Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Політичного лідера: Функції політичного

Характерні риси

Характерні риси та функції політичного лідера

лідера:

- наявність програми - інтеграція суспільства

- популярність, вміння - прийняття оптимальних

подобатися людям рішень

- політична інтуїція, - легітимізація політичного

ораторські здібності ладу

Варто зауважити, що перелік та ієрархія соціальних якостей політичного лідера значно змінюються залежно від історичних конкретних ситуацій і традицій тих або інших держав. Навіть у сучасних умовах особливі якості лідерів, яким віддає перевагу народ, істотно відрізняються, наприклад у США, Росії, Північній Кореї і Україні. До того ж в авторитарних і тоталітарних режимах політичними лідерами часто стають пересічні особистості, що не володіють особливо видатними індивідуальними якостями. Існуючі тут системи формування правлячих еліт орієнтуються насамперед на такі якості, як відданість певним ідеям, лояльне ставлення до існуючого політичного режиму, близькість до народу, професійні знання й організаторські здібності.

Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція. Відповідно до цієї концепції розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в міжособистому спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов’язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

Факторно-аналітична концепція доповнює теорію лідерства властивостями індивіда, пов’язаними з його прагненням до влади. У результаті взаємодії індивідуальних якостей людини і стоячих перед нею політичних цілей виробляється певний стиль її поведінки, що характеризується роздвоєнням її сутності.

Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство виявляється якійсь конкретній ситуації. Людина, що є лідером в одній ситуації, зовсім не обов’язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини диктують необхідність у політичному лідері, визначають його функції і поведінку. Наприклад, лідер, що успішно справляється з управлінням на рівні малих соціальних груп, не завжди настільки ж ефективно зможе діяти в загальнонаціональному масштабі.

Ситуаційна теорія при поясненні природи політичного лідерства пріоритет віддає соціальним обставинам, з огляду при цьому й на індивідуальні якості особистості. . З погляду цієї теорії, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може виступити як лідер на мітингу, друга — в організаційно-партійній роботі, третя — в ідейно-теоретичній і т. п. Однак за всіх обставин політичного лідера відрізняють компетентність, цілеспрямованість і соціальна відповідальність.

У західній науці велике поширення мають різні психологічні концепції політичного лідерства.Основна теза всіх цих теорій у тому, що витоки лідерства знаходяться в людській психіці. Австрійський лікар-психіатр і психолог 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим потягом індивіда до панування над іншими. У психоаналізі Фрейда це прагнення одержало назву лібідо. Це внутрішня психологічна енергія індивіда, здатна привести до значних, за термінологією дослідника, сублімацій ( від лат. sublimatio – піднесення) соціальної дійсності, у тому числі політичної. Стосовно лідерства Фрейд виділив дві категорії індивідів. До першої він відносив тих, у кого серед усіх природно-біологічних потягів переважає прагнення панувати над іншими, тому представники цієї категорії прагнуть до влади. Друга категорія — це індивіди, що відчувають внутрішню потребу в підпорядкуванні. Зміст їхнього існування й основний спосіб самоствердження — схиляння і самоприниження перед вождями, уявними та реальними авторитетами.

Приблизно таке саме трактування лідерства дає відомий французький дослідник психології мас Г. Лебон (1841—1931). Він поділяє народ на лідерів і натовп. Значення лідерів у громадському житті Лебон перебільшує, а натовпу — навпаки, недооцінює. На його думку, лідери можуть усе, досить тільки їм навчитися володіти психологією мас. Лебон у своїй роботі „Психологія народів і мас” розкриває докладно механізм впливу на натовп, що завжди шукає вождя і сам прагне до підкорення і рабства.

Психологічні теорії про політичне лідерство одержали свій подальший розвиток у працях Є. Фромма і Т. Адорно. Вони виявили психологічні особливості індивідів, що визначають авторитарний тип політичного лідера. Індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються в авторитарних вождів. Така особистість формується найчастіше в суспільствах, які знаходяться в стані глибокої загальної кризи, що породжує масові фрустрації і розпач. У цих умовах народ шукає рятівника і готовий довірити йому свою долю.

Авторитарний лідер, вміло використовуючи сформовану соціальну ситуацію, прагне підкорити своєму впливу всі структури громадянського суспільства. Такий лідер схильний до утопій і містики, демагогії і брехні, він не терпить інакомислення і демократії. Авторитарний лідер будує свої відносини з людьми крізь призму відносин сили і слабості, перед сильними він схиляється, а слабким наказує і загрожує.

Важливе місце в політичних науках у трактуванні природи політичного лідерства приділяється марксистським теоріям. Останні в поясненні природи лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери, відповідно до марксистів, з’являються у відповідь на об’єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна й історична обстановка вимагають лідерів, то вони неминуче з’являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів. Лідери краще усвідомлять інтереси і потреби цих груп, вказують шляхи їх досягнення.

Як стверджує марксизм, політичний лідер завжди діє в рамках об’єктивної необхідності. Він її не в змозі скасувати, але він може на неї впливати. Якщо лідер знає об’єктивну спрямованість суспільних процесів, володіє їхніми законами, діє відповідно до них, тоді він може творити історію.

3.Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно-політичного розвитку, політичних протесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства.

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки спирається на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Цей тип лідерства становлять основу існування всякої монархічної влади.

2.Раціонально-легальне, або бюрократичне лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажаному наборові
необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявлені якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси ( харизма – винятковий, містичний божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересам суспільства і держави, уособлених персоною лідера; повними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. Харизма досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування „батька нації та народів” єдиним кандидатом на виборах тощо.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер підкреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов’язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об’єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичного типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльності, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади, масштаб і рівень їхньої діяльності тощо.

Застосовуючи критерії функцій і ролі політичного лідера в системі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а) лідер-„комівояжер” – сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б) лідер- „пожежник” – його діяльність – це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в) лідер-„маріонетка” – ним керують його прибічники.

Подібну типологію політичного лідерства застосовує Р.Такер виділяючи лідерів „реальних” і „менеджерів”. Перші — це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другі — ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов’язків:

— активно-позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов’язків і здібностей, своїх можливостей;

— активно-негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

— пасивно-позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

— пасивно-негативний стиль, що передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов’язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.

Використовуючи цей критерій, Л. Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідерів поділяють на такі типи:

— лідер-консерватор, діяльність якого спрямована на відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько-демократичних партій і рухів;

— лідер-ліберал {реформатор),який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал-демократичного напряму;

— лідер-революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій;

— лідер-реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності і традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя. Формальне лідерство пов’язане з встановленими правилами висування і призначання лідера-керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоюванню власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття „лідер” і „керівник”. Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається „згори”, а лідер висувається стихійно „знизу” Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи може стати і неформальним лідером. Проте керівник часто не володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого „номенклатурник”, слухняний рупор верхів.

Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.

Одним із складних і важких аспектів, пов’язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождизму. Вождизм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин та ієрархії установ влади корпоративного плану. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим не обмеженою верховною владою. Характерними рисами вождизму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизація й атрибутизація вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождизму виступають месіанізм, теократизм та ін.

Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді немає. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплетеність типів. Це потребує застосування під час їх дослідження конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов’язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого - лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.

Серед сучасних політологів немає єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. Одні, як, наприклад, американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, постіндустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба – це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовизації суспільних відносин, суспільну „атомізацію”, відчуженість мас від політики й держави.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об’єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Отже, проблема політичного лідерства складна, багатогранна й багатовимірна. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.

4. Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже непростою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навички „вимагати”, „спрямовувати”, „організовувати”, „домагатися”, „забезпечувати” тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних „виконавців”. Внаслідок формування багатопартійної системи, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного лідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; друга - лідерство міжпартійного плану.

З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати реальну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

В Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Але найбільш бажаним є варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У сучасному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях.

Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення – оперативним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості політичного лідерства в Україні.	\|	Тема Суть маркетингу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.