Теорія і практика сучасних переходів до демократії.«Якість» демократії в сучасному світі.

Важливим здобутком третьої хвилі демократизації є її теоретичне узагальнення, що втілилось у концепцію демократичного переходу (transition to democracy),яка пояснює умови, стадії та дає класифікацію типів трансформації сучасних недемократичних режимів у напрямі до демократії. Вона є інструментом порівняльного вивчення проблем і перспектив розвитку суспільств, що демократизуються, до яких належить і Україна.

Дослідники-транзитологи виділяють фазовий характер демократизації.

Фаза лібералізації розпочинається кризою легитимности авторитарного або тоталітарного режиму та кризою ідентичності всередині правлячих еліт, яка зазвичай закінчується їх розколом. Поява підтримуваною народом опозиційної еліти супроводжується послабленням цензури і встановленням свободи слова.

В фазі демократизаціі з’являються такі демократичні інститути, як політичні партії та виборча система. Їх інституціоналізація супроводжується висуванням на владні позиції реформаторських еліт. Головна передумова успішності цієї фази демократичного переходу – здатність старої і нової еліти досягнути компромісу стосовно оцінок минулого країни, головних цілей і завдань подальшої трансформації суспільства, правил «політичної гри» і взаємодії на конкретному етапі.

Політичний розвиток різних країн свідчить про те, що дуже часто ліберализація й демократизація проходили незалежно один від одного або їх здійснення відбувалось не однаково успішно. В залежності від співвідношення та інтенсивності процесів лібералізації та демократизації, режими, що виникали в перехідних суспільствах, можуть набувати різних перехідних форм:

- автократія, за якої процеси ліберализації і демократизації відбуваються дуже повільно;

- ліберальный авторитаризм, коли лібералізація відбувається без демократизації;

- плебісцитарна демократія, за якої процес демократизації не супроводжується достатнім рівнем лібералізации;

- народна демократія – лібералізація має низкий рівень (як і за плебісцитарної демократії), але рівень демократизації значно вищий;

- обмеженої політичної демократії, що має достатньо високі шанси трансформації у напрямі як поліархії, так і соціальної демократії, народної демократії тощо.

Кінцевим результатом проходження цих двох фаз є консолідована демократія – стабілізація та посилення демократичного режиму. Це процес перетворення випадкових домовленостей, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, переходять в стійкі норми відношень суперництва і співробітництва між ними. Консолідований демократичний режим гарантує громадянам чесну і прогнозовану боротьбу за позиції у владних структурах. Показником такого стану є наявність згоди стосовно політичних процедур: виборів президента, парламенту, зміни уряду, прийняття політичних і управлінських рішень; приход до влади уряду в результаті вільного волевиявлення народу і т.д.

Однією з найпоширеніших концепцій сучасної демократії, яка дає змогу визначати розвиненість демократичного ладу в різних країнах, є концепція поліархії. За словами її автора, американського політолога Р. Даля, її мета – акцентувати увагу на реальних досягненнях, а не на нормативних ознаках демократії. Поліархія (від гр. polys – багато і archein – влада, джерело)– це сучасна консолідована плюралістична демократія, у якій найвищі посадові особи, що керують державою, змушені модифікувати свою поведінку таким чином, щоб перемогти на виборах у політичному змаганні з іншими кандидатами, партіями і групами.Найголовніше, що відрізняє поліархію не тільки від недемократичних систем усіх видів, а й від більш ранніх маломасштабних демократій – це вражаюче розширення індивідуальних прав, які забезпечують високий рівень особистої свободи. За підрахунками визначного теоретика сучасної демократії А. Лейпхарта, 1980 р. у світі налічувалася 21 стабільна поліархія, а саме: Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Ісландія, Ізраїль, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, США, Велика Британія. Це ті країни, де ліберальна представницька демократія проіснувала безперервно 50 і більше років (з кінця другої світової війни). Крім цього, було 30 інших (нестабільних і таких, що існували недовго) демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37% населення земної кулі. Стабільні демократії характеризуються високим ступенем відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади).

Дослідники перехідних процесів розглядають демократизацію насамперед як утвердження всеохоплюючої, чесної політичної конкуренції та високої політичної участі громадян у регулярних і законних виборах, а наявність громадянських і політичних свобод вважають тим підґрунтям, яке сприяє консолідації демократичного режиму, забезпечує поєднання в ньому політичної конкуренції з політичною участю. Консолідація означає набуття демократією легітимності як на рівні мас, так і на рівні еліти, завдяки чому вона вкорінюється настільки глибоко, що її занепад стає малоймовірним.

Для неконсолідованихдемократій, у яких новостворені владні інститути нестійкі, а політична культура населення містить багато стереотипів, несумісних із принципами ліберальної демократії, шлях до такого стану є довгим і непростим.

Враховуючи рівень і напрям розвитку сучасних теорій демократії, далеко не в кожному конкретному випадку можна однозначно відповісти на запитання – є якась країна демократичною чи ні. У цьому випадку доречніше вести мову про ступінь демократичності та про перешкоди на шляху до консолідованої демократії. Зміцнення молодих демократій вимагає тривалого часу, впродовж якого деякі з них можуть зазнати краху, інші ж перетворяться на сучасні розвинені поліархії.

Проміжна форма демократіїозначає незавершеність процесу демократизації й невизначеність його результату. Країна зберігає можливість як трансформуватися в ліберальну демократію, так і знову повернутися до тієї чи іншої форми недемократичного режиму. Але є й такий тип перехідних режимів, які не досягають навіть мінімального рівня демократії. Це так звані псевдодемократії.За наявності формальних атрибутів демократії – конституції, легальне діючих опозиційних партій тощо – у них відсутні такі показники реального демократизму, як непередбачуваність результатів виборів і можливість відсторонити від влади правлячу партію в результаті відносно чесних виборів.

Режим псевдодемократії відрізняється від авторитаризму тільки наявністю легалізованої опозиції у вигляді політичних партій. Однак велика їх кількість жодною мірою не свідчить про повну репрезентованість населення на політичному полі. Навпаки, низька якість політичних партій (серед них переважають карликові, «кишенькові») виключає частину населення з електорального процесу і створює сприятливі умови для контролю владної еліти за перебігом виборчого процесу та його результатами, а отже, й для збереження нею владних позицій. Тобто, результат демократичних процедур є наперед відомим: біля владного керма залишаються ті ж люди, що були до виборів.

Отже, вивчаючи сучасні процеси демократизації, потрібно усвідомлювати різницю між такими якісно відмінними різновидами демократичних режимів:

- розвиненими, стабільними демократіями Заходу – зі стійкими політичною системою й економікою;

- молодими, але консолідованими демократіями країн Центрально-Східної Європи та деяких інших регіонів;

- сконсолідованими, фасадними чи псевдодемократіями у значній кількості держав посткомуністичного простору й більшості балканських країн.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Яка організація може розглядатись в якості політичної партії?

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.