів.

Етап 4. Визначення ринкової вартості короткострокових і довгострокових вкладень передбачає розрахунок поточної вартості облігацій (з плаваючим купоном, з купоном постійних виплат чи безстрокових облігацій); оцінку пакета простих і привілейованих акцій (модель постійного росту, модель двостадійного росту тощо).

Етап 5. Визначення поточної вартості товарно-матеріальних запасів, ураховуючи прийняту практику обліку (LIFO, FIFO).

Етап 6. Ринкова оцінка дебіторської заборгованості залежно від імовірності її погашення, виокремлюючи безнадійну, перспективну та гарантовану.

Етап 7. Оцінка витрат і доходів майбутніх періодів за умови існування реальної можливості отримання кінцевого позитивного фінансового результату.

Етап 8. Приведення зобов’язань підприємства до поточної вартості.

Етап 9. Визначення вартості власного капіталу (як вартісної оцінки бізнесу) шляхом вирахування з обґрунтованої ринкової вартості активів поточної вартості усіх зобов’язань.

Розрахунок вартості бізнесу за методикою накопичення активів розпочинається з загального опису підприємства, що включає історію створення, форму власності, опис основного та супровідних видів діяльності, уставного фонду, цілісного майнового комплексу тощо. На цій основі проводяться вибір, оцінка та гармонізація джерел інформації, які можна підрозділити на джерела загальних і спеціальних даних. Наступним кроком є економічний огляд сфери бізнесу (галузі промисловості), дослідження загальнодержавних ринків кінцевої продукції, сировини і матеріалів; визначення залежних чи причинних сфер бізнесу, ділова активність у яких справляє істотний вплив на об’єкт оцінки. Потім проводиться аналіз локальних характеристик бізнесу, що включає моніторинг місцевих (регіональних) ринків, перевірку портфеля замовлень та договорів постачання чи обслуговування, сформованих на підприємстві, тощо; а на цій основі — аналіз фінансово-економічного стану підприємства за допомогою традиційних абсолютних показників і коефіцієнтів на їхній основі. Особлива увага приділяється вивченню систем взаємозалежних показників, що дозволяють створити комплексну картину минулого та поточного стану підприємства. Наприкінці проводиться дослідження найістотніших факторів впливу на вартість бізнесу залежно від рівня можливості управління ними, описуються активи (майно) підприємства, що передбачає створення переліку видів майна та наявних майнових та суміжних прав щодо їхнього використання. А потім визначають вартість бізнесу та формують звіт про оцінку.

Даний метод використовується в якості експрес-діагностики ринкової вартості бізнесу та передбачає виявлення джерел і розмірів чистого доходу, визначення ставки капіталізації, оцінку вартості бізнесу. Коефіцієнт капіталізації може бути визначений такими методами: кумулятивним методом; методом ринку капіталу; за фінансовими показниками схожих підприємств (аналогічного бізнесу); на основі ринкових мультиплікаторів; на базі середньозважених витрат на залучення та використання капіталу; методом внутрішньої ставки дохідності.

Розрахунки за методом прямої капіталізації передбачають:

Аналіз фінансової звітності, її нормалізація та трансформація в міру необхідності. Бажано використовувати звітність хоча б за останні три роки функціонування бізнесу, особливо звертаючи увагу на суми чистої дебіторської заборгованості, товарно-матеріальних запасів, нараховану амортизацію, кредиторську заборгованість тощо.

Оцінка величини прибутку (чистого прибутку, неоподатковуваного прибутку чи грошового потоку), що підлягає капіталізації. Даний етап фактично зводиться до визначення періоду, чисті фінансові результати діяльності за який підлягають капіталізації: прибуток останнього року, прибуток першого року, середній розмір прибутку за аналізований період.

Визначення адекватної ставки капіталізації, як правило, шляхом вирахування зі ставки дисконтування очікуваних середньорічних темпів зростання прибутків (грошового потоку).

Визначення попередньої величини вартості бізнесу на базі наведеної вище формули, а також внесення поправок у розрахункову величину, залежно від наявності нефункціонуючих активів на балансі підприємства, недостачу ліквідності, рівень контролю за майном тощо.

Даний метод базується на постулаті, що потенційний інвестор платить не за набір засобів праці, команду працівників, сукупність прав на інтелектуальну власність і т. ін., а за кінцевий потік коштів (капіталу). Такий метод оцінки не використовується за умови систематичної збитковості діяльності підприємства, а також при оцінці нових видів бізнесу (підприємства).

Основні етапи оцінки вартості бізнесу методом дисконтування грошових потоків:

Етап 1. Моніторинг сфери бізнесу, визначення її специфіки та оцін­ка рівня системного ризику.

Етап 2. Обґрунтування моделі формування грошового потоку бізнесу. Прийнято виокремлювати дві моделі формування грошових потоків: для власного капіталу та для сукупного інвестованого капіталу.

Етап 3. Визначення періоду оцінки. Як правило, в якості періоду оцінки бізнесу береться термін, за який стабілізуються грошові потоки, генеровані ним.

Ета

Читайте також:

1. D) оснащення виробництва обладнанням, пристроями, інструментом, засобами контролю.
2. D-петля, що складається з 8–12 залишків, декілька з яких – дигідроуридинові.
3. I. При підготовці до переговорів визначите склад делегації і її керівника.
4. II. Анатомічний склад лімфатичної системи
5. II. Вимоги до складання паспорта бюджетної програми
6. II. За зміною ступенів окиснення елементів, які входять до складу реагуючих речовин
7. III. Вимоги до учасників, складу груп і керівників туристських подорожей
8. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
9. Абонентське обладнання для відеоконференц-зв'язку
10. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
11. Автокореляція залишків – це залежність між послідовними значеннями стохастичної складової моделі.
12. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави