Особливості праслов’янської писемності

„Велесова книга”

Про праслов’янську писемність можна говорити, спираючись на дослідження київського бібліографа-мовознавця Миколи Суслопарова (1901-1974), якому вдалося дешифрувати написи трипільської та зрубної культур, які існували задовго до виникнення християнства. Зокрема він дешифрував напис на баночній посудині, зробленого трипільсько-пеласгським буквено-звуковим алфавітом. Ця посудина знаходиться у Дніпропетровському історичному музеї, а була виявлена у 1903 році в селі Попасному на Катеринславщині під час розкопок поховань, які проводив професор Дмитро Яворницький. На посудині напис вказує, що в ній зберігалася кіновар. Таким чином, пеласги-лелегати вміли читати й писати ще три тисячі років до нашої ери, випередивши древніх єгиптян у використанні кіноварі на 5000 років. Напис же на київському прясельці відноситься до часів пізнього Трипілля (2100-1700 рр. до н.е). Суслопарову вдалося прочитати ім’я власниці прясельця. Її звали Еля.

Виникнення писемності у східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні. Торгуючи з греками, предки слов’ян застосовували предметні способи передачі повідомлень („черти” і „рези”), про які пізніше згадуватиме болгарський письменник чорноризець Храбр в оповіданні „Про письмена”.

У „Паннонському житії” Константина Філософа (Кирила (827-869) повідомляється, що під час поїздки в Хазарію він бачив „Євангеліє” і „Псалтир”, написані руськими письменами. Ряд вчених припускають, що це була глаголиця – стародавній слов’янський алфавіт, що змінив „черти” і „рези”.

Арабський письменник Ібн Фадлан, спостерігаючи за обрядом поховання руса 921 року, відзначив, що на кургані поставили дерев’яного стовпа й написали на ньому ім’я небіжчика та ім’я царя русів. Інший арабський письменник Аль Масуді (помер 956 р.) згадував про написані на камені знаки в одному з руських храмів. Про письмена, вирізьблені на дереві, говорить арабський вчений Х ст. Ібн-ель-Недіма. Існування писемності до введення християнства підтверджують і відкриття археологів. На посудині-амфорі першої половини Х ст. із Гніздовського могильника біля Смоленська продряпано напис „Гороухща” або „Гороушна”, що вказує на речовину, яку зберігали в ній, – можливо, гірчицю або, ймовірніше, горючу речовину, мабуть, нафту.

„Велесова книга” – це збірка епічних творів, складених у Х ст. і записаних у ІХ ст. У книзі знайшов відображення той період, коли на Дніпрі вже сформувався союз на чолі з войовничими сарматам. Ці унікальні пам’ятки досить повно відобразили фонетичну систему і граматичні структури мови однієї із слов’янських спільностей на Прип’яті (із „племені Щеха”), яка з часом стала частиною давньоукраїнської народності. Дані із „Велесової книги” щодо етнографії, історії слов’ян, археології, діалектології послідовно і незмінно виділяють район Західного Полісся як місце написання пам’ятки в ІХ ст. Майже в усіх текстах чітко проступають особливості давньочеської мови, хоч починають переважати давньоруські форми, зокрема повноголосся. Цим пояснюється незвичайність мови „Велесової книги”, яка деяким ученим здається підробкою під давнину. Але у книзі всі мовні явища можна пояснити лише в тому випадку, якщо врахувати час і місце пам’ятки і її копіювання.

„Велесова книга” виникла в переломний період історії наддніпрянських слов’ян, коли вони потрапили в залежність до варягів, через яких греки ще в ІХ ст. намагалися насадити християнство на Русі. В цих умовах захисники соціального укладу, побуту, світогляду слов’ян не лише Полісся, але й інших регіонів протиставляли чужоземному впливові свої традиції, свою історію. Так були записані на Поліссі в ІХ – Х ст. різними говірками усні перекази слов’ян, які, схоже, беруть початок ще з перших віків нашої доби. „Велесова книга” дійшла до нашого часу в копії ХVІ – ХVІІ ст., хоч міг бути і проміжний список десь у ХІІІ – ХІV ст. „Велесова книга” – це не твір одного автора, а збірка історико-релігійних творів, які відносяться до різних усних джерел, але виконані в одній писаній традиції.

Текст „Велесової книги” був надряпанимй чи випалений на березових (за іншими даними, дубових чи букових) дощечках розміром 38 на 22 см, товщиною до сантиметра; вони були нанизані на ремінець. Із каталогу бібліотеки Олександра Сулакадзева (1771-1830) – в свій час відомого збирача стародавніх манускриптів, – відомо, що дощечок було 45. Якимсь чином дощечки потрапили в маєток Задонських (Донець, Донцов) у Великому Бурлуці в Курській губернії (на Херсонщині). В 1919 р. дощечки знайшов полковник білої армії Теодор (Алі) Ізенбек у пограбованому маєтку. Полковник розумівся на старовині, мав багату збірку старовинних рукописів. Ізенбек емігрує у Брюссель. Там він показує дощечки вченому Юрію Миролюбову-Лядському у 1925 р. Вчений 15 років опрацьовував написи і копіював їх. Останню переписав 1939 року. Вже після смерті Ізенбека, за допомогою генерала Куренкова частина текстів була опублікована в Сан-Франциско у журналі „Жар-Птиця”. Так вчені вперше познайомилися з „Велесовою книгою” і одразу розділилися на два табори: підробка чи оригінал. Всі суперечки припинилися, коли б знайшли 40 дощечок, які копіював Миролюбов. До цього часу публікувались

лише копії. В оригіналі відома лишень дощечка під №16, хоча в каталозі, як вже зазначалося, було 45! У Ізенбека їх було вже 40. а де ще 5?

Теодор Ізенбек помер в серпні 1941 року. В той же день в його будинок прийшли гестапівці. Вони опломбували двері, закрили доступ до колекції. Всі збірки давнини, в тому числі й дощечки, були ними вивезені у невідомому напрямку. Можливо, „Велесова книга” досталась нацистській організації „Анєнербе”. Також відомо, що велика частина архівів цієї організації після війни потрапила до рук радянського командування. Так що зрозуміло, де потрібно шукати „Велесову книгу”...

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вірування східних слов’ян	\|	Язичницька культура Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.