Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Етичний аспект взаємодії людини з довкіллям

Необхідність відповідального (правового і морального) ставлення людини до природи набула загального визнання лише в другій половині XX ст. Правда, й нині її схвалюють не всі.

Великі сподівання у справі охорони природи пов'язані з екологічною етикою. Проте досі не визначені її специфіка, структура, а проблеми екологічної етики формулюються і почасти розв'язуються в лоні загальної екології, біології, медицини, філософії тощо.

Екологічна (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) етика — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.

Моральний аспект ставлення людини до неживої природи екологічна етика ігнорує. Розглядають його у загальній екології під час аналізу таких глобальних проблем, як охорона ґрунтів, чистота атмосферного повітря і прісної води, захист озонового шару Землі тощо. При цьому домінує практично-утилітарний підхід, погляд на природу як на засіб для життя людей, ігнорування її самоцінності. Проте лише розуміння необхідності збереження природи мало. Високоморальне ставлення людини до природи, зокрема й неживої, передбачає особливе її розуміння, бачення і переживання. Йдеться не тільки про шанобу, а й любов. Природу слід любити, як саме життя. А це передбачає формування в людини, за словами російського письменника Михайла Пришвіна (1873—1954), “почуття родинної уваги до природи”, не тільки моральних почуттів, а й естетичних, насамперед почуття краси.

Центральне місце в екологічній етиці посідає біологічна етика. Цей термін запровадив у 1971 р. американський учений Ван-Ранселер Поттер (1911—2001).

Проте зародки біоетики простежувалися ще у працях мислителів Давнього світу. Наприклад, в етиці джайнізму серед принципів правильної поведінки людини був принцип ахімси — неушкодження життя (приписи його орієнтували на безмежну обережність у поводженні з будь-якими формами життя). її елементи містили етичні вчення Гіппократа (прибл. 460 — прибл. 370 до н. є.), Авіценни (980—1037), Парацельса (1493—1541), Т. Персіваля (1740—1804), автора трактату “Медична етика”, який став основою “Етичного кодексу лікаря”, прийнятого в 1847 р. на загальнонаціональному з'їзді лікарів СІЛА; вегетаріанські ідеї Піфагора (II пол. VI ст. — поч. V ст. до н. є.), Плутарха, французьких філософів Мішеля-Ейкема де Монтеня (1533—1592), Вольтера (1694—1778), Ж.-Ж. Руссо, Л. Толстого.

Біоетика вивчає моральне ставлення людини до рослинного (флори), тваринного (фауни) світу і до себе як живої істоти. Кожна з цих частин біоетики претендує на статус відносно самостійного вчення. У колишньому Радянському Союзі і країнах пострадянського простору біоетика ототожнювалася й ототожнюється з медичною етикою.

Питання про моральне ставлення людини до рослин і тварин набуло в останні десятиліття, особливо на Заході, актуальності. Зокрема, проблема морального ставлення людини до рослин почасти розв'язується у межах загальної екології. Про увагу людства до цього питання свідчить хоча б занесення рідкісних видів рослин до Червоної книги. Однак жорстоке ставлення людини до тварин упродовж багатьох століть не піддавалося моральному аналізу й громадському осуду. Воно мало силу звички. Безперечно, у первісному суспільстві суворі закони виживання змушували людину бути жорстокою у ставленні не тільки до тварин, а й до людей, насамперед іноплемінців. З часом стосунки між людьми пом'якшувались, а їх ставлення до тварин ставало ще жорстокішим. Якщо первісні люди вбивали тварин для харчування або захищаючись від них, то згодом їх стали вбивати і без потреби, часто для забави, як у Римській імперії. Так, Гай Юлій Цезар організував цькування 400 хижих звірів; в ігрищах, організованих імператором Августом, їх було 35 000; під час багатоденного святкування перемоги римського імператора Марка Ульпія Траяна (53—117) над даками в 107 р. було зацьковано 11 000 звірів; при римському імператорові Публію Елію Адріані (76—138) за один день циркових вистав убивали по сотні левів. А після винайдення вогнепальної зброї знищення тварин збільшилось у стократ, зокрема масштабним було винищення тваринного світу Америки вихідцями з Європи.

Унаслідок варварського ставлення людини до природи було знищено тисячі видів тварин і рослин, завдано непоправної шкоди флорі й фауні Землі.

Лише під впливом екологічної кризи, реальної загрози загибелі життя на Землі людство схаменулося і визнало свою відповідальність не тільки за відносини між людьми, а й за природу, її охорону, збереження, гуманне до неї ставлення. Йдеться про активізацію громадської думки щодо захисту природи.

Учені, які виступили на захист природи, з'ясовували насамперед історичні передумови, джерела і культурні пріоритети, що спричинили екологічну кризу. Пізніше їх інтерес змістився на визначення ціннісного статусу природи загалом, особливо тваринного світу, зокрема на встановлення підстав і меж моральних обов'язків людей щодо тварин. Жвавому обговоренню проблеми “прав” тварин передувала публікація книг англійського філософа і релігійного діяча Самюеля Кларка (1675—1729) “Моральний статус тварин”, сучасного австралійського екофілософа Пітера Сінгера “Звільнення тварин: нова етика спілкування з тваринами”, праць сучасного американського екофілософа, лідера руху за права тварин Тома Рігана, присвячених аналізу можливого включення тварин у сферу моральної регуляції.

Для європейської традиції це питання не нове. Проте тварин тривалий час вважали засобом для досягнення певної мети, якою був добробут людини. Таких поглядів дотримувався І. Кант: “Стосовно живої, хоча й позбавленої розуму, частини тварин насильне і водночас жорстоке поводження з тваринами ще більше противне обов'язку людини перед самою собою, оскільки цим притупляється співчуття людини до їх страждань і послаблюються й поступово знищуються природні задатки, дуже корисні для моральності у відносинах з іншими людьми, хоча людина має право на їх швидке (здійснюване без мук) умертвіння або на те, щоб примушувати їх робити напружено, але не понад силу (з такого роду роботою і людям доводиться миритись)”.

Сучасні західні етики, які виступають радикальними захисниками прав тварин, визнають самоцінність тварин і пропонують включення їх до сфери морального відношення людини. При цьому зауважують, що утилітарна значущість гуманного ставлення людини до тварин корисна, проте однією користю воно не обмежується. Зокрема, радикальні захисники тварин вважають, що чистота морального мотиву стосовно тварин і непорушне дотримання обов'язку можливі лише за умови визнання тварин членами “морального співтовариства”. При цьому моральні обов'язки людей щодо тварин прирівнюють до елементарних норм моралі. Визнаючи інтереси тварин рівними інтересам людей, закликаючи до вегетаріанства і відмови від використання тварин в експериментах, ці вчені виходять з того, що немає достатніх підстав, які давали б змогу людині обмежувати права інших живих істот.

У небажанні визнати інтереси тварин немало вчених вбачає виявлення “видового шовінізму” людини, який необхідно перебороти, оскільки моральне право є формою універсальної регуляції людиною, що не вичерпується налагодженням стосунків усередині людського суспільства. Як мораль колись перестала визначати відносини тільки всередині роду чи племені, так із визнанням прав тварин вона переростає кордони людського виду.

Етологи (учені, які вивчають поведінку тварин у природних умовах, звертаючи основну увагу на аналіз генетично зумовлених компонентів їх поведінки, а також на проблеми еволюції поведінки тварин) наполягають на тому, що поведінку вищих хребетних — мавп, слонів, собак, кішок, дельфінів тощо — не можна по-справжньому зрозуміти і витлумачити, не припустивши наявності у них зародків мислення. А деякі з дослідників вважають, ніби у тварин є зачатки здатності до ціннісної мотивації, механізми поведінки, близькі за функціями до приписів моралі (“поведінкові аналоги моралі”, як назвав їх австрійський етолог Конрад Лоренц (1903—1988)), “спонтанна доброта” (термін сучасного американського вченого С. Сапондича). До “спонтанної жертовності”, “спонтанної доброти” учений відносить ті випадки, “коли реакцію тварини неможливо пояснити як рефлексивну чи інстинктивну, і залишається припустити розуміння нею добра і зла”.Найпоширенішим аргументом, на підставі якого тварин позбавляють права на моральне до них ставлення, є твердження про відсутність у них розуму, а отже, й здатності бути суб'єктом моралі. І з цим твердженням не можна не погодитися. У тварин справді немає здатності до абстрактного мислення, і вони не можуть бути суб'єктом не лише моральних стосунків, а й будь-яких інших. Проте це не заважає їм бути об'єктом найморальнішого, найгуманнішого ставлення людей. А щодо розуму, то у тварин є інші, невідомі нам, засоби відображення дійсності, завдяки яким вони універсально пристосовані до життя в природному середовищі. Тому, руйнуючи природу, люди позбавляють їх універсальної життєздатності, якої тварини досягли у процесі еволюції.

Людям, які люблять природу, зрозуміла, хоч і не завжди переконлива, позиція вчених, котрі вважають, що наявність розуму не є ознакою, яка проводить чітку межу між людиною і тваринами. Захищаючи цю позицію, звертають увагу на такий парадокс: якщо вчинено злочин проти розумово, а отже, й морально неповноцінної людини, то це засуджується з усією суворістю, а такий самий вчинок проти тварини законом дозволяється. Та навіть відсутність у тварин розуму не позбавляє їх прав бути об'єктом моральних відносин і не дає підґрунтя людині вважати свій вид етичним центром Всесвіту.

Загалом захисники природи визнають те, що основою морального ставлення до тварин є жаль, співчуття, вміння розуміти стан іншої істоти. На їх думку, свідомість людини на будь-якому рівні містить стихійне уявлення про цінність будь-якого життя і про подібність відчуттів і переживань людини і тварин. Найрадикальніші захисники вважають, що тварини є рівноцінними й рівноправними з людьми. Першим цю точку зору висловив англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), який стверджував, що, оцінюючи свої дії стосовно іншої істоти з позиції моралі, ніхто не запитує, чи вміє вона говорити, чи має розум. Цікавить насамперед те, чи може ця істота страждати. Засуджуючи людину, яка змушує страждати тварину, люди не вибудовують складні умоглядні конструкції, а переживають спонтанне почуття жалю — співчувають.

Відчуття людиною емоційної близькості до тварин зумовлюється стійкою психоемоційною структурою, завдяки якій “родинна увага до всього живого” стає глибоким почуттям. “Сентиментальна прив'язаність до тварин і навіть рослин, — писав американський філософ, медик Рене-Жюль Дюбо (1901—1982), — усе це свідчить, що десь у психіці людини зберігаються біологічні й емоційні спонуки, набуті в ході еволюції, яких вона ніяк не може позбутися”. Моральне ставлення людини до природи, зокрема почуття жалю, співчуття, емоційної близькості до тварин, передбачає високий рівень її емоційного й морального розвитку.

Моральні почуття важливі для духовної культури особистості. Так, наявність почуття жалю, співчуття виражає моральну позицію людини, є формою безпосереднього осягнення моральних вимог, які ставить до людини суспільство. Потреба аналізу морального статусу тварин як результат культурно-історичного розвитку людства відображає нові взаємини суспільства і живої природи.

Про сучасний рівень морального ставлення людини до тварин свідчить створена Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів Червона книга, яка містить інформацію про поширення, чисельність, біологію і засоби охорони рідкісних видів тварин і рослин усього світу. Постійне доповнення її новими даними дає змогу контролювати охорону і відновлення флори і фауни.

Одним із радикальних видів боротьби за перегляд традицій і правил поводження з природою є вегетаріанство (пізньолат. vegetarius — рослинний) — вчення і спосіб життя, які не допускають вживання в їжу м'яса тварин.

Існує щонайменше три види вегетаріанців, які відрізняються як строгістю дієти, так і чисельністю прибічників. Найбезкомпромісніші (їх найменше) наполягають на тому, що харчуватися людина має лише сирими фруктами і горіхами. Будь-яке інше меню, на їх думку, морально недопустиме. Друга група вегетаріанців вважає можливим споживання ще й овочів, зелені та злаків, використання для приготування їжі вогню. Найчисельнініа група вегетаріанців дозволяє споживати, крім названих продуктів, молоко та яйця. Прибічники такого способу життя переконані, що справді гуманне ставлення людини до тварин несумісне зі споживанням їхнього м'яса.

Сучасна екологічна реальність, за переконаннями прихильників вегетаріанства, змушує розглядати його як морально виправдану, орієнтовану на майбутнє альтернативу традиційному способу харчування. Повсюдне прийняття вегетаріанства сприяло б і охороні природи, і прямому збереженню видів диких тварин, яких усе ще споживають, і переміщенню проживання домашніх тварин у природне середовище із збереженням біологічної цінності їх генофонду, а також оздоровленню моралі в сучасному суспільстві.

Захищаючи свої погляди, вегетаріанці стверджують, що рослинна їжа, якщо споживати бобові, молоко, яйця, забезпечує людський організм усіма необхідними поживними речовинами. Без м'яса тварин людина може обійтися, тому їх вбивство з метою добування їжі нічим не виправдане. Водночас вони переконують у шкідливості харчування м'ясом, оскільки токсичних речовин, що є результатом надмірного застосування хімічних добрив і пестицидів (засобів боротьби зі шкідниками і хворобами рослин) у сільському господарстві, більше накопичується в організмі тих, хто споживає продукти тваринного походження. А в жировій тканині вегетаріанців концентрація токсичних речовин незначна, а то й цілком відсутня. Тому вегетаріанство розглядається нині як спосіб адаптації сучасної людини до екологічної неблагополучності навколишнього середовища, негативних змін у способі життя, зокрема до малих навантажень, гіподинамії тощо. Проблемам вегетаріанства присвячено сотні праць, сповнених пристрасних аргументів. Такими нерідко є їх назви, наприклад: “Я нікого не їм!”

Традицію європейського вегетаріанства започаткував давньогрецький філософ Піфагор, який забороняв убивати тварин, а тим більше їх споживати, оскільки тварини мають душу. Рекомендуючи своїм послідовникам вегетаріанський спосіб життя, учений запевняв, що, “задовольняючись безвинною, чистою і гуманною їжею, вони будуть насолоджуватися здоров'ям, душевною рівновагою, спокійним сном і мати вищі розумові й моральні якості”. Відмова від вживання тваринного м'яса, на його думку, особливо необхідна для людей, причетних до політики. Бо “хто обурюється вбивством інших створінь як діянням неправедним і неприродним, той буде вважати ще більш беззаконним убивати людей чи розпочинати війну”.

Піфагор уникав як убивства, так і вбивць. Вважаючи тварин спорідненими з людьми істотами, він вбачав зв'язок між вживанням м'яса й озлобленням людського серця. Відмову від нього розглядав як шлях до морального очищення і встановлення справедливості в між-людських стосунках.

До невибагливості, споживання простої рослинної їжі закликав і римський філософ Л.-А. Сенека.

Плутарх вважав, що справжнє, незіпсоване моральне почуття людини не може змиритися із загибеллю тварин, близьких людині істот: “Ми не можемо заявляти особливих прав на тварин, які існують на суші, які харчуються однаковою їжею, вдихають те саме повітря і п'ють ту саму воду, як і ми; при їх умертвінні вони турбують нас своїми жахливими криками і змушують соромитися нашого вчинку”. За його переконаннями, харчування м'ясом є проявом варварської жорстокості людини, яка здійснює несправедливе, дике вбивство. Ті, хто ним харчується, вважають хижими і жорстокими левів, тигрів і змій, хоч самі не поступаються їм у варварстві. Та якщо для хижаків убивство — єдиний засіб існування, то для людей воно є зайвою розкішшю, злочином. Моральна тяжкість такого злочину посилюється беззахисністю тварини перед людиною. Плутарх зазначав, що атрофія совісті і моральних почуттів людини досягла крайніх меж. її вже не хвилює ні краса тварин, ні жалібні, ласкаві звуки їх голосу, ні їх здатність приймати рішення. Моральна людина, за Плутархом, повинна піклуватися про своїх коней і собак не тільки тоді, коли вони молоді, а й у старості, коли вони вже не здатні до роботи.

Провідна думка, яка характеризує ставлення Плутарха до тварин, втілена в такому його висловлюванні: “Закон і правосуддя стосуються тільки людства; але доброта і благовоління можуть поширюватися на істот будь-яких видів”.

Тривалий час ідеї вегетаріанства ігнорувалися. Відродження їх відбулося завдяки старанням французького філософа, політика М.-Е. де Монтеня. Жорстоке ставлення людей до тварин він пояснював інстинктом нелюдськості. На його думку, “жорстокість щодо тварин, пов'язана із жорстокістю щодо людей, свідчить про природні нахили до жорстокості. А після того як у Римі звикли до видовищ убивства тварин, перейшли до видовищ з убивством і засуджених, і гладіаторів”.

У XVIII ст. ідеї вегетаріанства захищали Вольтер і Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Вольтер стверджував, що гуманність є доброчесністю всіх доброчесностей, яка повинна поширюватись і на ставлення до тварин. Підставою для вегетаріанства він вважав як близькість тварин людині, так і засади справедливості. Обґрунтовуючи думку, ніби харчування м'ясом не властиве людині, Руссо звертав увагу на те, що діти надають перевагу овочам, фруктам, молочним стравам, байдуже ставлячись до м'яса. Він закликав не псувати природного смаку дітей, не привчати їх до м'яса тварин хоча б заради того, щоб не псувати їх характер, оскільки охочі до м'ясних страв часто бувають жорстокими людьми.

Ідеї вегетаріанства активно захищав Л. Толстой, вважаючи відмову від м'яса закономірним результатом соціального прогресу, природним наслідком освіти. Спочатку людство має перейти до харчування зерном і корінням, а потім — до споживання плодів. Харчування м'ясом, за його словами, є негативним моральним явищем, що заслуговує на осуд.

Серед прихильників вегетаріанських ідей побутує думка, що відмова від м'яса не гарантує права вважатися істинним вегетаріанцем. Для цього необхідно постійно вдосконалювати свої моральні якості, звільнятися від усього злого.

Багато моральних проблем виникає у зв'язку з експериментами на тваринах. Навіть найелементарніші уявлення про фізіологічні функції людини виникли на основі даних, одержаних завдяки цим експериментам. Багато з них було проведено в епоху, коли ще не знали наркозу. Саме тоді виник рух проти вівісекції (лат. vivus — живий і sectio — розтин) — операцій на живих тваринах з метою вивчення функцій організму, дії на нього різних речовин, розроблення методів лікування тощо.

Унаслідок боротьби громадськості проти жорстокого поводження з експериментальними, лабораторними тваринами, яке іноді набувало екстремальних форм, було затверджено міжнародні документи, що регламентують цю роботу. Одним із основних таких документів є “Міжнародні рекомендації по проведенню біомедичних досліджень із використанням тварин”, прийнятий у 1985 р. Міжнародною радою медичних наукових спілок (CIOMS). Основні його положення передбачають:

— заміну експериментальних тварин використанням математичних моделей, комп'ютерного моделювання і біологічних систем in vitro;

— використання мінімально можливої кількості тварин;

— дотримання таких етичних імперативів, як належна турбота про тварин й уникнення або мінімалізація дискомфорту, дистресу, болю;

— оскільки те, що завдає болю людині, завдає болю і тварині, слід використовувати анестетичні (позбавляють чутливості), анальгетичні (послаблюють або знімають біль), седативні (болевгамовуючі) засоби. Якщо за умовами експерименту необхідно обходитися без таких засобів, то його слід проводити тільки після обов'язкового схвалення етичного комітету. Якщо після експерименту тварина приречена на страждання, хронічні болі чи важке каліцтво, її слід безболісно умертвити.

Одностайності щодо цього немає. Радикальні захисники тварин виступають за цілковиту заборону таких експериментів, а медики стверджують, що без експериментів на тваринах і навіть на людях обійтися неможливо.

Навряд чи людство готове відмовитися від споживання тваринного м'яса й медичних експериментів на тваринах, проте вплив вегетаріанців та інших захисників тварин на мораль важко переоцінити.

Тема 15. Етичні принципи та проблеми в медицині.

Мораль конкретних соціальних, професійних груп людей вивчають відповідні галузі етики. Одним із видів професійної етики є етика медпрацівників.

Етика медпрацівників — галузь етичної науки, яка досліджує об'єктивні основи, сутність, специфіку, структуру й основні функції моралі працівників медичної сфери діяльності.

Мораль медпрацівників є одним з ефективних механізмів передбачення і розв'язання суперечностей і конфліктів, які виникають у цій сфері діяльності. Специфіку її досліджує медична етика, якій належить особливо важлива роль у формуванні принципів, на яких ґрунтується моральний кодекс працівників системи охорони здоров'я.

Принципи моралі медпрацівників. Існують різні точки зору на систему та субординацію принципів моралі медпрацівників (їх називають принципами медичної етики, а іноді й принципами біоетики). Безперечно, визначальним принципом моралі медпрацівників є принцип гуманізму.

Гуманізм — принцип етики, що став і принципом моралі, основою якого є переконання в безмежних можливостях, здатності до вдосконалення людини, вимога свободи і захисту її гідності, визнання права людини на щастя, проголошення задоволення її потреб та інтересів кінцевою метою суспільства.

У моралі та етиці медпрацівників цей принцип має особливе значення, оскільки збереження здоров'я, життя людини є основою реалізації принципу гуманізму.

Похідними від принципу гуманізму є принципи “Не зашкодь”; “Роби благо”; принцип поваги автономії пацієнта; справедливості тощо.

Принцип “Не зашкодь” (лат.primum non nocere). Зобов'язує під час допомоги хворому не завдати йому шкоди. Для цього необхідні відповідні знання, компетентність, професіоналізм, моральні якості медпрацівника.

Пацієнту може бути завдано шкоди бездіяльністю, ненаданням допомоги, недбалістю, злим наміром, неправильними, необдуманими, некваліфікованими діями. Іноді хворому шкодять об'єктивно необхідні в конкретній ситуації дії.

Ненадання допомоги є не лише морально непорядним явищем. Нерідко воно кваліфікується як правопорушення, невиконання передбаченого законом або іншими правовими актами обов'язку. У такому разі проблема стає не стільки моральною, скільки юридичною. Якщо, наприклад, лікар під час чергування не виконує необхідних дій щодо пацієнта, то він відповідатиме і за невиконання своїх обов'язків, і за спричинені його бездіяльністю наслідки. Правда, при цьому звертатиметься увага на причини бездіяльності лікаря. Притягти його до відповідальності за бездіяльність не під час виконання службових обов'язків непросто, а іноді й зовсім неможливо.

До сфери юриспруденції належить також шкода, заподіяна внаслідок недбалості, несумлінності або навмисних дій. Водночас вона підлягає і моральному осуду. Недбалістю, недобросовісністю вважають насамперед неналежне виконання лікарем зафіксованих правовим актом прямих обов'язків, наприклад невиконання передбачуваної у конкретній ситуації процедури.

Певну специфіку має шкода, заподіяна внаслідок недостатньої кваліфікації, некомпетентності, невміння лікаря якісно виконувати свої обов'язки. Поняття “кваліфікація лікаря” має науковий і моральний аспекти: той, хто, ставши лікарем, не здатний виконувати свої функції, гідний морального осуду. Ставлення до лікарів, очікування на результати їх старань є диференційованими. Безперечно, до лікаря високої кваліфікації ставлять вищі вимоги як до спеціаліста і в моральному сенсі.

Діяльність лікаря пов'язана із необхідністю завдання об'єктивно необхідної шкоди. Мало не кожне звертання пацієнта до лікаря передбачає ризик її заподіяння. З точки зору пацієнта, така шкода може мати кілька видів: візит до лікаря вимагає часу, нерідко грошей, певний приписаний лікарем режим обмежує свободу людини тощо. Інші види шкоди є наслідком інформації чи дезінформації про стан здоров'я пацієнта, передавання цієї інформації третім особам (порушення правила конфіденційності), а також процедур, які викликають біль, тощо. У цій ситуації шкода неминуча. Головне, щоб вона не перевищувала блага, яке отримує пацієнт у результаті медичного втручання, а також, щоб була мінімальною порівняно з усіма можливими варіантами.

Отже, принцип “Не зашкодь” полягає в тому, що шкода, якої завдає лікар пацієнту, повинна бути лише об'єктивно неминучою і мінімальною.

Принцип “Роби благо”. На відміну від принципу “Не зашкодь”, який відіграє обмежувальну роль, цей принцип вимагає певних позитивних дій, які ще називають благодіянням, доброчинністю, філантропією (грец. philanthropia — людинолюбство), милосердям тощо. У колишньому Радянському Союзі такі дії кваліфікували як надумані й лицемірні, оскільки доброчинність стосовно окремої людини відволікала від глобальної мети — ощасливлення людства шляхом побудови комунізму. До того ж вважалось, ніби жалість (а доброчинність ґрунтується на почуттях жалості і співчуття) принижує гідність людини.

Отже, принцип “Роби благо” акцентує не просто на уникненні шкоди, а на активних діях, які б запобігали їй. При цьому мається на увазі будь-яка шкода, якій лікар здатний запобігти або яку він може нейтралізувати — біль, страждання, недієздатність, смерть пацієнта. Іноді цей принцип формулюють дещо інакше — “Роби (твори) добро”. Аргументом на користь такого формулювання є те, що благо лише тоді стає моральним феноменом, коли людина, творячи його, керується моральними мотивами. Проте зміст морального кодексу медика виходить за межі моральних проблем. У ньому втілено елементи права, корпоративних, навіть утилітарних рекомендацій. Тому раціональніше формулювати його як принцип “Роби благо”.

Тлумачення та обґрунтування цього принципу пов'язане з певними труднощами. У своїй крайній формі він може сприйматися в дусі граничного альтруїзму, що вимагає обов'язкової самопожертви, тому його варто розуміти більше як моральний ідеал, ніж моральний обов'язок. Дотримання цього принципу заслуговує схвалення (наприклад, лікар пропонує пацієнту свою кров для переливання, нирку для пересадки), проте не можна вважати аморальною відмову лікаря від такого кроку. Отже, обґрунтування принципу “Роби благо” зводиться до непростого питання про те, чи може, а якщо так, то в яких випадках, йтися про обов'язок робити благо.

Система охорони здоров'я повинна дбати не тільки про уникнення шкоди, а й про забезпечення блага пацієнта, кожної людини і суспільства загалом. Благом, про яке зобов'язані дбати медики, є здоров'я пацієнтів. Відповідно завдання системи охорони здоров'я полягає в запобіганні втраті здоров'я, відновленні втраченого здоров'я пацієнта. Правда, нерідко доводиться лише призупиняти розвиток хвороби чи полегшувати біль і страждання тих, хто вмирає.

Традиція медичної практики ґрунтується на тому, що в кожному випадку саме лікар вирішує, що є благом для пацієнта. Такий підхід називають патерналістським, оскільки лікар діє наче батько, який не тільки турбується про благо своєї дитини, а й визначає, в чому воно полягає. Медичний патерналізм передбачає, що лікар може покладатися лише на власне розуміння потреб пацієнта в лікуванні, інформуванні, консультуванні тощо. Принципи патерналізму дають змогу виправдовувати примусові заходи стосовно пацієнтів, їх обман, приховування від них інформації, якщо це робиться з точки зору лікаря задля їх блага.

У нинішній час окреслився масовий відхід від принципів патерналізму. Це зумовлено підвищенням грамотності населення, усвідомленням того, що в плюралістичному суспільстві, де визнаються різні системи цінностей, цінності лікаря, його уявлення про благо пацієнта можуть і не збігатися з уявленнями пацієнта про власне благо.

Принцип поваги автономії пацієнта. Сформульований наприкінці XX ст., коли безумовну компетентність лікаря у визначенні блага пацієнта було взято під сумнів. Передумовою його було визнання того, що тільки автономна особистість здатна робити вільний вибір. В іншому разі не доцільно вести мову про відповідальність і моральний феномен. Будь-яку дію людини можна вважати автономною лише за дотримання таких умов:

— умисність, інтенціональність (відповідність власному замислу, плану) дії. Отже, реактивну дію, яку людина здійснює не задумуючись, не вважають автономною;

— усвідомлення людиною того, що вона робить; відсутність зовнішнього впливу, який визначає хід і результати дії. Ці вимоги можуть реалізовуватися з різною мірою категоричності й вичерпності.

Якщо, наприклад, лікар пропонує пацієнту хірургічну операцію, то, для того щоб зробити автономний вибір, пацієнту потрібно знати сутність справи, а спеціальні медичні знання для цього не обов'язкові. Крім того, на його вибір можуть вплинути поради, міркування близьких, фахівців. Оскільки пацієнт сприймає такі поради як додаткову інформацію для прийняття раціонального рішення, то його вибір буде автономним. Хворий може не погодитися з пропозицією лікаря. А якщо погоджується, то робить його рекомендацію власним рішенням. Цим задовольняється умова автономності вибору.

Принцип поваги автономії пацієнта передбачає, що зроблений ним вибір повинен визначати в певному розумінні дії лікаря. Цей принцип ґрунтується на визнанні самоцінності особистості. Згідно з деонтологічною етикою (розділом етики, який розглядає проблеми обов'язку і належного) І. Канта повага автономії випливає із визнання кожної людини безумовною цінністю, здатною самостійно визначати свою долю. Той, хто розглядає людину тільки як засіб досягнення своїх цілей безвідносно до її цілей (бажань, намірів, прагнень), обмежує її свободу і тим самим відмовляє їй в автономії. Щодо цього І. Кант висловив думку, яка є основою всіх міжнародних і національних етичних кодексів, декларацій, інших документів, що регулюють моральний і юридичний аспекти медичного втручання у фізичне й психічне життя людини: кожна особистість — самоціль, у жодному разі її не можна розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть якщо це завдання загального блага. Це твердження виправдане історією. А жертвування благами та інтересами окремої людини на користь загального блага в тоталітарних державах породжувало численні біди не лише для окремих людей, а й для суспільства загалом. Особливо істотною є ця вимога щодо медичних експериментів на людині, оскільки ризик у такому експерименті поширюється на досліджуваного, а передбачуване благо стає надбанням усього людства. Очевидно, ризик піддослідного повинен бути співмірним з очікуваним саме для нього благом, а участь в експерименті має бути його свідомим і вільним вибором.

У практиці охорони здоров'я принцип поваги автономії проголошує не тільки недопустимість перешкод автономним діям пацієнта або піддослідного, а й сприяння реалізації його автономії, в тому числі завдяки передаванню йому достовірної інформації. Цей принцип не поширюється на людей, нездатних діяти автономно: дітей, пацієнтів з психічними захворюваннями (визнаних судом недієздатними), тих, хто перебуває в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, тощо. їх доводиться захищати від шкоди, яку вони можуть завдати собі, тобто керуватися ще й принципом “Роби благо”.

Принцип справедливості. Поняття “справедливість” багатозначне навіть у контексті медичної етики. У простих ситуаціях, коли медпрацівник більше уваги приділяє одному пацієнту, а менше іншому, він чинить несправедливо. Складніше розібратися, наскільки справедливо він розподіляє ресурси — фінанси, спеціалістів, препарати тощо. За кількісного їх обмеження виникає проблема вибору критерію цього розподілу, доводиться орієнтуватися або на зрівняльну справедливість, або на розподільчу. Розподіл ресурсів залежить не тільки від медпрацівників, а й від держави. За ринкової економіки й майнової нерівності проблематично стверджувати про справедливість у вирішенні цих питань.

Правила взаємин медпрацівника і пацієнта. Етичні принципи медпрацівника конкретизуються і доповнюються правилами, насамперед правилами правдивості, конфіденційності, інформованої згоди. Вони реалізуються у взаємодії “лікар — пацієнт”, “медсестра — пацієнт”, “соціальний працівник — пацієнт” тощо.

Правило правдивості. Бути правдивим означає повідомляти співрозмовнику те, що з точки зору мовця відповідає дійсності. Іноді це правило виражається у формі заборони говорити неправду, тобто те, що на думку того, хто говорить, є неправдою.

Згідно з правилом правдивості людина повинна казати правду лише тому, хто має право її знати. Наприклад, якщо знайомий лікаря поцікавиться діагнозом його пацієнта, то в цьому разі правило правдивості не накладає на нього ніяких обов'язків. Побутує також думка, що правило правдивості передбачає право співрозмовника, який слухає, на отримання правдивого повідомлення. Мовляв, з моральної точки зору правдивим необхідно бути завжди. Тоді на запитання про діагноз пацієнта потрібно відповісти: “Я не маю права розголошувати медичну інформацію, що стосується моїх пацієнтів. Це лікарська таємниця”. Однак в такому разі теж фігурує неправда, навмисне перекручення дійсності, тому що замість відповіді на чітко поставлене запитання пояснюють, чому не можна на нього відповідати.

Правдивість є необхідною умовою ефективного спілкування і соціальної взаємодії, оскільки забезпечує взаємну довіру партнерів. Неправда руйнує узгодженість, скоординованість взаємин між людьми.

Правило правдивості визнають усі етики, проте існують різні думки щодо того, наскільки беззастережно слід його дотримуватися. І. Кант, наприклад, вважав його абсолютним. Казати неправду, переконував він, не можна нікому, ніколи і за жодних обставин, навіть заради врятування життя друга. Згідно з точкою зору, яка панує в медицині, недоцільно казати правду, якщо це може зашкодити пацієнту — викликати негативні емоції, зіпсувати настрій, спричинити депресію тощо. Опоненти цього твердження вважають пацієнта рівноправним партнером у стосунках з медпрацівником.

Є й інші підстави для дотримання правила правдивості. Наприклад, громадянин, який не має приватної власності, міг бути непоінформованим про неминучу смерть. Та якщо він має велику власність, інформація про стан здоров'я спонукає його своєчасно заповісти її спадкоємцям. Ці обставини досить суттєві в медичній етиці західних країн.

Не менш важлива і така деталь: пацієнт, який приховує правду про стан свого здоров'я, теж завдає шкоди своїм стосункам з медпрацівником. А те, що закон не зобов'язує пацієнтів говорити правду, не передбачає право лікаря одержувати правдиву інформацію, не знімає моральної відповідальності з пацієнта за довірчі стосунки з медпрацівником.

Обов'язок, право, можливість і доцільність знати і говорити правду по-різному стосуються лікаря і пацієнта.

Право і обов'язок учасників спілкування “медпрацівник — пацієнт” знати і говорити один одному правду.

Для медика обов'язок бути правдивим ґрунтується на природі людини як соціальної істоти. Правдивість є необхідною передумовою гармонійних стосунків між лікарем і пацієнтом. У стосунках з пацієнтом медпрацівник репрезентує у своїй особі як людство, суспільство, так і свою професійну групу, що накладає на нього відповідні обов'язки. Систематична неправдивість медпрацівника руйнує довіру не тільки до нього, а й до медиків загалом. І, нарешті, лікар не зможе реалізувати себе, якщо пацієнти йому не довірятимуть. Багато лікарів вбачають у служінні своїй професії сенс життя, що теж змушує дотримуватися правила правдивості.

Пацієнт повинен знати правду, щоб зберегти себе як автономну одиницю буття, здатну робити вибір і відповідати за свої вчинки. Не володіючи інформацією про умови свого існування, зокрема й про стан здоров'я, людина відмовляється від свободи, права вибору, свого “Я” і перекладає відповідальність за те, що з нею відбувається, на інших, зокрема на лікаря. Тому прагнення знати правду про стан свого здоров'я має стати обов'язком для кожної людини, навіть важкохворої.

Вимога знати правду не може бути однаково обов'язковою для всіх хворих. До того ж деякі особи схильні до існування в умовах залежності від свідомості й волі інших людей. Хоч би яким було ставлення до цього, ніхто не може заборонити людині делегувати своє право вибору рідним чи близьким.

Обов'язок медпрацівника полягає в прагненні одержувати максимально правдиву інформацію. Зумовлений він професійним призначенням медика — лікувати хворих. Лише повна й достовірна інформація про умови виникнення і перебігу захворювання може гарантувати ефективне лікування. А найважливішою умовою реалізації цього обов'язку є забезпечення довіри пацієнта до лікаря і медпрацівників загалом.

Пацієнт зобов'язаний казати правду медпрацівникам для зміцнення довіри між ними. Цей обов'язок є і наслідком дії принципу “Не зашкодь”. Так, хворий повинен повідомити лікаря про наявність інфекційного захворювання, небезпечного для інших. Правда, пацієнтів також збагачує досвід і знання лікаря.

Якщо пацієнт не повідомляє лікареві про самовільні зміни в рекомендованому способі приймання ліків чи неправдиво інформує про своє самопочування, він бере на себе відповідальність за формування в лікаря хибного уявлення про ефективність лікарських заходів. А це може спричинити помилкові дії лікаря, негативні наслідки.

Право казати і знати правду відрізняється від обов'язку казати і знати правду перенесенням проблеми із “внутрішнього плану” ціннісних орієнтацій особистості на “зовнішній план” соціальних взаємодій. Так, відповідаючи на запитання, чи може людина здійснювати конкретний вчинок, посилаються на відповідний закон чи іншу соціальну норму, які дозволяють чи забороняють його. Право лікаря повідомляти пацієнту правдиву інформацію про стан його здоров'я обмежується хіба що вимогою передавати її в доступній формі, не завдавати хворому шкоди. Окрім того, право лікаря знати правду щодо стану здоров'я хворого законом не регламентується, очевидно, тому що воно закріплене в традиціях лікарської практики та в адміністративних нормах сучасної медицини.

Складнішим є питання про право на доступ до медичної інформації студентів, які безпосередньо не беруть участі у лікуванні хворого. Згідно з традиціями й адміністративними порядками студенти мають право на участь в огляді хворих, виконувати під керівництвом фахівців діагностичні й лікувальні заходи, що передбачає доступ до відповідної інформації про стан хворого. Проте оскільки участь у навчанні студентів не належить до безпосередніх інтересів пацієнта, їх право на доступ до інформації та інші дії повинні бути обумовлені добровільною згодою хворого, а в деяких ситуаціях — згодою його рідних.

Право пацієнта повідомляти лікарю правду про стан свого здоров'я і обставини виникнення захворювання здається очевидним. Однак ця правда може стосуватися й інших людей. Наприклад, пацієнт, повідомляючи правду про обставини, що передували його венеричному захворюванню, може назвати свого статевого партнера.

Визнання правомірності повідомлення цієї правди залежить від того, чому надається перевага в суспільстві: суспільним інтересам чи інтересам особистості. Якщо домінує суспільний інтерес у мінімізації поширення інфекційних захворювань, то пацієнт не тільки матиме право, а й буде зобов'язаний повідомити про свого партнера. А якщо в суспільстві вище цінується недоторканність приватного життя, то право правдивого інформування буде обмежене дозволом партнера на передавання інформації лікарю.

Доцільність висловлення і сприймання медпрацівником і пацієнтом істинної інформації. Існує думка, ніби лікар не може передати пацієнту істинної інформації про стан його здоров'я, оскільки сам не володіє нею. Пояснюють це тим, що медичне знання є ймовірним. Висококваліфікований лікар більшість інформації черпає з глибин інтуїції. Передати словами її дуже важко. Цю точку зору критикують за безпідставне ототожнення правди з істиною, вважаючи, що медик повинен бути правдивим і передавати пацієнту як достовірне, так і ймовірне. Правило правдивості вимагає від медпрацівника знати міру власного знання, адже він не володіє цілковитою істиною і не має права вдавати, що йому доступна абсолютна істина.

Пацієнт теж не володіє істиною про своє самопочуття, оскільки він не може бути кваліфікованим та об'єктивним щодо себе спостерігачем. Навіть лікар, захворівши, не довіряє власним суб'єктивним уявленням про стан свого здоров'я і консультується з колегами. Отже, пацієнт має право і повинен бути правдивим у стосунках з медпрацівниками, проте це ще не свідчить про істинність його скарг і оцінки самопочуття.

Лікар повинен враховувати психологічні та вікові особливості своїх пацієнтів. Міра їх здатності сприймати правду не може бути підставою для обману. Медпрацівник має бути правдивим і з хворою дитиною, і з психіатричним та онкологічним хворим. Хоча реалізувати принцип правдивості далеко непросто, наприклад сказати пацієнту про невідворотність смерті.

Доцільність для медпрацівників і пацієнтів завжди знати і казати правду. Правдивість як моральна цінність є абсолютною, найвищою цінністю. Часто правдивість або приховування правди розглядають як засіб, інструмент для досягнення певної зовнішньої мети. Тому таку постановку питання називають інструментальною. Цілі можуть бути як психосоціальними, так і фізичними (клініко-фізіологічними). Наприклад, лікар може відмовитися сказати правду пацієнту з онкологічним захворюванням, в якого хворе серце. В такому разі приховування правди є засобом для досягнення фізичної мети. А пацієнт може вимагати правди про стан свого здоров'я, маючи для цього певні підстави. За такої ситуації виявляється психосоціальна ціль, щодо якої правдивість є лише засобом. В обох випадках питання про доцільність виходить за межі морального підходу. Правдивість як засіб передбачає уміння нею користуватися. Адже слово може і зцілювати, і провокувати тяжкі психосоматичні (грец. psyche — душа і soma — тіло) розлади. Тому питання полягає не в дозволі чи забороні лікарям повідомляти правду пацієнтам, а в навчанні майбутніх медпрацівників застосовувати слова з найбільшою користю для своїх майбутніх пацієнтів.Певні проблеми щодо дотримання правила правдивості виникають при використанні в лікарській практиці та в біомедичних дослідженнях плацебо (лат. placebo — поправлюсь) — лікарської форми, що містить нейтральні речовини і застосовується для вивчення ролі навіювання в лікувальному ефекті конкретних ліків або для контролю при дослідженні ефективності нових лікарських препаратів тощо. Достатніх підстав, щоб в ім'я чистоти моральних принципів і правил, зокрема правила правдивості, відмовитися від терапевтичної ефективності обману і заборонити використання плацебо, немає. Адже багато соматичних захворювань спричинені психічними чинниками, стосовно яких обман може мати психотерапевтичний ефект, позитивно діяти на причину хвороби. З моральної точки зору при застосуванні плацебо краще не вдаватись до прямого обману, оскільки воно часто допомагає при аналогічних захворюваннях.

Правило конфіденційності. Це правило покликане уберегти лікаря і пацієнта від несанкціонованого ними вторгнення ззовні. Згідно з ним інформація про пацієнта, яку лікар одержує з його вуст чи внаслідок обстеження, не може передаватися третім особам без дозволу цього пацієнта. Зафіксоване це правило як лікарська таємниця в багатьох моральних кодексах, починаючи з клятви Гіппократа. Стосується воно не лише лікарів, а й усіх медпрацівників, які мають доступ до медичної інформації.Предметом конфіденційності є дані про стан здоров'я пацієнта, діагноз захворювання, прогноз розвитку хвороби і всі відомості, які стали доступними лікарю внаслідок обстеження чи зі слів пацієнта. Законодавство окреслює вузьке коло ситуацій, в яких медпрацівник має право передати відому йому медичну інформацію третім особам: якщо пацієнт не здатний самостійно висловити свою волю, за наявності загрози поширення інфекційних захворювань, масових отруєнь тощо.

Як зазначає сучасний англійський ембріолог, фахівець з медичної етики Роберт Едвардс, існує сім основних факторів, які забезпечують суттєве значення конфіденційності в багатьох сферах професійної діяльності, особливо в медицині:

1. Конфіденційність у стосунках між професіоналом і клієнтом (лікарем і пацієнтом) бажана, оскільки вона є підтвердженням такої фундаментальної цінності, як недоторканність приватного життя. У внутрішньому світі кожної людини певна сфера є закритою для інших. Цю сферу утворюють її думки, переживання, спогади, інформація про соматичні, психологічні чи соціальні особливості. Вона відкрита лише для дуже близьких людей, і то не цілком. У процесі спілкування якась частина інформації пацієнта може стати відомою лікарю, оскільки йому для ефективної діагностики і лікування інколи потрібна найінтимніша інформація про приватне життя пацієнта. Гарантія безумовного дотримання лікарем вимог конфіденційності стимулює пацієнта до відвертості. І він не побоюватиметься, що недоторканність його приватного життя порушена.

2. Правило конфіденційності є умовою захисту соціального статусу пацієнта. Часто медичний діагноз чи інша медична інформація можуть стати тавром для людини, що значно обмежить можливості її соціального самоствердження. Йдеться про психічно хворих, людей з онкологічними та венеричними захворюваннями, генетичним пороком, синдромом набутого імунодефіциту (СНІДом), сексуальними проблемами тощо. Інформація про це провокує в оточення негативну реакцію, наслідком якої є соціальна ізоляція хворого. Тому порушення правила конфіденційності безпосередньо загрожує соціальному статусу пацієнта.

3. Правило конфіденційності захищає економічні інтереси пацієнта. Інформація про хворобу людини може різко обмежити її економічні, соціальні й політичні можливості, негативно вплинути на її підприємницьку діяльність, просування по службі тощо.

4. Конфіденційність необхідна для забезпечення відвертості у спілкуванні лікаря і пацієнта. Відкриваючись перед лікарем, пацієнт повинен бути впевненим, що це не матиме для нього небажаних наслідків. Упевненість пацієнтів у неухильному дотриманні конфіденційності є запорукою їх відвертості як однієї з умов нормальної професійної діяльності медпрацівників. Для професіонала успіх має значення не тільки з точки зору фінансової винагороди, а й щодо його особистісної самореалізації. Дбаючи про конфіденційність, медик реалізує не тільки інтереси пацієнтів, а й свої.

5. Від здатності лікарів забезпечувати конфіденційність інформації про своїх пацієнтів залежить їх популярність, престиж. Володіючи правом вибору лікаря і медичного закладу, пацієнт надаватиме перевагу тим спеціалістам, які, крім належних професійних якостей, відповідатимуть високим моральним стандартам. Дотримання конфіденційності відіграє при цьому істотну роль.

6. Ефективно реалізуючи вимогу конфіденційності, медпрацівники забезпечують довіру в стосунках з пацієнтами, яка за своєю сутністю є значно важливішою, ніж відвертість. Нерідко важкохвора людина цілком залежить від лікарів. Тому вона повинна довіряти їм, вірити, що вони завжди керуватимуться її інтересами.

7. Конфіденційність має суттєве значення і для реалізації права пацієнта на автономію, ефективний контроль за подіями свого життя. Нерідко воно збігається із захистом недоторканності приватного життя, необхідністю гарантій соціального статусу й економічних інтересів пацієнта. Проте право на автономію має й загальніший характер. Річ у тому, що людина усвідомлює себе повноцінною, відповідальною особистістю тільки тоді, коли здатна ефективно контролювати події, що відбуваються в її житті. У цьому — запорука її особистої свободи, мінімальної залежності від зовнішніх сил, що прагнуть маніпулювати її поведінкою. Розголошення медичної інформації робить людину щодо цього вразливою й залежною.

Дотримання правила конфіденційності нерідко викликає труднощі. Крім ситуацій, пов'язаних із загрозою поширення інфекційних захворювань, масових отруєнь, уражень, вони виявляються і тоді, коли медична інформація про пацієнта стосується життєво важливих інтересів третіх осіб (родичів, співробітників); при генетичному тестуванні індивіда; за наявності загрози здоров'ю, життю інших людей від замовчування лікарем інформації про пацієнта; коли в лікувальному закладі з пацієнтом працюють десятки медпрацівників; коли інформують родичів невиліковно хворого про стан його здоров'я, намагаючись приховати цю інформацію від нього.

Серйозні проблеми з дотриманням правила конфіденційності в Україні пов'язані з традиціями, сформованими за радянських часів, коли держава прагнула максимально контролювати всі сфери суспільного життя.

Правило інформованої згоди. Про нього почали вести мову під час розслідування злочинів нацистських медиків у концтаборах. У Нюрнберзькому кодексі воно було сформульоване як норма добровільної згоди, після деяких уточнень назване правилом інформованої згоди. Згідно з ним будь-яке медичне втручання має проводитися обов'язково за добровільної згоди пацієнта чи досліджуваного на основі адекватного інформування про мету передбачуваного втручання, його тривалість, очікувані позитивні наслідки для пацієнта чи досліджуваного, можливі неприємні відчуття (нудота, блювота, біль тощо), ризик для життя, фізичного, соціального чи психологічного благополуччя. Необхідно також повідомити пацієнту про наявність альтернативних методів лікування і їх порівняльну ефективність. Важливо ознайомити пацієнтів і досліджуваних з їх правами та засобами захисту (якщо виникне така необхідність) саме в цьому лікувальному чи науково-дослідному закладі.Застосування в медичній практиці і біомедичних дослідженнях правила інформованої згоди повинне забезпечити:

— шанобливе ставлення до пацієнта, досліджуваного як до автономної особистості, що має право обирати і контролювати всі процедури, дії під час лікування чи наукового дослідження;

— мінімізацію можливої моральної чи матеріальної шкоди внаслідок несумлінного лікування або експерименту;

— створення умов для підвищення почуття відповідальності медпрацівників і дослідників за моральне і фізичне благополуччя пацієнтів і досліджуваних.

Правило інформованої згоди передбачає: компетентність пацієнта і добровільність прийняття ним рішення; використання лікарем ефективних процедур інформування пацієнта; готовність пацієнта вступити в договірні відносини з медиками (авторизація плану дій), які (відносини), здійснюючись в усній чи письмовій формі, визначають взаємні правові і моральні обов'язки сторін, встановлюють форми і ступінь їх відповідальності.

Некомпетентними вважають недієздатних і неповнолітніх громадян. Рішення пацієнта є добровільним, якщо воно прийняте без будь-якого тиску, тобто примусу, авторитарного нав'язування думки, маніпулювання інформацією.

Істотне значення для отримання добровільної згоди пацієнта на медичне втручання має процедура передавання інформації. При визначенні її обсягу й змісту часто керуються особливими нормами — стандартами інформації. Згідно з лікарським професійним стандартом обсяг і зміст інформації визначається практикою у відповідному співтоваристві, тобто зі стандартом, що сформувався в медичній практиці. Це означає, що під час навчання студент-медик переймає не тільки прийоми лікування, а й навички спілкування з пацієнтами

Крім професійного, використовують і стандарт раціональної особистості, який зорієнтовує на “середньо-статистичного громадянина”. Отже, щоб прийняти обґрунтоване рішення про згоду чи незгоду на медичне втручання, пацієнту необхідно в потрібному обсязі одержати інформацію для “середньостатистичного громадянина”. Оскільки “ середньостатистичний громадянин” є ідеальною субстанцією, то лікар повинен за допомогою уяви і теоретичного мислення створювати модель раціональної поведінки свого пацієнта з метою оптимального його інформування.

Суб'єктивний стандарт інформації передбачає, що в акті прийняття раціонального рішення конкретний пацієнт прагне знати не тільки те, що може бути корисним для “середньостатистичного пацієнта”, а й те, що пов'язане зі специфікою його інтересів. Використовуючи суб'єктивний стандарт, лікар диференційовано обирає обсяг, зміст і форми передавання інформації пацієнтам.Отримавши інформацію про медичне втручання чи наукове дослідження, пацієнт або досліджуваний має прийняти рішення щодо дій стосовно себе. Це є самостійним актом особистості, якому лише передує правдиве інформування. Тому лікар не повинен квапити пацієнта, а тим більше змушувати його приймати рішення. Пацієнту необхідно дати час на обдумування, консультування з близькими чи з іншими фахівцями.

Правило інформованої згоди має своєю метою узгодження оптимального для лікаря і пацієнта засобу медичного втручання.

Завдяки дотриманню правил медпрацівник і пацієнт стають рівноправними партнерами у межах соціального інституту охорони здоров'я, що сприяє ефективному виконанню лікарем свого професійного обов'язку.

Актуальні моральні проблеми сучасної медичної етики. Моральні проблеми чатують на людину від народження (нерідко й до народження), до, а то й після смерті. Часто вони стосуються тих, хто прямо чи опосередковано причетний до її народження і збереження здоров'я.Складними є моральні та правові проблеми зачаття людини. З появою ембріона може виникнути моральна проблема штучного переривання вагітності (аборту). Народжених підстерігають хвороби і моральні випробування у стосунках між ними та медпрацівниками, рідними, близькими.
Моральні проблеми, які виникають до народження чи до зародження людини, пов'язані з використанням нових репродуктивних технологій: штучної інсемінації, екстракорпорального (лат. extra — поза, зовні) запліднення (ЕКЗ) і перенесення ембріона (ПЕ), сурогатного (лат. surrogatus — покликаний замість іншого) материнства.

Метод штучної інсемінації.Полягає у введенні сперматозоїдів у матку з допомогою технічних засобів. Належить він до клінічних засобів лікування безпліддя. Застосування методу пов'язане з багатьма моральними і правовими проблемами. Правда, штучна гомологічна (грец. homologos — відповідний, подібний) інсемінація (з використанням сперми свого чоловіка) не викликає особливих заперечень, оскільки біологічні і соціальні батьки є тотожними. Це стосується й гомологічного запліднення яйцеклітини, імплантованої жінці, в якої вона була взята. Значно більше моральних і правових проблем виникає у зв'язку з народженням дитини з допомогою гетерологічної (грец. heteros — інший і logos — слово, вчення) штучної інсемінації, тобто з використанням сперми донора.До моральних проблем, що виникають у зв'язку з використанням методу штучної інсемінації, належать:

— чесність і порядність донора, який не повинен приховувати перенесені захворювання та необхідну в таких випадках інформацію про його спадковість;

— достатнє за обсягом і якістю медичне обстеження донорів;

— врахування побажань подружжя щодо національності донора й основних рис його зовнішності;

— конфіденційність, лікарська таємниця;

— донорство (хто і за яких умов може бути донором);

— допустимість штучного запліднення незаміжніх жінок тощо.

Цей перелік не вичерпує моральних та інших проблем, що виникають при штучній інсемінації. Тому вона має затятих супротивників.

Методи ЕКЗ і ПЕ. Суть цих методів полягає в заплідненні поза тілом жінки, так званому заплідненні “в пробірці”. Ці методи створили англійські ембріолог Р. Едвардс і акушер-гінеколог Патрік Стептоу (1913— 1988). Внаслідок використання цих методів у 1978 р. у клініці Кембриджського університету народилась перша дитина “з пробірки” — Луїза Браун.Методи ЕКЗ і ПЕ застосовують за абсолютної безплідності жінки. У “Положенні про запліднення in vitro і трансплантації ембріонів” (1987) йдеться, що застосування методів ЕКЗ і ПЕ виправдане, якщо інші методи лікування безпліддя (медикаментозні, хірургічні) виявилися неефективними. Проте, як свідчить практика, на всіх фазах їх застосування виникають різноманітні моральні й правові проблеми. До найбільш дискусійних належать такі:

— повне й адекватне інформування пацієнтки про серйозність ризику при застосуванні методу ЕКЗ;

— допустимість процедур із гаметами (статевими клітинами) людини (в процесі ЕКЗ і ПЕ доводиться здійснювати багато маніпуляцій з яйцеклітинами та сперматозоїдами до моменту їх злиття);

— допустимість (межі допустимості) маніпуляцій з ембріонами;

— морально-правовий статус ембріонів;

— можливість вибору статі дитини;

— стан здоров'я, рівень фізичного і психічного розвитку дітей, народжених унаслідок ЕКЗ;

— правовий і соціальний статус дитини, яка народилася з допомогою ЕКЗ і ПЕ;

— хто повинен вважатися матір'ю дитини при донорстві яйцеклітини: жінка, яка народила дитину, жінка-донор яйцеклітини чи вони обидві.

При застосуванні методів ЕКЗ і ПЕ виникають й інші моральні, правові проблеми.

Сурогатне материнство. У цій ситуації виникає особливо багато моральних і правових проблем. Сурогатне материнство полягає в тому, що яйцеклітина однієї жінки запліднюється в пробірці, а потім ембріон переноситься в матку іншої жінки, яку називають матір'ю-носієм, матір'ю-донором тощо. Соціальною матір'ю є жінка, яка дала свою яйцеклітину, або інша, третя жінка. У народженої в такий спосіб дитини може бути п'ятеро батьків: чоловік-донор сперми, жінка-донор яйцеклітини, жінка-донор утроби (біологічні батьки) й батьки-замовники (соціальні батьки).

Справді, нерідко єдиною можливістю подолання окремих форм безпліддя є сурогатне материнство. Часто при цьому доводять, що жінка-донор утроби може керуватися й гуманними принципами. Супротивники сурогатного материнства вважають, що цей метод є новою формою торгівлі жінки своїм тілом, за якого вона стає “живим інкубатором”. Особливо активно виступають проти нових репродуктивних технологій богослови.

Положення Всесвітньої медичної асоціації з цього приводу зазначає, що за відсутності матки в жінки може бути використаний метод сурогатного материнства, якщо це не заборонено законом чи моральними правилами національної медичної асоціації або інших медичних організацій. При цьому всі його учасники повинні дати добровільну інформовану згоду на здійснення цієї процедури. Водночас Всесвітня медична асоціація категорично відкидає комерційний підхід, коли сперма, яйцеклітина чи ембріон є предметом купівлі-продажу.

Розвиток генетики породжує все нові моральні і правові проблеми. Особливо актуальні проблеми можливості одержання генетично ідентичних копій (клонів) живих людей або тих, що померли. Вони вимагають відповідальних рішень як на рівні суспільства і людства загалом, так і на рівні окремої сім'ї, індивіда. Це насамперед стосується відповідних наукових і медичних співтовариств.

Моральні проблеми медичної генетики полягають у тому, що внаслідок репродуктивних процесів нащадкам передаються спадкові хвороби. Ці проблеми мають сімейний чи навіть родовий характер на відміну від звичайних захворювань індивідів, які належать до компетенції традиційної медицини. До того ж спадкові хвороби рідко піддаються лікуванню, що обмежує медичне втручання здебільшого профілактикою й діагностикою.

До найактуальніших моральних проблем медичної генетики належать:

— моральність діагностики патологічного стану людини за відсутності ефективних методів її лікування;

— моральна відповідальність людства і суспільства за здоров'я не тільки сучасних людей, а й тих, хто має народитися;

— збереження медичної таємниці, конфіденційності генетичної інформації;

— добровільність генетичного тестування індивідів і скринування (англ. skreen — сортувати, просівати) популяції;
— доступність медико-генетичної допомоги для різних верств населення;

— моральні проблеми євгеніки (грец. eugenes — породистий) — науки, що вивчає, розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, вдосконалення його природи;

— моральні проблеми генної терапії тощо.

Нові моральні проблеми підстерігають людину (точніше тих, хто причетний до її життя) на рівні ембріона. Йдеться про моральні проблеми, пов'язані зі штучним перериванням вагітності, що є частиною проблеми репродуктивних прав людини (здатність народжувати нащадків, вільно приймати щодо цього рішення, право на статеве життя). Ці права належать до автономії особистості у сфері сексуальності й дітонародження. Вони винятково важливі для жінки. Захищаючи право жінки вирішувати доцільність чи недоцільність аборту, виходять із визнання абсолютності її прав. Супротивники абортів переконують, що ембріон (плід) має право на життя, як і будь-яка людина, а навмисне позбавлення життя людської істоти є вбивством. При цьому ставиться риторичне питання: чи включають репродуктивні права право на вбивство? Законодавство України про охорону здоров'я дозволяє штучне переривання вагітності за бажанням жінки в акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Після народження людині (дитині) доводиться боротися з найрізноманітнішими хворобами. Відповідно виникають численні моральні проблеми, що стосуються її лікування, збереження здоров'я і життя, особливо лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія). Спеціальні заходи профілактики та лікування таких захворювань регламентуються законом.

Особливо складними є моральні і правові проблеми трансплантації (лат. transplantare — пересаджування). Йдеться про одержання органів від живих донорів; пересаджування органів від трупа; справедливість у розподілі дефіцитних ресурсів для трансплантації; пересаджування органів і тканин, узятих від плоду, підданого абортуванню (так званих фетальних — запліднених — органів і тканин); пересаджування органів і тканин від тварин людині (проблема ксенотрансплантації (грец. xenos — чужий)) тощо.

Законодавство України про охорону здоров'я дозволяє пересаджування від донора до реципієнта органів та інших анатомічних матеріалів у встановленому порядку за наявності їх згоди або згоди їх законних представників, якщо використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я не дає бажаних результатів, а завдана при цьому шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

На схилі літ людину, її родичів, медпрацівників обступають моральні та правові проблеми вмирання, евтаназії (грец. en — благий, добрий і thanatos — смерть) та смерті. Однією з найважливіших серед них є проблема констатації того моменту, коли людське життя закінчується і людину можна вважати мертвою. Річ у тому, що вмирання є процесом, а констатація смерті — одномо-ментним актом. За тривалість цього процесу, істинність твердження про факт смерті юридично і морально відповідають медпрацівники.

Сучасні наукові досягнення в біології та медицині покликали до життя нові моральні проблеми. Одна з них стосується критерію смерті, наявності явищ, позначених термінами “клінічна смерть” і “біологічна смерть”. Клінічна (грец. klinike — догляд за лежачим хворим) смерть — стан організму людини, за якого в неї відсутні видимі ознаки життя (серцебиття, дихання) і згасають функції центральної нервової системи, але зберігаються обмінні процеси. Вона не є незворотною. Тому й після клінічної смерті лікарі повинні боротися за життя пацієнта. У зв'язку з цим виникає питання, доки необхідно боротися за продовження життя. Констатація лікарями смерті є визнанням марності продовження лікування, насамперед у ситуації, коли зволікання факту смерті перетворюється на самоціль. До суттєвих аспектів цієї проблеми зараховують те, що вивільнені персонал і обладнання можуть бути використані для повернення до повноцінного життя інших пацієнтів. Біологічна (істинна) смерть — незворотне припинення фізіологічних процесів у клітинах і тканинах організму.

Складні моральні проблеми виникають при наданні пацієнту паліативної (лат. palliatus — прикритий) допомоги: знеболювання, догляд, соціально-психологічна підтримка тощо. Грамотне паліативне лікування може значно полегшити фізичне і духовн

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні поняття про етикет	\|	Значення планування процесу фізичного виховання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.032 сек.