Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Механізм, діалектика, системний аналіз як історичні філософсько-методологічні концепції

Формування філософсько-методологічних засад пізнавальної діяльності було історично зумовлено з самого початку виникнення теоретичного знання у формі філософських та переднаукових вчень.

„Філософія – матір усіх наук”. Цей вислів фіксує генетичну залежність різних видів теоретичного знання від філософії у стародавні часи. З виникненням філософії математичні, фізичні, астрономічні та інші знання складали невід’ємну частину останньої, а мислителі, що продукували ці знання, водночас були філософами і, говорячи сучасною мовою, науковцями.

Головна увага у царині гносеологічної проблематики в епоху античності приділялася розробці загальних питань пізнання, його можливостей, результатів, механізмів здійснення без розподілу до чого це відноситься – до філософії чи наукових знань. Теоретико-методологічні узагальнення цього періоду зосереджуються у двох напрямках, що у концентрованому вигляді виявили себе у формуванні двох типів філософування – за Сократом та Арістотелем.

У першому випадку увага зосереджувалася на зв’язках між мисленням і мовою, на механізмах утворення загальних понять, на творчій функції мови, діалогу. Софісти, а потім і Сократ доводять, що у мисленні і мові не тільки фіксуються, відображуються реально існуючі речі, зв’язки, залежності, але й твориться нова ідеальна реальність. Поглиблення уявлень про предмет (об’єкт), що вивчається, може відбуватися не тільки шляхом маніпулювання з речами, діяльного освоєння об’єкта, але й через осмислення та обговорення, через діалог, зіткнення позицій, різних точок зору. Так виникає сократівська діалектика, не тільки як мистецтво вести спір, дискусію, але й як історично перший у європейській культурі філософсько-методологічний підхід до організації процесу отримання нового знання, навчання, доведення істинності тієї чи іншої точки зору, обгрунтування певної позиції.

Арістотель започатковує стиль філософування, побудований на систематизації усієї сукупності наявних знань про об’єкт, на узагальнені і класифікації, які здійснюються за законами „правильного” мислення, що були сформульовані Арістотелем у розробленій ним науці – формальній логіці.

Діалектика Сократа і логіка Арістотеля доповнювали одна одну і разом складали два боки історично першої методології пізнання, ставши аксіомами гносеології у її подальшому розвитку.

Умови для виникнення нової пізнавальної парадигми, яка мала не стільки філософський, скільки загальнонауковий характер, склалися у ХVII-XVIII ст., що було пов’язано з відокремленням науки від філософії і релігії у самостійну форму суспільної свідомості, духовного життя в цілому. Наука почала свій самостійний розвиток з природознавства, а точніше з теоретичної та експериментальної механіки. Досягнення класичної науки були настільки вражаючими, що закони механіки стають визначальними для формування світогляду епохи в цілому, для побудови наукової картини світу. Закони механіки розповсюджуються на буття, на Всесвіт. З’являються філософські твори, у яких у якості складного механізму, машини розглядаються не тільки природа, але й людина та суспільство. Формується механістичний стиль мислення і методологічно обґрунтовується відповідний підхід до вивчення об’єктів науки і філософії.

Потребує додаткового пояснення термінологія, що використовується у вітчизняній філософській літературі щодо вказаної методології. Зазвичай, вона має назву метафізики і розуміється як філософський метод (методологія, підхід, стиль мислення), згідно з яким в процесі пізнання відбувається абсолютизація будь-якого боку живого процесу пізнання або ж будь-якого елементу досліджуваної системи. Метафізика, як правило, протиставляється діалектиці, як більш глибокому і всебічному підходу до пізнання. Часто у відповідній літературі взагалі заперечується евристичне значення метафізики, а її виникнення мало пов’язується зі становленням класичної науки.

Автором терміну „метафізика” у приведеному вище змістовному наповненні є Ф.Енгельс, який тим самим вніс плутанину у понятійний апарат філософії. Як відомо, поняття „метафізика” був введений у обіг у І ст. до н. е. Андроніком Родосським. Систематизуючи класифікацію наук Арістотеля, він поставив після фізики (знань про природу) ті знання, в яких мова йшла про перші роди сущого, про буття саме по собі, що складали зміст першої філософії, або науки про перші причини, сутності і початки, і назвав їх метафізикою (те, що йде за фізикою, або над фізикою).

В сучасній філософії існує принаймні три значення поняття метафізики:

1) розділ філософії як знання про всезагальне, його джерелом було вчення Арістотеля про вищі, недоступні органам відчуттів, такі, що, осягаються лише розумово, незмінні початки всього сущого, обов’язкового для усіх наук. Арістотель вважав метафізику найбільш цінною з наук – вченням про перші роди сущого, про перші причини. Вивчення „тілесного”, одиничного – справа фізики та другої філософії як конкретних природничих наук;

2) особлива філософська наука – онтологія, або вчення про буття як таке, незалежно від його окремих видів і незалежно від гносеології та логіки. Розповсюдження цей варіант мав у ХVII ст., коли метафізика у вказаному значенні була тісно пов’язана з природничим і гуманітарним знанням;

3) певний філософський спосіб мислення, що протистоїть діалектичному методу як своєму антиподу.

Як бачимо, третій варіант розуміння метафізики (а якраз він і набув розповсюдження в марксизмі) змістовно мало пов'язаний з першими двома, окрім того, що спільним для них був пошук незмінних, однозначних сутностей, властивостей, характеристик буття. На ранніх етапах становлення філософії метафізичні конструкції, породжені уявою окремих філософів і шкіл, не суперечили переднауковим уявленням про буття, про основи існування світу. У стародавні часи існувала обмежена кількість вчень і шкіл, що абсолютизували окремі властивості і сутності (софісти, еклектики та інші). Ситуація змінилася, коли у XVII ст. виникає природознавство, а метафізичні побудови перестали відповідати результатам теоретичної та експериментальної науки, і почали заважати розвитку науки, представляючи світ застиглим і непорушним, у якому немає місця змінам і розвитку. Натурфілософські конструкції поряд з емпірично вивіреними твердженнями часто містили у собі неточні, а то й помилкові тези. Наукові відкриття у механіці все більш не відповідали метафізичним уявленням. Натомість абсолютизуються закономірності механіки, в результаті чого на зміну метафізичній натурфілософії приходять механістична картина світу, стиль мислення, світогляд. Формується механістичний підхід до пізнання природи, людини і суспільства. Усі форми буття уподоблюються механічним системам, машинам.

Приблизно до середини ХІХ ст. така ситуація виглядала цілком прийнятною, бо наука переважно займалася накопиченням і упорядкуванням наукових фактів, їх класифікацією, а у центрі уваги були прості механічні системи. Тож, використання механістичної методології виглядало цілком виправданим, що давала можливість пізнавати речі як такі у їх сталості, незмінності.

Механістичний підхід і спосіб мислення мав велике значення для розвитку науки, особливо на етапі її становлення. У цей час переважаючою була тенденція до диференціації наук, кожна з яких, виникаючи, своїм об’єктом мала окремі фрагменти, сфери дійсності і намагалася визначити їх специфічність і відмінність від інших фрагментів і сфер. Особлива увага зверталася при цьому на те, що собою являє певна річ. Для цього її необхідно було виокремити з кола інших речей та явищ, розглянути у „чистому” вигляді, описати властивості і характеристики, абстрагуючись від зв’язків з іншими речами. Цьому і сприяв механістичній підхід і відповідний стиль мислення, за допомогою яких була побудована відповідна картина світу, що стала довгостроковим концептуально-методологічним взірцем для усіх без винятку (у тому числі і соціально-гуманітарних) наук. На вказаній методологічній базі була відкрита значна кількість законів природи. В.Гейзенберг писав, що у період свого становлення наука звернула свій погляд виключно на одну частину божественної дії, і тим самим виникла небезпека загублення величезного цілого, всезагального зв’язку речей. Та знов таки тут якраз крилася причина величезної плідності нового природознавства.

Тож, повертаючись до термінології, можемо констатувати, що Енгельс, застосовуючи термін „метафізика” до формування методологічних засад пізнання у XVII-XVIII ст., вільно чи не вільно об’єднав два різних підходи – метафізичне конструювання загальних схем світобудови, що були притаманні релігії і філософії у добу середньовіччя та Відродження, та перший етап становлення наукової методології у її чистому вигляді за умов панування механіки. Хоча обом системам притаманна обмеженість і односторонність, але мають вони різну природу, сутність і походження.

Незважаючи на подальший розвиток методології пізнання у її філософському та загальнонауковому вигляді, механістичний підхід зберігав і понині зберігає своє значення, але вже більш в межах природничих наук, техніко-технологічного знання, бо об’єктами тут залишаються малі механічні системи, механізми і машини. Час від часу механіцизм відроджується, особливо тоді, коли в орбіту наукових досліджень вводяться нові об’єкти. Про це свідчить, наприклад, ситуація, що виникла у зв’язку з розробкою А.Ейнштейном теорії ймовірності. Сам автор намагався побудувати нееволюційну модель Всесвіту, що передбачала розглядати його „вічно рівним самому собі”. За словами І.Пригожина, коли у 1917 р. Ейнштейн запропонував першу модель Всесвіту на основі своїх відкриттів, мова йшла про статичний і вічний Всесвіт – фізико – математичний варіант тавтології Парменіда „буття є” Російський дослідник О.О.Фрідман у 1922-24 рр. вперше довів, що Всесвіт не є стаціонарним, незмінним, а знаходиться у процесі глобальної еволюції. Подальші дослідження (особливо у космології) довели, що статична картина не характерна для будь-яких астрономічних систем, якими б стійкими вони не виглядали. Тим не менш, і до сьогодні йде дискусія щодо співвідношення стаціонарності і не стаціонарності всесвіту. А відтак, по різному інтерпретується і сам розвиток, що не може бути зведений до якогось одного варіанту з чисельних його проявів. Це стосується природних і соціальних процесів, де механічні, відносно прості зміни, сусідствують з кругообігами та складними рухами діалектичного характеру.

Приклади ефективного використання механістичної методології можна продовжити. Так, однобічно розуміючи розвиток лише як ланцюг кількісних змін, англійський геолог Ч.Лайель здійснив немало відкриттів у досліджуваній галузі.

Що стосується софістики, то й вона при всьому своєму релятивізмі і суб’єктивності, продукувала ряд важливих ідей, що були висунуті у філософії стародавньої Греції у V-IV ст. до н. е. До їх числа можна віднести свідомі дослідження можливостей мислення самого по собі; розуміння його сили, суперечності та типових помилок; прагнення використати гнучкість, рухливість мислення, можливість виділення одних аргументів і зменшити вагу інших; спроби за допомогою мислення „роз’їсти як лугою” все стале, розхитати кінцеве; підкреслювання активної ролі суб’єкта у пізнанні; аналіз творчих можливостей мови.

Як зазначає В. Кохановський, зосередивши увагу на суб’єктивному боці діалектики слова, показавши гнучкість, плинність, здатність до взаємоперетворення понять, софісти тим самим підготували грунт, на якому антична діалектика досягла найвищого розвитку. Арістотель „був зобов’язаний завдяки суб’єктивним „словесним іграм” софістів створити у відповідь формальну логіку. Як писав філософ і логік Г.Х. фон Арітт, софістика, як „неприручена” раціональність, спровокувала вимогу критичної рефлексії з приводу її проявів, що, у свою чергу, визвало необхідність спеціалізованого дослідження форм думки, тобто логіки. Софістика була проявом бурхливого захоплення з приводу відкриття мови як логоса, тобто як інструменту мислення, спору, переконування і доказу. Дисципліни логіка та граматика виникли як подвійний плід цієї установки.

У середині ХІХ ст. рівень розвитку наук дозволив більшість об’єктів і фактів описати, класифікувати й упорядкувати. Увага дослідників зосереджується на виявленні зв’язків і відносин поміж ними та на вивченні динаміки змін, що відбуваються у об’єктах та у середині певних наукових дисциплін, а також на міжгалузевому рівні. Обєктами наукового пізнання стають більш складні, аніж у механіці, системи, що розвиваються. Еволюціонізм,як принцип пізнання, набуває все більшого розповсюдження. Узагальненням спрямованості і характеру наукових досліджень у цей час стає діалектика, як підхід, згідно з яким не тільки вивчення обєктів пізнання, але й саме мислення, що відображує їх, повинні спиратися на ідею розвитку і мінливості, мати на увазі наявність зв’язків між окремими частинами, боками, проявами. Основи діалектики, як діалектики понять були розроблені представниками німецької класичної філософії – Кантом, Фіхте, Шеллінгом. У єдину методологічну систему її звів Гегель. Маркс і Енгельс використали закони, категорії і принципи діалектики, досліджуючи соціальні і природні процеси.

Діалектика у гегелівському розумінні, на відміну від Сократа, це – вже не стільки мистецтво вести діалог, дискусію, скільки теоретичне вчення про пізнання об’єктів, що змінюються і розвиваються, логіка пізнання і мислення, спрямована на виявлення більш глибоких, внутрішніх зв’язків і впливів, на розуміння розвитку як такого, що зумовлений логікою внутрішнього саморуху об’єкта, боротьбою протилежних сил в ньому.

Зведені у систему так звані закони, парні категорії та принципи діалектики складають теоретичну модель, логічну структуру, методологію пізнання, використовуючи яку, дослідник має можливість більш глибоко освоїти об’єкти, що вивчаються, аніж це було можливо, користуючись механістичною методологією.

Специфіка законів діалектики полягає в тому, що вони виявляють найбільш значущі характеристики процесів, що розвиваються, відповідаючи на запитання „Чому?”, „Як?” і „В якому напрямку?” здійснюються зміни. Так, закон єдності і боротьби протилежностей розкриває головне в розвитку – його джерело, яким є протиріччя, що виникає між внутрішніми протилежностями. Останні знаходяться одне з одним у динамічній взаємодії, за якої їх єдність являє собою лише момент при переважанні зростання різниці, що доходить аж до протиставлення, яке розв’язується у конфлікті, пов’язаному з переходом системи до нової стадії розвитку. Тобто, суть закону полягає у розподілі єдиного на протилежності, їх боротьбі і об’єднанні у новій цілісності.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває загальний механізм розвитку, відповідаючи на запитання – як, яким чином останніх відбувається. Головні категорії тут – кількість, якість, міра, стрибок. Відповідно поступове накопичення кількісних змін у певний момент з необхідністю приводить до корінних якісних перетворень завдяки стрибку від одного якісного стану до іншого. Останнє, у свою чергу, здійснює зворотній вплив на характер і темпи подальших змін. Той відрізок розвитку, коли кількісні зміни не ведуть до змін якісних, має назву міри. Порушення міри і веде до діалектичного стрибка, переходу від одного стану предмета до іншого.

Закон заперечення (або діалектичного заперечення) характеризує спрямованість, спадкоємність розвитку. Центральною тут є категорія діалектичного заперечення, як одночасне заперечення вже існуючого стану з утриманням його позитивного змісту, перспективного для майбутнього розвитку. Діалектичне заперечення відрізняється від так званого механічного заперечення, за якого старе відкидається повністю, а нове має вибудовуватися на порожньому місці. Розвиток, таким чином, постає у діалектиці як безперервний ланцюг діалектичних заперечень, що забезпечують зв’язків між старим і новим. Функція певної спрямованості процесу розвитку здійснюється завдяки періодичному поверненню до того, що вже було, але на більш високому ступені його розвитку. Гегель гранично формалізовано представив вказаний закон у вигляді тріади: вихідний стан – перше заперечення – заперечення заперечення (або інакше – теза – антитеза – синтез), обмежуючись трьома станами процесу розвитку, коли на другому запереченні нібито відбувається повернення до вихідного стану, але на більш розвинутій основі. Практика застосування вказаного закону до різних об’єктів свідчить, що „тріада” – це лише один з варіантів з мінімальною кількістю заперечень. Насправді ж, повернення до вихідного стану може здійснюватися і через більшу кількість заперечень. Тому існує думка про те, що цей закон може бути названий законом діалектичного заперечення.

Якщо закони діалектики характеризують розвиток в цілому, то так звані парні категорії діалектики поглиблюють уявлення про процеси, що при цьому відбуваються, вказуючи на зв’язки між зовнішнім і внутрішнім (зміст і форма, сутність і явище), між головним і другорядним (необхідність і випадковість, можливість і дійсність), між минулим і сучасним станом (причина і наслідок). Можна сказати, що парні категорії характеризують процес розвитку з точки зору просторово-часових зв’язків. Узагальнюючи, можна констатувати, що парні категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), що відображують найбільш загальні і суттєві властивості, боки, зв’язки, відносини у процесах, що змінюються та розвиваються. Ці поняття є гранично всезагальними і можуть бути застосовані до усіх без винятку об’єктів пізнання.

Проміжний стан між законами і категоріями діалектики і практикою їх використання займають принципи діалектики, що являють собою узагальнені характеристики, у яких у концентрованому вигляді подається вираз діалектичних зв’язків і намічені структури і шляхи використання діалектичного методу. Серед них – принципи розвитку, історичності, причинної обумовленості, суперечливості, кількісно-якісних зв’язків та інші.

Принципи діалектики виявляють себе через систему певних положень, понять і законів, узятих у їх субординаційному зв’язку і являють собою систему методологічних вимог щодо застосування діалектичного способу мислення в процесі пізнання. Вони є „квінтесенцією”, узагальненнями, орієнтирами філософського і наукового пізнання: їх функція – допомогти в упорядкуванні конкретного матеріалу, це – початкові пункти дослідження, вони вказують лише на головні віхі на цьому шляху, сприяючи вибору найбільш доцільних форм і оптимальних прийомів досягнення поставлених цілей. Принципи діалектики – це регулятиви, норми, що мають властивості об’єктивності, всезагальності і необхідності.

Разом з тим, діалектика і її елементи не можуть бути рецептом або схемою, спираючись на які, наукове дослідження обов’язково приведе до продукування нових знань. Обов’язковим є освоєння величезного фактичного матеріалу конкретної області знань, до якого можуть бути застосовані різні методологічні принципи і вимоги, у тому числі і діалектичного характеру.

Таким чином, діалектику треба розуміти як цілісну субординовану систему законів, категорій і принципів, що у своїй сукупності відображують єдність, цілісність мислення у його всезагальних характеристиках. Разом з тим, її можна розглядати не тільки як вчення про розвиток та зв’язки як такі, але й як певний філософсько-методологічний підхід до об’єктів, що змінюються і розвиваються.

Якщо у філософії попередніх епох використовувалися лише елементи стихійної діалектики, то з другої половини ХІХ ст. діалектика, як методологічна система, отримує теоретичне обґрунтування і застосовується у дослідженнях різного рівня і спрямованості.

Потребує уточнення специфіка розуміння діалектики у марксистській філософії. К.Маркс і Ф.Енгельс, дійсно, продемонстрували вміння застосовувати діалектичний метод до різних об’єктів, особливо ефективно здійснюючи це у дослідженні соціально-економічних та суспільно-політичних процесів.

Разом з тим, твердження про відкриття нової форми діалектики – так званої об’єктивної діалектики, що і досі не піддається сумніву у вітчизняній філософії, не відповідає дійсності. Саме поняття „діалектика” характеризує позиції суб’єктів пізнання, мислення, і має однозначно суб’єктивний характер.

В центрі уваги суб’єктів, що використовують діалектичну методологію, знаходиться розвиток, процес руху і змін, що відбуваються з об’єктами досліджуваної сфери. Дійсно, у діалектиці у дусі Гегеля схоплені особливості розвитку у об’єктивно-історичних процесах, але у самій природі „діалектика” як така не існує. Остання – лише один з варіантів осмислення та описування об’єктивних процесів, що відбуваються в реальному світі. Сучасна наука підтверджує глибинну необоротність руху в матеріальному світі і наявність розвитку як одного з його варіантів, і разом з тим підкреслює багатоваріантність і альтернативність змін, які не можуть бути зведені до одного з можливих проявів.

Що стосується класиків марксизму, то їм не вдалося відкрити хоча б одного нового закону діалектики. Дійсні їх досягнення криються у застосуванні нами діалектичного методу до нових на той час об’єктів – до суспільних відносин в цілому і до окремих сфер суспільного життя.

Слушним у цьому відношенні є застосування історичного підходу до самої діалектики, визначивши межі і сфери її застосування, відкинувши при цьому обожнення діалектичного методу, як неперевершеного за своїм креативним потенціалом.

Метою наукового дослідження є отримання істиних знань про об’єкт. Цьому підпорядковується завдання оптимізації пізнавального процесу за допомогою використання різних засобів у тому числі і шляхом вибору певного філософсько-методологічного підходу і методів пізнання, що відповідали б специфіці об’єкту і меті дослідження. Досвід використання діалектичного підходу у різних науках свідчить про його великі евристичні можливості. Разом з тим, вказаний підхід, хоча й універсальний, але не „всемогутній” і немає необхідності використовувати його усюди і завжди.

У конкретних випадках всезагальне виявляє себе не в будь-який момент і не в кожному пункту процесу пізнання, а лише там і тоді, де і коли це дійсно необхідно, обумовлено природою речей і певними обставинами. На рівні діалектики „столу і стільця” без неї цілком можна обійтися. Також не може існувати діалектика двигуна внутрішнього згорання, бо тут цілком доречно використовувати відповідні закони механіки і конкретно-наукові знання. Але діалектичне мислення, наприклад, цілком доречне у випадку дослідження перспектив розвитку технічної творчості у галузі автомобілебудування з урахуванням перспективних напрямків. Немає також необхідності за допомогою діалектики вирішувати побутові проблеми.

Діалектика не є також єдиною методологічною парадигмою, свого роду „вказуючим жезлом” для усіх наук без винятку. Її принципи завжди реалізуються через методи інших, менш загальних рівнів. Як писав А.Ейнштейн відносно власної теорії, її безглуздо було б використовувати щодо руху автомобілів, пароплавів, потягів, як не можна використовувати лічильну машину там, де достатньо знання таблиці множення.

Багато непорозумінь щодо меж і можливостей застосування діалектичного методу за радянських часів було пов’язано з тим, що його пізнавальне значення перебільшувалося, і будь-які сумніви розглядалися як ворожі марксизмові. Однак, навіть засновники діалектики не боялися вказувати на обмеженість цього методу. Так, сам Гегель вбачав її у всезагальності, у тому що діалектика має справу с органічними цілісностями, що розвиваються, а не з механічними агрегатами. Філософ також обмежував діалектику тим, що відносив її до „мислення взагалі”, зауважуючи, що на рівні здорового глузду діалектика взагалі не потрібна, здоровий глузд сам вирішує задачі, що перед ним постають. Діалектика у такому разі, як інша сторона логічного, являє собою, за Гегелем, негативно-розумове мислення, що відокремлене від здорового глузду і виступає у наукових поняттях як скептицизм, де результатом діалектики є „голе заперечення”. І тільки третій момент – „позитивно–розумове”, є дійсна і повна діалектика, яка осягає єдність визначень у їх протилежності, тобто стверджуюче, котре знаходиться в їх розв’язанні і переході.

К.Маркс писав, що незважаючи на свою універсальність і всезагальність, діалектична форма вірна лише у тому випадку, коли вона визнає власні межі. За цими межами вона перетворюється в помилковий погляд. Межі діалектиці задаються своєрідністю тих предметів, які продукують діалектичний метод і водночас вимагають його застосування.

Предметом (об’єктом) діалектики є не окремі явища або фрагментарні утворення, побудовані за принципом сумативних систем, а системи, що розвиваються у просторі та часі, де виявляють себе спонтанний розвиток, зміни, внутрішні імпульси до руху, суперечливість і інші характеристики, що підпадають під визначення діалектики.

Ще на початку ХХ століття В.Ленін говорячи про існування механістичного (метафізичного) і діалектичного підходів і підкреслюючи їх історичний характер, ставив знак питання щодо того, чи вичерпується ними методологія взагалі, або може з’явитися інша, більш сучасна.

І дійсно, на наших очах формується нова методологія, що виявила свої евристичні можливості у зв’язку з переходом до дослідження складних відкритих систем, що саморозвиваються і стосовно вивчення яких механістична і діалектична методології виявляються недостатніми.

На основі аналізу історично існуючих методологічних систем можна зробити висновок про те, що їх виникнення і розвиток є результатом тісної взаємодії розвитку науки та філософії. Кожна послідуюча система акумулювала в собі принципи і змістовні характеристики методологій, що виникли раніше, у якості свого часткового випадку (так у діалектичній взаємодії кількісних і якісних змін в процесі розвитку перші є характеристикою механістичного походження).

Підтвердженням зазначеного вище є виникнення системного аналізу та наукової теорії синергетики, що стають провідними у другій половині ХХ століття. У межах діалектичного бачення існувала діалектична пара категорій „ціле і частина”, що характеризувала співвідношення між сукупністю речей і об’єктивним зв’язком, що їх об’єднує за певною ознакою і приводить до виникнення нових властивостей та закономірностей. Цей зв'язок позначається як ціле, а речі – як його частини.

Відомо, що на основі того чи іншого розуміння цілого і частини, існують два підходи до пізнавального процесу – редукціонізм і холізм. Перший спирається на твердження про те, що властивості цілого можуть бути виявлені через характеристики його частин. Холізм навпаки стверджує, що ціле не можна аналізувати під кутом зору його частин. Редукціонізм абсолютизує частини цілого, холізм – ціле.

Обидва підходи мають право на існування, що залежить від специфіки об’єкта та завдань, що їх перед собою ставить дослідник. Однак за умови вивчення складних самоорганізованих систем виявляється, що ціле не може бути зведене до суми частин, а останні не виявляють себе поза взаємодією з іншими частинами у межах цілого. Також не виправдовує себе теза про те, що ціле більше своїх частин, бо вона базується на уявленні про просту сукупність властивостей, що утворюють ціле.

Вихід полягає в тому, щоб визнати, що ціле є якісно новим утворенням. Воно характеризується властивостями, які не притаманні окремим частинам (елементам), а виникають в результаті їх взаємодії. Оскільки не існує частин як частин поза цілим, так і цілого поза частинами, то їх пізнання здійснюється одночасно; виділяючи частини, їх аналізують як компоненти певної цілісності. В результаті наступного синтезу ціле постає діалектично розчленованим, таким, що складається з частин-підсистем. Вказана взаємодія частини і цілого була відома філософії зі стародавніх часів. Але лише у ХХ столітті розвиток науки привів до дослідження об’єктів, які являють собою складні системи, що викликало необхідність розробки відповідного філософсько-методологічного обгрентування.

Система (від грецького systëma – ціле, що складається з частин) – це сукупність елементів, частин, які настільки поєднані між собою, що стосовно всього зовнішнього завжди вступають як щось єдине, нероздільне і це утворює основу автономності системи, відносної самостійності її існування та „поведінки” у навколишньому середовищі. В межах системи з’являється новий тип зв’язків, так звані емерджментнівластивості, породжені взаємодією компонентів систем. Особливу роль відіграють також системоутворюючі зв’язки та властивості, без яких не виникає системна цілісність. Усі компоненти системи підпорядковані цілому, слугують його збереженню та зміцненню системи.

Прості системи, що були об’єктом вивчення у класичний період розвитку науки, відрізняються тим, що ціле може бути описане властивостями частин та їх взаємодією. Елементи поза цілим і всередині його володіють одними і тими ж властивостями. При цьому речі (явища) є первинними щодо взаємодій, які описуються як вплив однієї речі на іншу. Причинність тут розглядається у дусі жорсткого лапласівського детермінізму, простір і час виявляють себе зовнішніми чинниками щодо системи. Як зазначає В. Лекторський, це – та арена, на якій розігрується взаємодія речей. Вказана категоріальна сітка домінувала в механіці і була основою механістичної та діалектичної картини світу, бо обидві методології являють собою варіанти лінійного бачення процесів в об’єктивній реальності.

У системах, що саморозвиваються, переважаючими стають нелінійні характеристики. Це – відкриті системи, що обмінюються речовиною, енергією та інформацією з навколошним середовищем. Для них характерна ієрархія рівневої організації елементів, що з’являється у міру розвитку нових рівнів з новою диференціацією системи на підсистеми. Каждий новий рівень здійснює зворотню дію на ті, що були раніше, змінює їх, а система продовжує функціонувати як нова цілісність. Переходи тут здійснюються через стани динамічного хаосу, появу точок біфуркації, у кожній з яких виникає цілий спектр потенційно можливих напрямків розвитку системи. При описуванні і вивчені систем, що саморозвиваються, звужуються можливості використання діалектичної категоріальної сітки. Так, лапласівська причинність тут доповнюється вірогідністною та цільовою, причому, якраз вірогідністна причинність утворює новий зміст при появі нових рівнів ієрархії і впливу на ті, що склалися раніше. Поряд з зовнішнім часово-просторовим котінумом з’являється внутрішній, що змінюється разом з еволюцією системи. Те, що в діалектиці позначається як „стрибок”, пов'язаний з виникненням нової якості, тут розкривається через характеристики динамічного хаосу, виникнення „химерних аттракторів” та „кооперативних ефектів”.

Методологічні проблеми, пов’язані з вивченням систем, що розвиваються, розроблялися з двох боків – філософами та спеціалістами у конкретних галузях знань (І. Пригожин, С.Курдюмов та інші). Але чисто філософський категоріальний аналіз виявився недосить ефективним. Натомість дослідження конкретних об’єктів привело до виникнення спеціального напрямку дослідження системних об’єктів – синергетики, що має міждисциплінарний і трансдисциплінарний статус, виступаючи своєрідною мовою (подібно математиці) багатьох наук. Філософські аспекти синергетики зводяться до осмислення категоріальних, гносеологічних, методологічних та світоглядних аспектів того матеріалу, що його накопичили науковці – спеціалісти у галузі синергетики. Таким чином, ініціатива у створенні нових методологічних систем, на відміну, наприклад, від епохи гегелівської діалектики, поступово переходить від філософії до науки.

В цілому широке застосування синергетичної методології засвідчило, що ми стоїмо пред необхідністю перегляду головних постулатів класичної науки і раціоналістичної філософії. З цього приводу Є.Князева зауважує, що в класичній науці панував жорстко детерміністський стиль мислення, а ідеалами слугували простота, лінійність, повне виключення невизначеності і випадковості, які вважалися другорядними, побічними, такими, що не мали принципового значення. Натомість у синергетиці якраз випадковість стає основою, саме вона „править бал”. Разом з тим, у центрі уваги при дослідженні систем, що саморозвиваються, знаходяться нестійкість, нерівновісність, хаос, нелінійнійсть, а не їх альтернативи, які були зазвичай у центрі уваги традиційної науки і філософії. Розвиток в межах класичного розуму розглядався як лінійний, поступовий, без альтернатив і інших варіантів. Вважалося, що світ жорстко пов'язаний причинно-наслідковими зв’язками. Розвиток наперед передбачуваний, бо сьогоднішнє визначається минулим, а майбутнє – сьогоденням та минулим. Еволюція складної системи розглядалася як зміна одного стійкого стану на інший з коротким перехідним періодом між ними.

В центрі сінергетичного бачення на зміну традиційним поглядам приходять теорії нерівновісної динаміки, само організованих нелінійних динамічних середовищ, народження складного з хаосу та інші, що базуються на нових уявленях про природу фундаментальних закономірностей.

У зв’язку зі змінами, що відбуваються у методологічному оснащенні філософських і наукових досліджень слід зазначити, що нові системи не відміняють вже існуючі, а лише більш чітко окреслюють межі і можливості їх застосування. Крім того, у традиційному сприйнятті, коли йшлося про методологію, малося на увазі перш за все можливість застосування вже існуючих теорій в якості вихідних настанов для подальших досліджень. Сьогодні ж методологічні засоби дослідження все частіше розробляються паралельно (або й після) з проведенням дослідження конкретних процесів.

Кожна наука має у своєму арсеналі цілу низку методологічних засобів – як напрацьованих в процесі власного розвитку, так і запозичених. Для пояснення свого предмету кожна наука застосовує вже існуючі теорії. Але вага їх різна, бо деякі стосовно інших виглядають теоріями – наслідками або причинами, інші – дедуктивними або індуктивними теоріями.

Таким чином, наявність багатьох методологій актуалізує задачу їх супідрядності.

Запитання для самоперевірки

1. Розкрийте поняття „метод”, „методологія”, „методика”?

2. Дайте характеристику загальнонауковим теоретичним методам пізнання?

3. У яких основних формах систематизується наукове знання?

4. Яку роль в науковому пізнанні відіграє філософська методологія?

5. Що таке загальна наукова картина світу?

6. Розкрийте поняття „стиль наукового мислення”?

7. Розкрийте історичні причини зародження і існування методологічних систем механістичного та діалектичного характеру.

8. Чим визвана і в чому зміст системного аналізу і системного підходу як сучасної методологічної парадигми?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методологія та її різновиди	\|	Тема 3. Філософія науки та особливості її розвитку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.