Україна - Європа: духовні зв'язки Відродження. Поява професійної філософії в Україні

Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, > населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, >була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. Проте, як це не дивно, в такому становищі України були і свої позитивні сторони:

♦ внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаємо, що Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібних князівських воєн та свар);

♦ відкрилися можливості для більш інтенсивних зв'язків із країнами Західної Європи,

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х pp. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як "Логіка Авіасафа", "Промова Мойсея Єгиптянина", "Аристотелеві

врата". Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. Напевне, є підстави ствер-джувати, що зацікавлення у цих творах було не випадкове: тут містилися міркування • онтологічного, ■ гносеологічного та ■ етичного планів, а загальне спрямування творів визначалось духовними заглибленями. На думку Д. Чижевського, "ожидовілі" були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту. Завдяки цьому вітчизняна інтелігенція ознайомлювалася з творами, що мали безперечну вартість для поглиблення філософської культури. (До речі: деякі з цих творів були перекладені й стали відомими у Західній Європі лише через 20 років).

Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну в середньовічній Європі). Відомий найдав-ніший запис про українських студентів датований 6 квітня 1353 р. і засвідчує навчання в Сорбонні Петра Кордована та його товариша. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Повертаючись на Батьківщину, українці вихованці європейських університетів, приносили на рідну землю не лише знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котер-мак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) (1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р. - доктора медицини Болонського університету. У 1478 р. став професором цього закладу, викладав астрономію, філософію, медицину, а у 1481 р. він був обраний ректором. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців. Автор праці "Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. 1488 року він переїхав до Кракова і став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця свого життя.

Ю. Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами. По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Перед-відродження, ставши (фактично) його провісником. По-друге, його творче "кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати істину й прислужитися людям.

Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красна (7-1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем у обох цих навчальних закладах. Свої світоглядні позиції він викладав у поетичній формі, славлячи людський розум й висловлюючи віру у його великі можливості. У "Похвалі поезі він писав: "Вчених книг не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе". Такі настанови знаходили прихильний відгук і торували шлях розвитку освіти в Україні.

Юрій Дрогобич та Павло Русин сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні.

Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Рок-солан (1513 - 1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі, Падуї, Болонь'ї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись з видатними діячами європейського Відродження та Реформації (у тому числі й з М.Лютером), мислитель написав протягом свого загалом не дуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя.

С Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обґрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С. Оріховський-Роксолан був одним із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом "теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського.

Наприкінці XV - XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католицтва на православних відбувається дестабілізація життя пра-вос-лавних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управ-ління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об'єднання): церковний собор 1596 р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній (бл. 1570-1600), який був схильний до раціоналіс-тичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церков-ної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький (? - 1646 p.). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.

Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у ос-тан-ній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти X. Філалет, С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, 3. Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар /. Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав /. Ви-шенський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про філософську діяльність Клірика Острозького, В. Малюшицького,

відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і ока-то-личення

порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності

орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з фіюсофсько-світо-глядними впливами Візантії

Особливе місце в літературі того часу належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буїтя, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь словенською мовою: "Сказую вам таїну великую: как диявол великую зависть имеет на словенський язик, що ледве живой од гневу; і што некоториї наши на свовенський язик хулят и не любят, то тому, што знают, от какого мастера действуют і творят. Ато для того диявол на словенський язик борбу тую мает, зане ж есть плодоноснейший ото всех язиков и Богу любимейший ".

М. Броневського.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Загальні особливості української філософії	\|	СВІТОГЛЯДНІ ПОЗИЦІЇ ТА ПОГЛЯДИ І.ВИШЕНСЬКОГО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.199 сек.