Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

II. Із програм для 11 класу

Клас

„Присмеркові сутінки опали” (27,37)

Особистість в умовах чужого їй світу, організованого за принципами абсурду, - провідна тема поезії „Присмеркові сутінки опали”. Сприйняття світу як абсурдного - це таке бачення його організації, яке заперечує наявність причиново-наслідкових, логічних зв’язків. Це бачення має витоки у філософії екзистенціалізму.

Символічний, глибинно-текстовий план поезії проступає уже в перших рядках твору, відбиваючи відповідне світосприйняття:

Присмеркові сутінки опали,

Сонну землю й душу оплели.

Образ сутінок символізує в контексті світової літератури зло. У рамках твору форма цього зла - соціальний занепад, пов’язаний з образом сонної землі, адже стагнація підтримується завмиранням думки й почуття - сном, який охопив усіх членів суспільства. При цьому духовний світ людини вловлюється в тенета тотальної суспільної ситуації: „присмеркові сутінки... душу оплели”, „куди не йду, куди не прагну - смерк сосновий мерзне угорі”. Сосна - рослинна реалія північного пейзажу - асоціюється у творах В.Стуса з неволею. Саме неволя і смерть образом „соснового смерку” тяжіє в тоталітарному суспільстві над людською свідомістю і духовністю (недарма в символічному пейзажі „сосновому смерку” відведено місце вгорі). Звукові повтори „смер”, „мер” „виносять на поверхню” поняття „смерть”, а повтор свистячих с, з у перших шести рядках тексту, асоціюючись із завією, снігом, підтримують символічну картину зимового сну, коли завмерло сумління й мислення.

Отже, людська духовність, вільна за своєю природою, виявляється підвладною, керованою з боку соціуму. Це абсурдно, і тому середовище, в якому перебуває ліричний герой поезії В.Стуса, змодельовано як театр абсурду, де відбувається дійство, - „гра”.

Основний акцент цього дійства переноситься на світлотінь і звук („сутінки”, „смерк”, „літають головешки”, „зуби клацають”, „ідіотський сміх”). Персонажі дійства зображені з допомогою гротескових зіставлень страх-сміх, радість-божевілля. Це - атмосфера трагіфарсу. Зауважимо, що герої трагіфарсу, зображеного В.Стусом в аналізованій поезії, не спілкуються (мова, слово в театрі абсурду дискредитуються). Божевільний сміх - ось їх основний комунікативний сигнал:

Аж і гра : літають головешки,

зуби клацають під ідіотський сміх.

Особистість в умовах такого суспільного середовища приречена на самотність, труднощі на життєвому шляху, адже в тоталітарному суспільстві є небагато людей, яких не лякає ув’язнення, перспектива „вибути із гри”, кажучи словами поезії В.Стуса . З рядків

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели

постає образ людини, „закинутої в світ”, чужої світові, характерний для творів екзистенціалістів. Форма її буття - самотність - невідривна від криз і безвиході. Простежимо, як художньо будується наведене судження. Самота зіставляється з сумним церковним співом ( „хорали” - релігійний багатоголосий спів) і завією, яка заважає йти вперед. Емоційний настрій ліричного героя на початку тексту - сум і безвихідь. Зазначені образні паралелі лягають в основу метафоричної конструкції, яка розкриває самоту як форму ”буття-у-світі” неординарної особи .

В абсурдному суспільстві мисляча людська істота може хіба що „реготати на кутні”, тобто страждати. До чого спонукає це болюче переживання ліричного героя поезії? В усякому разі не до нарікання на долю (це виражається за допомогою риторичного питання , де поет звертається до долі, та повтору з заперечною часткою не, побудованому в формі односкладних речень):

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

У цих словах - цілісність натури ліричного героя, його уміння узгоджувати своє минуле, теперішнє і майбутнє власними переконаннями. Життєвий вибір він убачає в стоїчному прийнятті труднощів і випробувань, хай навіть пов’язаних з моральними збитками, адже долею судилося йому „життя - одне стернисте поле”, для нього уготовано камінь постійних важких зусиль (згадаймо міф про Сізіфа):

Хай життя - одне стернисте поле,

але перейти не промину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом - дарма,

душу хай обшмугляю об камінь.

Нанизуванням складнопідрядних речень з підрядними допустовими автор підкреслює те, що ліричний герой чітко уявляє собі перспективу особистості в тоталітарному суспільстві, проте вона не зупиняє його. Яка моральна сила стоїть за цим? Його Батьківщина, нехай навіть „утрачена, ледача, байдужа, осоружна” (ампліфікація - нагромадження кількох художніх означень, в основі якої лежать епітети негативної оцінки). Це не просто територіальна, соціальна категорія, а насамперед категорія духовна, яка дає сенс усьому буттю ліричного героя:

Все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза.

В аналізованому художньому творі є моменти, які показують близькість світу образів та ідей В.Стуса й екзистенціалістів (ідея ворожості світу щодо людини, модель світоустроюяк театру абсурду, тема самотності людини в світі і прийняття долі).

Проте в цьому творі простежується концептуальна своєрідність поетичного мислення В.Стуса. Скажімо, герої А.Камю (Сізіф, Дон Жуан) наділені особливою - абсурдною свободою, свідченням якої є повторюваність і безрезультатність їх зусиль. Цінність життя вимірюється безплідністю, адже в абсурдному світі, за логікою їх поведінки, немає нічого абсолютного й вічного. Ліричний герой аналізованої поезії втрачає абсурдну свободу, здобуваючи натомість причетність до вічних істин, ідеалів, один з яких - вітчизна. На противагу „гордій безплідності” існування героїв абсурду, його життя запліднене особистісно-альтруїстичною ідеєю - патріотизмом. У підпорядкованості морально-етичним категоріям він не вільний. Однак саме в цьому вбачає джерело оптимізму. Наприкінці поезії в похмурій картині абсурдного буття (останній рядок твору) з’являється кольористична деталь – „барвиться сльоза”. Колірність у сприйнятті страждання - бачення його іншого боку, радості. Ця радість - від усвідомлення високого, патріотичного мотиву страждання, його осмисленості, яка незрозуміла духові абсурду.

Отже, головна думка поезії виражається таким судженням: сенс буття особистості в антагоністичному їй світі треба шукати серед вищих морально-етичних категорій, одна з яких - вітчизна. За цією ідеєю - життєвий подвиг В.Стуса.

„Сто років , як сконала Січ” ( 27,18)

У вірші змальовуються нестерпні для національного розвитку України умови, зокрема політичні репресії проти передової частини українського народу, які мали місце у XVIII таXIX століттях. У той час кращі українці, що були носіями національних традицій, зазнавали утисків і переслідувань. Тому в поезії існує смислове поле (група слів та словосполучень, що мають спільне значення), яке включає такі елементи, як „Сибір”, „соловецькі келії”, „пекельний край”, „кров синів”. При цьому кожен із ста років репресій зіставляється із серцем людини-патріота, оскільки всі роки були наповнені горінням і вболіванням за долю Батьківщини тих, хто мріє про її краще майбутнє . А звуковий повтор „кр” у словах „край” і „крик” також поглиблює трагічне звучання поезії. Він утворює звукову асоціацію з карканням вороння.

У поезії „Сто років, як сконала Січ” є й другий смисловий план - мажорний. Це зображення національного піднесення, яке не часто зустрічається в українській літературі. Зазначений вірш - один з прикладів, де показано духовне розкріпачення українців, їх вихід на принципово інший морально-психологічний рівень, який характеризується високим ступенем національної самосвідомості та патріотизму:

раби зростають до синів

своєї України-матері.

Контекстуальна антонімія „раби-сини” виконує роль не тільки протиставлення патріотичної позиції прислужництву, а й вказує на шлях внутрішнього переродження людей, яке зумовлює процес звільнення України від колоніалізму. Цьому звільненню допомогає і культурне відродження народу. Образи личаків, шаровар, курної хати символізують у творі духовну примітивність. Отже, „виростання” із них означає підняття духовності на якісно вищий рівень.

Невідворотність національного відродження передає автор через метонімічний образ української землі, „крутої і непокірної”, що „випросталася для волі”, „гнівом виросла”. Цей образ теж допомагає змалювати психологічне розкріпачення українців. Автор наділяє його внутрішніми властивостями людей, у яких відбувається становлення національної гордості, а також протиставляє силам колоніалізму, що уособлені в образі тюремних дверей. Використовуючи метафоричне прирощення „виболюєшся болем” („виболіти” - створити що-небудь, подолавши страждання, вагання), поет показує, що процес суспільного оновлення в Україні проходив важко, через страждання і муки людей.

У кульмінаційній частині твору В.Стус використовує традиційний для літератури прийом: через пейзажне змалювання бурі показати оновлення в суспільстві. Автор підкреслює особливу заслугу Т.Шевченка в пробудженні української нації. Творчість Кобзаря, на його думку, є не тільки феноменом культурного життя, а й пророцтвом великих геополітичних змін, які несуть Україні свободу.

„Церква святої Їрини” (27,82)

Є моменти в житті, коли людина усвідомлює початок поворотного етапу свого буття - і приймає його або опирається йому. Для ліричного героя поезії це початок випробувань ув’язненням, розлукою з рідними. Тож тема поезії - людина перед лицем лиха, майбутніх страждань, цілком свідома їх невідворотності. Вихідний момент асоціацій, на яких будується поезія, - церква святої Їрини. Це й початок твору:

Церква святої Їрини

Криком кричить із імли.

Емоційний зміст краєвиду церкви - крик душі. Таке наповнення образу невипадково. Приміщення КДБ міста Києва, де знаходився поет, боковою частиною виходить на Їрининську вулицю. Тут колись стояв однойменний храм, зруйнований, за розповідями, у 30-х роках. Його образ задає тему несправедливості і насильства. Болючі душевні переживання асоціативне пов’язуються з близькими людьми, озвучуючи мотив хвилювання за їх долю:

Жінку лишив на наругу,

маму лишив на біду.

Рідна сестра, як зигзиця,

б’ється об мури грудьми.

Використовуючи порівняння сестри із зигзицею (зозулею), автор актуалізує ремінісценцію зі „Слова о полку Ігоревім” з метою поетизації жіночого чекання, плекання надії на зустріч.

Жіночому началу як гуманному протистоїть зображена у вірші тюремна дійсність: „Блимає оком в’язниця, наче сова із пітьми”, „Київ за ґратами, Київ - весь у квадраті вікна”. Перший з наведених образів базується на алегорії – в’язниця зіставляється з совою, яка в художній творчості народу традиційно пов’язується з лиховісністю, очікуванням чогось недоброго. З тюремними реаліями пов’язана символіка квадрата. У поезіях В.Стуса квадрат асоціюється з ґратами, в’язницею, духовністю, яку обмежують ідеологічні рамки: „тюремних вахт квадрат”, „поділено світ на квадрати, і в душу вгризаються грати”, „вільних три квадрати, в віконці грати”, „квадратне серце в квадратнім колі”. У світовій культурі квадрат є символом приземленого існування. Вислів „Київ за ґратами, Київ - весь у квадраті вікна” розкриває тюремну дійсність як рису суспільного антидемократичного устрою: ув’язнено не просто людину, а цілу націю, серце якої - Київ.

Проводячи паралель між жорстокою ворожою навалою в епоху середньовіччя і суспільною дійсністю, спрямованої проти людини, В.Стус використовує історичні ретроспекції у формі риторичних запитань: „Похід почався Батиїв? А чи орда навісна?”.

Емоційно осмислюючи ситуацію, автор використовує образну структуру „мороком горло огорне - ані тобі продихнуть”. Крізь неї „просвічує” фразеологізм „не видно просвітку”, який означає важку невідомість, втрату надії на краще.

Як приймає цей удар долі ліричний герой? Не ухиляючись від нього, а сміливо ступаючи крок назустріч, будучи свідомим того, що відтепер його життєва дорога проляже через страждання (епітет „страсна” пов’язаний зі словом „страсті”, тобто „страждання”, а лексема „путь” традиційно символізує долю):

Здрастуй, бідо моя чорна,

здрастуй, страсна моя путь.

Вибір ліричного героя - у „прямо стоянні” перед жорстокою дійсністю, адже за ним - заґратована, ув’язнена нація, цілий народ. Прийняти важкі випробування варто, якщо це робиться в ім.’я високої мети. Така художня концепція поезії.

„Ввесь обшир мій - чотири на чотири” (27,57)

У вірші розгортається тема ностальгічного пориву до Батьківщини, матері. При цьому ліричний герой максимально наближається своїми переживаннями до переживань автора, який відбував довге ув’'язнення за свої політичні переконання. Ностальгія (туга за вітчизною) проймає ліричного героя, тіло і дух якого страждає у просторі квадрата тюремної камери: „ввесь обшир мій - чотири на чотири”. Полишаючи тюрму з її незмінними атрибутами („мур, куток і ріг”, „шлак лілово-сірий”), дух ліричного героя переноситься на рідну землю. Тюремна атмосфера його гнітить, щоденно примножує його страждання: „Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий” (фразеологізм „їсти душу/серце” означає внутрішні муки). Назви тюремних реалій вступають у зв’язки контекстуальної синонімії з метафорою „плетиво заламаних доріг”, за якою стоїть поняття понівечених, покалічених людських доль. У просторо-часі політичного в’язня Україна – „дальше смерті”, адже такі, як він, поверталися додому здебільшого після смерті. Так було і з В.Стусом, тіло якого повернули на Батьківщину лише під час перепоховання у 1989 році.

Батьківщина для ліричного героя - мрія, яка допомогає заглушити біль серця. Вітчизну поет змальовує скупими мазками: це куток сільської оселі,обійстя, на якому лежить печать суму за сином: „Колодязь, тин і два вікна сумні”. Цей убогий образок осяває образ матері, яка, за фольклорною традицією, асоціюється з зозулею („зигзиця-мати”), а за християнською - з Матір’ю Божою, недарма автор користується епітетом „пресвята”. В її очах - журба і жевріє надія на зустріч з сином. Тому поет використовує порівняння „ніби дві жарини, журливі очі вставлено”. Так мати постає у високому ореолі любові, уболівання за долю своєї дитини (у народній пісні це „рідна мати, вона прилетіла дочку рятувати”, у християнській міфології Діва Марія приносить у жертву свою долю заради високої місії сина). Поет проймається співчуттям до матері, адже до неї „вже шляхів не напитати”. Він розуміє, що єдиний порятунок для неї - це віра і надія, навіть ілюзорна, а тому просить її сподіватися і молитися за сина, що б там не було:

Нехай і марно, але жди, блаженна.

І Господові помолись за мене.

А вмру - то й з того світу виглядай.

В образ матері вплітається епітет „блаженна” - так проводиться зв’язок її морального обличчя з християнським вченням („Блажен, хто вірує”). Сила синівського почуття, глибока щирість підкреслюються повторами дієслів у формі наказового способу:

„Чекай мене, чекай”, і вони сприймаються як заклик до матері не втрачати сподівання, у якому - єдиний шанс витримати й вижити.

Отже, художня ідея аналізованого твору має морально-етичний зміст: у горі, стражданні треба вміти підноситися до співчуття близьким, рідним людям і, зокрема, найдорожчій людині - матері. Поетичний простір поезії виростає від тюремної камери до простору Батьківщини, рідної оселі, а далі - до світу християнського вчення, де втілені високі моральні ціності: віра, надія, любов.

„Терпи, терпи - терпець тебе шліфує” ( 27,186)

Проблематика вірша охоплює ряд ідей, які сповідувавВ.Стус.У творі ці ідеї органічно об’'єднані в єдину філософську систему, сукупність принципів автора.

Перша з них - це визначення поетом позитивної ролі життєвих труднощів у формуванні особистості. Звідси - декларація готовності терпіти випробування, удосконалюватися, ставати сильнішим через страждання, що особливо видно в метафоричній сполуці „терпець тебе шліфує, сталить твій дух”. Друга ідея сформульована у твердженні: людина самотня на обраному шляху, вона тільки власноруч повинна знести те, що судилося на віку, і ніхто не може їй допомогти чи перешкодити у цьому (3-4 рядки). На такій основі твориться третя ідея. ЇЇ суть - у проголошенні відданості тому, що визначила тобі доля. Образи „власної тропи”, „свого шляху”, які символізують індивідуальний характер вищого призначення людини, письменник вклинює в єдиний контекст із дієсловами наказового способу „стій”, „торуй”, чим досягається наростання пафосності поезії, вираження названої ідеї у формі вольового спрямування. Пафосність підтримують і стійкі словосполучення „допоки скону”, „допоки світу й сонця” та лексичні повтори „стій, стій”, „терпи, терпи”, оскільки вони використані для посилення звучання авторського самонаказу бути стійким у житті, незважаючи ні на які наслідки для себе („шлях до раю, пекла чи полону”). Внутрішньою опорою для такого самонаказу є уявлення письменника про долю як визначену наперед даність, що передбачена людині у її земному існуванні. Це - четверта ідея, закладена у вірші. Розкрити її допомогають порівняння „шлях ..., як побратим”, метафоричні сполуки „свій шлях ..., що твоїм назвався”, „обрав тебе”, до якого „змалку ти заповідався”. Ці засоби використані для проголошення невідривності людини від її вищого призначення. Про це насамперед говорить семантика слів „побратим”, „заповідатися”, а також словосполучень „твоїм назвався”, „обрав тебе”. Свою роль виконує і останній рядок вірша, у якому зображено, що місія ліричного героя має духовний характер. Адже слова „осердя”, що позначає тут внутрішній світ людини, та „погляд”, яке показує спосіб зовнішнього віддзеркалення цього світу, є атрибутами самохарактеристики героя, як і слово „сумний”, що підкреслює трагедійне світосприймання автора.

„У цьому полі, синьому, як льон” (27,61)

Вірш присвячено проблемі внутрішніх борінь людини. У ньому виділяється наскрізний символічний образ синього поля, який уособлює духовний простір особистості, де вона завжди на самоті з собою („тільки ти і ні душі навколо”, „судилося тобі самому бути”). Символіка цього образу твориться за допомогою епітета „синій”, який часто використовує В.Стус для зображення певних станів душі (див.вірші „Душа ласкава,наче озеро”, „Як синьо,як біло, як яро горить”, „Сумні і сині, наче птиці” та ін.), і слова „поле”, що асоціюється із поняттям простору. У світовій культурі синій колір символізує порив угору, висоту. Символіку „синього поля” підтримує стилістична фігура кільця(єдиний початок і кінець 1,2 і 5 строф): „У цьому полі, синьому, як льон”. Кільце як стилістична фігура підкреслює те, що в центрі уваги поета - духовне, подібне до небес і тому сфероподібне (у світовій культурі, як і поетиці В.Стуса, кругла форма символізує духовну піднесеність, що протиставляється приземленому існуванню).

Духовний простір ( внутрішній світ) людини, на думку поета, - це основне місце її самоствердження, яке в свою чергу виступає передумовою самореалізації, досягнення того, що передбачено долею. Тому самореалізуватися для ліричного героя В.Стуса - це „спізнати долі”. Оскільки прожити життя відповідно до призначення важко, то „спізнати долі”' означає „пізнати покути” (покарання життєвими труднощами), „власної неволі” (самоорганізація високого ступеня, який не допускає внутрішної розслабленості).

У душі людини постійно відбувається боріння між їїпокликанням і тим, що заважає йому здійснюватися („супроти тебе - сто тебе супроти”, „сто чорних тіней ... устріч рушає”). Тінь - це символ темних сторін душі. Психолог К.Юнг під „тінню” розумів неприйнятний, негативний бік особистості. У вірші В.Стуса образи ста тіней, ста тебе, що символізують сумніви, страхи, вагання, Подаються як супротивники покликання людини, вищого духовного начала в ній. Тому внутрішній світ, за визначенням поета, - „рідна чужина” ( до речі, цей образ використовується у творах В.Стуса і в іншому значенні - Батьківщини, що не приймає поривань поета). У процесі внутрішньої боротьби за самореалізацію перед особистістю не раз постає питання доцільності цієї боротьби. Це наштовхує на думку про відступ від обраного шляху. Внутрішній діалог, що передає діалектику вироблення буттєвих переконань, будується у формі запитань і відповідей. Запитання „вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?” покликані відтворити стан людини на психологічному роздоріжжі у момент вибору: жити у важкій боротьбі за краще в собі, виконувати власне призначення чи піддатися слабкості. Ліричний герой В.Стуса вирішує однозначно: „Ні. Вистояти”. Категоричність висновку підсилюється повтором заперечної частки ні та інфінітивів,що творять форму самонаказу. Схвильованість, емоційну загостреність ситуації підкреслює уривчасте мовлення, поділ речень на короткі частини, слова-речення:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон...

У цих категоричних словах - і трагічний стоїцизм поета, і бажання здійснитися як людина, пізнати суть життя, його міру. За таких умотб дух завжди у борінні, ламає перепони, не визнає залежності від фізичних умов буття („Здичавів дух і не пізнає тіла”).

Як зауважив К.Юнг, кожна людина приречена боротися з „демонізмом” власної душі. Аналізована поезія розкриває діалектику вивищення позитивного начала в душі людини над негативним, показує, що людина в змозі побороти в собі те, що заважає реалізуватися їй як особистості.

„Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь” (26,129)

У поезії постає проблема співвідношеня зовнішнього і внутрішнього світу. З погляду екзистенціалістів, людина не відчуває своєї спорідненості зі світом, і це викликає болісні переживання.

Ліричний герой аналізованої поезії бачиться в тюремному оточенні, яке зображується скупими штрихами („частокіл огорожі”, „утлі вікна”). Отож він перебуває в пошуках такої форми тлумачення світу, яка допомогла б йому знайти душевний захисток (слова „душа” і „світ” є ключовими в поезії, що підкреслює їх повний та частковий повтор).

Феноменологічне сприйняття (феномен - це предмет, явище в чуттєвому пізнанні) дозволяє йому по-новому подивитися на навколишнє, що освітлюється прожектором феноменологічного бачення явищ - не випадково в поезії багато слів з семантикою світла („спалах”, „світиться”, „світися”, „сліпучий”). Зовнішній світ постає як низка кадрів, дія в яких відсутня, образи статичні, тому для їх створення використовуються називні речення. Займенник „цей”, повторюючись, підкреслює фіксацію уваги на предметах, даних у чуттєвому (зоровому) сприйнятті. Феноменологічне бачення акцентується колірними образами сяйно-білого: „сліпучий сніг”, „торжество беріз”, „сніг у кучугурах”, „кетяг намерзу” (білий - це світовий символ просвітленя, одкровення). Ліричному герою відкривається емоційний зміст зимового пейзажу - умиротвореність („ця теплота сподіяня і сну, вспокоєного спогадами”). Спокій огортає і ліричного героя: його душа „впокорена”, у ній „початки і кінці зійшлися разом”. Отже, і в зовнішньому, і у внутрішньому світі панують ті ж самі „прикорочені емоції космічних стихій” (26, 239), які об’єднують їх у єдине ціле. Через те в поетичному просторі вони розміщені поруч: навколишня дійсність – „окрай душі”. Ця єдність підкреслюється змістовою і граматичною єдністю компонентів періоду (структура, побудована з гармонійно організованих частин, які утворюють своєрідне кільце):

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь

від частоколу огорожі, кетяг

різьблений намерзу на утлих вікнах

і олімпійське торжество берез,

ця теплота сподіяння і сну,

вспокоєного спогадами, окрай

душі впокореної, де усі

початки і кінці зійшлися разом –

це все розгадка віщих таємниць,

котрі тебе спостигнуть ненароком

і відживлять.

Як і в кожному періоді, тут є засновок і висновок. Останній починається словами „це все розгадка віщих таємниць...” Які ж загадки буття „висвічує” зовнішній світ? З одного боку, злиття з всеохопним станом світової рівноваги веде до втрати неповторності свого внутрішнього буття - таємниці „тебе уб’ють”. Проте пізнання їх дає можливість згармоніювати світ почуттів і навколишню дійсність. Метафора „прозорість дня” підкреслює процес „просвічування” буттєвих істин:

Життя легка основа

Лягла в прозорості земного дня.

Навколишня дійсність постає як домірна людині, її почуттям, адже вона підвладна тим самим глобальним емоційним силам. Зовнішній світ є джерелом просвітлення, пізнання, бо в конкретно-чуттєвих образах являє сутнісне (у наведених рядках слово „світ” означає ще й „світло”):

І світ благословений,

караючи, у душу увійшов

і душу геть обліг.

Як і екзистенціалісти, в центрі світобудови В.Стус ставить внутрішнє буття людини. Проте в аналізованій поезії відбивається версія світоустрою, побудована на грунті ладу, гармонії зовнішнього і внутрішнього, їх співмірності. Недосяжна духові абсурду потреба зближення з сущим досягається тим, що в основу світопорядку кладуться емоції непорушної величі, вдоволення діянням, душевної рівноваги. Радість віднайдення істини єдності буття підкреслюється самонаказом та порівнянням світла душі з просвітлювальною силою навколишньої дійсності:

Душе, світися.

Як цей сліпучий - в кучугурах - сніг.

„Цей біль - як алкоголь агоній” (27, 60)

Поезія належить до філософської лірики. У ній художньо висвітлено погляд автора на проблему відшукання власного призначення, своєї буттєвої місії. Умова цього відшукання, за художньою версією твору, - заглиблення у власну екзистенцію, внутрішнє буття.

Ліричний герой поезії перебуває в стані глибокого душевного страждання, окресленого словами „біль”, „жаль”. Їх емотивно-експресивне звучання посилюється з допомогою розгорнутих метафоричних порівнянь:

Цей біль - як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Крізь вираз „вимерзлий до хрусту жаль” „просвічує” фразеологізм „серце холоне”, що має семантику тривоги, хвилювання, - це поглиблює смислову тему „біль”. Біль поет прирівнює до межового стану - між житям і смертю, ейфорійним і отруйним водночас: агонія (від грецького „боротьба”) - стан перед настанням смерті. За постулатами екзистенціалізму, саме на смертній грані людина розкривається найповніше.

Заглиблення у власні почуття поет бачить умовою відшукання буттєвих істин. Екзистенційне переживання („тропи мовчання”, за визначенням М.Хайдеггера) автор протиставляє марнослів’ю, яке віддаляє від згаданої мети. Тому таке марнослів’я заперечується (у формі ствердження):

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Пошук істини буття, за художньою концепцією твору, - процес болісний, коли людина не шкодує себе, забуває про спокійне життя і світ навколо себе:

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти.

Вираз „давно забуто, що є жити” декодується на тлі фразеологізму „забути себе” („занедбувати себе, свої інтереси”). Справді, крайнє напруження власних душевних сил, окреслене у В.Стуса поняттям несамовитості, є виявом того, що людина не прагне зберегти себе як фізичного суб’єкта. Натомість вона відбувається як особистість:

У власне тіло увічти

дано лише несамовитим.

„У власне тіло увійти” означає „знайти самого себе” (фразеологізм), тобто „зрозуміти своє призначення, своє покликання”.

Ліричний герой усвідомлює, що „шлях до себе” (В.Стус) - довгий і напружений, пов’язаний з великими затратами душевної енергії („А ти ще довго сатаній”): „сатаніти” - лютувати, скаженіти, виявлятися з великою силою. Його тривалість - до знищення себе:

А ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

Отже, ліричний герой поезії, говорячи словами з іншого вірша В.Стуса, „зважується померти, аби жить”, тобто свідомо йде на власну фізичну жертву, щоб знайти себе як духовну субстанцію. Вираз „власні кроки на сивій голові своїй” асоціюється з образом „виступання за межі сущого” (М.Хайдеггер), перенесення свого „я” у духовне буття - для того, щоб досягти справжньої свободи. Смисловому декодуванню наведеного виразу В.Стуса сприяє і національне народнопоетичне „на свою голову”, тобто „собі на шкоду”. Так формується судження: жертвуючи власним фізичним існуваням, досягти справжньої свободи у пошуках себе. Інакше: забути себе, щоб себе знайти, обрати буттєвий стан страждання, щоб відбутися як особистість - така головна думка поезії.

Принципова своєрідність бачення елементів внутрішньої екзистенції В.Стусом - виділення їх категоріального змісту. Біль - це для поета не просто вимушений стан буття, свідчення антагоністичності світу щодо людини. У ньому художник вбачає і доцільність - з погляду вічного, з погляду прилучення людини до справжнього, абсолютного.

„У порожній кімнаті” ( 26, 89)

У поезіях В.Стуса жінка - це „пелюстка на кайданах”, „лебединя”, „Спах-Сльоза”, вона допомагає своїм коханням вистояти у важких випробуваннях.

На початку твору автор зображує поетичний простір жіночого чекання - вияву високої духовності. Це порожня кімната, де дзвонять німби ікон. Ореолом поетичного поклоніння оточений образ самотньої жони. Вживанням народнопоетичного слова „жона” поет створює експресію шани до людини, що виконує одвічне покликання жінки - бути Ярославною (у своєму вірші „Ярославна” інший політв’язень, І.Світличний, пише: „Молімось, браття атеїсти, за наших славних Ярослави. Круту їм долю Бог послав...”). Подібну функцію виконує і урочисто-піднесена лексема „муж”, оскільки підкреслює таку позитивну рису жінки, як глибока повага до свого чоловіка. Отже, словами „жона” і „муж” поет вводить читача в атмосферу духовної близькості, толерантності, котрі існують між двома людьми, чистоти кохання .

На цьому фоні постає зображення глибокого страждання дружини, яке зумовлене розлукою з чоловіком. Портретною деталлю „біла, ніби стіна” В.Стус дає змогу зрозуміти, наскільки великі муки терпить жінка, давно не маючи звісток від свого коханого. Білий колір обличчя асоціюється з уявленням про біль, хворобу. А семантичне поліфонічними рядками

Лячнідовжаться тіні,

дзвонять німби ікон

зображується наростання її страху за близьку людину, передається Постійний стан молитовного звернення до Бога, створюється експресивно-емоційна прелюдія оплакування ув’язненого як померлого.

Друга частина поезії стилізована під фольклорний жанр голосіння. Цьому сприяють часті звернення до того, хто оплакується („мій соколе обтятий”, „коханий”), звукопис, у якому використовується повтор високого звука „і”, вживання евфемізмів (більш м’яких висловів) замість слів, що позначаються трагічні поняття. З голосіння постає образ чоловіка, над яким чиниться насильство, - про це говорить перифраза „сокіл обтятий” (вона співзвучна із фразеологізмом „обтинати крила”, що означає „позбавити кого-небудь високих прагнень, поривань, мрій”). Місце, де перебуває ця людина, назване евфемізмом „гостина”. Яка вона, ця гостина? Про неї можна судити за скупим штрихом - деталлю північного пейзажу - соснами („соснові ослони”, від „ослоняти” – „заслоняти, затуляти”). У поезіях В.Стуса періоду ув’язнення образ сосни як атрибут неволі зустрічається часто („Глухо сосни скриплять на світанні”, „Сосна із ночі випливла, як щогла”, „Ці сосни, вбрані в синій-синій іній”). Саме сюди, у суворий край сосон, де відбувають покарання політичні в’язні, долітає спів-плач:

мій соколе обтятий,

в ту гостину, де ти,

ні пройти, ні спитати,

ні дороги знайти.

Нагнітання драматизму ситуації передає градація (3-4 рядки). Фактично в цих рядках ув'язнення ототожнюється зі смертю, адже в реальній дійсності будь-куди можна знайти дорогу - немає її лише до того, хто відійшов у небуття. Оцінка ув’язнення як смерті приводить до внутрішнього стресу жінки, який передається метафоричним порівнянням

Ніби кінь на аркані,

світ стає дубала.

Таке світосприймання - логічний наслідок перебування в екстремальній психологічній ситуації. Тому ці слова є психологічною кульмінацією твору, у них - найвища емоційна напруга, вони стоять у кінці вірша, презентують пік переживань, які наростають протягом усієї поезії.

Отож вірш „У порожній кімнаті”, присвячений темі жіночого чекання та страждання, зумовленого поневірянням чоловіка, підносить вірність та відданість як невід'ємні атрибути жіночності.

„Наснилося, з розлуки наверзлося” ( 27,126)

У поезії болючі спогади про сина поєднані з пейзажними замальовками. Вони об’єднуються емоційним тоном твору, що продиктований почуттям болю автора, яке зумовлене розлукою з рідними, а відтак - гнітючістю психологічного стану в’язня. Душевні переживання передаються в основному лексичними одиницями, що вклинені в пейзажні картини, обрамляють їх, накладають на них печать емоційної загостреності. Такі слова, як „туга”, „надсади” (перенапруження сил, у даному випадку - духовних), „німота” (образне позначення психологічної пригніченності), розгортають мотив внутрішнього надриву ліричного героя. Однак художньо найвиразніше почуття болю виявляється у порівнянні „і син біжить, як горлом кров біжить”, яке містить два зіставлення: син зіставляється з кров’ю, його біг - з кровотечею. Підставою для такого порівняння є те, що син - невід’ємна складова душі ліричного героя, як кров - невід’ємна складова людського тіла, а спогади про його біг над Прип’яттю породжує внутрішній біль подібно до фізичного болю під час кровотечі, оскільки поет не мав можливості бути поруч з дитиною, що викликало відповідні переживання. У порівнянні невипадково називається місце крововиливу - горло, яке є одним з головних фізичних засобів вираження людських емоцій. „Горлом кров” - це в поетичному оформленні найвищий вияв душевного страждання автора. Тому слово „кров” тут можна розглядати в одному асоціативному полі зі словами „стогін”, „крик”, але воно в даному контексті наділене вищою трагічною напругою, ніж та, що мають названі дві лексеми.

Описану настроєність твору підтримують і картини природи, які складають значну частину тексту.

Високохудожнім є малюнок світання. Він створюється за допомогою ряду метафоричних конструкцій. У цих конструкціях небо набуває ознак, пов’язаних з конкретним часовим проміжком доби - переходом ночі в день. Особливості цього зображення розкриваються на основі з’ясування суті художнього переосмислення семантики таких слів, як „шклиться” (стає схожим на скло), „висліпала” (для людей з поганим зором „висліпати” означає „побачити, прозріти”), „полуда” (білувата пляма на рогівці ока, більмо). У контексті рядка „і шклиться неба висліпла полуда” кожне із названих слів спрацьовує на створення єдиного зорового враження: небо уже не чорне, але і не прозоре до кінця, воно мутно-білувате, що буває, коли сонце іще не зійшло. При цьому метафора, збудована з наведених слів, вказує і на відтінок ранкового неба, і на процес світання, оскільки містить вказівку на постійно триваючу дію (небо стає чимдалі прозорішим). Це простежується і в наступному рядку, в якому непроглядність неба підкреслюється метафорою „труна... барв”, а з допомогою порівняння „живі, як живчик, барви” („живчик” - пульсуюча жилка) змальовується проступання перших кольорів дня - ще одне враження на світанку. Далі в картину ранку вплітається персоніфікований образ зорі, адже слово „зоря” - одна із назв сходу сонця. Персоніфікація названого образу відбувається за допомогою лексеми „сновида”. Слова „бреде”, „приблуда” посилюють ставлення до зорі як до живої істоти, вносять у художній простір елементи дійства, фантасмагорії. Кінець твору теж пейзажний. Похмурість пізньої осені чи ранньої весни передається через змалювання ріки. „Чорноводдя”, „зелен-крига”, „повсталі хвилі, тверді, немов стовпці” - основні штрихи, які обирає автор для опоетизування природи. Останні два рядки вірша - це метафора, насичена зоровими і дотиковими образами („займається світанком на щоці” - почервоніння щік від холодного повітря).

Як бачимо, характер пейзажу відповідає пригніченості ліричного героя. У ньому домінують чорно-білі тони, які найбільше підходять трагічному світобаченню в’язня. Автор створює картини природи, котрі б підтримували настроєвість вірша, задану спогадом про сина. Тому ми зустрічаємо такі емоційно наснажені слова і словосполучення, як „чорноводдя”, „ повсталі, тверді хвилі”, „тверда труна неба”. Змальований пейзаж суголосний настрою ліричного героя, внутрішній світ якого взаємодіє із зовнішнім, адже спогад про сина подається в контексті світання над Прип’яттю.

У комплексі ж вірш являє собою цілісне художнє відтворення внутрішнього буття в’язня, яке відзначається глибокими трагічними переживаннями. У ньому розвивається теза: розлука з дорогими людьми, рідним краєм - джерело внутрішнього глибокого надриву людини.

„На колимськім морозі калина” (27,161)

Вірш закінчується словами „чужинецька земля”. Ці слова визначають психічний стан ліричного героя, відбитий у всій поезії. Відірваний від України, він відчуває тягар самоти, який підкреслюється виразом „безгоміння, безлюддя довкола”. Спостерігаючи реалії колимського краєвиду (безмежний простір, сніг, імлу, оленя), ліричний герой твору ніби відчужений від них, вони не викликають у нього позитивних емоцій. А в метафорах „калина зацвітає рудими слізьми”, „зголілі модрини кричали” гостро відчутне трагедійне світосприймання поета, зумовлене у даному випадку насильницьким відривом від Батьківщини. Про те, що герой - людина ув’язнена, говорять нам слова „мури тюрми”, і сам цей факт зумовлює мінорний настрій вірша.

Нарощують цей настрій і рядки „котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий барліг”. У них простежується семантика двох фразеологізмів: „серце так і покотилося”, який вживається на, позначення „хтось відчуває жах”, і „ведмежий кут” – „віддалене, глухе місце”. Тому названі рядки вказують на стан внутрішнього заціпеніння, на почуття безвиході, яке охоплює в’язня.

І в такій ситуації дух ліричного героя живить спогад про Україну. Її в поезії названо „собором дзвінким”. Об’єднує слова „Україна” і „собор” семантика святості. Лексема „дзвінкий” підкреслює гостроту відчуттів, які викликає в поета думка про рідну землю. Цей образ наповнений і печаллю розлуки. Образ калини має національний зміст. У вірші слово „калина” об’єднане зі словом „сльози” в єдину метафоричну сполуку, чим підкреслюється гіркота, що нашаровується на уявне бачення України в умовах ув’язнення.

Вірш, як і цілий ряд інших творів В.Стуса, покликаний показати трагізм становища поета в екстремальних умовах заслання, ті фактори, що зумовлювали його психологічний надрив.

„Як добре те, що смерті не боюсь я” (27,133)

Філософія стоїцизму (стійкості у життєвих випробуваннях), яку сповідував В.Стус, відбита у його вірші „Як добре те, що смерті не боюсь я”, зокрема у таких словах : „смерті не боюсь я”, „не питаю, чи тяжкий мій хрест”, „перед вами, судді, не клонюся”. У цьому контексті християнське уявлення про долю як хрест, котрий несе людина, знаходить своє художнє втілення. Воно співзвучне з баченням автором власної долі, з його готовністю прийняти все, що принесе життя („не питаю, чи тяжкий мій хрест”). А дієслівні форми „не питаю”, „не боюсь”, „не клонюся” виконують спільну функцію - заперечення страху перед смертю, випробуваннями, катами. Однак наведені вище цитати не є голою бравадою поета, адже в його душі існувала міцна національно-патріотична та морально-етична основа стоїцизму. Автор декларує впевненість,що його жертовність необхідна Україні („в смерті з рідним краєм поріднюсь”), констатує особисту моральну чистоту („не набрався скверни, прокльону, каяття”, „стражденне і незле обличчя”, „чесно гляну”), декларує позицію борця.

Для В.Стуса християнська ідея смерті-воскресіня до вічного життя набирає особистісного трактування як повернення після смерті до свого народу (мається на увазі здобуття місця в духовному просторі У країни). Складові одвічної антитези „життя-смерть” поет об’єднує в єдине поняття („в смерті обернуся до життя”) під спільним знаменником: смерть заради вітчизни - крок до вічного життя. Тому процитована метафора включена в контекст патріотичного звучання і асоціативне пов’язується з іншим словообразом („в смерті з рідним краєм поріднюсь”). Отже, „в смерті обернуся до життя” та „в смерті з рідним краєм поріднюсь” наближені у смисловому плані і означають: вічне життя у пам’яті народу можливе через самопожертву для нього. Така самопожертва дає право поету не тільки назвати себе сином народу, а й зіставляти свої внутрішні якості з його духовністю, яка є, на думку В.Стуса, вищим морально-етичним мірилом („чесно гляну в чесні твої вічі”).

Загалом вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я” цілком окреслює громадянське кредо поета-борця, дає читачу уявлення про патріотичне спрямування автора.

„За літописом Самовидця”

Поезія присвячена художньому осмисленню української історії через призму подій другої половини XVII століття, відомої під назвою доба "Руїни".В.Стус змальовує міжусобну боротьбу як першопричину історичної трагедії народу: ворогуючі "сини України" "стинаються в герці", не сприяють визволенню своєї Батьківщини, а Навпаки, закликають загарбників ("той з ордами ходить, а той накликає Москву"), щоб з їхньою допомогою встановити свою владу. Автор намагається підкреслити жорстокість і запеклість як визначальні риси негативних героїв. З цією метою до слова "сини" він підбирає епітет "скажені", а емоційний темпоритм твору сприяє передачі напруженості братовбивчої війни.

Проте основна увага письменника зосереджена на зображенні наслідків міжусобиці. Вірш має широке смислове поле, створене за допомогою яскравих словосполучень на позначення руйнування України, полону і вбивства українців: "дим пожарищ", "заллялися кров'ю всі очі пророчі", "труп людський", "куріє руїна", "тонкоголосий ясир" та ін. Кожне словосполучення — це ціла картина , що відтворює трагічну епоху Руїни. На основі ряду таких картин починає формуватися ціннісне ставлення читача до поведінки, що спричиняє національний занепад.

Цьому срияє і монументальний образ України-матері, яка гнівно осуджує тих, хто через свої егоїстичні прагнення допускає поневолення, вважає їхні дії страшнішими від дій зовнішніх ворогів: "Бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір". У наведених словах не лише закладена інформація про прикрий історичний факт — вони виражають негативне ставлення до суспільної поведінки, яка має антинаціональний характер. Поет вкладає їх в уста України-матері, тобто Батьківщини,що є однією з найбільших людських цінностей, які не можуть піддаватися девальвації. Нехтування долею вітчизни споконвіку вважається злочином. Тому образ України-матері у вірші виступає носієм абсолютної правди, вищим морально-етичним арбітром для інших героїв — синів. Оцінка, виголошена устами цього персонажа, хоч і гірка, але не допускає двозначності тлумачення. Це відвертий осуд. Інвективність мовлення України-матері досягається різними засобами . На початку її слів поет використовує градацію ("найшли, налетіли, зом'яли, спалили"), з допомогою якої ще раз зосереджує увагу читача на руйнівних діях негативних персонажів. Корисну роль тут виконує гіпербола, яка сприяє показу кривавості змальованих подій:

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено трупом людським.

Далі прокляття на адресу міжусобників ("бодай ви пропали, синочки") посилене застосування стилістичного прийому аугментацй (нарощування значення) (" у пеклі запеклім, у райському раї іграшнім"). Таким чином В.Стус створює рядки з посиленою експресією, яка необхідна, щоб виразити ставлення до злочинних діянь.

Україна-мати - це єдиний герой твору, наділений здатністю Передбачення. Вона пророкує негативні наслідки для українців від Їхнїої братовбивчої війни: ослаблений народ стане жертвою зовнішніх загарбників ("Поли з вас наріжуть, натешуть на гузня вам палі, і крові наточать "). Однак існує і додатковий емоційний штрих: названа оцінка подій нерозривна з почуттями материнського горя;страждання,вболівання за своїх жорстоких і недалекоглядних дітей . У цьому контексті стають зрозумілими і такі слова, як "зіллялися кров'ю всі очі пророчі". Вони говорять, що засліплені ненавистю братовбивства люди втрачають здатність осмислювати свйЇдії, передбачати наслідки національної міжусобиці, вони гинуть, Йе усвідомивши, що спричиняють національну руйнацію. І тільки персоніфікований образ Батьківщини автор наділяє тією мудрістю, якою повинен володіти кожен, хто вболіває за її долю.

Ціннісному осмисленню наслідків тих далеких подій сприяють образи-символи. З допомогою них В.Стус показує, як події кінця XVII століття переростають локально-часові рамки і зумовлюють загальнонаціональну катастрофу кількох наступних віків. Так, образ сонця символізує щасливу долю. У даному разі — наброду. "Украдене сонце" близьке за своїм змістом слову "знедолення". Психологічний стан людей при цьому порівнюється зі станом тварини (навіженого коня), яка передчуває смерть ( "чує серцем ножа"). В останньому рядку вірша поет робить заміну слова"украдене" на "татарське". Він будує тезу: знедолення українського народу ішло шляхом втрати ним своєї національної сйободи. Створюється образ "сонце татарське" на позначення долі народу-бранця, яка веде його до знищення : " А сонце татарське — стожальне — разить наповал". Тому автор показує, як у вогні бріатовбивчих війн гинуть не тільки численні українці, а й сама Укрйїна як державна та духовно-культурна величина:

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Шляхи поростають дрімучим терпким полином.

Образ України у цих рядках семантичне місткий. Він використаний на позначення різних іпостасей буття народу. Загальмування гійцієтворчих процесів ("шляхи поростають дрімучим терпким гійлйибм") — трагічний наслідок змальованого у вірші історичного гійрйгду. Образ шляхів є символом цих процесів, які помітно ослабилися в тих тяжких суспільних умовах.

Отже, вірш "За літописом Самовидця" — це філософсько-поетична версія історичних витоків національної катастрофи нашого народу, яка започаткувалася у XVII , а набрала розмаху у XVIII, XIX іXX століттях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІІ Літературна діяльність В. Стуса в ув'язненні	\|	ВАСИЛЬ СТУС

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.