Відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Неоромантичні віяння мали місце у творчості й інших поетів початку століття, але вони відрізнялися від творчого методу Лесі Українки. Так, герой значної частини віршів Олександра Олеся – ніжно-мрійливий лірик, що никне душею від зіткнення з жорстоким світом, уособлюючи своїм життям мотив передчасного квітування. Центральним героєм “екзотичних поезій” А.Кримського є “один бідолашний дегенерат” (за авторським визначенням), який не зрозумілий оточенню, а головне коханій жінці. Ліричний герой неоромантичної поезії Б. Лепкого володіє наодинці з собою такими цінностями, якими не здатен, чи не може, чи не бажає поділитися з оточенням.

Для неоромантичної творчості цих поетів характерною є виняткова увага до внутрішнього життя особистості – її пристрасних прагнень, багатства переживань і відчуттів. Внутрішній світ індивіда, нерідко минаючи його безпосереднє оточення, співвіднесений із надособистісними реаліями – закономірностями світобудови, розлитою в природі гармонією, об’єктивованими в різних формах ідеалами краси й моральної досконалості тощо. Як правило, маючи вразливу й чутливу душу, ліричний герой тужить за пожаданим, шукаючи в навколишньому піднесене й прекрасне.

Творчі здобутки корифеїв українського театру.

Неоромантична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення п'єси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну. Символістська ідея двох світів втілювалась з допомогою так званого "подвійного висвітлення побуту". Якщо в традиційному реалістичному театрі зображення побуту мало самодостатній характер, то тепер побутові деталі приймають на себе змістове значення (драматургія "Украденого щастя" І. Франка).

Неоромантизм в українській музиці позначений тематичним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л. Степового та ін.), яскраво вираженим індивідуалізмом (до вільного композиторського прочитання народної пісні), зануренням в історичну (сюїта "Елевзінські містерії" І. Рачинського), орієнтальну ("Східний марш" В. Сокальського), астрально-космогонічну (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В. Якименка), казково-фантастичну (поема-ноктюрн "Ангел" Ф. Якименка, симфонічна поема "Вій" Б. Яновського) сюжетику.

Висновки:

Як і раніше, так і на початку XX ст. діячі української культури працювали в складних умовах іноземного адміністративно-політичного тиску і обмежень. Але культурний поступ українського народу долав усі перепони і набував нових форм. Важливим осередком культурно-освітньої роботи було товариство "Просвіта". До 1914 р. воно заснувало в Галичині близько 2880 читалень, 430 народних будинків, в яких працювали школи, гуртки художньої самодіяльності, аматорські театри, було організовано притулки та їдальні для знедолених тощо. На початку XX ст. значних успіхів досягла українська наука. Вагомий внесок у розвиток геофізики, радіофізики, радіотехніки й оптики зробили викладачі харківських вузів Д. Рожанівський, Т. Кравець і М. Пильчиков. Видатний український вчений родом з Тернопільщини І. Пулюй, який працював у Празі, першим (раніше за В. Рентгена) відкрив невидиме катодне проміння у вакуумній трубці, яка дістала назву "Пулюєвої трубки". Професор Київського політехнічного інституту Є. Патон зробив технічний переворот у галузі мостобудування. Його колега, український вчений - В. Іжевський, автор низки праць з питань металографії, електрометалургії, термообробки, створив новий тип електроплавильних печей і газогенератора. Інженер М. Курако запропонував доменну піч, що не поступалася кращим зарубіж ним зразкам. Осередком незалежної української науки на той час стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. У 1894 р. його очолив М. Грушевський. До 1914 р. товариство випустило у світ близько 400 томів "Записок". Розвиткові вітчизняної авіації сприяло Київське товариство повітроплавання (1909-1916), яке готувало пілотів-авіаторів, організовувало змагання та виставки. Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси".

Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький.

Український археолог В. Хвойка відкрив перші пам'ятки трипільської культури

Питання для самоконтролю:

Які особливості розвитку української культури на початку ХХ ст. ?

Якого рівня досягла історична наука на початку ХХ ст. ?

Що характерне для ознак українського модернізму?

Які Ви знаєте творчі досягнення українських корифеїв театру ?

Що характерне для українського футуризму?

Поясніть поняття «український авангард»?

Назвіть основні риси неоромантизму?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.