Приєднання Росією Криму і Північного Причорномор'я. Заснування Одеси.

Важливу роль в об'єднанні етнічних українських земель відіграли російсько-турецькі війни 1768-1774 та 1787-1791 pp.

У січні 1768 р. кримські татари здійснили рейд на Правобережну Україну, але змушені були відступити. Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, їх найближчим тилом, що вимагало постачання великої кількості провіанту, фуражу, транспорту. З лівобережного козацтва було сформовано окремий корпус, а з мешканців Правобережжя — волонтерські формування. У боях проти турків брали участь запорожці, гусарські, пікінерські полки з України. Росія здобула перемогу у війні, і в 1774 р. було підписано Кючук-Кайнарджійський мир ний договір, за яким Росія отримала територію між Дніпром і Бугом, фортеці Керч і Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра, а також право вільного судноплавства по Чорному морю. Туреччина змушена була визнати незалежність Кримського ханства.

Згодом російські війська окупували Крим, і цариця Катери на II оголосила про приєднання його до Росії (1783 p.). Близько 300 тис. татар змушені були емігрувати з Криму до Туреччини із-за політики царського уряду, спрямованої на витіснення місцевого населення. Приєднання Криму мало велике значення, ос кільки ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-татарських військ на Україну; навколо почали освоювати землі Півдня України. У самому Криму не стало рабовласництва і работоргівлі, що, без сумніву, мало прогресивне значення.

У період російсько-турецької війни 1787-1791 pp. російське командування змушене було дозволити сформувати з колишніх запорожців Чорноморське козацьке військо, яке брало активну участь у війні. Була створена і Козацька Чорноморська флотилія.

Росія знову здобула перемогу у війні. За Ясським мирним договором 1791 р. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії, віддала їй фортецю Очаків і землі від Південного Бугу до Дністра. Чорноморське козацьке військо було переведене на Кубань.

У 1785-1786 pp. за наказом князя Потьомкіна були створені 2 Бузькі козацькі полки під керівництвом російських офіцерів. Бузьке козацтво складалося з різнорідних елементів — молдаван, болгар, польської шляхти, козаків-утікачів. У 1787 р. їх об'єднали в один полк під керівництвом полковника Скаржинського. Полк нараховував 1500 козаків і брав участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 pp. Після війни козакам дозволили оселитися вздовж берегів Південного Бугу, де вони заснували ба гаті станиці й мали по 10 га землі в середньому на кожний двір. Наприкінці XVIII ст. їх налічувалося більше 6 тис. осіб тільки чоловічої статі. Бузькі козаки (три полки) і Українська кінно-козацька дивізія брали участь у взятті Парижа в 1814 р. У 1817 р. Бузьке козацтво було ліквідовано, з них була створена Бузька уланська дивізія, а бузькі станиці ввійшли до складу Бузького військового поселення. Частину бузьких козаків перевели до м. Чугуїв, чим було покладено початок військовим поселенням.

У цей період починається швидка колонізація Півдня України, її можна розділити на три види: поміщицька, селянська і міська. Поміщики отримали тут 8 млн. десятин землі. Основна частина поміщиків (68,2%) складалася з російських військових і вищих та середніх чиновників. Українських старшин і чиновників було ледь 10,5 % , і серед них було багато запорізьких старшин, що залишилися й одержали земельні наділи. Російський уряд продавав запорізькі землі по декілька копійок за гектар. Одержати землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже важко.

У Таврійській губернії серед п'ятьох найбільших землевласників не було жодного українця. Отут поміщикам Фальц-Фейнам належало 200 000 га землі, Попову — 80 000, графу Мордвинову і Васалу — по 60 000. Саму Запорізьку Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом із 200 000 га землі подарувала князю Волконському.

Другим видом колонізації була селянська. Великим був потік переселенців-селян — в основному з Правобережжя, а також з Лівобережжя і російських губерній. Вільні селяни осі дали на державних, казенних землях і їм уряд виділяв землю на сім'ю. Найбільшу частину селянських колоністів складали втікачі, українські селяни, що утікали від поміщиків з різних частин України, серед них були також росіяни, греки, вірмени, виселені з Криму. Селянське населення Південної України поділялося на три категорії: 1) вільні; 2) поміщицькі; 3) державні.

Третім видом колонізації була міська. Варто підкреслити, що на величезній території запорізьких земель майже не було міст, тому їх потрібно було будувати, щоб розвивати повітові адміністративні і торгові центри. Засновувались нові міста: Олександрівськ (1770 p., нині — Запоріжжя), Катеринослав (1776 p., нині — Дніпропетровськ), Миколаїв (1789 p.), Одеса (1795 p.). У 1783 р. було засновано Севастополь, у 1784 р. — Сімферополь.

Широко залучалися до колонізації й іноземці. Переселенці з Сербії заснували тут дві колонії: Нову Сербію та Слав'яносербію. Новий край назвали Новоросією. У 1796 р. його населення перевищило 500 тис. чол., 80% з них були росіяни й українці.

Нові землі були об'єднані в Катеринославське і Вознесенське намісництво, а з 1796 р. — у Новоросійську губернію.

У другій половині XVIII ст. Польща значно ослабла. Це при звело до розчленування її фактично без воєн сусідніми держава ми: Росією, Пруссією та Австрією. У результаті першого поділу Польщі (1772 р.) Австрія забрала собі Галичину, а за два роки — і Буковину.

У 1793 р. Пруссія і Росія вдруге поділили Польщу. Правобережні українські землі — Київщина, Поділля, Волинь увійшли до складу Росії. У 1795 р. відбувся третій поділ Польщі, за яким до Росії також відійшла Західна Волинь. Польська держава пере стала існувати. Таким чином, більшість українських земель опинилася у складі Росії. На Правобережну Україну було поширено адміністративно-територіальний (губернський) поділ Росії.

У кінці XVIII ст. більшість етнічних українських земель, Південь України і Правобережжя були об'єднані у складі однієї держави. Це мало велике прогресивне значення для України. Ліквідовано було багаторічний польський національний, соціаль ний і релігійний гніт, небезпеку татарських набігів. Але на зміну їм прийшов гніт російського царизму.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ліквідація царизмом Запорозької Січі і подальша доля козацтва.	\|	Початок українського національного відродження у першій половині XIX століття.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.