Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 7 страница

Збройна боротьба між вірними гетьманові козаками (головним чином правобережними), їх союзниками – татарами з одного боку і лівобережними повстанцями – з другого, коштувала Україні не менше 50 тис. убитих й забраних в ясир, спустошення Полтавщини, зародження прямого протистояння між Ліво- і Правобережжям, загострення громадянської війни.

Подіями осені 1657 – літа 1658 рр. в Україні розпочалася Руїна – період міжусобної боротьби старшинських угрупувань за владу, громадянської війни, гострої кризи і руйнації Української держави,що тривав до 80-х років і закінчився окупацією її території сусідніми державами, занепадом економіки, величезними матеріальними і людськими втратами.

Причинами Руїни стали:

1. Внутрішня слабкість молодої держави, загострення в ній суспільних протиріч, конфлікт між старшинсько-шляхетською елітою і народними масами. Основним питанням боротьби була дилема: стане Україна державою з новою, козацькою моделлю суспільно-економічних відносин, чи повністю відновляться феодальні порядки і старшина займе місце шляхти.

2. Слабкість державної ідеї, відсутність у національної еліти чіткої програми боротьби за незалежну соборну Україну.

3. Протиборство старшинських угруповань, що мали різну зовнішньополітичну орієнтацію. Пряме втручання в українські справи Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства.

4. Воєнний устрій Української держави, який сприяв швидкому переходу конфліктів у збройну боротьбу.

5. Відсутність авторитетного лідера, який би міг, як Б.Хмельницький, утримувати суперечності від їх переходу до крайнього стану, згуртувати і мобілізувати народ навколо державної ідеї.

У вересні в таборі І.Виговського під Гадячем відбувся завершальний етап українсько-польських переговорів. Частина старшини виступила проти розриву союзу з Москвою, інша наполягала на угоді з Польщею. В результаті гострої боротьби остання таки була укладена. Гадяцький договір передбачав, що Козацька Україна ввійде до складу Речі Посполитої як Князівство Руське – третя частина федерації із своїм гетьманом, урядом, скарбом, військом (30 тис. реєстровців), але без права на міжнародну діяльність. Лише козакам підтверджувалися права і вольності, по 100 старшин з кожного полку могли отримати шляхетство. Гарантувалися права православної церкви та усунення перешкод у розвитку освіти і культури. Польська шляхта мала повернутися до своїх маєтків, передбачалося відновлення дореволюційної системи соціально-економічних відносин.

Таким чином, Гадяцька угода істотно змінювала політичний лад і соціально-економічну основу української держави, засвідчувала відмову від її єдності й незалежності. Вона не тільки не могла припинити Руїну, а й посилювала її. Разом з тим, Гадяцький договір означав юридичний розрив союзу з Московською державою і викликав українсько-московську війну.

Незважаючи на гучну перемогу І.Виговського над російськими військами в липні 1658 р. під Конотопом (загинула майже вся російська армія – близько 30 тис. чол.), гетьман не зміг довести війну до переможного кінця. Присутність у його війську поляків і татар, репресії щодо непокірного населення (переселення на Правобережжя, віддання у ясир) викликали на Лівобережжі прагнення шукати захисту у Росії; підписання Гадяцької угоди відвернуло від гетьмана правобережну козацьку старшину. Вірність Переяславському договору 1654 р. підтвердили більшість полків обох боків Дніпра. У вересні 1659 р. І.Виговський змушений був скласти клейноди і шукати захисту у поляків.

Юрій Хмельницький, до якого знову перейшла гетьманська булава (1659-1663), щиро прагнув не допустити розколу держави, вибороти для неї незалежність. Але він мав надто мало досвіду, волі і впливу на козацьку старшину, щоб досягти мети за умов громадянської війни і перебування на території України московського і польського військ.

В жовтні 1659 р. Москва нав’язала Україні новий Переяславський договір, за яким гетьман втрачав право призначати й карати полковників, без дозволу царя виступати у воєнний похід; московські воєводи і гарнізони вводилися до ключових фортець; Україна втрачала право міжнародних відносин. Договір зводив статус України до обмеженої автономії в складі Росії. Він певною мірою відбивав промосковські настрої лівобережної старшини і поглиблював розкол козацької еліти. Розчарування політикою Москви і невдачі у війні з поляками посилили розгубленість і хитання молодого гетьмана.

В умовах, коли українсько-московське військо не могло вирватись з польського оточення в районі Слободищ-Чуднова, під тиском правобережної старшини Ю.Хмельницький уклав з Польщею договір на умовах Гадяцького (без статті про Руське князівство). Угода викликала рішучий протест лівобережного козацтва, яке почало відмовлятись визнавати владу Ю.Хмельницького. З весни 1661 р. розпочалася відверта боротьба за гетьманство на Лівобережжі.

Масове обурення селянства й незаможного козацтва погіршенням свого становища, воєнною розрухою використав у власних політичних цілях І.Брюховецький. Заграючи з “ черню святою”, він спочатку домігся обрання себе запорозьким гетьманом, а в кінці червня 1662 р. його було обрано гетьманом Лівобережжя.

В січні 1663 р. старшинська рада на Правобережжі нарешті прийняла відставку, якої вже давно домагався Ю.Хмельницький, і обрала гетьманом П. Тетерю.

Так – поділом на два гетьманства – закінчилась в Україні громадянська війна 1658-1663 рр. Її результати засвідчили висунення в політичному житті на перший план не загальнонаціональних, а регіональних та соціально-станових інтересів. Розкол Української держави не тільки ослабив її, а й створив нову причину міжусобної боротьби та сприяв планам Польщі та Москви поділити Україну між собою.

Восени 1663 р. Польща, підтримана правобережним гетьманом, почала воєнні дії проти Москви на території Лівобережної України. Але повстання в тилу змусило короля Яна Казиміра припинити похід і повернути частину армії на Правобережжя. Тут в лютому 1664 р. на боротьбу піднялося близько 30 тис. жителів Київщини на чолі з Д.Сулимою та С.Височаном. Набираючи сили, повстання охопило всю Брацлавщину, чому сприяла поява запорожців І.Сірка, і з квітня перекинулася на Полісся.

На придушення повстання польський воєвода С.Чарнецький кинув значні сили, вдався до масового знищення населення, в Суботові навіть наказав викинути з домовини прах Б.Хмельницького. Ламаючи героїчний опір ( тільки під оточеними С.Чарнецьким Ставищами ворог втратив кілька тисяч жовнірів), поляки до кінця 1664 р. придушили основні вогнища повстання. Правобережжя лежало в згарищах і руїнах; загинуло не менше 100 тис. українців, десятки тисяч було взято в ясир союзниками поляків татарами.

Однак з лютого 1665 р. повстання проти Польщі і угодовства П.Тетері розгорнулося знову. Прихопивши військовий скарб та клейноди, гетьман втік до Польщі. І.Брюховецький спробував було підпорядкувати Правобережжя собі, але при звістці про наближення татарської орди відступив.

Москва не надала суттєвої допомоги спливаючому кров’ю Правобережжю, хоча з початку 1664 р. мала для цього всі можливості. Замість того І.Брюховецькому було нав’язано новий договір, що засвідчив курс на поглинання козацької автономії. “Московські статті” 1665 р. передбачали перебування російських гарнізонів у всіх великих містах, передачу воєводам збору податків та права втручання в справи місцевої адміністрації, вибори гетьмана лише за присутності царського представника, заборону зовнішньополітичної діяльності.

Загальне незадоволення не тільки суспільних низів, а й козацької старшини викликав початий московськими чиновниками перепис населення і збір податків до російської казни. Тільки з допомогою стрільців лівобережному гетьманові вдалося влітку 1666 р. придушити селянсько-козацькі виступи в Миргородському, Лубенському, Переяславському та Ніжинському полках.

Політику інкорпорації України на міжнародному рівні закріпив московсько-польський договір про перемир’я, укладений в Андрусові в січні 1667 р. Згідно цієї угоди Росія залишала за собою Лівобережжя, Сіверщину і на 2 роки – Київ, Польща – Правобережну Україну і Білорусію, Запорожжя мало перебувати під владою обох держав. Тим самим різко ускладнювалася боротьба за об’єднання всіх українськиї етнічних земель в єдинній державі. Андрусівський договір засвідчив остаточний крах надій на захист української державності з допомогою Польщі чи Москви і знаменував собою завершення другого періоду Української революції.

Підсумки його були драматичними. Тривала війна спричинила спустошення українських земель, знедоленість та анархічні прагнення вирваних з усталеного господарського життя суспільних низів. Разом із намаганнями старшинської верхівки поновити стару феодальну систему суспільно-економічних відносин це втягло Україну у вир соціальних конфліктів та громадянської війни. Значна частина заможного козацтва та старшини відійшла від активної політичної боротьби. Національна еліта виявилася неспроможною згуртувати суспільство, практично відмовилася від ідеї незалежної соборної держави і повернулася до автономізму, орієнтованого на Польшу чи Москву. Територіальний розкол України поглибив кризу та деморалізацію суспільства. Домінування регіональних інтересів над загальнодержавними, пряме втручання в українські справи сусідніх держав обумовили поділ України на два гетьманства. Його юридичне закріплення Андрусівським договором різко ускладнювало боротьбу за об’єднання всіх українських земель.

3 лютого розпочався третій, останній період національно-визвольної боротьби, основним змістом якого була відчайдушна спроба патріотичних сил, перш за все П.Дорошенка і його уряду, відновити цілісність, соборність і незалежність козацької української держави та поразка цих зусиль.

Молодий чигиринський козак Петро Дорошенко був серед оточення Б.Хмельницького при його втечі на Січ в грудні 1647 р. Введений в ранг черкаського полковника Ю.Хмельницьким розумний, реалістичний політик і палкий патріот України 40-річний П.Дорошенко на початок 1667 р. вже півтора року був гетьманом на Правобережжі і встиг переконатися у неможливості довіряти польському уряду. Андрусівський договір підтвердив найгірші підозри і щодо Московії.

Основою політичного курсу Дорошенка, націленого на досягнення єдності і незалежності України, стало прагнення об’єднати українське суспільство, підняти його патріотичну державницьку свідомість та пошук нових завнішньополітичних союзів.

Закликавши до зброї все українське населення , аби не допустити польського наступу на контрольовані козаками землі Правобережжя, далі П.Дорошенко звернувся до всього козацтва з пропозицією зібрати чорну раду і обрати єдиного гетьмана для всієї України. При цьому правобережний гетьман засвідчив готовність скласти булаву і визнати того, хто буде обраним. Через протидію І.Брюховецького й лівобережної старшини ідея П.Дорошенка не була реалізована, але додала йому авторитету серед рядового козацтва.

Важливого значення для розвитку патріотичного піднесення в Україні мав набути здійснюваний разом з татарами восени 1667 р. похід в Західну Україну. Завдяки точному розрахунку Дорошенка обложена в Підгайцях армія польського короля була приречена на поразку. Тому справжнім ударом в спину для гетьмана став похід запорожців на чолі з І.Сірком (тоді харківським полковником) та кошовим І.Рогом в Крим. Дізнавшись про спустошення, вчинені козаками, хан Крим-Гірей пішов на переговори з поляками. Дорошенку нічого не залишилося як визнати підданство королю.

Скориставшись антимосковським повстанням, що звільнило більшу частину Лівобережжя від російських залог, П.Дорошенко в червні 1668 р. почав похід на лівий берег Дніпра. Міста і села без опору піддвалися під його владу, повсталі вбили І.Брюховецького. Козацька рада під Опішнею проголосила П.Дорошенка гетьманом возз’єднаної України. Московські війська було відкинуто аж до Путивля; всі стани українського суспільства підтримали гетьмана. Ніколи з часів Б.Хмельницького не було серед українців такої єдності.

Однак тріумф обернувся драмою. Возз’єднана Україна опинилася віч-на-віч із Польщею і Московщиною, кожна з яких не бажала втрачати “свою” частину. Крим підтримав висунутого Запорожжям претендента на гетьманство П.Суховія. Дізнавшись про вторгнення поляків на Брацлавщину, Дорошенко залишив на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, а сам поспішив до Чигирина.

На Лівобережжі почався наступ російських військ, підтриманий частиною старшини та духовенства. Не маючи допомоги від гетьмана і зважаючи на обіцянки Москви переглянути політику щодо України, Д.Многогрішний припинив опір. У грудні 1668 р. старшинська рада обрала його гетьманом Лівобережної України, а підписані наступного року Глухівські статті в основному підтвердили положення Березневих статей Б.Хмельницького.

Разом з нечисленними соратниками Д.Многогрішний послідовно відстоював автономію України в складі Московської держави, часто діючи всупереч офіційній політиці російського уряду.

Тим часом П.Дорошенко, намагаючись отримати допомогу в боротьбі проти Польщі і Росії, спробував реалізувати висунуту свого часу Б.Хмельницьким ідею турецького протекторату. Генеральна військова рада, що відбулася у березні 1669 р. в Корсуні, схвалила прийняття турецької протекції.

У внутрішній політиці П.Дорошенко послідовно проводив курс на зміцнення гетьманської влади, надання їй спадкового характеру; здійснював заходи на підтримку нового козацького типу господарства і обмеження феодальних відносин; намагався стабілізувати суспільство, не допускаючи ні анархії низів, ні сваволі старшини, прагнув ( не без взаємності) до порозуміння з лівобережним гетьманом Д.Многогрішним; підтримував зусилля київського митрополита, свого соратника і друга Й.Тукальського до незалежності української церкви.

Усвідомлюючи небезпеку, яку становила для польського панування на Україні така політика П.Дорошенка, Варшава почала воєнні дії на Брацлавщині, обіцянками й підкупом розколола козацтво і домоглася обрання гетьманом Правобережжя свого ставленика Михайла Ханенка (1671-1674). Ультиматум протектора П.Дорошенка - турецького султана відмовитися від претензій на Україну шляхтою і королем було проігноровано.

В травні 1672 р. Туреччина розпочала війну з Польщею. До осені турецькі й українські війська оволоділи Поділлям, Волинню, Галичиною і змусили польського короля до переговорів. За Бучацьким мирним договором Подільське воєводство передавалося Туреччині. Польща визнавала Українську державу в межах Брацлавщини й Київщини, виводила звідти війська.

Зміною політичної ситуації поспішили скористатися російський уряд і новообраний лівобережний гетьман І.Самойлович : тепер, не ризкуючи миром з Польщею, можна було змагатися за повернення казацького Правобережжя під протекцію Москви. На початку 1674 р. російська армія Г.Ромодановського та лівобережні козаки почали наступ. Десять правобережних полків відступилися від Дорошенка, який з нечисленними вірними військами засів у Чигирині. На Переяславській раді 27 березня Самойловича було проголошено гетьманом “обох сторін Дніпра”.

З появою турецької армії на Брацлавщині влітку 1674 р. Г.Ромодановський та І.Самойлович з військами втекли на Лівобережжя, залишивши населення правого берега на поталу ворогові. Дорошенко, який неодноразово попереджав Москву про авантюрність її дій та їх наслідки для мирного населення, запобігти жорстокостям і грабункам турків не зміг і втратив залишки свого політичного впливу. Його стали покидати раніше віддані війська, родичі, друзі. Для виснажених і обездолених багаторічними війнами людей національно – державницькі ідеї П.Дорошенка втрачали сенс, бо вимагали жертв, яких вони вже просто не могли принести.

У вересні 1676 р. під стінами своєї столиці Чигирина П.Дорошенко склав зброю перед московськими та лівобережними козацькими військами і присягнув на вірність Росії.

Падіння гетьманства П.Дорошенка означало ліквідацію українських державних інституцій на Правобережжі. Перестала існувати єдина державна структура – гетьманат, що зберігалася в Україні протягом другої половини 60-х – першої половини 70-х рр. попри територіальне розчленування і наявність кількох центрів влади (Правобережжя і Лівобережжя) і одна лише могла забезпечити розвиток і захист завоювань Української революції. Руйнування гетьманату стало її політичним завершенням.

Таким чином, національна революція зазнала поразки : не вдалося ні створити єдину самостійну державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність Козацької України. Основними причинами поразки, як вони визначаються в сучасних наукових дослідженнях проблеми, були:

- зрада національним інтересам з боку панівного магнатсько-шляхетського стану українського суспільства, більшість якого на боці Польщі боролася проти власного народу;

- незавершеність становлення та слабкість державницької свідомості нової, козацько-старшинської національної еліти, відсутність у неї політичного досвіду;

- перебування в зародковому стані на початок революції національної державної ідеї, що обумовило політику козацького автономізму, втрату Західної України і стратегічної ініціативи в 1648 р., породило проблему соборності Української держави;

- ліквідація встановленого Б.Хмельницьким спадкового гетьманату, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, які призвели до слабкості центральної влади, міжусобної боротьби і сваволі старшинських угруповань;

- допущені після смерті Б.Хмельницького прорахунки у внутрішній політиці гетьманів, що провокували соціальні конфлікти і громадянську війну;

- агресія з боку сусідних держав, які прагнули не допустити самостійності, соборності і незалежності України.

В боротьбі за визволення народ поніс величезні втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень – до 70 % населення, а на Правобережжі було втрачено 85-90% жителів . Ледь не повні три десятиліття війни вщент розорили господарство краю, були зруйновані майже всі міста.

Однак жертви не були даремними. Революція привела до створення національної держави, частина якої в формі автономії існувала близько 100 років у складі Росії; сприяла розвиткові національної свідомості українців і формуванню їх державної ідеї, що в наступних поколіннях відродилася боротьбою за визволення і незалежність. Як відзначав М.С.Грушевський , - “В останнім рахунку, в перспективах, велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійне. Дало їм почути себе людьми – не простими, а повновартісними. Оживило в їх душах невмирущий потяг до відродження свого людського стану не на коротку хвилю, а навіки. Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життя”.

Література для подальшого вивчення теми:

Д ж е р е л а

Величко С. Л. Літопис. Т. 1-2. – К., 1991.

Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3-х т. – М., 1953.

Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). – К., 1961.

Історія України в прозових творах та документах:

6. Коли земля стогнала “Друга половина ХУІ – перша половина ХУІІ ст. – К., 1995.

7. Руїна. Друга половина ХУІІ ст. – К., 1996.

Літопис Самовидця. – К., 1971.

Апанович О.М. Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників // Укр.іст.журн. – 1995. № 4.

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. – К., 1994.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996.

Горобець В.М. Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика // Укр.іст.журн. – 1995. - № 4.

Історія України. – К., 1997.

Історія України в особах: ІХ-ХУІІІ ст. – К., 1993.

Кучма Л.Д. Доповідь на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького // Укр.іст.журн. – 1996. - № 4.

Лисяк-Рудницький І. Переяслав: історія і міф // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе Т.1. – К., 1994.

Смолій В.А. Українська козацька держава //Укр.іст.журн. –1991. - № 4.

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. – К., 1993, 1995.

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // Укр.іст.журн. – 1998. - №№ 1-3.

Степанков В.С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654).– Львів, 1991.

Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХУІІ ст. Причини і початок Руїни. – К., 1998.

Яковлів А. Українсько-московські договори в ХУІІ-ХУІІІ віках // Укр.іст.журн. – 1993. - № 4-6; № 7-8. 1994. - № 2-3.

Лекція 15. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ

ТА ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ У СЕРЕДИНІ

50-х – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ.

Соціально-економічний розвиток України у зазначений період відбувався в складних умовах. З одного боку – це роки подальшого розвитку, пошуку шляхів руйнування командно-адміністративної системи управління, лібералізації і демократизації радянського суспільства, з другого боку – посилення негативних тенденцій в суспільно-політичному, економічному і духовному житті СРСР і УРСР, що поступово призвели до застою в усіх сферах життедіяльності країни.

Висвітленню причин, сутності і наслідків цих процесів присвячена ця лекція, яка буде викладена за слідуючим планом:

1.Україна в політичній системі СРСР.

2.Соціально-економічний розвиток СРСР та УРСР.

3.Розвиток освіти, науки і культури.

1. Україна в політичній системі СРСР. В середині 50-х – першій половині 80-х років Україна залишалась складовою частиною Радянського Союзу, тому і процеси її суспільно-політичного розвитку в цілому співпадали з аналогічними загальносоюзними процесами.

Після смерті Й.В. Сталіна (березень 1953 року) і ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) в країні склалися певні передумови для лібералізації всього суспільства. На з’їзді з доповіддю “Про культ особи та його наслідки” виступив перший секретар ЦК КПРС М.С.Хрущов. Він піддав нищівній критиці злочини, зловживання владою, порушення законності, які мали місце в СРСР і УРСР у 30-ті – на початку 50-х років і були пов’язані з культом особи Й.Сталіна. Після з’їзду, в червні 1956 р. була прийнята постанова ЦК КПРС “Про подолання культу особи та його наслідків”.

В доповіді М.Хрущова і вказаній постанові ЦК КПРС були названі причини, що обумовили культ особи Й. Сталіна у 20-ті – 30-ті роки, а саме: складність міжнародної обстановки, загроза нападу на СРСР капіталістичних держав; відсталість СРСР, який мав багатоукладну економіку та значну частку населення, що була носієм психології “вождизму”; боротьба в партійному і державному керівництві за вплив у партії і державі; орієнтація на “залізну дисципліну”, жорстку централізацію управління державою; помилкова теза Й.Сталіна про те, що по мірі соціалістичного будівництва в країні буде загострюватися класова боротьба.

На жаль, гостра критика культу особи не торкалася суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Але незважаючи на ці недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації. Крок, який робив більш стійким процес лібералізації суспільного життя і реальною перспективу його демократизації.

Ці процеси в суспільно-політичному розвитку СРСР і УРСР домінували в перше десятиріччя після смерті Й.В.Сталіна і були пов’язані насамперед з ім’ям М.С.Хрущова, який з вересня 1953 р. по жовтень 1964 р. займав посаду першого секретаря ЦК КПРС. Компартію України з червня 1953 р. по грудень 1957 р. очолював О.Кириченко. Він став першим українцем, який був обраний на посаду першого секретаря ЦК КПУ. З того часу на цю посаду призначалися тільки українці: М.Підгорний (грудень 1957 р. – липень 1963 р.), П.Шелест (липень 1963 р. – травень 1972 р.), В.Щербицький (травень 1972 р. – вересень 1989 р.).

Період керівництва державою М.С.Хрущовим увійшов у вітчизняну історію під назвою “хрущовської відлиги”. Вже у вересні 1953 р. за рішенням Президії Верховної Ради СРСР були ліквідовані “Особое совещание” при МВС СРСР та інші позасудові органи (“трійки”, “п’ятірки” і т.д.), які здійснювали розправу над людьми без суду і слідства. Була значно скорочена кількість концтаборів, розпочата реабілітація невинно засуджених та репресованних громадян.

Уже початковий період десталінізації привів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русіфікації. У 1957 році було розширено юридичну компетенцію УРСР: вона, як і інші республіки, отримала право вирішувати питання областного, адміністративно-територіального поділу, приймати громадський, карний та інші кодекси. На кінець 50-х рр. органами КДБ і прокуратури республіки були переглянуті справи майже 5,5 млн.чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку знято, тобто реабілітовано 58% справ. Разом з іншими до 1957 р. було звільнено 65534 оунівців і “бандпосібників”, яким пощастило вижити. Також були реабілітовані відомі українські письменники В.Єлан-Блакитний, В.Чумак, І.Микитенко, партійно-державні діячи С. Косіор, П. Постишев, В. Чубарь та інші.

В період “хрущовської відлиги”, здійснювалися заходи по демократизації діяльності КПРС і Компартії України. Було відновлено регулярне скликання партійних з’їздів і пленумів ЦК, запроваджено обговорення партійних і державних документів у пресі, на зборах трудових колективів; робились спроби звільнення партійних організацій від керівництва господарством; вирішено було оновлювати на одну чверть склад ЦК КПРС і його президії на кожному черговому з’їзді КПРС; членам керівних партійних органів було заборонено входити до їх складу більше трьох разів підряд.

Водночас помітно розширились права профспілок. Їм було надано право участі в підготовці проектів виробничих планів; контролю за виконанням керівниками підприємств трудового законодавства; приймати участь у вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва та інш.

Але процес демократізації радянського суспільства відбувався з великими труднощами. Йому протистояла інша, конcервативна тенденція, прибічники якої відстоювали адміністративно-командні методи керівництва суспільством. Консервативні елементи, в т.ч. у вищих ешелонах партійно-державного керівництва (В. Молотов, Л.Каганович, Г. Маленков) виступили проти найбільш важливих теоретичних і політичних положень ХХ з’їзду КПРС та заходів по ліквідації наслідків культу особи Й.Сталіна. На червневому 1957 р. Пленумі ЦК КПРС діяльність членів цієї групи була засуджена і вони отримали партійні стягнення. Але здійснення політичних і економічних реформ в державі і надалі йшло досить повільно і непослідовно. Більше того, були допущені помилки в теоретичних питаннях щодо перспектив соціалістичного будівництва в СРСР. Так, ХХІ з’їзд КПРС, що відбувся в січні-лютому 1959 р., зробив висновок про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР. З точки зору міжнародного становища цей висновок базувався на тому, що була утворена світова система соціалізму, а з точки зору внутрішнього розвитку країни – що був досягнутий необхідний рівень розвитку радянського суспільства, зміцніли позиції соціалізму в усіх сферах життя – політичній, економічній, соціальній та духовній. Було проголошено, що СРСР вступив в період розгорнутого будівництва комуністичного суспільства. У 1961 р. на ХХІІ з’їзду КПРС була прийнята Програма будівництва комунізму, яку передбачалося здійснити протягом 20 років (1961-1980 рр.). Як показало життя, ці теоретичні висновки були відірвані від реальності, базувалися на перебільшенні досягнень соціалістичного будівництва в СРСР і не витримали перевірки часом.

Досить повільно відбувався процес демократизації і самої КПРС. Партійні органи продовжували підміняти Ради, господарські і громадські організації, використовуючи в своій діяльності, як і раніше, командні методи керівництва. У 1962 р. усі партійні організації, в т.ч. в Україні, були розділені на промислові та сільські (обкоми, крайкоми, райкоми), що повинно було сприяти наближенню партійного керівництва до людей і виробництва, але цього не сталося.

Порушення принципу колективності в партійній роботі мали місце в діяльності не тільки місцевого керівництва, але і самого М.С.Хрущова. Він сам намагався вирішувати нові завдання старими, адміністративно-командними методами, особливо після того, як в березні 1958 р. став ще й головою Ради Міністрів СРСР.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 5 страница	\|	Після того як 22 липня 1942 року радянськими військами було залишене місто Свердловськ Ворошиловградської області закінчилися оборонні бої на території України. 9 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.