V. Монументальний живопис та іконопис (20хв.)

Великого значення в оздобленні храмів надавалося монументальному живопису (живопис на архітектурних спорудах та інших стаціонарних основах) у формі мозаїк і фресок.

Мозаїка – зображення виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів. Саме слово «мозаїка», як і техніка виконання композицій, прийшло з Візантії. У Київській Русі зображення на стіні викладалося з невеличких кусочків смальти (суміш свинцю та скла), що є стійкою до атмосферних явищ та століттями не втрачає вигляду і свіжості кольорів. Рецепт смальти часів Київської Русі втрачено, а її «сучасне» відкриття приписують 1540-1560 рр.

У Київській Русі художньо довершені мозаїки зі смальти були створені для Десятинної церкви, Софійського собору, Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври та інших храмів Русі.

Найвеличніший ансамбль мозаїчного живопису розміщений у соборі Софії Київської. Подібних йому не було у світовому мистецтві тієї доби.

До цього часу збереглося 260 м²мозаїк. Це були сюжетні малюнки та портретні зображення святих, що чергувалися з орнаментами. В ієрархії зображення верхня частина храму належала Богові, середня – ангелам, а нижня – святим із числа людей. Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Загалом палітра мозаїк Софійського собору налічує 177 відтінків.

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар, де зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Шедевром мистецтва мозаїки вважається зображення у верхній частині вівтарної апсиди собору постаті Богородиці з піднятими в молитві руками. Такий тип зображення Богоматері називається Оранта-заступниця. Образ Оранти швидко заполонив серця русичів, оскільки він нагадував язичницьку Велику Богиню, яку також зображували стоячи, зі зведеними до неба руками. Богородиця зображена на золотистому тлі в довгій синій сорочці – хітоні та пурпуровому плащі – мафорії. Одяг її ніби світиться, виблискує багатьма відтінками. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність: виконана на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Усередині головної бані, що символізує небо, зображено величну напівпостать Христа вседержителя в оточенні архангелів. Вседержитель (грецькою мовою Пантократор) – це той, хто все тримає: і Небо, і Землю, і Всесвіт. У лівій руці Христос тримає Євангеліє – книгу, в якій викладено основи віри, а особливим жестом правої посилає благословення.

Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

Техніка мозаїки була дуже дороговартісною, оскільки дорогою була технологія виготовлення смальти (особливо золотої), тому мозаїка застосовувалась лише для оздоблення центральної частини храмів. Усі інші стіни прикрашали фресками.

Фреска – живопис на вологій штукатурці, одна з технік настінного малярства. Фрески були своєрідною «Біблією для неписьменних»: на них три цикли зображень – євангельські, біблійні та житійні.

Фресковий живопис був найпоширенішим видом монументального мистецтва Київської Русі. Наприклад, у Софійському соборі майже 3 тис. м² фресок ХІ ст., які під час реконструкції собору були поновлені олійними фарбами і повторювали контури старих зображень.

Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму — християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Русі і роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти вівтаря, було написано княжий сімейний портрет, який традиційно пов'язують з родиною Ярослава Мудрого. На портреті князь очолював урочисту ходу своєї родини, тримаючи у руках модель храму. На жаль більша частина фрески втрачена.

У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, зберігся унікальний палацовий цикл світських фресок. Тут представлені сцени візантійського придворного життя, змагання на константинопольському іподромі, музики, акробати, мисливські сюжети. Вважається, що ці фрески є зображенням прийому в середині Х ст., коли княгиня Ольга гостювала у візантійського імператора.

Фрагменти фресок збереглися і в інших храмах епохи Київської Русі. Вони вирізняються багатим колоритом і гармонійним поєднанням з мозаїками. Таке поєднання фрески і мозаїки в одній споруді не було властивим Візантії. Воно стало характерною особливістю мистецтва Київської Русі.

Поряд з монументальним живописом у Київській Русі набув поширення іконопис.

Ікона (від грец. – образ, портрет) – це твір станкового живопису, який має культове призначення. Якщо мозаїки і фрески демонстрували тріумф християнства, то ікони були поклонними, до них молилися.

Створення ікон відбувалося з дотриманням іконографічних канонів, визначених, ще у візантійському мистецтві. Ікони малювали на дошках різних порід дерева. Дерев'яну основу покривали левкасом (суміш алебастру, крейди та риб'ячого клею), а потім наносили малюнок темперою (мінеральна фарба розтерта на жовтках). Великого символічного значення в іконі набуває колір. Найважливіше значення мав золотий (жовтий) колір, що символізував небесне царство, яке було метою кожного християнина. Білий колір – символ Преображення Господнього, коли земна людина перетворюється в духовну; синій – позначає небесну твердь; блакитний і зелений – все земне, а пурпуровий – символ царського походження. Дуже мало в іконах використовувався чорний колір, який був символом скорботи, пекла, сатани.

Зображення на іконі не мало бути скопійоване з природи, тому майстри-іконописці задля підкреслення вищості духовного вдавались до деформації (основи візантійського стилю) – одні частини тіла виконувались перебільшеними, а інші занадто малими. Напр., занадто великими зображували очі (символ душі), а малими вуста (ними людина грішить).

Перші ікони були привозними, так званого «грецького письма», зокрема Десятинну церкву князь Володимир прикрасив візантійськими іконами, завезеними з Херсонеса. Можливо, серед них була ікона Холмської Богоматері – визначна пам'ятка, яка нині зберігається в Луцькому краєзнавчому музеї.

Згодом ікони починають писати в Києві. Руські майстри спочатку вчились у візантійських, а згодом почали працювати самостійно. Найвідомішою майстернею була Печерська, ініціатива створення якої належала митрополиту Іларіону. Тут творили перші руські іконописці – Григорій та Алімпій.

Алімпій – ченець Києво-Печерської Лаври, один із перших вітчизняних іконописців. Іконопису він навчався у грецьких майстрів. Зароблені за малювання кошти він ділив на три частини: 1-для монастиря, 2 – для убогих, 3 – на матеріали для наступної роботи. Найімовірніше, що його пензлю належить ікона «Богородиця Оранта», відома під назвою «Велика Панагія» - одна з небагатьох збережених ікон доби Київської Русі.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, більшість з них знаходяться у Третьяковській галереї в Москві: «Благовіщення», «Дмитро Солунський», «Володимирська Богоматир».

(Див. Відео – Культура Киевской Руси)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ІІ. Язичницькі вірування слов'ян. Цивілізаційно-релігійний вибір: Візантія і Русь. (20 хв.)	\|	VI. Театральне мистецтво. Музика. Танок (20хв.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.