Позиції, з яких може виступати соціальний працівник стосовно клієнта

З яких позицій може виступати соціальний працівник стосовно клієнта? Тут можливі три підходи.

1. Будучи представником суспільства й держави, соціальний працівник перебуває немов би “над клієнтом”, займаючи провідне становище.

У цьому випадку діапазон відносин соціального працівника до клієнта визначається між відносинами заступництва клієнтові до диктату над ним. Соціальний працівник вважає в цьому випадку, що він вправі ухвалювати рішення щодо долі клієнта, не заручившись його згодою, визначати види й форми допомоги клієнтові, їх кількість і якість тощо. Відносини соціального працівника і його клієнта в цьому варіанті мають суворо суб’єктно–об’єктний характер, причому суб'єктом є соціальний працівник, а об'єктом – його клієнт. Від клієнта потрібно тільки одне – пасивність і готовність прийняти те, що соціальному працівникові від імені держави й суспільства буде завгодно надати.

Безумовно, за таких умов соціальний працівник не тільки порушує право людини на волю вибору, – в першу чергу вибору своєї долі, – але й мимоволі сприяє погіршенню психологічного самопочуття свого клієнта, позбавляючи його можливості проявляти ініціативу, можливості подальшого росту й розвитку. Чинне законодавство забороняє позбавляти людину права вибору лінії поведінки свого стилю життя, переконань, звичок, якщо вони не наносять шкоди суспільству й самому клієнтові. Такі дії соціального працівника приводять до того, що клієнт втрачає самоповагу й повагу до нього навколишніх, у нього розвивається почуття повної залежності від соціального працівника, він втрачає достоїнство.

2. Клієнт, виходячи із пріоритетності його інтересів, має зверхність над соціальним працівником. При такій побудові взаємин у системі “соціальний працівник – клієнт” приходимо до гасла “клієнт завжди правий”, що не тільки не відображає дійсної сутності цих відносин, але й є шкідливим як для системи соціального захисту та конкретного соціального працівника, який її представляє, так і для самого клієнта, і для суспільства в цілому. Якщо клієнт завжди правий, він може вимагати від соціального працівника й системи соціального захисту всього, що йому заманеться, у будь–яких кількостях і будь–якій якості, не піклуючись про правомірність і виконуваність своїх вимог. Якщо дотримуватися послідовності, то варто визнати, що клієнт завжди безумовно правий.

Такі взаємини соціального працівника і його клієнта ведуть у тупик. Це положення неприпустиме теоретично й неможливе практично, оскільки система соціального захисту навіть за наявності найсприятливішої соціально–економічної ситуації має обмежені ресурси, які можуть бути надані клієнтам з урахуванням їхніх раціональних потреб, можливостей суспільства і згідно з принципом соціальної справедливості.

Одним із завдань системи соціального захисту є підтримка достоїнства клієнта, але ні в якому разі за рахунок приниження інших членів суспільства, що неминуче відбудеться, якщо клієнт буде наділений правом диктувати суспільству свої умови й вимоги, виходячи із презумпції “клієнт завжди правий”. Навіть, якщо система соціального захисту зуміє в цій ситуації відгородити якимось чином суспільство від надмірних запитів клієнта, що користується необмеженими правами, то сама система залишається перед клієнтом беззахисної, і перший, хто буде страждати від його “правоти”, – соціальний працівник, перетворений у прислугу, змушену все покірно терпіти й беззаперечно виконувати. У такому випадку соціальний працівник перестає вже бути суб'єктом відносин і взаємодія – скоріше це інструмент або засіб, за допомогою якого клієнт досягає своєї мети. Крім того, не варто забувати, що в клієнта, крім прав, визначених чинним законодавством, є ще й обов'язки – як клієнта соціальної служби, так і власне людські.

3. Партнерські стосунки. Така форма взаємин найкраще відповідає інтересам як клієнта, так і соціального працівника, і суспільства в цілому. У цьому випадку соціальний працівник і клієнт не тільки спільно обговорюють проблему й можливі шляхи її вирішення, приходячи до консенсусу, але й спільно беруть участь у вирішенні визначених завдань; звичайно, клієнт робить це в міру своїх можливостей. Такий підхід усуває ймовірність формування відносин на зразок “пан – прислуга”, не дає можливості клієнтові або соціальному працівникові перетворитися в маленького диктатора, що майже неминуче трапляється при системі відносин, “особистість над особистістю”.

Соціальний працівник при цьому не просто допомагає індивідові впоратися з проблемою – він сприяє активізації й реалізації потенціалу особистості, її соціальному й духовному росту, виконуючи при цьому одну з найважливіших завдань соціальної роботи.

Відносини співробітництва підвищують віру клієнта у свої сили, зацікавленість не тільки в кінцевому результаті, але й у самих діях, розвивають його ініціативу й творчі здатності, підвищують його достоїнство й самоповага, повага з боку навколишніх.

Суспільство також виграє при подібному підході – знижується рівень соціальної напруженості в суспільстві за рахунок того, що більша кількість людей почуває себе в ньому комфортно; більше стає особистостей, що живуть багатим соціальним і духовним життям, соціальне й економічне утриманське навантаження знижується, у суспільстві стає більше людей соціально активних. Звичайно, з ряду обставин вони не завжди мають можливість повністю самостійно вирішувати свої проблеми (наприклад, люди старших вікових груп, інваліди й т.п., з об'єктивно обмеженими фізичними або психічними можливостями), але в міру своїх сил вони активно прагнуть до діяльності, що дозволяє мінімізувати ступінь втручання соціальних служб.

Соціальний працівник не може бути вище або нижче клієнта, тому що він є носієм покладеної на нього державою й суспільством відповідальності за виконання певних функцій; він – представник суспільства й держави, і це наділяє його певним офіційним статусом, але разом з тим, він лише сприяє вирішенню проблем особистості – свого клієнта, що є самостійною цінністю.

Партнерські відносини соціального працівника й клієнта представляються єдино правильними ще й тому, що як той, так і інший – люди, що володіють достоїнством, що повинне обопільно підтримуватися ними за допомогою встановленої системи відносин і в її межах. Практика показує, що далеко не всі люди, виявившись “над” кимсь, що залежить від них, мають почуття такту, міри й душевної тонкості й можуть побудувати свої взаємини настільки грамотно, щоб не дати відчути навколишнім власну перевагу, а нерідко й зарозумілість. Досить часто можна спостерігати зворотне – відчувши свою “владу”, індивід, що не володіє культурою почуттів і високою моральністю, миттєво дає зрозуміти навколишньої, “хто тут господар”, намагаючись піднестися аж ніяк не за рахунок морального, соціального або професійного росту ціною власних зусиль, а найбільш простим і доступним способом – за рахунок приниження навколишніх, що перебувають у нього в залежності, приниження їхнього достоїнства.

Партнерські відносини щонайкраще відповідають визначеному завданню – вони майже повністю усувають можливість обмеження достоїнства партнерів. Як тільки один з елементів даної системи відносин підноситься “над” іншим, будь то соціальний працівник чи клієнт, другий неминуче попадає в підлегле становище й втрачає свою суб'єктну сутність, стаючи пасивним виконавцем чужої волі.

Таким чином, професійна етика соціального працівника будується на основі поваги прав особистості, специфіки соціальної роботи як професійної діяльності й соціальної інституції й передбачає не тільки знання норм і принципів взаємодії й взаємин, але й наявність певних особистісних якостей у фахівця, оскільки професійні моральні вимоги не можуть охопити всього різноманіття ситуацій, що виникають у процесі діяльності, і багато етичних проблем соціальний працівник вирішує, керуючись своїми власними поняттями про обов’язок, про добро й зло, тобто своїми власними моральними принципами. Високий рівень моральності формується у фахівця при наявності певних рис, що розвиваються в нього у процесі самовиховання й навчання професійної діяльності.

4. Стандарти етичної, викладені в “Міжнародних етичних стандартах соціальних працівників”

Стандарти етичної поведінки спеціалістів із соціальної роботи є основою їх професійної діяльності згідно із загальнолюдськими цінностями та етичними принципами соціальної роботи.

У “Міжнародних етичних стандартах соціальних працівників” викладено загальні стандарти етичної поведінки щодо клієнтів, установ, організацій і колег. Оскільки від дотримання цих стандартів вирішальною мірою залежить ефективність та результативність діяльності соціального працівника, розглянемо їх докладніше.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Моделі прийняття рішень, проблемні ситуації та професійні межі в соціальній роботі	\|	Стандарти стосунків соціального працівника з агентствами й організаціями

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.