Позитивізм і неопозитивізм

Позитивізм – філософський напрямок, який виник у ХІХ ст. , який за основу обрав єдине джерело істинного, дійсного знання – це конкретні (емпіричні) науки. Засновники - французькі філософи К. Сен-Сімон і О. Конт.Позитивісти відкидали пізнавальну цінність філософських досліджень, абстракцію як засіб отримання знань. Позитивізм намагався довести, що усі проблеми, поняття і положення попередньої філософії ( про буття, сутності, причини та ін.), які мають велику міру абстрактності, не можуть бути вирішені і перевірені за допомогою досвіду, а значить, вони хибні і позбавлені смислу. Намагання створити нову «позитивну» філософію за зразком емпіричних наук, перетворило позитивне знання у різновид суб’єктивного ідеалізму.

Сен-Симон К.А. «Какое прекрасное занятие – труд на благо человечества! Какая величественная цель!. Разве человек имеет лучшее средство приблизиться к Божеству!. И в этом направлении он в себе самом находит наилучшее вознаграждение за перенесенные труды» [Сен-Симон К.А. Избранные сочинения.-М.,1948.-Т.1.-с.108]

Роль науки зводиться до опису, а не поясненню фактів, які розуміються як певні стани свідомості. Пізнання, за думкою позитивістів, не йде далі чуттєвого сприйняття, а постановка питання про існування об’єктивного, незалежного від сприйняття зовнішнього світу є ненауковою, «метафізичною». Велике поширення позитивізм набув у буржуазній соціології ХІХ-ХХ ст.

Неопозитивізм – представники англійський філософ, австрійський філософ Б. Рассел, Л. Вітгенштейн ті ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Напрямки сучасної світової філософії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.