Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції

Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення цілого спектра наук до вивчення сутності й функціонування такого феномена, як культура. Розглядаючи історію проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані передусім із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходом виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства.

Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюціоністської культурологічної школи –англійців Герберта Спенсера, Едуарда Тайлора та американця Льюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, що культура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку.

Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію (її розробляли німецький філософ Освальд Шпенглер, англієць Арнольд Тойнбі). Відповідно до циклічної теорії культура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теорія О. Шпенглера, викладена у його знаменитій праці „Занепад Європи”, трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку науковця, має свою долю і живе приблизно 1000 – 1500 років. Потім культура вмирає, та сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Позитивним у цій теорії є те, що філософи циклічної школи намагалися розкрити проблеми типології культури, але вони робили акцент на дискретності (перервності, стрибкоподібності) культурного розвитку.

До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістську школу в культурології започаткували ще французькі просвітителі, які трактували культурність майже як синонім розумності та пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва і просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг у Георга Гегеля – видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.

Серед наукових праць представників антропологічної концепціїХХ ст.найдосконалішими постають дослідження полякаБроніслава Малиновського, американців А. Кребера і Ф. Клакхона. Так, зокрема, Б. Малиновський пов’язував виникнення й розвиток культури із задоволенням людських потреб (первинних – тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності, похідних – пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, та інтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування й об’єднання людей

Ірраціоналістичніуявлення про сутність культури сформувались у теорії “філософія життя” німецького науковця Фрідріха Ніцше, француза Анрі Бергсона, працях екзистенціалістів німця Карла Ясперса, французів Жана Поля Сартра, Альбера Камю. Наприклад, Ф. Ніцше всі процеси, що відбуваються в світі, розглядає як різноманітні прояви „волі до влади”. На його думку, світ, людина й історія її розвитку, а також культура є ірраціональними за своєю природою. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Життя розуміється то як біологічне явище, то як суспільне життя, то як суб’єктивне переживання. Основою життя є воля, а життя є проявом волі до влади. «Волю до влади» Ніцше розглядає як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу, в тому числі й культури.

Структуралістська теорія культурології формувалася як антитеза екзистенціальній спрямованості науки про культуру й базувалася на методах сучасного мовознавства та семіотики (вивчення соціокультурних процесів як системи висловлювань, культурних текстів і культурних мов, яке здійснюється лінгвістичними методами). Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем та культурних текстів. Французький структураліст Клод Леві-Стросрозробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. Для досліджень культури він застосував теорію інформатики й методи структурної лінгвістики. Основну увагу Леві-Строс приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Леві-Стросу належить також теорія про два типи культур: „гарячі” й „холодні”. Суспільства, що досягли високого рівня техніки, Леві-Строс називає “гарячими”, вони орієнтовані на максимальне споживання. „Холодні” суспільства, не розвинені в індустріальному плані, задовольняються переважно тим, що дозволяє їм вижити, і не прагнуть зростання життєвого комфорту. Естонський учений Юрій Лотманзастосував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їх внутрішньої будови й зв’язку із соціокультурним контекстом існування. Представниками структуралізму в культурології також є французькі вчені М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт. Ці погляди подекуди виокремлюють у так заний інформаційно-семіотичний підхід до культури. Більш детально він буде розглянутий у наступній лекції.

У сучасній західній культурології значного поширення дістав соціологічний напрям, який ставить за мету розроблення системного підходу до аналізу культури шляхом співвідношення останньої з іншими соціальними явищами. Поняття культури в межах цього напряму охоплює не все життя суспільства, а лише одну з його сторін. Найяскравішим представником цієї теорії є французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм. Він вважав, що соціальне домінує в людині над індивідуальним, переважає його. Воно становить особливу соціальну реальність, котру Дюркгейм пізніше ототожнював з Богом. Суспільство він уявляв як інтегроване ціле із підпорядкованими й взаємопов’язаними частинами. Особливу увагу він приділяв проблемі дослідження ролі, призначення, форм і соціальних функцій колективної свідомості. Представниками соціологічної концепції є також російські філософи П. Сорокін та М. Данилевський.

Витоком, що зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний, або технологічний підхід, котрий дав змогу створити різнобарвні моделі культури як цілісної системи. Згідно з цим підходом культура трактується як процес і наслідок людської діяльності. Першими цей напрям почали розвивати представники натуралістичної теорії, що сформувався у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його представники (Ж.-Ж. Руссо та інші) розуміли культуру як результат діяльності людей, спрямованої на обробку і перетворення того, що дане безпосередньо природою. Пізніше в межах цього підходу утворилося багато напрямів.

Найбільш значимою концепцією культури в межах діяльнісного підходу є психологічна, що ґрунтується на ідеї психологічної обумовленості культуротворчості людства.ЇЇ представники – австрійський психоневролог З. Фрейд, швейцарський психолог Карл Густав Юнг. Так, З. Фрейд розглядав культуру як систему норм і заборон, котрі знімають психологічний конфлікт між устремліннями людини до індивідуальної свободи і стримуючими ці устремління заради інтересів соціуму культурними нормами. Культура тлумачиться ним у праці „Тотем і табу” як спосіб приборкання людської агресивності й деструктивності, пов’язаних із дією природного потягу до задоволення. Відповідно, прогрес культури, на його думку, не впливає на людину позитивно, навпаки, він “невротизує” особистість, негативно впливаючи на її психічне здоров’я. Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість розглядається як її джерело.

Карл Густав Юнг увів у науку поняття колективного несвідомого як загальнолюдського досвіду пам’яті про минуле, що є фундаментом формування психіки. Колективне несвідоме має культурне походження, проте успадковується біологічним шляхом. Воно зберігається у вигляді архетипів як його первісних структур. Архетипи становлять фундаментальні переживання людської психіки. Вони позбавлені предметності та є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують і спрямовують життя людської душі. Колективне несвідоме в концентрованому вигляді зафіксоване у міфології, релігії і проявляє себе у художній творчості людини.

Таким чином, діяльнісний підхід виступає методологічно важливим витоком будь-якого культурологічного дослідження. Насамперед він дозволяє зробити акцент на визначенні культури як соціального явища. Заслуговує на увагу ще одне важливе питання. Йдеться про те, що культура протилежна природі (це найбільш абстрактна дефініція, тобто визначення, культурології). Аналіз процесу розвитку культурології, передусім філософії культури, свідчить про те, що наступні дефініції культури доповнюють, конкретизують це протиставлення, знімаючи його в собі.

Культурна діяльність – це діяльність людська, і тому вона характеризується насамперед доцільністю. Ставлячи перед собою мету, людина керується не тільки особистими потребами, а й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Мета діяльності безпосередньо залежить, таким чином, від рівня соціального розвитку людського суспільства. Від цього рівня залежить і щабель розвитку культури. У цьому плані можна вважати, що розвиток культури має соціальні засади.

У культурології є ще один підхід до вивчення питання сутності культури, котрий називають ціннісним, або аксіологічним (від грецьк. аxia – цінність і logos – знання, буквально вчення про цінності). Цей підхід припускає певну ієрархію культурних цінностей, поза якою саме поняття цінності позбавляється змісту. Аналіз аксіологічної сутності культури передбачає врахування того, що першорядним значенням культури постає її здатність виступати специфічним людським способом пристосування до навколишньої дійсності, який полягає у тому, що людина сама змінює цю дійсність. Культура певною мірою включає в себе ті засоби, за допомогою котрих людина виживає в цьому світі, бореться, долаючи перешкоди, за своє людське існування. В цьому відношенні культура виступає функцією людського роду. Мета культурної діяльності – збереження цього роду. Зазначена мета визначає і головну цінність – людину. Отже, сама людина, людський рід виступають абсолютною культурною цінністю.

Ціннісний підхід до проблеми культури зумовлюється тим, що культурі протистоять не тільки природні, а й соціальні явища. В тому разі, коли ці явища байдужі до вищої культурної цінності (людини як родової істоти), а також до інших цінностей у культурній ієрархії, вони (ці соціальні явища) не можуть бути віднесеними до світу культури. Якщо певні соціальні явища мають спрямування на руйнування системи культурних цінностей або на руйнування елементів цієї системи, то такі явища належать, скоріше, до світу антикультури.

Представлені культурологічні парадигми вплинули на розвиток української культурологічної думки, яка має свою славну історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до культурних універсалій буття свого народу, сприяючи формуванню національної свідомості. У творах Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відображено глибоке проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослідженняМ. Костомарова „Книга буття українського народу”, нарис І. Нечуя-Левицького„Світогляд українського народу”. Наукове вивчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці, що гуртувалися навколо Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським, – Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашівський. Заглибленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми, І. Мірчука “Головні риси українського світогляду „Українська духовність в її культурно-історичних виявах” в українській культурі”, Д. Донцова „Дух нашої давнини”, О. Кульчицького „Світовідчування українця”, М. Шлемкевича „Душа і пісня”, Є. Маланюка „Нариси з історії нашої культури”, І. Огієнка „Українська культура”. Їхні традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи В. Горський, О. Забужко, С. Кримський, А. Макаров, Ю. Павленко, М. Попович, В. Скуратівський, які зараховують українську традицію до світового загальнокультурного простору, знаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності.

Отже, культурологія посідає особливе місце в системі гуманітарних наук. По-перше, вона не повинна обмежуватись лише філософським рівнем розгляду проблем культури, хоч без філософського аналізу неможливе розроблення культурології як науки. Прогрес теорії культури базується на узагальненні досягнень часткових культурознавчих дисциплін – історії культури, соціології культури, етнографії, літературознавства, мистецтвознавства й ін. По-друге, теорія культури може розвиватись лише у процесі взаємодії з іншими гуманітарними, а також природничими та технічними науками. По-третє, теорія культури повинна бути пов’язана з різними сферами соціально-управлінської практики суспільства. Практичне застосування знань з галузі теорії культури спрямоване на виховання в людині цивілізованості, високої культури мислення, гуманізму, моральності.

Доля людської культури і знань про неї залежить від того, чи зуміє людство скористатися закладеним у надрах культури творчим потенціалом і зупинити натиск вандалізму, моральної розбещеності, тоталітаризму, щоб спрямувати суспільне життя в русло всебічного розвитку та соціальної справедливості.

1.3. Категорії культурології Категорії культурології– це її основні наукові поняття. Вони розглядають сутнісні сторони культури і духовний світ людини. Категорії культурології поділяють на внутрішньоструктурні, а також на ті, що пов’язують культуру як цілісне утворення з іншими суміжними науками.

а) внутрішньоструктурні категорії культурології – культурні об’єкти (культурні риси, артефакти , культурні композиції); культурні процеси (генеза, формування, функціонування, розповсюдження, змінність, відтворення культури); культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, моральні, релігійні); культурні норми (правила, стандарти, зразки, канони, традиції, етика, естетика, стиль, мода, культура праці й споживання, побуту, дозвілля); культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності – окультурені території, населені пункти, споруди, приміщення, соціально-інформаційне середовище взаємодії); суб’єкти культури і їх стійкі утворення (особистості, сім”ї, родичі, соціально-функціональні групи й колективи, класи, касти, стани, соціуми, співтовариства, етноси, нації, людство).

б) Міжгалузеві категорії культурології – розташовані на межі культурології та інших наук, тобто вивчаються і культурологією, і суміжними із нею науками. До таких категорій належать: суспільство, культура, соціодинаміка культури, цивілізація наука, техніка тощо.

1.4. Поняття культури. Структура культури. Основні культурні форми. Слово “культура” походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства), однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – відносно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Цицерон у своїй праці „Тускуланські бесіди” називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Цицерон убачав у розвитку мисленнєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба використання слова „культура” як теоретичного терміна.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С. Пуффендорф у 1684 р. уперше вживає слово „культура” як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.

А в епоху Відродження та Просвітництва поняття „культура” набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвиткові. Французький філософ Шарль Монтеск’є (1689-1755) у праці „Про дух законів” доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту.

Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру „чистій природі”. Згідно з його теорією, культуру почали розуміти як „людяність” на противагу „природності”, „тваринності”. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови „розумної держави” і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.

Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шіллер досить точно побачив суперечність між природою і культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи та замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття „культура” у тому його вигляді, в якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання в різних відношеннях. Не так багато існує понять, що були б настільки не визначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) смислах, ніж те, котре ми розглядаємо. Всі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину.

Ще у 60-х рр. ХХ ст. американські культурологи А. Кребер і Ф. Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили цифру 237 дефініцій (визначень). Нині ці підрахунки безнадійно застаріли і підвищений інтерес до вивчення культури потяг за собою лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Мало не кожен автор дає власне визначення культури.

Таке семантичне (мовне) і змістовно-теоретичне розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури й того поняття, котре його виражає.

У повсякденному житті слово „культура” розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність, повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинку. Широко розповсюджене ототожнювання культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, котрий виступає синонімом ерудиції, накопиченою розумом інформацією, а з тим її змістом, що начебто „осідає” у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель з внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею.

Інколи в повсякденному вжитку слово „культура” застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями: „Культура мовлення”, „Культура почуттів”, „Про культуру продажу товарів”, „Культура житла” тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше – літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід убачати саме у буденній свідомості.

Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському.

Досить часто термін „культура” наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва для дотримання норм етикету. „Некультурно поводитесь” – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми.

Філософи ж намагаються трактувати слово „культура” у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням, культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміна „культура”.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Культура телефонних розмов	\|	Основні культурні форми

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.