• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Загальний клінічний аналіз крові

У загальний клінічний аналіз крові входять такі показники:

- визначення кількості еритроцитів;

- визначення вмісту гемоглобіну;

- вираховування середнього вмісту гемоглобіну в одному еритроциті та кольорового показника;

- визначення ШОЕ;

- визначення кількості лейкоцитів;

- виготовлення мазків крові;

- підрахунок лейкоцитарної формули.

Родоначальною клітиною, що дає початок усім кровотворним елементам, є поліпотентна гемапоетична стовбурова клітина (рис. 2.12). Стовбурова клітина має морфологію недиференційованих бластів, що, поряд із родоначальними клітинами окремих специфічних видів (мієлобласт, мегакаріобласт, лімфобласт, монобласт, еритробласт), мають такі характерні ознаки:

1) велике ядро круглої чи овальної форми, що займає більшу частину клітини;

2) ніжна, тонкопетлиста структура ядра (рівномірний розподіл барвника);

3) наявність у ядрі нуклеолів (ядерець) – пухирців, заповнених базофільною речовиною РНК;

4) базофілія цитоплазми, зумовлена великою кількістю РНК у цитоплазмі молодих клітин.

Найчіткіше та закономірніше ці ознаки виявляються у недиференційованих бластів. Характерною ознакою також є відсутність зернистості у цитоплазмі. Однак кількість таких бластів у нормі незначна.

Еритроїдний росток. Еритробласт відрізняється від родоначальних клітин інших ростків кровотворення інтенсивнішим забарвлення ядра і цитоплазми. Діаметр еритробласта 16–20 мкм, ядро кругле чи овальне діаметром 12–14 мкм (рис. 2.12). У ядрі, як правило, виявляють одну чи кілька нуклеолів інтенсивного синьо-фіолетового забарвлення. Цитоплазма оточує ядро вузьким обідком, має чіткі контури, забарвлена у яскраво-синій колір.

Рис. 2.12. Росток кровотворення еритроцитів

Пронормобласт відрізняється від еритробласта меншим розміром і відсутністю нуклеолів у ядрі.

Нормобласт – дрібна клітина (діаметр ядра 7,5–9 мкм). Ядро займає меншу частину клітини, ніж на попередніх стадіях. Структура ядра грубіша, розподіл хроматину нерівномірний. Нормобласт проходить базофільну, поліхроматофільну та оксифільну стадії диференціації. Забарвлення цитоплазми стає ідентичним кольору еритроцитів, ядро зменшується. Відбувається виштовхування ядра з клітини (каріорексис), і нормобласт перетворюється на ретикулоцит.

Ретикулоцит – проміжна стадія диференціації між нормобластом і еритроцитом. Містить сітчасту (ретикулярну) грануляцію, спочатку у вигляді грудок, потім – клубків, сіточки чи окремих пилинок.

Нормальні еритроцити (нормоцити) є двоввігнутими дисками, що схожі на круглі та овальні тільця з центральною просвітленою зоною. У периферичній крові еритроцит функціонує в середньому 90−120 днів. Основну масу становлять клітини з діаметром 7,8 мкм. Збільшення у популяції кількості еритроцитів неправильної форми характеризують терміном пойкілоцитоз.

Кількість еритроцитів у крові (RBC) – один з найважливіших показників системи крові. Діаметр зрілого еритроцита 7–8 мкм (відхилення у межах 5,89–9,13 мкм). Коливання розмірів еритроцитів, які спостерігають у нормі, називають фізіологічним анізоцитозом. Зниження кількості еритроцитів у крові – еритроцитопенія – є одним із критеріїв анемії. Ступінь еритроцитопенії широко варіює при різних формах анемій. Кількість еритроцитів, окрім анемій, знижується при збільшенні об’єму циркулюючої крові – вагітність, гіперпротеїнемія, гіпергідратація.

Підвищення кількості еритроцитів у крові – еритроцитоз – одна із характерних лабораторних ознак еритремії. Еритроцитоз може бути абсолютним (збільшення маси циркулюючих еритроцитів внаслідок посилення еритропоезу) і відносним (внаслідок зниження об’єму циркулюючої крові).

Середній об’єм еритроцита (MCV) – середня величина об’єму еритроцитів, що вимірюється у фемолітрах (fl) чи кубічних мікрометрах. У гематологічних аналізаторах середній об’єм еритроцита обчислюють діленням суми клітинних об’ємів на кількість еритроцитів. Однак цей параметр можна визначити за формулою:

Середній об’єм еритроцита =

Значення середнього об’єму еритроцита, що знаходиться у межах 80–100 fl, характеризують еритроцит як нормоцит; менше 80 fl – як мікроцит; більше 100 fl – як макроцит.

Середній об’єм еритроцита не можна достовірно визначити за наявності у досліджуваній крові великої кількості аномальних еритроцитів (наприклад, серпоподібних клітин) чи диморфної популяції еритроцитів. Середній об’єм еритроцита використовують головним чином для характеристики типу анемії. Зміни середнього об’єму еритроцита можуть дати інформацію про порушення водно-сольового балансу.

Концентрація гемоглобіну.Гемоглобін – дихальний пігмент, який транспортує кисень і постачає його тканинам. За хімічною будовою – це хромопротеїн, простетичною групою якого є гем, а білковою – глобін. Біосинтез гемоглобіну відбувається в кістковому мозку в нормоцитах. Концентрацію гемоглобіну визначають для діагностики ряду патологічних процесів: анемії, еритремії, вторинних еритроцитозів, оцінки ступеня крововтрати, згущення крові при дегідратації організму, функцій кісткового мозку, ефективності гемотрансфузії, впливу медикаментів, іонізуючого випромінювання та ін.

Середній вміст гемоглобіну в еритроциті (МСН) – це показник ступеня насичення еритроцита гемоглобіном. Визначають за формулою:

МСН = Hb (г/л) / RBC (10¹²/л).

Величина середнього вмісту гемоглобіну в еритроциті самостійного значення не має і завжди співвідноситься з середнім об’ємом еритроцита, кольоровим показником і середньою концентрацією гемоглобіну. На основі цих показників розрізняють нормо-, гіпо- і гіперхромні анемії.

Середня концентрація гемоглобіну в еритроциті (МСНС) – показник насичення еритроцита гемоглобіном. У гематологічних аналізаторах середню концентрацію гемоглобіну в еритроциті визначають автоматично. Цей параметр можна визначити за формулою:

МСНС = Hb (г/децилітр) × 100 / Ht (%).

Середню концентрацію гемоглобіну в еритроциті використовують для диференціальної діагностики анемій. Величина середньої концентрації гемоглобіну в еритроциті дає змогу діагностувати характер порушень водно-електролітичного балансу.

Кольоровий показник (КП) відображає відносний вміст гемоглобіну в еритроциті.

Швидкість осідання еритроцитів. Якщо залишити у вертикальному капілярі кров, згортанню якої запобігли додаванням антикоагулянта, через деякий час еритроцити та інші формені елементи крові починають опускатися на дно. Це явище було відоме давно, однак як клініко-лабораторний метод уперше його використали на початку XX ст.

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) у здорових людей приблизно однакова, тоді як при інфекційних, запальних, пухлинних та інших захворюваннях осідання значно прискорене. Ця обставина, перевірена великою кількістю досліджень, виявилася цілком закономірною і дуже цінною для клінічної діагностики. ШОЕ – одне з найважливіших і найпоширеніших лабораторних досліджень.

У процесі осідання еритроцитів розрізняють три фази:

1. Під дією земного тяжіння еритроцити повільно осідають окремими клітинами.

2. Через деякий час осідання еритроцитів прискорюється: еритроцити агломерують у грудочки різного розміру (агломерати еритроцитів), чим вони більші, тим швидше осідають. Агломерація еритроцитів є основним феноменом реакції осідання еритроцитів (РОЕ вживається в тому ж значенні, що і ШОЕ). При нормальній ШОЕ агломерати містять у середньому 11 еритроцитів, а при сильно підвищеній утворюються агломерати, що містять до 58 000 червоних кров’яних тілець.

3. У третій фазі осідання знову сповільнюється. Агломерати еритроцитів розміщуються так густо, що подальше їх осідання ускладнюється. Нарешті осідання припиняється, причому його максимальне значення дорівнює величині показників гематокриту.

ШОЕ залежить від багатьох чинників, а саме від розмірів і об’єму еритроцитів, їхньої кількості, концентрації гемоглобіну в еритроцитах, концентрації СО₂, в’язкості плазми тощо. Однак найважливіший вплив на процес осідання еритроцитів безперечно зумовлює якісний і кількісний склад білків плазми.

ШОЕ вважається пробою колоїдної стійкості сироватки крові, яка залежить від співвідношення між альбумінами і глобулінами. Альбуміни мають сильну “захисну” дію на зависання еритроцитів, оточуючи їх і перешкоджаючи їхній агломерації. Запальні захворювання і пухлини призводять до зсуву нормального співвідношення між альбумінами і глобулінами на користь глобулінів. У цьому випадку агломерація відповідно посилюється і осідання еритроцитів пришвидшується.

Залежність між осіданням еритроцитів і білковими фракціями крові виражають такою формулою:

ШОЕ-за 1 год = 140,4 × фібриноген, г % + 6,22 × глобуліни, г % – 6,09 × альбуміни, г % – 24,5

Як видно з формули, найбільший вплив на осідання еритроцитів має фібриноген.

Клінічні показники по еритроцитах периферичної крові наведено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Узагальнені дані клінічного аналізу еритроцитів крові (за С. М. Гайдуковою, 2001):

Мегакаріоцитарний росток.Тромбоцити утворюються внаслідок відшнурування цитоплазми мегакаріоцитів кісткового мозку. Мегакаріоцити характеризуються гігантськими розмірами, багатоядерністю та поліплоїдією.

Мегакаріобласт –родоначальна клітина мегакаріоцитарного ростка кісткового мозку. Ця клітина більша за інші кровотворні елементи, має велике ядро ніжної сітчастої структури, що містить 1–2 нуклеолі, і вузький обідок цитоплазми.

Промегакаріоцит у 1,5–2 рази більший за мегакаріобласт, ядро грубше, поліморфне, без нуклеолів. Цитоплазма базофільна, за величиною переважає ядро, містить незначну азурофільну зернистість.

Мегакаріоцит містить грубе поліплоїдне багатолопатеве ядро. На цій стадії починається процес фрагментації і розпаду цитоплазми мегакаріоцита на тромбоцити. Іноді вони розташовуються у вигляді ланцюжків і стрічок, що виходять із цитоплазми гігантської клітини.

Метамегакаріоцит –мегакаріоцит, цитоплазма якого майже зовсім розпалася на тромбоцити.

Лейкоцитарний росток. Лейкоцити периферичної крові поділяються на гранулоцити (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли) і агранулоцити (лімфоцити, моноцити) (рис. 2.13).

Рис. 2.13. Основні групи лейкоцитів периферичної крові

Гранулоцитарний ряд.Родоначальна клітина цього ряду – мієлобласт – характеризується всіма переліченими вище ознаками молодих клітин червоного кісткового мозку. Від недиференційованого бласта його відрізняє дещо грубша структура ядра і наявність у цитоплазмі неспецифічної азурофільної зернистості червоного кольору. Мієлобласт немає ще видової (нейтрофільної, базофільної та еозинофільної) специфічності.

Промієлоцит – найбільша клітина у нормальному мієлоїдному ряді (12–16 мкм), містить багато цитоплазми. Ядро велике, часто овальної форми, розташоване іноді ексцентрично. Структура його ще молода (тонкопетлиста), але грубша, ніж у мієлобласта. Нуклеолі, як правило, не трапляються. Забарвлення цитоплазми не гомогенне. Поряд із базофільними ділянками є оксифільні. Особливо характерна для морфології промієлоцита його зернистість. Вона специфічна (нейтрофільна, базофільна та еозинофільна), що і визначає належність промієлоцита до одного зі специфічних видів гранулоцитів.

Мієлоцит – зріла для кісткового мозку клітина. Розмір від 8 до 18 мкм. Ядро кругле чи овальне, іноді з ввігненням, розташоване часто ексцентрично. Займає приблизно половину об’єму клітини. Структура ядра побудована чергуванням темних ділянок базихроматину зі світлими ділянками оксихроматину. Ядерця відсутні. Навкруги ядра є великий обідок цитоплазми, яка зафарбовується у різні відтінки голубого і рожево-фіолетового кольору залежно від стадії дозрівання. Зернистість специфічна і зріла, відповідає специфічному клітинному типу: за нею розрізняють мієлоцити нейтрофільні, еозинофільні та базофільні. У цитоплазмі нейтрофільного мієлоцита є багато дрібних і великих нейтрофільних зерен фіолетового кольору.

Метамієлоцит. Розмір рід 10 до 16 мкм. Ядро займає половину цитоплазми і має підковоподібну або S-подібну форму. Ядро більш компактне. Цитоплазма блідо-рожевого кольору, іноді сірувата або світло-синя. У цитоплазмі є фіолетова зернистість, розміщена рівномірно.

Паличкоядерний нейтрофіл відрізняється від сегментоядерного лише формою ядра, яке у нього має вигляд вузької стрічки без перемичок, що розділяють його на сегменти.

Сегментоядерний нейтрофіл має діаметр 11–14 мкм. Ядро складається із 2–4 сегментів, з’єднаних тонкими перемичками. Вміст РНК у цитоплазмі низький. Більшу частину клітини займає блідо-рожева цитоплазма із значною нерівномірною дрібною зернистістю (нейтрофільні гранули діаметром 0,2–0,5 мкм), зафарбованою в рожево-синій або фіолетовий колір. Мітохондрій мало, апарат Гольджі слабко виражений.

У нормі в крові наявні паличкоядерні і сегментоядерні нейтрофіли. Ядро паличкоядерного нейтрофіла має форму вигнутої палички (стрічки) і в тонких місцях містить компактні неперервні нитки базихроматину. У сегментоядерного нейтрофіла ядро розділене на окремі сегменти різного розміру і форми, які об’єднані оболонкою ядра. Базихроматин ядра звичайно збирається в окремі грубі згустки, переважно по його периферії, зафарбовуючи ядро у темно-фіолетовий колір. Кількість сегментів у сегментоядерному нейтрофілі зазвичай коливається від 2 до 5. Нейтрофіли з більшою кількістю сегментів (8–12 і більше), так звані полісегментовані, трапляються при патології (перніціозна анемія, лейкози).

Нейтрофільні лейкоцити мають здатність пересуватися, проходити через базальні мембрани і між клітинними елементами, прямуючи до ділянки запалення, тканинного розкладу, де є шкідливі агенти. Їм властива фагоцитарна функція. Реакція на подразнення, інфекцію, сепсис полягає у виході в периферичну кров не лише зрілих нейтрофілів, але і молодих форм (метамієлоцитів, мієлоцитів). Нейтрофіли – це активні ферментоутворювачі (лейкопротеази, амілази, пептидази, каталази, оксидази, пероксидази та ін.). Нейтрофільні лейкоцити беруть участь у формуванні і переносі антитіл у білковому обміні. Вони мають здатність стимулювати процеси регенерації. Значний нейтрофільний лейкоцитоз при запальних процесах є показником повноцінної захисної реакції організму.

Еозинофіл має діаметр 12–17 мкм. Розмір клітин і ядерно-цитоплазматичне співвідношення такі ж як і в нейтрофілів, проте ядро еозинофілів пухкіше і фарбується у світліші тони. Сегментоядерні еозинофіли звичайно мають два сегменти однакового розміру, зрідка три. В окремих випадках ядро може бути полісегментованим. Цитоплазма містить значну зернистість – близько 200 гранул. Цитоплазма забарвлюється у слабо-голубий колір, але вона малопомітна серед великої кількості округлих зерен, пофарбованих у жовтувато-червоний колір. Зернистість більша за нейтрофільну (діаметр 0,6–0,7 мкм), забарвлюється еозином в оранжевий колір. Мітохондрій мало, апарат Гольджі добре виражений. Головна функція еозинофілів полягає в участі їх в алергічних реакціях, під час яких вони виконують транспортну і антитоксичну роль.

Базофіл є трохи меншим, ніж сегментоядерний нейтрофіл. Виявляють генерації діаметром 8–10, 12–14, 14–16 мкм. Цитоплазма забарвлюється в блідо-рожевий або фіолетовий колір. Зернистість базофіла велика, гранули мають різну форму і величину. Зернистість забарвлюється метахроматично толуїдиновим синім у червоно-фіолетовий колір. Барвником Романовського вона забарвлюється у брудно-синій колір. Під час фарбування мазків частина зерен розчиняється у воді, тому в препаратах базофіли нерідко виглядають розмитими, дифузно зафарбованими у фіолетовий колір з поодинокими зернами. У місцях розчинених зерен часто трапляються невеликі і безколірні ділянки. Ядро сегментоядерного базофіла порівняно велике, темнозабарвлене, безструктурне, розпливчасте і зрідка розділене більше ніж на дві частини. Сегментоядерні базофіли дуже важко відрізнити від паличкоядерних форм через значну і густу зернистість, що вкриває ядро.

Базофіли мають багато спільних рис з тучними клітинами сполучної тканини, а саме: специфічна зернистість, що забарвлюється метахроматично у фіолетово-червоний колір, високий вміст гепарину, гістаміну. Вважають, що базофіли відіграють транспортну роль, підводячи гепарин до стінок судин. Вони містять половину всього гістаміну крові. У разі алергічних реакцій відбувається дегрануляція базофілів і вивільнення гістаміну.

Лімфоцитарний ряд. Лімфоцити утворюються у лімфоїдних органах (лімфовузлах, селезінці, тимусі) та у кістковому мозку. У місцях їх утворення розташовані молоді клітини цього ряду: лімфобласти і пролімфоцити.

Лімфобласт – похідну клітини-попередниці лімфоцитів – характеризують ті самі риси молодості, що й інші родоначальні клітини гемопоезу. Відрізняють його менша кількість нуклеолів у ядрі (2–3), дещо грубша структура і значно інтенсивніше забарвлення цитоплазми із вираженим обідком перинуклеарного просвітлення. Від мієлобласта лімфобласт відрізняється негативною реакцією на мієлопероксидазу і відсутністю азурофільної зернистості у цитоплазмі.

Пролімфоцит –проміжна форма між лімфобластом і лімфоцитом – характеризується ніжнішою, ніж у лімфоцита, структурою ядра та іноді залишками нуклеолів у ньому. Він менший за лімфобласт, характер і забарвлення цитоплазми такі самі, як у лімфоцита.

Лімфоцит. Лімфоцити периферичної крові неоднорідні за морфологією. Розмір коливається від 7 до 10 мкм. Ядро кругле, овальне, іноді бобоподібне. Структура ядра груба, звичайно складається із грудочок базихроматину і невеликої кількості оксихроматину, що створює враження нашарувань. Ядро зафарбовується у темно- і світло-фіолетовий колір, у ньому іноді трапляються світлі ділянки, що ніби імітують ядерця. Цитоплазма лімфоцитів світло-синя (базофільна) з просвітом навколо ядра. Лімфоцити рідко можуть мати азурофільну зернистість, яка фарбується в червоний колір. Лімфоцитам властивий дуже інтенсивний білковий обмін, що визначає їхню участь в утворенні антитіл. У них виявлено ферменти – лізоцим, нуклеаза, амілаза та ін. Вони також беруть участь у репаративно-трофічних процесах.

Плазмобласт (імунобласт) – клітина, що дає початок плазматичним, походить від клітини-попередниці В лімфоцитів. Характеризується відомими ознаками молодості, від інших родоначальних клітин відрізняється інтенсивнішим забарвленням ядра та яскравим фіалковим забарвленням цитоплазми.

Проплазмоцит має велике ядро грубшої, ніж плазмобласт, структури, без нуклеолів, іноді розташоване ексцентрично; цитоплазма синьо-фіолетового кольору.

Плазматична клітина має діаметр 8–10 мкм; ядро маленьке, грудкуватої структури, розташоване, як правило, ексцентрично. Цитоплазма має виражене перинуклеарне просвітлення рожево-бузкового кольору, різної інтенсивності, часто вакуолізована.

Моноцитарний ряд. Ідентифікація монобласта складна, оскільки для нього характерні ті самі ознаки, що й для недиференційованого бласта. Від останнього він відрізняється лише більшою величиною і схильністю до ядерного поліморфізму.

Промоноцит за морфологією дуже близький до моноцита, але має ніжнішу, ніж у нього, структуру ядра.

Моноцит –найбільша клітина периферичної крові (діаметр 14–20 мкм). Ядро займає більшу або однакову з цитоплазмою частину клітини. Воно може бути бобоподібним або мати форму метелика, гриба тощо. Нитки базихроматину у вигляді звивистих грубих тяжів утворюють широку сітку з потовщеннями. Ядро зафарбовується у червонувато-фіолетовий колір – світліший, ніж у нейтрофільних лейкоцитів і лімфоцитів. Цитоплазма забарвлюється у димчастий або синювато-димчастий колір і часто має дрібну азурофільну зернистість. Нерідко в цитоплазмі біля ядра містяться вакуолі, фагосоми, пігментні зерна тощо.

Лейкоцитарна формула крові – відсоткове співвідношення різних видів лейкоцитів у мазку крові. При оцінці лейкоцитарної формули необхідно брати до уваги і абсолютний вміст окремих видів лейкоцитів.

Клінічні показники по тромбоцитах і лейкоцитах наведено в таблиці 2.2.

Таблиця 2.2

Читайте також:

1. ABC-XYZ аналіз
2. I етап. Аналіз впливу типів ринку на цінову політику.
3. II. Багатофакторний дискримінантний аналіз.
4. III етап. Аналіз факторів, що визначають цінову політику підприємства.
5. SWOT-аналіз у туризмі
6. SWOT-аналіз.
7. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
8. V. Нюховий аналізатор
9. VI етап. Аналіз варіантів зміни цін конкурентами.
10. Абсолютний фагоцитоз або елімінуюча здатність крові (ЕЗК) — це кількість фагоцитованих мікробних клітин лейкоцитами 1 мкл крові.
11. АВС (XYZ)-аналіз
12. Автоматизовані системи управлінні охороною праці, обліку, аналізу та дослідження травматизму

Переглядів: 5518