Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

РОЗДІЛ 6. УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ

Управління використанням прибутку

Управління витратами підприємства

Управління формуванням доходів

Організація та інструментарій управління прибутком

Прибуток як об’єкт фінансового менеджменту

Література: 1, 8, 12, 13.

РОЗДІЛ 5. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ

Прибуток суб’єкта господарювання відіграє провідну роль у системі управління його фінансами, а тому незмінно привертає значну увагу дослідників із академічних кіл та практиків фінансового менеджменту.

Особливості прибутку суб’єкта господарювання визначають об’єктивну необхідність виділення у фінансовому менеджменті функціонально-організаційного блоку, спрямованого на управління прибутком підприємства з метою формування, підтримання та зростання конкурентоспроможності як у короткостроковому, так і в довгостроковому періоді та забезпечення доходу власників корпоративних прав такого підприємства. Практичне вирішення завдань управління прибутком тісно переплітається з іншими функціональними блоками фінансового менеджменту, зокрема з управлінням грошовими потоками, управлінням інвестиціями, фінансовим плануванням та прогнозуванням. Однак реалізація моделі управління прибутком як функціонально-організаційного блоку управління фінансами підприємства має принципові особливості, що визначаються насамперед специфікою прибутку як об’єкта фінансового менеджменту.

Так, прибуток підприємства являє собою результуючий фінансовий показник, що унеможливлює його безпосереднє використання як прямого об’єкта управління і вимагає формування важелів впливу на величину прибутку через управління факторами його формування та використання. Це дає змогу виділити ряд структурних елементів, які в результаті і формують цілісну систему управління прибутком підприємства:

- управління прибутком на етапі його формування:

- управління доходами суб’єкта господарювання,

- управління затратами суб’єкта господарювання;

- управління прибутком на етапі його використання.

За таких умов постає питання щодо забезпечення узгодженості прийняття, підтримки та виконання управлінських фінансових рішень за окремими напрямами реалізації управління прибутком підприємства. Організаційне вирішення цієї проблеми здійснюється в рамках обґрунтування мети та завдань управління прибутком суб’єкта господарювання, визначення доцільності використання тих чи інших методів управління прибутком з метою вирішення поставлених завдань.

Системоутворюючими елементами моделі управління прибутком підприємства є мета та завдання такого управління, від чіткості формулювання яких залежить ефективність як моделі управління прибутком, так і фінансового менеджменту взагалі.

У теорії корпоративних фінансів прибуток суб’єкта господарювання розглядається як результат його діяльності та джерело створення ринкової вартості. Виходячи з цього метою управління прибутком підприємства — суб’єкта господарювання можна вважати забезпечення максимізацїі абсолютної величини чистого прибутку та стабільності його формування у часі. При цьому прибуток (і, відповідно, управління прибутком підприємства) розглядається як джерело створення достатку акціонерів (shareholder value) у формі грошових дивідендних виплат та макси- мізації ринкової вартості підприємства (його корпоративних прав).

Оскільки прибуток підприємства є результатом його фінансово-господарської діяльності, то об’єктом управління прибутком має розглядатися сукупність фінансових відносин, які виникають у процесі операційної, інвестиційної та фінансової діяльності суб’єкта господарювання з приводу трансформації доходу від зазначених видів діяльності в прибуток підприємства.

Рис.5.1. Структурно-логічна схема формування прибутку підприємства

Об’єкт управління прибутком підприємства включає:

- дохід від реалізації продукції, товарів, надання послуг, виконання робіт;

- покриття витрат, що включають матеріальні витрати, оплату праці виробничого та управлінського персоналу, покриття амортизаційних відрахувань;

- сплату податків та інших обов язкових платежів;

- покриття процентних платежів за позиками (витрат, пов’язаних з фінансовою діяльністю);

- формування прибутку до сплати податків;

- сплату податків, що здійснюється за рахунок прибутку;

- формування чистого прибутку;

- виплату грошових дивідендів та тезаврацію прибутку;

- формування нерозподіленого прибутку.

Модель управління прибутком є індивідуальною для кожного підприємства. Індивідуальність такої моделі визначається потребою врахування особливостей його фінансово-господарської діяльності, специфіки ринкового середовища її реалізації. Водночас зазначена індивідуальність досягається шляхом використання загальних методів, принципів та прийомів — інструментарію управління прибутком, що є предметом подальшого розгляду.

Так, забезпечення відповідності результатів управління прибутком підприємства встановленим критеріям ефективності досягається через дотримання в рамках її практичної реалізації сукупності вимог та певної процедури здійснення такого управління. Загалом результативність моделі управління прибутком суб’єкта господарювання в ринковому середовищі безпосередньо залежить від адекватності інформаційно-методологічного забезпечення такої моделі, під яким необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів отримання, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою забезпечення потреб планування і контролінгу процесу формування, розподілу та використання прибутку суб’єкта господарювання як показника ефективності його фінансово-господарської діяльності.

Ефективність управління прибутком може забезпечуватися насамперед через оптимізацію процесу управління відповідно до специфіки конкретного підприємства та обґрунтування доцільності використання окремих інструментів цього управління.

Слід зазначити, що управління прибутком як на стадії формування, так і на стадії розподілу та використання пов’язані з ризиками - операційними, фінансовими та інвестиційними.

Ключовим елементом організації та реалізації моделі управління прибутком суб’єкта господарювання є визначення стратегії управління. Загалом стратегія являє собою узагальнюючу сукупність окремих, взаємозв’язаних дій, реалізація яких є необхідною для досягнення встановлених довгострокових цілей у межах підконтрольних управлінню ресурсів шляхом їх координації та розподілу. Виходячи з цього визначення стратегії управління прибутком підприємства можна охарактеризувати як формалізовану сукупність критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень щодо управління прибутком підприємства, дотримання яких забезпечує виконання завдань та досягнення цілей, визначених корпоративною стратегією підприємства. Відповідно, стратегія дає змогу визначити особливості та ключові параметри формування і реалізації моделі управління прибутком на конкретному підприємстві виходячи зі специфіки його фінансово-господарської діяльності.

Під моделлю управління прибутком суб’єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних методів і прийомів прогнозування, планування та контролю за формуванням доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня прибутковості суб’єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією. При цьому ключовим індикатором управління прибутком виступають показники прибутковості як такі, що відображають рівень відносної ефективності результатів фінансово-господарської діяльності підприємства порівняно з витратами, пов’язаними з отриманням таких результатів (наприклад, прибутковість інвестицій; прибутковість акцій, прибутковість власного капіталу).

Необхідно звернути увагу, що прибуток безпосередньо не є об’єктом управління. Управління прибутком передбачає насамперед реалізацію обґрунтованого впливу на факторні показники формування прибутку суб’єкта господарювання - доходів та витрат. Відповідно, модель управління прибутком суб’єкта господарювання має включати сукупність логічно цілісних та взаємозв’язаних функціонально-організаційних блоків, а саме:

- управління затратами;

- управління доходами;

- управління розподілом прибутку.

Кожен із цих блоків вирішує специфічні завдання, однак прийняття управлінських фінансових рішень за кожним із визначено них напрямів має підпорядковуватися єдиній меті - стратегії управління прибутком, яка розроблена на даному підприємстві. Ця стратегія має враховувати об’єктивні фактори її реалізації:

- прибуток є результатом активної фінансово-господарської діяльності підприємства, що визначає необхідність управління його формуванням;

- ефективне управління прибутком вимагає узгодження управлінських рішень з іншими напрямами фінансового менеджменту;

- управління прибутком потребує належного інформаційного забезпечення прийняття, підтримання та супроводження управлінських фінансових рішень;

- забезпечення двостороннього зв’язку між суб’єктами прийняття управлінських рішень та суб’єктами їх виконання.

Доцільність використання в таких умовах тих чи інших методів управління визначається специфікою фінансово-господарської діяльності підприємства, його корпоративною та фінансовою стратегіями. Відповідно, форми реалізації стратегії управління прибутком на різних підприємствах мають певні особливості та відмінності, що пояснюється необхідністю врахування поряд із об’єктивними факторами сукупності суб’єктивних факторів фінансово-господарської діяльності конкретного підприємства.

Зважаючи на особливості формування прибутку підприємства, можна визначити основні дискретні варіанти (концепції) обґрунтування стратегії управління ним:

- агресивна (наступальна) стратегія — забезпечення збільшення абсолютної величини прибутку підприємства шляхом максимізації рівня доходів підприємства в результаті збільшення виручки від реалізації товарів, робіт та послуг (наприклад, стимулюванням збуту, підвищенням ціни тощо) - забезпечення зростання доходів підприємства за порівняно стабільного рівня затрат;

- захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб’єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та витрат (слід зауважити, що така стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі, оскільки у короткостроковому періоді підприємство, як правило, не може суттєво зменшити рівень витрат).

Водночас, практична організація моделі управління прибутком підприємства виключно на основі застосування принципів однієї із наведених вище концепцій є проблематичною, а таке управління не матиме значного позитивного ефекту ні в короткостроковому, ні в довгостроковому періодах. Тому для уникнення недоліків кожної із концепцій та реалізації їх переваг підприємству доцільно розробляти власний («проміжний») варіант стратегії управління прибутком як виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями - диверсифіковану стратегію.

Кожний із дискретних альтернатив формалізації стратегії управління прибутком передбачає використання специфічних методів управління, основні з яких будуть розглянуті у відповідних частинах даного розділу.

Важливим аспектом підтримання управлінських фінансових рішень є інформаційне забезпечення моделі управління прибутком підприємства.

Зважаючи на ту роль, яку відіграє інформаційне забезпечення для фінансового менеджменту, а також об’єктивну необхідність публічного звітування суб’єкта господарювання перед іншими економічними агентами через оприлюднення фінансової звітності, доцільно детально розглянути особливості формування фінансової звітності, її вплив на модель управління прибутком суб’єкта господарювання та здійснити порівняння фінансового й управлінського обліку.

До фінансової звітності суб’єктів господарювання відносять (1) баланс, (2) звіт про фінансові результати, (3) звіт про рух грошових коштів, (4) звіт про власний капітал та (5) примітки до фінансової звітності. У моделі управління прибутком суб’єкта господарювання основне значення має Звіт про фінансові результати, у якому відображаються основні параметри формування прибутку суб’єкта господарювання за звітний період, а також Баланс та Примітки до фінансової звітності.

Слід зауважити, що фінансова звітність має двояке значення для моделі управління прибутком суб’єкта господарювання.

По-перше, інформація фінансових звітів є основою для проведення ретроспективного аналізу фінансових результатів господарської діяльності підприємства та фінансово-математичного обґрунтування тенденцій і трендів, а також прогнозування та планування основних фінансових показників господарської діяльності цього підприємства. По-друге, фінансова інформація, відображена у публічній звітності, є доступною для зовнішніх користувачів і може використовуватися останніми для оцінювання результативності управління прибутком підприємства та його фінансового менеджменту, що пов’язано із проблемою інформаційної прозорості фінансово-господарської діяльності (далеко не завжди підприємство охоче йде на оприлюднення окремих фінансових даних щодо господарської діяльності), у тому числі, використання дозволених методів управління інформацією, що підлягає оприлюдненню у публічній фінансовій звітності.

Розглядаючи планування як функцію управління прибутком підприємства, необхідно зазначити, що останнім часом спостерігається чітка тенденція зміщення акцентів з традиційної форми організації менеджменту на поопераційний (функціональний) менеджмент - АВМ (Activity-based Management, далі — ABM). Головною особливістю АВМ є розгляд фінансово-господарської діяльності підприємства за відособленими напрямами операційної, інвестиційної та фінансової діяльності, що забезпечує при цьому повну ідентифікацію доходів і витрат за цими напрямами.

При цьому АВМ дає змогу фінансовим менеджерам та відповідним службам підприємства вирішити такі питання:

- визначення можливостей підвищення ефективності діяльності підприємства;

- визначення та відособлення видів чи напрямів діяльності суб’єкта господарювання, що не створюють вартості;

- визначення черговості забезпечення фінансовими, матеріальними, трудовими та іншими видами ресурсів окремих напрямім діяльності підприємства за критерієм максимізації прибутку (вартості ринкової капіталізації підприємства чи достатку акціонерів).

Підприємству рекомендується, зважаючи на світовий досвід, поєднувати функціональні можливості АВМ та вартісного менеджменту - VBM (Value-based Management, далі — VBM). У цьому випадку функціональний розподіл напрямів господарської діяльності підприємства спрямований на визначення основних джерел створення вартості підприємства і, як наслідок, достатку акціонерів. При цьому досягається ув’язка прибутку підприємства та його ринкової вартості як основних показників ефективності підприємницької діяльності. Серед основних фінансових індикаторів, що можуть використовуватися і використовуються на середніх та великих підприємствах для обґрунтування фінансових рішень щодо управління прибутком, можна виділити такі:

Економічна вартість додана — EVA (Economic Value Added):

; (5.1)

де ROA — рентабельність активів;

WACC— середньозважена вартість капіталу;

ТА — сукупні активи;

ЕАІТ— прибуток підприємства після сплати процентів і податку на прибуток (операційний прибуток);

СЕ — сукупний капітал.

Пропонований показник дає змогу оцінити рівень ефективності фінансового менеджменту з позицій трансформації прибутку підприємства в його ринкову вартість. Розробники показника пропонують використовувати його для оцінки ефективності діяльності підприємства з позицій визначення його інвестиційної привабливості для ринкового інвестора - тобто використання показника розраховано на публічні компанії середніх та великих розмірів. Однак практика використання показника європейськими та північно-американськими компаніями дає змогу рекомендувати його для оцінки порівняльної ефективності альтернативних проектів, господарських операцій як на ринку, так і в рамках окремого підприємства, незважаючи при цьому на розміри такого підприємства. Єдина вимога до ефективного використання пропонованого показника - адекватна оцінка середньозваженої вартості капіталу (WACC) підприємства.

Ринкова вартість додана — MVA (Market Value Added).

; (5.2)

де TMV - сукупна ринкова вартість;

MVe - ринкова капіталізація;

MVd - ринкова вартість зобов’язань;

СЕ - сукупний капітал.

Наведений вище показник відображає порядок формування ринкової премії, яка відповідає ефективності організації фінансового менеджменту взагалі та управління прибутком зокрема. Використання показника ринкової вартості доданої є поширеним у Західній Європі та США і виправдане у разі необхідності проведення аналізу впливу певного напряму діяльності підприємства (інвестиційного проекту та/або окремої господарської діяльності) на зростання ринкової вартості підприємства у поточному та перспективному періодах. Слід зазначити, що адекватне використання даного показника потребує наявності ринкових даних про вартість підприємства та його корпоративних прав. Разом з тим рекомендуємо використовувати даний показник як критерій прийняття управлінських фінансових рішень фінансовими менеджерами тих підприємств, що орієнтуються на ринок капіталу, зокрема на ринок інструментів власності (акціонерні товариства) та ринок боргових інструментів (емітенти корпоративних облігацій).

Грошова вартість додана СVA {Cash Value Added):

; (5.3)

де FCF— грошовий потік до фінансування — Free Cash Flow;

WACC— середньозважена вартість капіталу підприємства;

Interests — процентні платежі підприємства за зобов’язаннями;

СЕ — сукупний капітал підприємства.

Як зазначалося раніше, управління прибутком нерозривно пов’язане з іншими напрямами фінансового менеджменту, і насамперед з управлінням грошовими потоками. Такий зв’язок визначає об’єктивну необхідність узгодження управлінських рішень щодо грошових потоків та формування і використання прибутку. Це узгодження може досягатися різними методам, проведенням комплексного аналізу тощо). Однак з урахуванням практики західноєвропейських та американських, а також новітнього досвіду вітчизняних суб’єктів господарювання, таке узгодження пропонується здійснювати з паралельним використанням показника грошової вартості доданої. Позитивна величина грошової вартості доданої, що генерується підприємством (інвестиційним проектом чи окремою господарською операцією), свідчить про пріоритетність її виконання, виходячи із стандартної альтернативної можливості, що пропонується ринками капіталу та грошей.

Загалом запропоновані вище показники доцільно використовувати для обґрунтування фінансових управлінських рішень з ряду напрямів, що дозволить, зокрема, забезпечити мінімізацію втрачених можливостей підприємства при формуванні прибутку та вибір найбільш оптимальних варіантів розвитку підприємства в умовах невизначеності та ринкової конкуренції, у тому числі на глобальних ринках.

Управління формуванням прибутку включає два основні напрями - управління доходами та управління затратами, балансування яких у результаті і визначає формування абсолютної величини прибутку суб’єкта господарювання (рис. 5.2).

Рис. 5.2. Умови формування прибутку підприємства від операційної діяльності

Формування доходів суб’єкта господарювання здійснюється за такими складовими, у розрізі яких і формуються окремі складові сукупного прибутку суб’єкта господарювання:

- доходи від основної діяльності, що включають насамперед дохід від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг;

- дохід від іншої операційної діяльності, яка включає дохід від реоізації оборотних активів, реалізації курсових різниць, оренди, отримані штрафи, пені, неустойки, списання зобов’язань;

- доходи від фінансових операцій, які формуються за рахунок отримання доходів від вкладень в асоційовані та дочірні підприємства , спільної діяльності, дохожи від портфельного інвестування;

- доходи від іншої звичайної діяльності, що визначаються формуванням доходів від фінансових інвестицій (реалізований капітальний дохід), реалізації (ліквідації) необоротних активів, безоплатно одержаних активів тощо;

- доходи від надзвичайних подій.

Зважаючи на особливості наведених вище джерел формування сукупного доходу підприємства, можна визначити такі завдання управління його доходами:

- збільшення абсолютної величини доходів підприємства в цілому та за окремими джерелами їх формування;

- збільшення у структурі доходів підприємства частки чистого доходу;

- забезпечення стабільності надходження доходів, а також обмеження впливу на формування доходів підприємства надзвичайних подій, прогнозування та оцінювання впливу яких є проблематичним;

- забезпечення зростання у структурі чистого доходу підприємства доходів, отриманих від основної діяльності;

- прискорення отримання доходів шляхом зменшення проміжку часу між їх формальним визнанням (момент визнання доходів з метою оподаткування - за першою подією) та реальним отриманням (момент надходження грошових коштів від контрагента).

Важливим завданням фінансового менеджменту на підприємстві є забезпечення стабільності формування його доходів у розмірі, не меншому за розмір його витрат, що дає змогу забезпечити беззбитковість діяльності підприємства. Ефективність та результативність формування доходів суб’єкта господарювання як складової моделі управління його прибутком безпосередньо залежить від адекватності фінансового забезпечення цінової політики суб’єкта господарювання реаліям ринку, на якому працює підприємство.

Зважаючи, що джерела формування доходів підприємства включають відмінну сукупність господарських операцій, які мають фінансові характеристики, доцільно детальніше зупинитися на таких джерелах окремо.

Доходи суб’єкта господарювання від основної діяльності формуються через отримання виручки від продажу товарів, робіт та послуг. Відповідно, управління цими доходами має враховувати потреби супроводження та підтримання управлінських фінансових рішень щодо таких питань - визначення обсягів реалізації (у натуральних одиницях виміру) та формування цінової політики підприємства.

Формування обсягів реалізації підприємства у натуральних вимірах є результатом взаємодії його як постачальника товару та ринкового попиту певної сукупності споживачів. На рівень останнього, зокрема, впливають такі фактори:

- якість продукції підприємства та аналогічної продукції під- приємств-конкурентів;

- унікальність товару та наявність на ринку товарів-замінників;

- конкурентна позиція підприємства на ринку;

- маркетингова діяльність підприємства з просування окремих видів товарів, що виробляються підприємством;

- реклама продукції підприємства;

- гарантійне та постгарантійне обслуговування;

- наявність та рівень цін на супутні товари.

Поряд із вказаними факторами формування ринкового попиту на продукцію підприємства, обсяги її реалізації безпосередньо залежать і від цінової політики, оскільки ціни на продукцію підприємства є важливим чинником формування ринкового попиту.

Цінова політика суб’єкта господарювання - невід’ємний елемент моделі управління його прибутком, що визначає особливості формування доходів такого підприємства. Загалом під ціновою політикою суб’єкта господарювання необхідно розуміти процедуру обґрунтування масштабу цін на його продукцію (товари, роботи, послуги) та критеріїв її застосування щодо конкретних категорій покупців.

Для потреб управління прибутком використовують сукупність-показників, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб’єкта господарювання, у тому числі:

- собівартість одиниці продукції:

- величина умовно-змінних витрат на одиницю продукції; величина умовно-постійних витрат на одиницю продукції;

- прибуток на одиницю продукції;

- ціна виробника одиниці продукції;

- відпускна ціна одиниці продукції.

Виокремлення ряду показників, що характеризують структуру ціни продукції підприємства, здійснюється з метою інформаційного забезпечення фінансового менеджменту у частині аналізу та прийняття управлінських фінансових рішень.

Серед інших напрямів управління доходами підприємства необхідно виділити управління дебіторською заборгованістю, що формується внаслідок розбіжності у часі між відвантаженням продукції та її оплатою. Виникнення заборгованості з боку покупців пов’язано із наданням останнім відстрочення оплати рахунків з метою стимулювання збуту продукції підприємства. Однак надання цієї пільги має здійснюватися з урахуванням таких факторів:

- оцінювання основних параметрів динаміки (тренду) розвитку ситуації з оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукцію;

- аналіз структури дебіторської заборгованості у розрізі своєчасності її погашення, оцінка окремих дебіторів з позиції ризику та визначення величини фінансових ресурсів, необхідних для формування резервів, зокрема резерву сумнівної дебіторської заборгованості;

- розрахунок середнього періоду інкасації дебіторської заборгованості та його зіставлення із можливостями підприємства покрити касовий розрив за рахунок кредиторської заборгованості, залучення короткострокових кредитів чи за рахунок інших джерел;

- визначення та оцінювання рівня впливу дебіторської заборгованості на формування абсолютної величини прибутку підприємства та обґрунтування доцільності надання покупцеві відстрочення в оплаті продукції - оцінка видатків підприємства на залучення фінансових ресурсів на покриття касового розриву (наприклад, процентні платежі за кредитом) та/або витрат на проведення рефінансування заборгованості;

- обґрунтування оптимального терміну надання відстрочення оплати рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову ціну одиниці продукції, яка має враховувати рівень втрат, яких зазнає підприємство у зв’язку з іммобілізацією оборотних коштів, та привабливість даного клієнта (за інших рівних умов, рівень надбавки до базової ціни має бути не меншим, ніж проценти за банківським кредитом за період надання відстрочення);

- визначення можливості та доцільності мобілізації фінансових ресурсів через рефінансування дебіторської заборгованості, зокрема шляхом обліку векселів (якщо заборгованість оформлена видачею векселя), факторинг чи форфейтинг боргових вимог підприємства до третіх осіб, оцінювання обґрунтованості збитків у результаті рефінансування дебіторської заборгованості. При цьому рефінансування дебіторської заборгованості буде доцільним, якщо відносний рівень витрат на проведення такої операції буде не більшим за процентну ставку за короткостроковим кредитом;

- попередження формування та контроль простроченої і безнадійної дебіторської заборгованості.

Серед інших джерел формування доходів підприємства необхідно виділити такі, як реалізація активів (оборотних та необоротних), доходи від інвестиційної діяльності. Формування доходів від таких господарських операцій (проведення інвестицій - дезінвестицій) може здійснюватися з метою:

- оптимізації величини та структури робочого капіталу підприємства (наприклад, реалізації надлишкових запасів);

- управління операційними ризиками, насамперед, ціновим ризиком;

реалізації надлишкових оборотних та необоротних активів;

- підкріплення господарських зв’язків відносинами власності (перехресне інвестування у корпоративні права, вкладання в асоційовані господарські товариства), отримання в результаті цього додаткових переваг у формі спеціальних (внутрішніх) цін, отримання дивідендів;

- участь підприємства у бізнес-групах, господарських альянсах з метою доступу до нових ринків збуту, зниження витрат на реалізацію продукції, доступ до нових джерел сировини.

На абсолютну величину доходу підприємства впливають і дискретні джерела його формування, тобто джерела, які мають нерегулярний, епізодичний характер.

Так, величина доходів підприємства у поточному періоді збільшується за рахунок надходження штрафних санкцій, застосованих до суб’єктів господарювання - контрагентів за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань. Однак неналежне виконання договірних зобов’язань партнерами негативно впливає на ринкову позицію самого підприємства через порушення ритмічності виробничого процесу (збої у поставці сировини), несвоєчасну доставку товару замовниками, гарантійного та постгарантійного обслуговування, що негативно вплине на обсяги реалізації і, в результаті, скорочення прибутку підприємства. У зв’язку з цим підприємство має формувати господарські зв’язки із комерційно надійними партнерами, аби уникнути згаданих вище негативних наслідків.

Серед інших джерел доходу підприємства, що мають дискретний характер, можна виділити реалізовані курсові різниці, списання зобов’язань та безоплатно одержані активи. Так, управління доходами від реалізованих курсових різниць має здійснюватися з урахуванням впливу на фінансово-господарську діяльність підприємства валютних ризиків (зміна валютних курсів) як складової сукупного ризику підприємства. Розглядаючи доходи суб’єкта господарювання від списання зобов’язань перед третіми особами та безоплатно одержаних активів, необхідно врахувати особливості оподаткування таких господарських операцій, які призводять до збільшення податкових зобов’язань підприємства з податку на прибуток у поточному періоді за відсутності реального руху грошових коштів. Відсутність реального руху грошових коштів як джерела погашення податкових зобов’язань може негативно вплинути на рівень платоспроможності та ліквідності підприємства, адже призведе до скорочення резерву ліквідності підприємства.

Рівень та абсолютна величини витрат суб’єкта господарювання безпосередньо впливає на формування його прибутку як результату фінансово-господарської діяльності. Управління витратами відіграє провідну роль не тільки в управлінні прибутком, а й у структурі фінансового менеджменту взагалі. Зауважимо, що формуванню прибутку суб’єкта господарювання об’єктивно передує фінансування та покриття усіх його витрат за рахунок доходів від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), що й необхідно розглядати як одне із основних завдань фінансового менеджменту. Управління витратами полягає у контролі за процесом формування та розподілу витрат підприємства в результаті здійснення фінансово-господарської діяльності. Відповідно, управління витратами підприємства спрямоване на обґрунтування рівня витрат підприємства та їх фінансового забезпечення. Результативність управління витратами та забезпечення ефективності такого управління передбачає реалізацію таких взаємозв’язаних фінансово-управлінських ітерацій:

- групування витрат підприємства за групами відповідно до визначеної сукупності критеріїв;

- контроль за формуванням витрат та оптимізації їх абсолютної величини;

- виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування (шляхом коригування планових показників);

- виявлення та оцінювання резервів зменшення витрат суб’єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації.

В основному формування витрат підприємства припадає на сукупність господарських операцій, що реалізуються в межах його основної (операційної) діяльності.

Серед інших напрямів формування витрат підприємства необхідно виділити такі:

- витрати, пов язані з інвестиційною діяльністю, що визначаються як сума усіх витрат підприємства на реалізацію інвестицій в необоротні активи, що припадають на поточний період (зокрема, основні фонди, нематеріальні активи, прямі та портфельні фінансові вкладення);

- витрати, пов язані з фінансовою діяльністю, що включають сукупність витрат підприємства на обслуговування залученого капіталу, у тому числі витрати на обслуговування як позичкового, так і власного капіталу (наприклад, процентні платежі, грошові дивідендні виплати, витрати на оформлення-переоформлення фінансових угод, їх супроводження).

Прийняття раціональних фінансових рішень у рамках управління витратами підприємства ґрунтується на чіткому розумінні умов формування витрат та визначенні впливу витрат на фінансовий етан самого підприємства.

Формування витрат у межах основної діяльності визначається сукупністю господарських операцій підприємства, спрямованих на забезпечення виробничого процесу зі створення продукту (послуг, робіт), просування продукту на ринок, його реалізації та наступного обслуговування у споживача такого продукту (гарантійний та постгарантійний сервіс). Тому у процесі управління сукупністю витрат, що виникає під час реалізації згаданих вище завдань, постає питання щодо оцінки абсолютної величини витрат, їх структурування та формування цільових категорій ідентифікації (груп, видів) витрат з метою інформаційного підтримання прийняття управлінських фінансових рішень. У результаті цього забезпечується узагальнення та початкова обробка первинної фінансової інформації, визначення сукупності однорідних витрат, а також обґрунтування центрів витрат та їх структуру вання.

У зв’язку з цим доцільно зупинитися на визначенні класифікаційних ознак витрат з основної діяльності, оскільки управління останніми потребує чіткого розмежування сукупності витрат підприємства на однорідні групи та види. Так, відповідно до класифікаційних ознак, прийнято виділяти такі види (групи) витрат:

- виходячи із зміни абсолютної величини витрат суб’єкта господарювання у разі зміни обсягів випуску продукції розрізняють умовно-постійні (не залежать від зміни обсягів виробництва) та умовно-змінні (змінюються зі зміною обсягів виробництва) витрати;

- залежно від порядку та способу перенесення витрат на продукцію підприємства розрізняють прямі (витрати, безпосередньо пов’язані з виготовленням продукції, наданням послуг чи виконання робіт) та непрямі (витрати, що пов’язані із фінансуванням додаткових чи обслуговуючих процесів) витрати;

- за періодичністю виникнення та часовими характеристиками розрізняють постійні або регулярні витрати (витрати, що регулярно виникають у процесі здійснення суб’єктом господарювання фінансово-господарської діяльності, наприклад витрати на виплату заробітної плати, на сплату податків) та разові витрати (витрати, що мають нерегулярний характер, наприклад: витрати на купівлю ліцензії);

- залежно від характеру зв’язку витрат з виробничим процесом розрізняють виробничі (витрати, обумовлені технічними, організаційними та іншими особливостями виробничого процесу) та невиробничі (витрати, що мають другорядний характер) витрати;

- для потреб контролінгу витрат у системі цільового планування прибутку суб’єкта господарювання виділяють групи витрат відповідно до центрів їх виникнення або ж за цільовим їх призначенням (наприклад, витрати по окремих структурних підрозділах або витрати на виробництво окремих видів продукції).

Відповідно, перед моделлю управління затратами суб’єкта господарювання можуть ставитися такі завдання:

- зменшення у структурі витрат підприємства частки умовно- постійних витрат, що, у свою чергу, дає змогу знизити поріг рентабельності та сформувати більш гнучку цінову політику щодо продукції підприємства (зниження рівня умовно-постійних витрат дасть можливість зменшити маржинальний прибуток без зменшення абсолютної величини операційного прибутку підприємства;

- забезпечення стабільності розподілу витрат у просторі та часі, що дасть змогу забезпечити фінансову стійкість підприємства та попередити його неплатоспроможність;

- зменшення у структурі сукупних витрат підприємства непрямих витрат;

- відстрочення моменту покриття витрат шляхом збільшення проміжку часу між їх формальним визнанням (і, зокрема, зменшенням оподатковуваного прибутку) та реальним покриттям (втратою підприємством контролю над грошовими коштами).

Визначені вище завдання управління витратами підприємства дають можливість сформулювати основний зміст управлінської діяльності фінансових служб підприємства та їх менеджерів щодо управління формуванням витрат, пов’язаних із операційною, інвестиційною та фінансовою діяльністю:

- забезпечення своєчасності та повноти виявлення витрат підприємства, надання відповідної оперативної інформації через служби фінансового контролінгу;

- оцінка обґрунтованості та доцільності покриття окремих витрат у розрізі центрів їх формування, структурних підрозділів, видів діяльності (продукції) та підприємства в цілому;

- пошук та обґрунтування резервів зменшення витрат у наступних періодах, урахування виявлених резервів під час реалізації поточного фінансового плану та складання фінансових планів на наступний плановий період, зокрема:

а) зменшення собівартості продукції за збереження рівня її якості (наприклад, заміщення сировини чи окремих її елементів дешевшими аналогами, упровадження на базі одного продукту кілька його модифікацій, орієнтованих на різні цінові категорії споживачів);

б) зменшення накладних витрат на виготовлення та реалізацію продукції за збереження рівня обслуговування клієнтів та супроводження товарів (сервісного обслуговування);

в) зменшення витрат на обслуговування капіталу (вартості капіталу) за збереження цільового рівня фінансового лівериджу та прийнятного рівня ліквідності активів підприємства та його платоспроможності;

- забезпечення об’єктивності, достовірності та повноти локалізації поточних (або планових) витрат по центрах їх формування з метою інформаційного забезпечення прийняття управлінських фінансових рішень;

- прогнозування на основі отриманої інформації тенденцій зміни величини витрат підприємства у плановому та перспективному періодах, оцінювання точки беззбитковості та планування (перспективне калькулювання) собівартості продукції;

- забезпечення методологічного та інформаційного підтримання фінансового контролю за формуванням витрат підприємства, виконання планових величин та аналізу відхилень.

Кваліфіковане управління витратами підприємства передбачає наявність у фінансового менеджера повної та достовірної інформації щодо об’єкта управління, у тому числі його абсолютної величини, складу та структури. Для цього здійснюється локалізація усіх витрат підприємства та їх структурування за певними критеріями, які використовуються для обґрунтування управлінських фінансових рішень. Так, практика розподілу витрат за класифікаційними групами (як об’єктам управління), а також спосіб зіставлення величини витрат із доходами підприємства дає змогу виділити такі варіанти організації калькуляції сукупних витрат підприємства:

- традиційне (пряме) калькулювання;

- цільове калькулювання;

- калькулювання відповідно до життєвого циклу товару (продукту);

- калькулювання за етапами просування товару на ринок;

- поопераційне (функціональне) калькулювання.

Розглянемо згадані методи детальніше.

Традиційне (пряме) калькулювання. Традиційне калькулювання в рамках управління прибутком підприємства спрямоване на загальне зіставлення витрат та доходів суб’єкта господарювання у межах одного й того самого горизонту планування. Метою традиційного калькулювання є встановлення факту покриття (непокриття) сукупних витрат підприємства та вихід на позитивний фінансовий результат - операційний прибуток. На основі традиційного калькулювання здійснюється розрахунок параметрів точки беззбитковості підприємства як ситуації, за якої доходи підприємства дорівнюють його витратам:

Доходи = Умовно-змінні витрати + Умовно-постійні витрати.

Традиційне калькулювання використовується для оцінювання економічної доцільності виробництва того чи іншого продукту, рівня необхідної ціни та/або обсягів реалізації такого продукту з метою досягнення прибутковості або, принаймні, забезпечення беззбитковості діяльності підприємства щодо виробництва даного продукту. Для цього використовуються такі формули:

; (5.4)

; (5.5)

де Q — обсяг реалізації в точці беззбитковості, в натуральному виразі;

FС — абсолютна величина постійних витрат;

АVС — середні змінні витрати на виготовлення одиниці продукції;

р — ціна виробника одиниці продукції.

Використання традиційного калькулювання для обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо управління прибутком та витратами підприємства має певні недоліки, зокрема:

- викривлення структури витрат за окремими напрямами діяльності підприємства (відсутність чітких та однозначних критеріїв розподілу витрат підприємства, які мають подвійний характер), що призводить до завищення рентабельності окремих продуктів та заниження інших;

- оперування усередненими та приблизними величинами (оскільки калькулювання показників собівартості здійснюється на рівні підприємства з наступним розподілом по окремих продуктах);

- відсутність чіткого критерію ідентифікації витрат за окремими видами продукції підприємства (якщо підприємство не є монопродуктовим), що стосуються більше ніж одного продукту.

Водночас традиційне калькулювання характеризується простотою та оперативністю проведення, що дає змогу рекомендувати його для проведення оперативного аналізу, метою якого є отримання орієнтовних попередніх результатів за обмежений період.

Цільове калькулювання. Цільове калькулювання спрямоване на приведення собівартості продукту до рівня, що забезпечує цільовий (плановий) рівень прибутку підприємства від виробництва такого продукту за очікуваного рівня доходів від його реалізації. Вихідною точкою проведення цільового калькулювання є оцінювання величини очікуваних доходів від реалізації продукту (надання послуг, виконання робіт) у плановому періоді. Отриманий результат порівняння величини очікуваних доходів та цільового прибутку, що закладається в ціну, визначає максимальний рівень собівартості даного продукту - цільову собівартість. При цьому перед управлінням витратами ставиться завдання забезпечити такий абсолютний рівень витрат, який буде не більшим за цільову собівартість як максимально допустимий рівень витрат за встановлених обмежень - рівня доходів від реалізації продукту та цільового рівня прибутку.

У рамках цільового калькулювання собівартості з метою приведення поточного рівня витрат до їх цільового рівня (з метою забезпечення необхідного розміру прибутку) використовуються такі методи приведення величини витрат, як редизайн продукту, оптимізація структури витрат (наприклад, АВС^{^[3]} та XYZ аналіз), прийнятне заміщення окремих статей витрат іншими із одночасним зменшенням абсолютної величини витрат (на основі аналізу XYZ).

Цільове калькулювання використовується з метою обґрунтування управлінських фінансових рішень, спрямованих на підтримання цільового рівня операційного прибутку підприємства, і, на противагу традиційному, дає змогу вирішити зокрема, такі завдання:

- оцінити максимально допустимий рівень витрат підприємства на виготовлення конкретного продукту у плановому періоді;

- визначити необхідність приведення абсолютної величини собівартості відповідно до зміни ринкової ситуації — зміни середніх ринкових цін та попиту на даний продукт;

- обґрунтувати доцільність зменшення собівартості продукції шляхом (1) редизайну продукту, (2) відмови від окремих статей витрат підприємства чи (3) їх заміщення дешевшими аналогами;

- розрахувати величину необхідного зменшення витрат на виготовлення та просування продукту на ринок;

- обґрунтувати доцільність подальшого випуску даного продукту (оцінити можливість забезпечення прийнятного рівня прибутку) чи зняття його з виробництва у випадку не можливості скорочення витрат до цільового рівня.

Калькулювання за етанами життєвого циклу продукту. Цей варіант калькулювання витрат передбачає ідентифікацію витрат (понесених або очікуваних) із окремими етапами життя продукту — починаючи від упровадження продукту і завершуючи зняттям продукту з виробництва. Даний метод дає змогу оцінити рівень та доцільність витрат на кожному із етапів просування продукту на ринок. Крім того, використовуючи дисконтування (визначення приведеної теперішньої вартості) доходів від реалізації окремого продукту та витрат по цьому ж продукту, можна оцінити доцільність його впровадження в господарську діяльність підприємства, яка визначається перевищенням очікуваних доходів над витратами.

Таким чином, використання методу калькулювання за етапами життєвого циклу продукту можна рекомендувати для вирішення таких завдань:

- оцінювання загальної прибутковості продукту за період від початку його розроблення до зняття з виробництва;

- визначення фінансових індикаторів планування грошових потоків, що генеруються у зв’язку із просуванням та позиціонуванням продукту на ринку;

- обґрунтування абсолютних та відносних величин формування витрат підприємства на конкретний товар за етапами його життєвого циклу.

Калькулювання за етапами просування товару на ринок. Метою даного методу є обгрунтований розподіл витрат, що ідентифікуються з конкретним продуктом підприємства. ГІри цьому досягається деталізація локалізації витрат за окремими етапами життя продукту, починаючи з обгрунтування ідеї створення продукту і завершуючи зняттям його з виробництва.

Реалізація вказаного методу передбачає визначення величини витрат, що створюються на конкретному етапі (наприклад, дизайн та розроблення продукту; виробництво продукту; складування продукту; транспортування продукту до роздрібного продавця; витрати роздрібного продавця; витрати, пов’язані з продажем продукту кінцевому споживачу) та пошук резервів їх скорочення. Загалом перед методом CGC можуть ставитися такі завдання:

- визначення економічної доцільності розроблення нового продукту;

- планування руху інвестиційних, фінансових та операційних грошових потоків під час розроблення, виробництва та реалізації продукту;

- визначення очікуваної прибутковості нового продукту, порівняння альтернативних дизайнів окремого продукту або порівняння альтернативних продуктів;

- обґрунтування доцільності виходу з продуктом на ринок та його позиціонування;

- визначення доцільності та своєчасності зняття продукту з виробництва.

ABC (Activity-based costing, ABC). ABC або метод поопераційного (функціонального) калькулювання являє собою технологію обґрунтування та прийняття управлінських рішень щодо цільової локалізації затрат суб’єкта господарювання для потреб моделі управління його прибутком.

Основою функціонального калькулювання є поняття «центру витрат», під яким слід розглядати функціонально та відокремлений процес або явище (технологічна операція, угода), які пов’язані із формуванням однорідної сукупності витрат підприємства. Центр витрат може розглядатися як у масштабах усього підприємства, окремого його структурного підрозділу, або ж іншого об’єкта аналізу. При цьому групування витрат суб’єкта господарювання у межах даного методу реалізується у два етапи — ідентифікація витрат із визначеними базовими показниками (критеріями ідентифікації) та групування ідентифікованих витрат відповідно до центрів затрат. Так, загальна структура реалізації функціонального калькулювання включає такі елементи.

Аналіз техніко-організаційних та фінансових особливостей процесу виробництва продукції (надання послуг чи виконання робіт).

Обґрунтування та визначення центрів витрат суб’єкта господарювання. При цьому рекомендується (на основі досвіду зарубіжних підприємств) використовувати чотириступінчасту модель аналізу центрів витрат — виготовлення одиниці продукції, партії продукції, окремого виду продукції взагалі, діяльність підприємства за певним напрямком.

Однак функціональне калькулювання має також певні недоліки, зокрема:

- суб’єктивність обґрунтування та вибору базових параметрів аналізу;

- трудомісткість та затратність інформаційного забезпечення, організації та проведення такого аналізу.

Водночас, функціональне калькулювання та функціональний менеджмент (АВС/М) набув широкої популярності серед зарубіжних та вітчизняних менеджерів і фінансистів завдяки своїй універсальності. При цьому принципи його організації та реалізації використовуються багатьма моделями обґрунтування та підтримання управлінських фінансових рішень.

Загалом усі розглянуті вище методи калькулювання спрямовані на вирішення основного завдання управління витратами підприємства, пов’язаними з операційною діяльністю — оцінювання обґрунтованості абсолютної величини витрат за окремими елементами операційної діяльності підприємства (сильні та слабкі сторони формування витрат підприємства) та обґрунтування напрямів, за якими необхідно та/або доцільно провести оптимізацію абсолютної величини чи структури витрат.

Від розглянутих вище методів та технологій управління витратами підприємства з операційної (основної) діяльності суттєво відрізняється управління витратами суб’єкта господарювання, пов’язаними з інвестиційною та фінансовою діяльністю. Слід зазначити, що формування та оптимізація витрат суб’єкта господарювання є складовим елементом аналізу та оцінювання інвестиційної привабливості проектів у рамках управління інвестиціями. У свою чергу, абсолютна величина та структура витрат по фінансовій діяльності суб’єкта господарювання визначаються політикою такого підприємства.

Управління прибутком підприємства, як уже відзначалося, спрямоване на забезпечення його максимізації та стабільності формування у часі. Однак модель управління прибутком не може вважатися логічно завершеною без складової, спрямованої на підтримання управлінських фінансових рішень щодо використання створеного у процесі операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства прибутку (рис. 5.3).

Рис. 5.3 Напрями використання прибутку

Слід відзначити, що використання прибутку має узгоджуватися із корпоративною стратегією підприємства та забезпечувати стійке і стабільне зростання ринкової вартості підприємства та достатку акціонерів. Як показано на рисунку, переваги підприємства на ринку трансформуються у вартість (достаток акціонерів), яка, у свою чергу, може бути спожита шляхом розподілу між власниками або ж реінвестована у господарську діяльність підприємства з метою створення нової вартості.

Як основне завдання управління використанням прибутку суб’єкта господарювання має розглядатися балансування інтересів підприємства щодо тезаврації прибутку та потреб політики грошових дивідендних виплат (поточного розподілу прибутку серед власників корпоративних прав у грошовій формі). При цьому важливим завданням цільового планування та прогнозування прибутку суб’єкта господарювання на даному етапі є базове узгодження абсолютних величин фінансових ресурсів, необхідних для фінансування зазначения напрямів розподілу прибутку підприємства.

Відповідно, можна виділити такі питання, розв’язання яких має забезпечити оптимальний розподіл прибутку підприємства:

- забезпечення погашення податкових зобов’язань суб’єкта господарювання (сплата податку на прибуток підприємств);

- обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб’єкта господарювання;

- формування фондів-коштів та резервів для використання у наступних періодах.

Податкове планування використовується для формування, організації та інформаційно-методологічного забезпечення контролю за витратами підприємства на сплату податків та інших обов’язкових платежів суб’єкта господарювання до державного та місцевого бюджетів, інших централізованих цільових фондів. У рамках управління прибутком підприємства податкове планування передбачає контроль за формуванням та виконанням податкових зобов’язань з податку на прибуток^{^[4]}, що може здійснюватися за такими ключовими напрямами:

- визначення доходів підприємства та їх віднесення до складу валових доходів;

- визначення витрат підприємства та їх віднесення до складу валових витрат;

- формування амортизаційних відрахувань відповідно до податкового законодавства^{^[5]};

- моніторинг податкових пільг з податку на прибуток;

- своєчасність подання податкових декларацій та сплата податку на прибуток.

Так, для потреб податкового планування зобов’язань з податку на прибуток підприємства доцільно використовувати, зокрема, такі методи:

1 У зниження бази оподаткування з метою скорочення абсолютної величини податкових зобов’язань з податку на прибуток:

- зменшення грошових потоків, що входять до складу валових доходів підприємств і, відповідно, збільшують об’єкт оподаткування;

- збільшення грошових потоків, що включаються до складу валових витрат підприємства і, відповідно, зменшують об’єкт оподаткування;

- використання податкових пільг;

- оптимізація перерозподілу податкових зобов’язань з податку на прибуток у часі:

- максимальне скорочення у часі розриву між визнанням виручки податкових зобов’язань та реальним надходженням на підприємство грошових коштів;

- максимальне наближення дати визнання господарських операцій, що призводять до зменшення об’єкта оподаткування і, відповідно, абсолютної величини податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;

- використання у діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (або, навіть, дочірніх підприємств та підконтрольних компаній) законодавчо затверджених альтернативних режимів оподаткування^{^[6]};

- переміщення окремих виробництв, структурних підрозділів або ж дочірніх компаній до вільних економічних зон з метою використання можливих переваг для оптимізації абсолютної величини та структури податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;

- використання легальних механізмів офшорних зон з метою законного уникнення оподаткування тих чи інших доходів суб’єкта господарювання та ін.

Дивідендна політика підприємства як ключова детермінанта використання прибутку підприємства являє собою керовану діяльність підприємства, спрямовану на забезпечення формування доходу власників його корпоративних прав. Виплата грошових дивідендів є однією із операцій емітента з цінними паперами власної емісії — операцією з виплати доходу за власними цінними паперами. Таким чином, дивідендна політика підприємства формується як сукупність цілей та завдань у сфері участі власників у прибутках підприємства, що передбачає обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо таких питань:

- розмір дивідендів на одну акцію;

- відношення обсягу розподілу прибутку поточного року до його тезаврації;

- розмір грошових виплат;

- регулярність чи дискретність виплати дивідендів;

- частота виплати дивідендів;

- форма оприлюднення обраної дивідендної політики.

Реалізація права власників акцій (корпоративних прав, паїв) суб’єкта господарювання на дивіденди відбувається шляхом формування частини прибутку такого суб’єкта господарювання для наступної витати у вигляді дивідендів. Незважаючи на той факт, що рішення щодо виплати грошових дивідендів відноситься до компетенції загальних зборів акціонерів (власників), дивідендна політика підприємства не повинна випадати з поля зору моделі управління використанням прибутку.

Для формування та реалізації дивідендної політики підприємства важливе значення має процедура витрати грошових дивідендів, котра, як правило, включає такі етапи.

По-перше, дата оголошення грошових дивідендів, що являє собою дату фактичного оприлюднення рішення уповноважених органів про виплату дивідендів, форму виплати (грошові дивіденди чи виплата корпоративними правами), їх розмір та строки виплати. По-друге, екс-дивідендна дата, яка є моментом, від якого корпоративні права обертаються на вторинному ринку вже без права на дивіденди за звітний період. У світовій практиці екс- дивідендна дата на 2 - 4 банківські дні передує даті фіксації реєстру власників іменних цінних паперів. По-третє, дата фіксації реєстру власників іменних акцій (корпоративних прав), що являє собою час, станом на який складається реєстр осіб (власників корпоративних прав), яким нараховуються дивіденди. Досить часто екс-дивідендна дата та дата фіксації реєстру збігаються, а їх розведення у часі здійснюється переважно підприємствами, корпоративні права яких активно обертаються на вторинному ринку. Отже, покупець корпоративних прав (якщо угода укладена до екс-дивідендної дати) має можливість завершити переоформлення прав власності на такі цінні папери. По-четверте, дата початку фактичної витати грошових дивідендів, що є моментом, з якого власники корпоративних прав можуть отримати грошові дивіденди на власний банківський рахунок або через касу підприємства.

Поряд із цим у ролі замінника грошових дивідендних виплат суб’єкти господарювання використовують викуп акцій власної емісії. Викуп акцій як форма реалізації дивідендної політики також передбачає рух грошових коштів від суб’єкта господарювання до власника корпоративних прав, однак такий рух здійснюється в обмін на корпоративні права такого суб’єкта господарювання. Викуп корпоративних прав здійснюється, як правило, за ринковим курсом або із премією від ринкового курсу корпоративних прав. При цьому викуп корпоративних прав власної емісії може здійснюватися у таких формах:

- викуп на відкритому ринку;

- викуп через загальну тендерну пропозицію за фіксованим курсом;

- викуп через загальну тендерну пропозицію за голландським аукціоном;

- цільовий викуп корпоративних прав у визначеної аудиторії власників корпоративних прав.

Серед альтернативних варіантів реалізації дивідендної політики підприємства як форми управління використанням його прибутку є плани реінвестування дивідендів, а також фінансування за рахунок прибутку опціонних програм для вищого менеджменту та працівників підприємства з метою стимулювання результативності їх праці. Важливою перевагою згаданих варіантів дивідендної політики є збільшення частки прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства, та залучення додаткових фінансових ресурсів за опціонними програмами.

Частина чистого прибутку, що не була розподілена серед власників підприємства шляхом виплати грошових дивідендів чи викупу корпоративних прав власної емісії, являє собою тезаврований (капіталізований) прибуток підприємства, який, у свою чергу, може використовуватися для таких цілей:

- поповнення резервного капіталу підприємства;

- збільшення статутного капіталу підприємства (виплата дивідендів корпоративними правами);

- створення інших резервів, передбачених статутними документами товариства;

- формування нерозподіленого прибутку.

Загалом, фінансовий механізм тезаврації прибутку являє собою сукупність фінансово-правових операцій щодо спрямування частини чистого прибутку суб’єкта господарювання на формування (збільшення абсолютної величини) власного капіталу підприємства з метою забезпечення покриття потреби суб’єкта господарювання у капіталі для фінансування інвестиційної та операційної діяльності. Зауважимо, що резервування прибутку поточного року не означає його вивільнення із господарського обігу, оскільки такий прибуток спрямовуються на фінансування оборотних та необоротних активів, забезпечуючи у такий спосіб розширене відтворення на рівні окремого суб’єкта господарювання.

Резервний капітал, що формується суб’єктом господарювання, являє собою одну з форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття потенційних збитків від фінансово-господарської діяльності підприємства, викликаних дією об’єктивних факторів, величину та час настання яких важно визначити на поточний момент. Відповідно до чинного законодавства України, формування резервного капіталу є обов’язковим для всіх видів господарських товариств. При цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб’єкта господарювання, отриманий у результаті здійснення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Порядок створення та використання резервного капіталу належить до безпосередньої компетенції суб’єкта господарювання (визначається в його статутних документах), хоча певні обмеження визначаються положеннями законодавчих актів. Так, розмір резервного капіталу господарського товариства повинен складати не менше 25 % статутного капіталу і має формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5 % його абсолютної величини. При цьому, резервний капітал суб’єкта господарювання має виключно цільовий характер, що дає змогу використовувати його для покриття непокритих збитків від господарської діяльності у попередні періоди; покриття фінансових та грошових зобов’язань перед кредиторами підприємства при його ліквідації; формування фонду дивідендних виплат за корпоративними правами власної емісії; а також інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.

Формування нерозподіленого прибутку підприємства являє собою фінансовий механізм формування капітального резерву, що не має цільового призначення. Типовими напрямами фінансування витрат фінансово-господарської діяльності підприємства за рахунок прибутку можуть вважатися:

- фінансування інвестиційних проектів (придбання основних засобів, нематеріальних активів, вкладення в цінні папери, придбання контролю над іншими підприємствами);

- покриття потреби в операційному капіталі;

- покриття непокритого збитку минулих періодів;

- збільшення статутного капіталу;

- додаткові внески до резервного капіталу;

- викуп акцій (інших корпоративних прав) власної емісії;

- виплата заохочення менеджерам;

- резервування під грошові дивідендні виплати наступних періодів;

- гарантування виплати дивідендів за привілейованими акціями.

Таким чином, капіталізація прибутку підприємством спрямована переважно на вирішення таких завдань:

- покриття потреби підприємства у капіталі за рахунок внутрішніх джерел, при цьому тезаврація прибутку здійснюється з метою розширення обсягів фінансово-господарської діяльності підприємства за двома основними напрямами — поповнення оборотного капіталу та фінансування необоротних активів;

- сприяння зростанню ринкової вартості корпоративних прав підприємства, а також вартості підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом фінансування за рахунок прибутку підприємства інвестиційних проектів із позитивним NPV;

- забезпечення прийнятного рівня платоспроможності підприємства шляхом зменшення фінансового лівериджу;

- зниження ризиковості фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання за рахунок забезпеченн

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Визначення теперішньої вартості грошей у фінансових розрахунках	\|	Активи як об’єкт фінансового менеджменту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.058 сек.