Американське неогумбольдтіанство

Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських традицій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях американських етнолінгвістів відчутний відгомін ідей Гумбольдта.

Зародження американського неогумбольдтіанства пов'язують з іменем Франца Боаса(1858–1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного населення Північної Америки – ескімосів та індіанців. Його дослідницькі праці (а в них загальнолінгвістичні погляди) представлені в колективному «Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських індіанців: «Психологічні основи і морфологічний розвиток американських мов настільки незвичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейських або семітських мов. Для лінгвіста, який звертається до мов нашого континенту, добре відомі проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у нього швидко виробляється широкий погляд на лінгвістичні проблеми». В етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти ґрунтовний і безпристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу. Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був непримиренним антирасистом.

Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продовжив його учень Едуард Сепір(1884–1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етнології, психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати наукових пошуків.

У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, індіанських мов, порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики й культурології. Найвідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», метою книжки було показати, що таке мова у його розумінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які її взаємозв'язки з іншими людськими інтересами, з проблемою мислення, з явищами історичного процесу, раси, культури, мистецтва». У книжці розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня, синхронічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура, мова й література, мовні контакти, типологія мов та ін., і з кожної проблеми автор висловив свою оригінальну думку.

Що стосується мови і мислення, то, за переконанням Сепіра, вони взаємопов'язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найвищому, найзагальнішому рівні символічного вираження». Мова не тільки і не стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачимо, чуємо або іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми нашого суспільства налаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій цитаті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладених у праці «Про різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток людства».

Щодо співвідношення раси, мови і культури Сепір вважає, що вони не існують паралельно, «що їхні зони поширення найхимернішим способом перехрещуються і що їхня історія розвивається відрубними шляхами». Як і Боас, він стверджує, що немає рас вищих і нижчих.

Широковідомою є типологічна класифікація мов Сепіра. Традиційна типологія мов його не влаштовувала, оскільки у ній зігноровано перехідні (проміжні) типи (як взаємовиключні розглядалися флексія й аглютинація тощо, хоч вони нерідко співіснують у тій чи іншій мові).

Типологічна класифікація мов Сепіра є багатовимірною. Вона ґрунтується на трьох ознаках:

1) ступінь складності слова (аналітичні, синтетичні та полісинтетичні мови);

2) ступінь злютованості елементів усередині слова (ізолюючі, аглютинативні, флективні та символічні, тобто із внутрішньою флексією, мови);

3)типи значень у мові та спосіб їх передачі (основні, або конкретні, значення, які виражаються словами чи коренями; менш конкретні дериваційні, які виражаються словотвірними суфіксами; ще більш абстрактні конкретно-реляціині; суто реляційні синтаксичні значення (два останні типи виражаються афіксами, внутрішньою флексією, а суто реляційні – ще й порядком слів). Оскільки в усіх мовах представлені перший і четвертий типи значень, то всі типологічні відмінності мов стосуються наявності чи відсутності другого та третього типів.

На основі всіх названих вище ознак Сепір установив 21 тип мов. Так, до простого суто реляційного ізолюючого аналітичного типу належать китайська і в'єтнамська мови; до складного суто реляційного аглютинативного синтетичного типу – турецька мова; до простого змішано-реляційного флективного синтетичного типу – французька; до змішано-реляційного фузійного аналітичного типу – англійська; до змішано-реляційного символічного синтетичного типу – семітські мови. Ця класифікація є всеосяжною та найбільш витонченою з усіх наявних, тому отримала схвальну оцінку типологів.

У статті «Статус лінгвістики як науки» (1928) Сепір розглядає взаємозв'язки мовознавства з іншими науками, наголошує на необхідності співпраці лінгвістів із культурологами, психологами, соціологами. Особливе значення надає антропології та історії культури, вважаючи, що саме через мову можна вивчити культуру, бо «система культурних стереотипів кожної цивілізації впорядковується за допомогою мови, яка відображає певну цивілізацію». У цій статті ще більш рельєфно, ніж у книжці «Мова», сформульовано положення про вплив мови на мислення й поведінку людей: «Мова служить керівництвом до сприйняття «соціальної дійсності». Хоч мова звичайно мало цікавить учених, які займаються соціальними науками, вона має могутній вплив на їхню інтерпретацію соціальних проблем і процесів. Людське створіння живе не в одному тільки об'єктивному світі і не в одному тільки світі суспільної діяльності, як це звичайно думають. Значною мірою людина перебуває в полоні конкретної мови, яка є засобом вираження в цьому суспільстві [...]. Факти засвідчують, що «реальний світ» значною мірою несвідомо будується на мовних нормах цього суспільства [...]. Світи, в яких живуть різні суспільства, – це різні світи, а не один і той самий світ із різними навішаними на нього ярликами. Ми бачимо, чуємо і взагалі сприймаємо навколишній світ саме так, а не інакше головним чином завдяки тому, що наш вибір у його інтерпретації визначається мовними звичками нашого суспільства».

Щодо зв'язку мови з культурою, то Сепір категорично заперечує будь-яку кореляцію між формальним аспектом мови (фонетичною і граматичною структурою) та культурою. З культурою пов'язана лише лексика, тобто зміст мови. Історія мови й історія культури, на думку дослідника, розвиваються паралельно. Тому культуру народів можна вивчати на основі дослідження культурної лексики. Так, скажімо, можна реконструювати культуру індоєвропейців на основі реконструкції індоєвропейського словника.

Значну увагу приділяє Сепір функціям мови. На його думку, головною є не комунікативна функція, а символічна (мова як засіб передачі знань і вираження культури народу). Комунікативна функція є похідною від символічної: «Нерідко важко чітко розмежувати об'єктивну реальність і наші мовні символи, які до неї відсилають; речі, якості й події загалом сприймаються так, як вони називаються». Сепір виділяє також такі функції, як експресивну, соціалізації (мова – символ солідарності, виділення певної групи людей із ширшого соціуму, що відповідає опозиції «наш – чужий, не наш»), контактовстановлювальну, зберігання й накопичення культури. Учений звертає увагу на ситуації, коли мовлення, слова перетворюються на діла (наприклад, ситуація клятви), тобто на те явище, яке нині інтерпретується як перформатив.

Надзвичайно актуальним є положення Сепіра, що випливає з функції соціальної солідарності, про важливу роль мови у становленні й розвитку національної самосвідомості.

Отже, Сепір порушив і зробив спробу вирішити багато лінгвокультурологічних проблем, які залишаються актуальними і в наш час.

Ідеї Сепіра розвинув американський учений Беджамен Уорф(1897–1941). За фахом він був не професійним мовознавцем, а інженером з техніки безпеки і служив у страховій компанії.

Як інженера з техніки безпеки, Уорфа цікавили причини пожеж. Унаслідок тривалих їх пошуків він дійшов висновку, що нерідко причиною пожеж є мова, яка не завжди точно відображає навколишній світ. Так, зокрема, на складі, де цистерни з бензином, робітники ніколи не дозволяють собі палити цигарки, бо знають, що це небезпечно. Проте, коли цистерни порожні, вони це роблять, вважаючи, що порожня цистерна нічим не загрожує. Так слово порожній (англ. empty) дезорієнтує робітників, впливаючи на їхню небезпечну поведінку. Насправді нічого порожнього в природі не існує. Усе заповнене повітрям, невидимими мікроорганізмами тощо. У «порожніх» бензинових цистернах є випари, не менш небезпечні, ніж бензин. Так Уорф зацікавився мовними проблемами. У вільний час він відвідував лекції Сепіра і вивчив мову американських індіанців хопі. Погляд на мову не скованого мовознавчими догмами інженера (погляд збоку) зумовив виникнення нових неординарних ідей. Уорф опублікував лише декілька статей, але це не завадило йому стати знаменитим. Згодом, уже після його смерті, в 1956 р. ті статті видано-окремою книжкою «Мова, думка і дійсність».

Уорф виявив цілу низку відмінностей між англійською мовою і мовою хопі. Насамперед це різне членування дійсності та різні способи її позначення. Такі розходження між мовами звичайно мають місце тоді, коли сама дійсність недостатньо чітко членується на складові частини (пор. розбіжність у членуванні кінцівок – руки й ноги чи кольорового спектра в українській і англійській мовах). Мовне членування дійсності, вважає вчений, певною мірою впливає на мислення й поведінку людей. Так, зокрема, складники кольорового спектра в різних мовах не збігаються (в багатьох мовах не виділяють голубого кольору, у турецькій мові одним словом позначають зелений, синій і голубий кольори тощо). Коли представникам різномовних етносів запропонували сортувати різноколірні папірці, то вони робили це так, як підказувала їм рідна мова. Мова ніби диктує мисленню одне членування фактів дійсності і перешкоджає іншому їх членуванню.

Уорф виявив, що в мові хопі й англійській мові різними є категорії числа і часу; що в хопі немає необчислювальних іменників, а всі непредметні іменники не мають множини і не поєднуються з кількісними числівниками (множина й кількісні числівники вживаються лише для позначення тих предметів, які можуть утворювати реальну групу, наприклад, книжка, стіл, горіх та ін., і не можуть вживатися зі словами типу день, крок, удар тощо; українському Вони були там десять днів у хопі відповідає Вони були там до одинадцятого дня). Граматичної категорії часу в хопі взагалі немає. Часові назви передаються не іменниками, а прислівниками (нашим літо, ранок, вечір у хопі відповідають прислівники, які означають приблизно «коли жарко», «коли світає», «коли вечоріє»). Немає у хопі перенесення просторової лексики на часову (відсутні словосполучення на зразок довгий день, найближчий час). Такі відмінності у мові, на думку Уорфа, зумовлені відмінностями в культурі, світобаченні.

Зіставляючи категорії часу, простору, субстанції, матерії в європейських мовах, які, за Уорфом, мало різняться між собою (він їх об'єднує в Standard Average European (скорочено SAE) «середньоєвропейський стандарт»), і в мові хопі, вчений робить парадоксальний висновок: уявлення часу, простору й матерії зумовлені мовною структурою і між мовними структурами і нормами культури та поведінки існують зв'язки.

Уорф намагається виділити деякі властивості середньоєвропейської культури й культури хопі, які зумовлені, за його переконанням, мовними особливостями. У SAE мікрокосм використовує «слова, що позначають предмети (тіла) і ті види протяжного, але безформного існування, які називаються субстанцією, або матерією. Дійсність сприймається крізь просторову форму + просторову безформну безперервність, співвідносну з формою, як вміст співвідноситься з формою містилища. Непросторові явища мисляться як просторові, що несуть у собі ті ж поняття форми і безперервності [...]. Наше об'єктивізоване уявлення про час відповідає історичності й усьому, що пов'язане з реєстрацією фактів [...]. Подібно до того, як ми уявляємо собі наш об'єктивізований час ніби простертим у майбутнє так само, як він простирається в минулому, наше уявлення про майбутнє складається на основі записів минулого». Хопі властивий «погляд на світ як на щось, що знаходиться у процесі якоїсь підготовки», а «фізичні і нефізичні явища розглядаються як вираження невидимих чинників сили». У хопі немає ідеї історичності, інтересу до реєстрації фактів.

Водночас Уорф зауважує, що не все в культурі залежить від особливостей мови. Необхідно враховувати й умови життя.

Безумовно, сама уорфівська ідея про взаємозв'язок мови й культури є важливою й заслуговує на увагу. Щоправда, важко зрозуміти, що дослідник вважає первинним, бо в нього є твердження, що: 1) мова впливає на культуру і, таким чином, є первинною; 2) мова і культура розвиваються паралельно, впливаючи одне на одного; 3) відмінності в мові спричинені відмінностями в культурі.

Категорично про первинність мови Уорф стверджує у статті «Наука і мовознавство», де заперечує вселюдські закони мислення. Мислення, за Уорфом, залежить від мови, навіть від її граматики: «Факти мови є для мовців частиною їхнього досвіду, і тому ці факти не піддаються критичному осмисленню й перевірці. Таким чином, якщо хтось, дотримуючись натуральної логіки, розмірковує про розум, логіку й закони правильного мислення, він звичайно схильний просто йти за суто граматичними фактами, які в його власній мові або родині мов становлять частину його повсякденного досвіду, але в жодному разі не є обов'язковими для всіх мов і в жодному сенсі не є спільною основою мислення». Дослідник наводить факти, які засвідчують, що в мовах північноамериканських індіанців немає багатьох категорій традиційної логіки.

Уорф доходить висновку: у мовному світі все відносне. Ми членуємо світ так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим принципом відносності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або принаймні за співвідносності мовних систем». Гіпотеза Уорфа отримала в мовознавстві назву гіпотези мовної (лінгвальної) відносності. Оскільки ідея цієї гіпотези була закладена ще Сепіром, то її називають ще гіпотезою Сепіра–Уорфа.

У наш час гіпотезу Сепіра–Уорфа часто визначають як припущення про те, що мислення й культура народу цілком зумовлені мовою. Однак ні Сепір, ні Уорф такого визначення не давали. У статті «Відношення норм поведінки й мислення до мови» Уорф навіть стверджував, що «між культурними нормами і мовними моделями є зв'язок, але немає кореляцій або прямих відповідників».

Зразу ж після оприлюднення гіпотеза викликала гострі суперечки в наукових колах. У 1954 р. їй було присвячено дискусію лінгвістів, антропологів, соціологів, психологів. Критикуючи гіпотезу, опоненти вказували на те, що якби люди по-різному сприймали світ, то не розуміли б один одного. Однак Уорф ніколи не стверджував, що абсолютно все в мисленні й культурі зумовлене мовою.

Довести свою гіпотезу Уорфу не вдалося. Можна сперечатися про достовірність тих чи інших прикладів, коректність їх інтерпретації, але положення про те, що мови по-різному категоризують світ, є абсолютно правильним. Як зазначив В. М. Алпатов, гіпотеза «була сформульована в тому вигляді, в якому сам американський дослідник її не подавав, а потім більшість лінгвістів просто заперечували те її крайнє формулювання, за яке сам Б. Уорф не ніс відповідальності [...]; деякі лінгвісти, навпаки, надавали гіпотезі дуже великого значення, звичайно виходячи при цьому більше з загальнофілософських, ніж конкретно-лінгвістичних принципів. Що стосується самої гіпотези (якщо тільки не формулювати її в явно абсурдному вигляді), то лінгвістика [...] не могла й не може її ні довести, ні заперечити» [Алпатов 1998: 226].

Нині гіпотеза стала ще популярнішою, ніж була за життя Уорфа. Багато мовознавців шукають і накопичують факти для її підтвердження. Проблемам зв'язку мови і культури й мовних картин світу присвячується багато симпозіумів, конференцій, наукових збірників. Ведуться пошуки об'єктивних методів, які б довели правильність чи хибність гіпотези. У будь-якому разі заслуга Уорфа – в постановці цієї проблеми. Позитивним у теорії Уорфа, як і в усьому неогумбольдтіанстві, є врахування «фактора людини» й акцентування на змістовому аспекті мови.

Читайте також:

Європейське неогумбольдтіанство

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Європейське неогумбольдтіанство	\|	Мовознавство в СРСР 50–80-х років XX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.