Складання та розвиток тоталітарних принципів організації державного і суспільно життя в УРСР в 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

Наслідки насильницької колективізації в Україні були жахливими. Переважна більшість українського селянства була проти колгоспів, вона вороже поставилася до колективізації, чинила опір, бойкотувала запис до колгоспів. Заможних селян піддавали репресіям. Радянська влада знищила селянина-господаря, перетворивши його на залежного від держави робітника-жебрака. Було знищено багатовіковий уклад селянського життя в Україні. Сільське господарство збанкрутувало і було відкинуте назад на десятки років. За рахунок села фінансувалась індустріалізація. Більшовикам вдалося реалізувати план форсованої колективізації тому, що вони вдалися до репресій, насильницьких методів і голодомору. Прямим наслідком насильницької колективізації став голодомор в Україні 1932-1933 рр., що є геноцидом українського народу.

«Українізація»

На початку 20-х років, коли НЕП заспокоїла селянство, компартія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, щоб завоювати їхню прихильність. На ХП з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. керівництво партії почало політику «коренізації», яка передбачала:

1) залучення представників корінної національності до партії та державного апарату;

2) застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, пресі;

З) підтримка державою культурного і соціального розвитку інших народів.

Що стосується зовнішніх чинників, то коренізація мала на меті створити у світового співтовариства враження, що партійно-державне керівництво піклується про національні меншини, забезпечуючи гармонійний і вільний розвиток радянських республік.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою «українізації». Що спонукало більшовицьке керівництво до такого повороту? Можна погодитись з тими істориками, які вважають, що це була вимушена, компромісна політика. Українізація була спробою опанувати українським національним відродженням і спрямувати цей процес в русло соціалістичного будівництва. Цю тезу можна підтвердити висловами діячів, які у вирішенні національного питання займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О. Шумський вважав, що «зростання української культури й української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо цього руху, він може піти мимо нас». З ним повністю погоджувався Й. Сталін.

Але справа в тому, що після «взяття в свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати й поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що в перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути.

На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралась, передусім, на неукраїнські елементи. У 1922 р. з 55 тис. членів партії 54% становили росіяни, 23% – українці, 14% – євреї. В урядовому апараті українці становили 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру.

Українізація мала і зовнішню мету. Вона покликана була продемонструвати українцям за Збручем, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Таким чином, з боку більшовиків українізація була лише тимчасовим тактичним маневром. Насправді російські та українські комуністи не хотіли реального відродження української культури, мови та історії, бо це підняло б національну свідомість народу і неминуче потягнуло б за собою питання про незалежність України.

Треба відзначити, що українізація зустріла сильний опір насамперед серед неукраїнської або обрусілої верхівки КП(б)У. Але незабаром найупертіші супротивники українізації були відкликані з України. До керівництва республікою прийшли нові люди, такі, як Влас Чубар, Лазар Каганович, Олександр Шумський, Микола Скрипник. Після цього українізація пішла успішніше. У партії її опорою були такі старі більшовики як М. Скрипник. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського повернулися з еміграції, вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу.

З 1925 р. відбувалась посилена українізація партії та державного апарату. Державні службовці мали складати екзамен з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. У ЦК КП(б)У українці в І924 р. становили 16%, у 1930 р. – 43%. Але першими секретарями (у 1925-1934 рр. генеральними) ЦК КП(б)У обирались з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці – німець С. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор.

Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту. Ради приділяли велику увагу ліквідації неписьменності. Якщо під час революції письменними були 40% міського населення і 10 % сільського, то вже через 10 років відповідно 50% і 15%. Освіта велася українською мовою, це означало і поширення українізації серед молоді країни.

Така увага до освіти пояснюється трьома чинниками:

1) з ідеологічної точки зору, щоб слугувати зразком нового ладу, радянське суспільство мало бути освіченим;

2) освічене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави;

З) освіта давала можливість прищеплювати молоді радянські цінності.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник – голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рр. Він домігся того, що в 1929 р. 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 60% технікумів, 30% вузів вели викладання українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою. На шляху українізації були труднощі. По-перше, нестача кваліфікованих кадрів. Програма українізації вимагала 100 тис. вчителів із знанням української мови, а їх було всього 45 тис. Щоб подолати цю проблему, Скрипник вирішив звернутися до галичан, але в Москві не дали на це згоди, можливо, через те, що радянську владу лякала висока національна свідомість галичан. По-друге, не вистачало підручників. По-третє, росіяни (а це більшість викладачів вузів) відмовлялися користуватися «селянською мовою». Та, незважаючи на все це, в вузах стали переважати українські студенти.

Відродження переживала українська преса, яку в свій час жорстоко душив царський режим. Якщо в 1922 р. республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були українськими і половина всіх книжок друкувалася українською мовою. Робилися спроби українізувати армію – з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин. Почався процес дерусифікації міст, якому сприяв масовий наплив до них українського селянства, спричинений колективізацією та індустріалізацією. Політика українізації позитивно вплинула на робітничий клас. На початку 1927 р. українською мовою володіло 60 % робітників республіки. Змінився етнічний склад міського населення. У 1933 р. в Харкові проживало українців 50%, у Луганську – 31%, Дніпропетровську – 48 %. До середини З0-х років українці переважали в усіх великих містах. Українізація спонукала їх зберегти українську мову і не переходити на російську. Завдяки українізації українська мова перестала бути романтичною, мало зрозумілою. Вона перетворилася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства.

Українізація супроводжувалась створенням сприятливих умов для розвитку національних меншин. У 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка у складі України. У 1924-1925 рр. утворилися 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський та 1 єврейський автономний район. Функціонувало 954 сільради національних меншин. Працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською, татарською, чеською, вірменською та іншими мовами навчання. В республіці були відкриті національні театри, вузи.

Але поряд з успіхами українізації зростав і опір їй, який чинили частина партійного керівництва, російська бюрократична верхівка трестів і синдикатів, російське міщанство і пролетаріат, Червона Армія, ієрархія Руської православної церкви. І вже в другій половині 20-х років українізація зазнає перших ударів. А остаточно вона була згорнута на початку 30-х років.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х років українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Це було пов’язано з тим, що політика коренізації в Україні вийшла за рамки командно-адміністративної системи. І з цими «крайнощами» велася боротьба під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Справа в тому, що серед українських комуністів були такі, які вважали, що Україна повинна йти до комунізму власним шляхом. Вони гаряче відстоювали українізацію і прагнули розширення самостійності республіки. Але керівництво ВКП(б) не збиралося іти так далеко назустріч інтересам українського народу, що штовхало свідомих більшовиків до опозиції. Ідейними виразниками її в 20-тї роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв.

М. Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився в Тростянці. Під час громадянської війни приєднався до більшовиків, після війни стає популярним радянським письменником, однак переконується, що теорія не відповідає практиці більшовиків в національному питанні. В одному із виступів він заявив, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Цю ідею письменник полемічно загострив у гаслах «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!», Хвильовий насамперед звертався до молодих авторів, які шукали собі взірці літературної творчості. Виступ письменника започаткував літературні дискусії 1925-1927 рр., які з подачі партійного керівництва переросли у гостру критику «хвильовизму».

Ідеї Хвильового знайшли підтримку не лише в літературних колах, але й у самій Компартії України. Комісар освіти Олександр Шумський виступив з власною критикою Москви. У 1921-1926 рр. як нарком освіти він відповідав за українізацію і вважав, що внаслідок опору зрусифікованої бюрократії вона здійснюється надто повільними темпами. Шумський вважав, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Він звинуватив Л. Кагановича в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У Власом Чубарем. У відповідь Каганович організував кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили з захисті «націоналістичного ухилу Хвильового», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. Його було знято з поста наркома і в 1927 р. вислано за межі України.

Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Михайло Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статтях, вміщених у часописі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що в економіці СРСР Україна перебуває на становищі колонії, як і при царському режимі. Волобуєв підкреслював, що українська економіка може успішно розвиватись, спираючись на власний потенціал, може інтегруватись у світову економіку без посередництва російської. «Волобуєвщина», так як і «шумськізм» і «хвильовизм» була оголошення проявом «націонал-ухильництва».

Під тиском критичної кампанії Хвильовий, Шумський і Волобуєв відмовились від своїх поглядів і визнали свої помилки. Але це не врятувало їх від переслідувань. У 1933 р. Хвильовий покінчить життя самогубством, протестуючи проти знищення інших українських літераторів. Того ж року був заарештований Шумський і таємно вбитий у 1946 р. Волобуєва в 1934 р. було засуджено на п’ять років сталінських таборів. У 1957 р. він домігся реабілітації, викладав економічні дисципліни в Ростові-на-Дону і Донецьку.

«Націонал-ухильництво» в Україні було одним із перших проявів національного комунізму – течії в міжнародному комуністичному русі. Її представники намагалися поєднати комунізм з національно-визвольним рухом.

Таким чином, на початку 20-х років Радянська Україна не мала самостійності. У зв’язку зі входженням до складу СРСР Україна на довгий час перетворилася на колонію нової комуністичної влади Кремля. Зведення нової економічної політики дало змогу до середини 20-х років відбудувати народне господарство й досягти певних успіхів в його розвитку. Запроваджена українізація привела до росту національної свідомості, розвитку культури, освіти. Це була невдала спроба відродження України на комуністичних засадах. Стало очевидним, що в кінці 20-х років в українські землі наступає тоталітарний режим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політика індустріалізації.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.