Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Особливості і тенденції розвитку сучасної української культури

3.1. Засвоєння національно-культурної спадщини. Новий етап у розвитку української культури пов’язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна. У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена у розвитку національної культури. Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне самовідтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно–культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких духовних велетнів, як М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, Л.Українка, В.Винниченко, С.Єфремов, І.Огієнко, О.Довженко та ін., творчість славної плеяди митців українського відродження XX століття. До скарбниці національної культури слід додати і чимало творів радянського періоду, а також величезний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковані численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, наприклад, фундаментальна п’ятитомна „Історія української культури“. Найавторитетнішими сучасними авторами, котрі всебічно висвітлюють історію української культури є Іван Дзюба та Мирослав Попович.

Культурна спадщина повертається до нас разом з відродженням таких всесвітньовідомих історико–культурних пам’яток, як Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво–Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі у Києві, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові та ін. Відновлюються численні скульптурні пам’ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві – це пам’ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов’язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв’язання ж цієї проблеми залежить, насамперед, від ефективного реформування економіки, вдосконалення податкової системи. У найважчому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури тощо, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.

Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак, культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого кітчу, антикультури, насаджують вульгарні культурні стереотипи.

Найефективнішим способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура – органічна сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує залучення різноманітного спектру національних і світових надбань, піднесення на відповідний рівень системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом у вирішенні соціально–культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв’язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами понад 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів балету ім. С.Лифаря, що проводяться у Києві з 1994 p., міжнародний фестиваль сучасної музики „Таврійські ігри“, міжнародний конкурс молодих виконавців класичної музики „Володимир Крайнев запрошує“ і т. п.

Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка „Золото степів України“; у США тріумфально пройшла виставка мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою „Слава Візантії“. Зміцненню міжнародного авторитету України сприяють також численні виступи за кордоном українських виконавських колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще далеко не вичерпаний.

3.2. Явище постмодернізму. В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном зазвичай позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з кінця 1970-х років. Поворот від модернізму до постмодернізму пов’язується з глобальною поліцентричністю, появою постколоніального світу. У постіндустріальному, постколоніальному суспільстві зазнають деконструкції традиційні цінності – влада, гроші, виробництво, а найважливішим товаром стає інформація. Розвиток кібернетики і системних досліджень приводить до зміни еталона порядку з „механізму“ на „організм“, здатного до динаміки та ускладнення, до продовження внутрішніх процесів після припинення зовнішніх впливів. Мірою його впорядкованості виступає інформація, яка забезпечує на певний час сталість рухомої системи. Синергетична картина світу формується в добу персональних комп’ютерів, масового телебачення і відео, Інтернету, транснаціональних корпорацій і державних об’єднань, єдиних грошових одиниць. Постмодернізм позначає перехід від антропоцентризму до універсалізму з релігійним, культурним, екологічним екуменізмом.

Характерним для постмодернізму є деканонізація традиційних цінностей, деконструкція естетичного суб’єкта, стильовий синкретизм, інтертекстуальність, фрагментарність і принцип монтажу, іронізм, гедонізм, естетизація потворного, змішування високих та низьких жанрів, театралізація всіх сфер культурного буття, репродуктивність і тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів маніпуляційних технологій. У культурі постмодернізму поєднуються толерантність, плюралістичність, відкритість, антитоталітарність як заперечення влади над природою й особистістю і водночас – цинізм, поверховість, естетична вторинність тощо.

Реакцією постмодернізму на модерністську концепцію світу як хаосу стає освоєння цього хаосу, перетворення його на середовище існування людини. Якщо фундамент класичної традиції становили образність, ієрархія цінностей, суб’єктність, то постмодернізм спирається на зовнішню „зробленість“, конструювання, антиієрархічність. Якщо ідеалом модернізму була свобода самовираження митця, то постмодерніст, упевнений у хаотичності навколишнього інформаційного світу, надає перевагу маніпуляції вже відомими чужими кодами. У постмодернізмі авангардистській установці на новизну протистоїть бажання опанувати досвід світової культури шляхом її іронічного цитуваування. Постмодернізм відверто стверджує, що текст не відображає реальності, а творить нову реальність (дійсність не виявляється, існують лише тексти). Сприйняття світу як грандіозного звалища накопичених людством артефактів, образів, стилів за умови того, що немає системи координат, принципової ієрархії цінностей, перетворює художній текст на випадковий бріколаж, який постулює хаос як спосіб організації.

Форми пастішу (попурі, колаж), палімпсесту (нашарування різних текстів), гіпертексту (аналог комп’ютерної літератури, яку можна читати з будь-якого місця, замінюючи події, героїв) виступають моделями співіснування у різних культурних системах, у плюралістичному світі. Дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної. У постмодернізмі посилюється відчуття того, що „майбутнє було вчора“ – з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії. Уявлення про час як оборотний континуум, в якому минуле й майбутнє існують одночасно, відродило інтерес до старих споруд в історичних центрах міст, уповільнило процес руйнування їх.

Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію, жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової „радісності тексту“, прагнення до задоволення, атрактивності. Відбувається синтез елітарної і масової культур.

Перенесення акценту з творчості автора на творчість глядача потребує принципової здатності останнього до інтерпретації, до розуміння множинності смислів тексту, тобто відповідного інтелектуального, естетичного, духовного досвіду.

Становлення нової культурної парадигми є спробою пошуків виходу з новітньої кризи цінностей. Постмодернізм повязує майбутнє з визнанням альтернативності, мінливості, поліфонічності розвитку універсуму й відкритості людини, як його унікальної і невід’ємної частини, до постійних трансформацій. Внаслідок мільйоннократного тиражування творів мистецтва, через „віртуальні музеї“ на інтернетівських сайтах, міжнародну виставкову діяльність, просвітницький туризм, елітарні тексти, що присутні у побутовій рекламі та дизайні, відбувається залучення до світу культури масового споживача, що перетворює наш світ на „музей без стін“. Це, з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей.

3.3. Освіта, наука, мистецтво, театр, кінематограф, музична культура.У 1992 році здійснено реорганізацію управління освітньою сферою, створено єдине Міністерство освіти, розроблено державну програму „Освіта. Україна ХХІ століття“ (1993 р.), виконання якої спрямовано на долучення до світових стандартів освіти. Сьогодні в освітянській сфері існує 5 ступенів навчання:

· Загальноосвітня підготовка (4 класи);

· Основна середня освіта (7 класів);

· Повна середня освіта (11 класів);

· Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання;

· Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5–6 років навчання.

З 2000 року у школах запроваджено 12–бальну систему оцінювання знань. Велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, вивченню іноземних мов. За роки незалежності більшість навчальних закладів переведена на українську мову викладання.

Крім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади – гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи різних форм власності.

З 2005 року відбувається інтеграція вищої школи України у Болонський процес.Запроваджуються європейські норми та стандарти. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання. Щороку тисячі студентів, аспірантів, науковців і викладачів з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном. Діють міждержавні угоди про співпрацю в галузі освіти і науки. На початок 2006 року в Україні налічувалося 970 вузів: 620 – І–ІІ рівня акредитації, і майже 350 – ІІІ–ІV рівня акредитації.

Наука. Головним науковим центром України є Академія наук, яка з 1994 року має статус Національної. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідженняв усіх галузях сучасної науки, успішно співпрацюють з зарубіжними колегами. Численні наукові установи – Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут філософії, Інститут археології та ін., – вивчають сучасне і минуле нашої культури, осмислюють подальші перспективи її розвитку.

Національна академія наук у порівнянні з провідними європейськими країнами надзвичайно скромно фінансується; відтак, у суспільстві гостро дискутується питання щодо ефективності діяльності НАНУ.

Внаслідок недостатнього фінансування НАНУ втрачає кращих спеціалістів, які перереходять працювати у комерційні структури, або ж виїзджають за кордон.

Існують пропозиції про об’єднання освіти з прикладною наукою, скорочення кількості наукових проектів та омолодження віку вчених. Найближчі роки покажуть доцільність та корисність запропонованих заходів, для виведення вищої освіти та науки України на рівень світових стандартів.

Література. Активно розвивається літературний процес. Письменники позбуваються панівного творчого методу радянської літератури – соціалістичного реалізму. З’являються неоавангардистські групи, які захоплюються постмодернізмом.

Для діяльності літературних гуртів Бу-Ба-Бу, Лу-Го-Сад, „Нова дегенерація“, „Пропала грамота“ характерне карнавальне блазнювання, у якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності. Герої романів Юрія Андруховича „Рекреації“, „Московіада“, „Перверзія“, книг Оксани Забужко профанують світ скоріше від неспроможності людей порозумітися одне з одним; їхнє плетиво словес – радше спосіб приховати порожнечу буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу.

Відомим „бубаїстом“ є наш земляк Олександр Ірванець. Крім поезії, він полюбляє драматургію; його п’єси знаходять прихильників у Польщі, Німеччині та інших країнах.

Водночас літературний процес представлений також цілою низкою талановитих авторів, які залишаються поза постмодерністськими віяннями: П.Гірник, П.Перебийніс, А.Кичинський, Є.Шморгун, І.Жиленко, Л.Пшенична та багато інших поетів та літераторів.

Неперевершеним ліриком залишається Ліна Костенко, авторка знаменитих віршованих романів „Маруся Чурай“ та „Берестечко“, одна з небагатьох, хто не втратив людської гідності у часи нелегких для народу випробувань. Її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виявляла прямо і відкрито; вона мріяла писати вірші не з політичним забарвленням, а „малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні“.

Поетеса доклала великих зусиль для вивчення культурної спадщини Чорнобильської зони; знаковими стали її публіцистичні і публічні виступи. У 2010 р. вийшов її прозовий твір „Записки українського самашедшого“, що викликав значний резонанс у суспільстві.

Неабиякої популярності набули твори лауреата Національної премії ім.. Т.Шевченка Марії Матіос „Солодка Даруся“, „Нація“, „Щоденник страченої“, „Москалиця“, „Армагедон уже відбувся“ та ін., написані, за власним визначенням письменниці, у дусі „психологічного надреалізму“. Її твори прекладені багатьма мовами світу.

Провідною письменницькою організацією України є національна (з 1998 р.) Спілка письменників України, яка налічує понад 1800 членів, має власне видавництво „Український письменник“, журнали „Вітчизна“, „Всесвіт“, „Дзвін“, „Дніпро“ та ін.

Поет Тарас Федюкочолює альтернативну до Спілки письменників організацію – Асоціацію українських письменників.

Найпопулярнішим літературно–мистецьким святом залишається міжнародне Шевченківське свято.

Образотворче мистецтво. Для образотворчого мистецтва України характерна різноманітність мистецьких стилів – від реалістичних до найсучасніших віянь. Талановиті художники та скульптори представляють свої досягнення на численних виставках у різноманітних мистецьких центрах і галереях: Український дім, мистецький Арсенал, Центр мистецтв „Славутич“, Центр сучасних мистецтв „Брама“, галерея „Градобанку“ та ін. Найвідомішими художниками є І.Марчук, Ж.Василевська, Д.Корсунь, А.Кущ, О.Петрова, О.Сухоліт, О.Харченко, В.Цагловта ін.

Світове визнання здобув народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка Іван Марчук – засновник нових стилів у мистецтві; один з них митець жартома назвав „пльонтанизмом“ – від слів „плести“, „пльонтати“: картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Творчість майстра справді не піддається жодній класифікації; він створив грандіозний цикл абстрактних робіт, у яких проглядається щось наївне і казкове.

У 2006 р. Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі прийняла І.Марчука до лав „Золотої гільдії“ та обрала почесним членом наукової ради академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. У 2007 р. митець потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, укладеним британською газетою „The Daily Telegraph“.

У галузі монументальної пластики вславився художник і скульптор Анатолій Кущ – автор понад 60 пам’ятників і монументально-декоративних композицій, встановлених в Україні, Польщі, США („Шляхи Тараса“, „Берестецька битва“, „Жертвам голодомору“, „Богдан Хмельницький“, „Тарас Шевченко“, Монумент Незалежності України та ін.).

Головною ознакою сучасного українського образотворчого мистецтва є поєднання фігуративного та абстрактного методів творчості, що надає художникам необмежені можливості індивідуального самовияву. Проте народне мистецтво залишається не лише джерелом натхнення українських художників, а й джерелом духовності, без якої мистецтво стає неповноцінним.

Музичне мистецтво. Найвпливовішою організацією у царині музики є Національна всеукраїнська музична спілка, якою керує Анатолій Авдієвський – народний артист України, лауреат національної премії ім.. Т.Шевченка, академік. Спілка об’єднує понад 2 тис. професійних діячів музичного, хорового, хореографічного, естрадного мистецтва, народно-інструментальної, духової музики. З її ініціативи проведено чимало всеукраїнських і міжнародних конкурсів та фестивалів.

Найпомітнішою постаттю серед оперних співаків нині є лауреат Національної премії ім. Т.ШевченкаВолодимир Гришко; він виступав на одній сцені з відомими майстрами Л.Паваротті, П.Домінго, М.Кабальє та ін., є бажаним гостем у провідних театрах світу.

Зіркою української естради стала співачка Руслана Лижичко – переможниця Євробачення–2004. Її виступи у стилі етномузики полонили глядачів, а альбом „Дикі танці“ став рекордсменом на музичному ринку.

Відомими українськими співаками є Таїсія Павалій, Ані Лорак, Оксана Білозір, Іво Бобул, Степан Гіга, Павло Зібров та ін. Найвідомішою виконавицею народної пісні залишається Ніна Матвієнко.

Театральне мистецтво. В Україні діє близько 130-ти професійних театрів, серед яких 21 – музично–драматичний (у т.ч. і Рівненський, що уже відзначив свій 70-річний ювілей), 16 – драматичних, 25 – лялькових, 9 – для дітей і юнацтва, а також театри драми, пантоміми, музичної комедії, оперети та ін. Світову славу і визнання здобули Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний драматичний театр російської драми ім. Лесі Українки, Львівський, Харківський, Одеський театри опери та балету та ін.

Серед видатних діячів театрального мистецтва необхідно відзначити Богдана Ступку – засновника Академії мистецтв України, режисера-новатора Романа Віктюка, лауреатів Національної премії України ім. Т.Шевченка Богдана Козака, Федора Стригуна, Михайла Мельниката ін. Зокрема, увагу молоді привернули вистави М.Мельника – „Гайдамаки“ за поемою Т. Шевченка, „Кара“ за повістю М.Гоголя „Тарас Бульба“, „Гріх“ за мотивами творчості М. Коцюбинського та ін.

Кінематографія. П’ять державних кіностудій: Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська кіностудія хронікально-документальних фільмів, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Національна кіностудія художніх фільмів ім. Довженка, а також понад двадцять кіностудій недержавної форми власності сьогодні працюють в Україні. Найвідомішими режисерами є Р.Балаян, К.Муратова, В.Савєльєв, В.Новак, М.Кац та ін.

Суперечливі тенденції розвитку української культури на початку третього тисячоліття – характерна ознака перехідного суспільства, культура якого протягом майже всього XX ст. перебувала у полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства, кожного громадянина.

Запорукою успіху у досягненні цієї мети є могутній культурний потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури у часі і просторі XXI століття.

Джерела і література:

Гнатюк О.Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. – К., 2005

Дзюба І.Інтернаціоналізм чи русифікація? – К., 2005

Дзюба І.Україна перед Сфінксом майбутнього. – К., 2001

Дзюба І.Між культурою і політикою. – К., 1998

Дзюба І.Бо то не просто мова. Звуки… – К., 1990

Дзюба І.Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? //Дзюба І. З криниці літ. – К., 2001. – Т. ІІ. – С. 578–594

Дзюба І.Сучасна мовна ситуація в Україні // Там само.– С. 715–722

Дзюба І.З історії українського кінематографа // Там само. – С. 726–742

Касьянов Г.Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980–х років. – К., 1995

Коваль В. „Собор“ і навколо собору. – К., 1989

Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. – К., 2005

Курносов Ю.О.Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х рр. ХХ ст.). – К., 1994

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українська культура у 1970–1980-рр. Боротьба за збереження національно-культурної ідентичності.	\|	Тема 9. Культура української діаспори

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.