• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Принцип об'єктивності

Принцип об'єктивності є однією з основних методологічних засад будь-якої, в тому числі й релігієзнавчої, галузі наукового знання. Він перебуває у тісному зв'язку з процесом формування й інтерпретації змісту знань. З одного боку, цей процес постає як відображення у свідомості суб'єкта, що пізнає, об'єктивних властивостей, зв'язків і відношень пізнаваного об'єкта, а з іншого -як активна діяльність суб'єкта, що пізнає, визначає об'єкт пізнання і формує предмет пізнавальної зорієнтованості і на емпіричному, і на теоретичному рівнях.

Глибоке осмислення проблеми співвідношення об'єктивного та суб'єктивного знаходимо у Гегеля, для якого вони виступають як моменти процесу взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Знання розглядаються Гегелем не лише як об'єктивні, а і як суб'єктивні визначення, або ж скоріше як певні види відношення об'єкта і суб'єкта одне до одного. Говорячи про об'єктивне, мислитель виділяє три його основні системи: 1) існування у зовнішньому світі на відміну від суб'єктивного; 2) має смисл загального і необхідного; 3) є мислимим "в собі" на відміну від того, що мислиться нами, а відтак, відрізняється від речі-в-собі. Тож під об'єктивним Гегель розумів двояке значення чогось, що протистоїть поняттю, а також і знанню чогось "в-собі-і-для-себе сущого буття поняття". Простіше кажучи, об'єктивне - це не лише така властивість, як існування предметів і явищ поза і незалежно від волі і побажань людей, а й ті

Жбанкова И.И. Философские принципы в научном познании.- Минск, 1974.- С. 18-40.

з*

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

сторони пізнання і практичних дій, які в результативному вираженні не залежать від свідомості людей. Об'єктивні знання - це знання, що не залежать у своєму змісті від умов пізнання і засобів, які використовуються у пізнавальному процесі.

Проблема об'єктивності в релігієзнавстві постає в таких трьох аспектах: а) пізнавальні характеристики релігійного феномена, його відображення в суб'єктивних формах людської діяльності й взагалі в межах можливостей цього осягнення; б) функціонування систем знання про релігію як об'єктивно-істинне утворення, що репрезентує її на теоретичному рівні; в) власне методологічний підхід, тобто - певні установки та вимоги, що розкривають пояснювальні можливості самої властивості об'єктивного знання про релігії.

Вихідна вимога принципу об'єктивності - розглядати феномен релігії таким, яким він є, нехтуючи при цьому якимись богословськими установками, настановами церковних соборів, повчаннями церковних діячів, які часто мають суб'єктивний, емоційний, упереджений, заангажований відтінок. Релігієзнавче дослідження, як і взагалі наукове пізнання, постійно наштовхується на суперечність: з одного боку, систематичність (незавершеність) пізнання і системи знання, з іншого - претензія системи знань на довершену істинність. Ця суперечливість грунтується насамперед на визнанні розвитку релігійних феноменів. Необхідність їх пізнання як таких, що змінюються, і потреба мати систему знань про них взаємно передбачають одне одного. Тож, істина як наукова система знань про релігію у своєму розвитку повинна збігатися з істиною як процесом пізнання її. Це відбувається лише тоді, коли наукове пізнання осягає релігію в її внутрішній необхідності. Рефлексія знання з одержаного раніше змісту йде по "контурах релігії" в самого себе. Цей пізнавальний рух виступає як якесь коло, але таке, що передбачає у системі власного знання "початком свій кінець".

Нерозуміння цієї діалектики пізнавального процесу ховає в собі небезпеку досягнення певної завершеності у пізнанні релігійного феномена, формулювання якоїсь досконалої системи знань про нього. Прикладом може бути марксистсько-ленінський атеїзм, який претендував на абсолютність у своїх опійних оцінках релігії. Подібних висновків дійшов ще раніше Гегель, який вважав, що запропонована ним система історії релігії повністю вичерпує дослідження цього духовного феномена. Хоча міркування німецького про історію релігії як єдиний закономірний процес й заслуговує на увагу і глибоке освоєння, проте його спроба розглядати християнство як абсолютну релігію, а також виключення з релігійного процесу ісламу (бо християнством у нього завершується історичний релігійний процес), ще раз засвідчує наукову необґрунтованість спроб "збудувати" завершену теорію релігії, її історії та функціональності.

Релігієзнавча система, яка претендує на об'єктивність, має бути відкритою й орієнтованою на подальший розвиток. Предмет її пізнання слід брати в розвитку його внутрішньої необхідності, як рух від явищ до сутності, скажімо,

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

від сутності, першого до сутності другого порядку, а відтак і до безконечності Спосіб дедукції в релігієзнавчому пізнанні треба використовуватися як процес відтворення об'єктивного розвитку релігійних феноменів і подій в системі категоріально-понятійних визначень, а не як принцип для побудови формально замкнутої системи знання. В змісті знань про релігію можна віднайти два моменти, що тісно пов'язані з об'єктивним. Це, насамперед, об'єктивний зміст знання, що виражається в достовірності відображення релігійних явищ і процесів, закономірностей релігійного життя. Крім цього, до змісту знань про релігію включаються у знятому вигляді світоглядні орієнтири пізнаючого суб'єкта. Вони збігаються з об'єктивним змістом релігійних феноменів, якщо ці орієнтири дослідника є науковими, тобто не обтяженими ідеологічними установками тощо.

Процес наближення знання до об'єктивності позначимо поняттям об'єктивізація. Він тісно пов'язаний із процесом здобуття знань і взагалі не має якоїсь усталеної логіки. В релігієзнавстві об'єктивізація здійснюється на основі певної системи специфічних принципів-установок. Насамперед потрібно перенести знання з умов, де вони були здобуті, в умови, за яких об'єкт пізнання ще не зазнав впливу оцінок пізнаючого суб'єкта, оцінок історично сформованої щодо нього громадської думки. Це передбачає, насамперед, виділення в цьому знанні інваріантного щодо способу його здобуття змісту і перенесення його (знання) в умови, так би мовити, природні, умови "для-себе-буття-пізнаваного об'єкта". Так, тривалий час у вітчизняному релігієзнавстві (як світському, так і богословському) домінувала думка, що Берестейська унія зумовлена дією суто зовнішніх сил, а саме - польської влади і єзуїтів, а не тими процесами, які відбувалися в Українській церкві наприкінці XVI ст. В історії свого функціонування Унія виступала лише в ролі засобу окатоличення і полонізації українського населення. Але ще М.Костомаров у дисертації "О причинах и характере унии в Западной России" (1841 p.), вказуючи на загальну кризу православ'я, моральну й інтелектуальну деградацію його духовенства, писав: "Русь перед початком унії була в такому стані, що їй необхідний був переворот, який би дарував їй нове життя".⁵

Є цілий ряд об'єктивних умов, які за словами О.Левицького, "природним шляхом" привели до унії з Римом. Серед них слід назвати не лише кризовий стан православ'я в Україні XVI ст., а й такий аспект культурно-історичного процесу епохи Відродження та Реформації (до якого була причетна й Україна) як формування національних церков. Утворення Греко-католицької церкви як нової національно-релігійної течії українства було далекоглядною реакцією українського єпископату на втрату впливу Київської митрополії, на спроби

⁵ Костомаров М.И. Автобиография. - К., 1992. - С. 111.

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

підпорядкувати українську церкву католицькій ієрархії Польщі.⁶

"Унія релігійна зародилась у момент великого політичного, релігійного і культурного упадку тодішньої української нації, - зауважує ВЛипинський. - Це був момент, коли унія Люблінська донищувала останки політичної незалежності; коли позбавлена підтримки своєї влади світської Церква православна швидко падала і розкладалася; коли врешті серед української провідної верстви ширилась надзвичайно швидко культурна денаціоналізація".⁷ Висновок дослідника, що самі умови національного занепаду породили революціонерів-ієрархів церкви, котрі, незважаючи на традиції, минувщину, місцеві традиційні авторитети, почали шукати радикальні засоби повного відродження нації, є глибоко науковим і сміливим за умов негативної громадської думки щодо Берестейської унії. Вимоги об'єктивності пізнання не спинили вченого на цьому: він не побоявся назвати опорою тодішніх консервативних сил оспівуваного народом П.Сагайдачного і його "городове козацтво".

Отже, В.Липинський обстоював нейтральні щодо традиційних українських конфесій - православної чи греко-католицької - позиції. Він розв'язує проблему взаємовідносин і протистояння в Україні різних віровизнань без симпатій чи антипатій до кожної з існуючих українських церков. Позаконфесійно звучать і зважені, науково обґрунтовані практичні поради автора українській державі: "Державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані в залежне від держави, ані в державно принижене чи неповноправне становище в Україні жодної християнської церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх церков в Україні".⁸

Міркування ВЛипинського, якщо їх повернути на дослідницьку діяльність, звучать як вимога не ставити в науковому відтворенні історії релігій України якусь традиційну для неї конфесію в принижене становище, дотримуватися в науковому пошуку рівноваги в оцінці конфесій, більше того - дбати про їх однаковий авторитет. Оскільки кожний вчений все-таки переважно є конфесійно зорієнтованим і залежним, то на прикладі ВЛипинського, який був римо-католиком, можна показати, що таку нейтральність і всебічність щодо дослідницького процесу може певною мірою гарантувати оцінка вченим процесів, які відбуваються не у своїй релігії, яка для нього є святинею, а в інших релігіях.

Водночас зауважимо, що зміщення дослідника в ході вивчення релігійних

Грушевський М., ОЛевицький. Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси XVI-XVIII вв.-Львів, 1900.

⁷ Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К., 1993. - С 56.

⁸ Там само.-С. 9.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

явищ і процесів до природних умов їх функціонування відкриває можливість для їх об'єктивного, неупередженого осягнення, визначення дійсних чинників їх становлення й утвердження.

Релігієзнавчий пошук вимагає застосування принципу позаконфесійності. Привнесення конфесійного забарвлення у пізнавальний процес аналогічне звертанню в ньому до принципу партійності, коли процес пізнання пов'язувався з певним класовим інтересом, а його наслідки підпорядковувалися всіляким соціальним спрямуванням певних соціальних груп.

Фактично конфесійно зорієнтованими є всі книги з історії тієї чи іншої християнської течії, авторами яких виступають релігієзнавці-послідовники тих конфесій. Якщо Іван Огієнко намагався довести, що Україну-Русь хрестив Володимир Великий у православ'я,⁹ то Юрій Федорів у своїй "Історії Церкви в Україні" зауважує, що "в тому часі, коли наші предки приймали Христову віру, між Римом і Константинополем були єдність і злагода. Церква була одна -Христова, Апостольська і Вселенська з папою як видимим главою Церкви".¹⁰ При цьому обидва автори, обстоюючи свої конфесійні інтереси, з явною заангажованістю тлумачать одну й ту саму історичну подію, подають загалом спотворену інформацію про неї. Такому спотворенню служив підбір ними емпіричних показників, оціночні судження, а також упередженість в аналізі поглядів свого опонента з іншої конфесії.

Конфесійна установка, як і пролетарська партійність, вимагає формування системи знань з тієї чи іншої проблеми, яка відповідала б заданим ще до самого пізнання висновкам. Конфесійно зорієнтований дослідник перетворюється швидше в ілюстратора заздалегідь визначеної концепції, а не в шукача істини. Така пізнавальна позиція зумовлена насамперед впевненістю дослідника в єдиноістинності, богоугодності, боготворимості своєї конфесії та хибності інших на шляху богошукання.

Конфесійний підхід характеризує не лише процес здобуття знань, а й характер користування ними. Ідеологи кожної конфесії всіляко прагнуть використовувати наслідки наукових пошуків задля утвердження концептів свого віровчення чи історії його, ігноруючи або спотворюючи при цьому реальний їх зміст, а також той факт, що самостійно наукові знання, якщо їх відповідно інтерпретувати, прямо й безпосередньо не виражають якісь конфесійні інтереси. Конфесійний підхід, веде до втрати знаннями їх об'єктивного змісту.

Науковість пошуку полягає насамперед у відображенні об'єктивних властивостей певних об'єктів, відносин, зв'язків і процесів що відбуваються в них. Конфесійність же в пізнанні - це слідування суб'єктивістській позиції дослідника, зумовленій приналежністю його до певного релігійного віровчення.

⁹ Огієнко І. Українська Церква. - К., 1993. - С 65-67. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. - Торонто, 1990. - С 40.

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

При такому підході на догоду конфесійній "істині" ігноруються об'єктивні закономірності й тенденції буття релігійних явищ та їх розвиток. Саме тому принцип об'єктивності повинен доповнюватися принципом позаконфесійності, що орієнтує дослідника на відхід від конфесійної зорієнтованості при дослідженні релігійних явищ і процесів.

Методологічна функція об'єктивності реалізується також в нормативних вимогах принципу плюралізму. Саме поняття "плюралізм" вживається в наших виданнях найчастіше для обстоювання філософських вчень, які визнають дві чи більше першооснови чи первинні початки буття чогось. В більш широкому розумінні цим поняттям позначається таке багатоманіття, при котрому елементи чи складові якоїсь множини розглядаються як по суті незалежні одна від одної або рівноправні величини, відношення між якими не є субординованими.

Але такий підхід до поняття плюралізм є надто звуженим і хибним, оскільки допускає наявність "багатьох істин" з одного й того ж питання. При цьому принцип плюралізму протиставлявся принципу монізму, що вважався всеохоплюючим і вихідним в дослідницькій діяльності та зводився лише до двох видів - матеріалістичного й ідеалістичного.

Ми виходимо з того, що плюралізм - це насамперед пізнавальний принцип, тому спроба перенести в його площину онтологічний аспект з енгельсівського витлумачення основного питання філософії призводить до спотворення самого принципу плюральності, бо питання первинності-вторинності як таке є з наукової, а не з ідеологічно заангажованої точки зору некоректним. В релігієзнавчих дослідженнях можемо говорити про каузальний плюралізм (його сутність полягає у визнанні існування кількох каузальних систем, причинно не пов'язаних між собою), про логічний плюралізм (під ним розуміємо існування різних, незводимих одна до одної систем пізнання, систем логічних постулатів). Так, в сучасному релігієзнавстві широкий спектр концепцій, які інтерпретують історію релігії. Серед них виділяється компаративістська чи порівняльно-історична школа (М.Мюллер, К.Тіле, АЛхеліс та ін.). Представники цієї школи, розглядаючи релігію як глибинну основу, центр духовного життя, на основі співставлення різних релігійних форм, виділення в них загальних і специфічних ознак, відкрито ставлять питання про закономірності розвитку релігії. К.Тіле виділяє три закони цього розвитку - асиміляції, єдності духу й неперервності. Еволюційно-антропологічна школа (Е.Тейлор, ДжЛеббок, Дж.Фрезер) на основі великого масиву емпіричного матеріалу подає історію релігії як результат фіксації релігійних ідей, що відбувається в контексті загального культурного прогресу.

Культурно-історична школа не є однорідною. Якщо представники дифузійної течії (Ф.Боас, Ф.Гребнер, Л.Фробеніус) обстоювали ідею, згідно з якою культура (і релігія як її складова) не еволюціонізують, а поширюються у вигляді концентричних кіл із декількох культурних центрів, то школа

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

прамонотеїзму (В.Шмідт, В.Конперс, П.Шебеста), будучи швидше своєрідною реакцією католицької теології на еволюційне релігієзнавство, запропонувала версію одвічності віри в вічну істоту.

Популярною в західному релігієзнавстві нині є феноменологічна течія (Г.Ван ден Лееув, М.Еліаде, Ф.Хейлер), яка в інтерпретації релігії керується такими вимогами: благоговіння перед релігією, особистий релігійний досвід, свідоме прийняття релігійних домагань на істину. Універсалістична концепція (С.Радхакрішнан, X. фон Гласенапп, В.Кремер) прагне виявити позитивні елементи в кожній з релігій і на основі синтезу створити якусь єдину всесвітню релігію, "універсальну релігію духу", що одухотворила б "західну матеріальність" "східною спіритуальністю". Можна назвати й інші релігієзнавчі школи і течії в інтерпретації релігійного феномена і процесу його розвитку, втім зауважимо, що кожна з названих вище і неназваних шкіл має беззастережне право на існування. Сутність принципу плюралізму полягає не у визнанні можливості здобуття багатьох об'єктивних істин при вирішенні однієї і тієї ж пізнавальної проблеми, а у визнанні права на існування різних пізнавальних підходів, різних концепцій на шляху до істини. Це передбачає наявність різних світоглядних, методологічних, логіко-гносеологічних ракурсів розгляду тієї чи іншої проблеми. Отже, принцип плюралізму санкціонує повне рівноправ'я в пізнанні релігійних феноменів різних теорій, вчень та ідей.

З'ясування сутності, механізму функціонування плюралізму в пізнавальному процесі надто складне. Саме тому в релігієзнавчому пошуку актуальною є проблема обгрунтування об'єктивності знання. З цього приводу існують різні точки зору, починаючи від тверджень, що система релігієзнавчої науки має конструюватися за принципом "копіювання" релігійних форм, їх своєрідного описання, закінчуючи думкою, що науково відтворити процес розвитку релігії не можна, бо він у минулому, тому творча уява суб'єкта релігієзнавчого пошуку може лише створити якусь "довільну конструкцію", модель досліджуваного феномена. В обох випадках маємо явне чи неявне протиставлення всезагального в історії релігії та вираження його в суб'єктивних формах думки релігієзнавців. Розв'язування цієї суперечності пов'язане з визначенням необхідних параметрів розвитку релігієзнавчого пошуку, зміни його концептів, параметрів, розкриття яких дає можливість знайти шляхи виявлення (з'ясування) об'єктивності знань про релігію.

Процес відображення всезагальних об'єктивних форм релігійних феноменів у суб'єктивних формах думки з неминучістю виводить на суб'єкта цієї думки, що часто, заявляючи про необхідність порозуміння різних Церков, про віротерпимість, співпрацю на спільній основі віри у Вищий Розум, яким є Бог, зауважує, що "не всі релігії добрі й спасенні. Є помилкові, спеціально створені духовним ворогом Бога - Сатаною для того, щоб баламутити світ і викрадати у

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

Бога його славні творіння, тобто нас, людей".¹¹

Релігієзнавчий плюралізм передбачає насамперед рівне ставлення дослідника до різних конфесій, визнання того, що Бог є один, а шлях кожної людини до нього (це зумовлено не тільки її менталітетом, а й широким спектром різноманіття умов її буття) може бути різним. Всяка моноконфесійна оцінка релігійного процесу веде до спотвореного його відображення. Тому ми не можемо погодитися із Д.Степовиком, який у передмові до своєї книжки "Релігії світу", заявляє, що обрав "найдемократичніший і справедливий погляд, який має бути в науці", водночас зауважує, що, вивчаючи всі інші релігії, ми повинні дивитися на них винятково з християнських позицій та зауважувати, що прийнятне, а що ні - для християнина.¹² Вчений релігієзнавець може бути послідовником певної конфесії, але коли його конфесійність виростає в науковому пошуку в упередженість щодо інших релігійних течій, в прагнення якось підкреслити винятковість власної віри, то повної об'єктивності в цьому дослідженні вже не буде. Конфесійний суб'єктивізм спрацює в орієнтаціях дослідницького пошуку, підборі емпіричного матеріалу, в акцентації уваги на певних елементах догматичної системи тощо. Вчений намагатиметься довести недосконалість інших для нього конфесійних систем.

Прикладом останньої тези може бути "Архив Юго-Западной Руси", на який часто посилаються релігієзнавці, досліджуючи історію релігійного процесу в Україні. Кожне з джерел "Архіву" є суб'єктивною і водночас православно-конфесійною фіксацією автором подій, явищ чи процесів. Підбір документів до збірника також був конфесійно зумовленим, оскільки входження Московської Православної Церкви в систему державного життя призводило до контролювання видавничої діяльності в царській Росії.

Принцип об'єктивності в межах релігієзнавчих досліджень реалізує свій потенціал через установку на цілісне дослідження релігійного феномена. Головний зміст цієї установки полягає в тому, що в процесі об'єктивного теоретичного аналізу релігійних явищ і процесів будь-яке окреме розглядається не "саме по собі", а в системі конкретної цілісності. Можна говорити про наявність в структурі релігії таких її складових, як релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійний культ, а також релігійна організація, проте на кожному етапі розвитку релігійного феномена вони по-різному поєднуються та функціонують, знаходять вираз у кожній з його конфесійних визначеностей. Тому релігія завжди виступає як конкретна цілісність, що історично виникла, має здатність до самоорганізації та розчленовується на свої складові лише відносно. Принцип цілісності передбачає застосування до релігії, як складно структурованого явища таких методологічних підходів:

¹¹ Степовик Д. Релігії світу. - К., 1993.-С 4.

і-)

" Там само. - С 5.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

1) релігія - це сукупність елементів, певним чином взаємопов'язаних і взаємозумовлених розвитком самої її цілісності. Релігія як ціле виступає в ролі самостійного феномена, її елементи - в ролі частин; водночас вони є відносно самостійними в своєму розвитку і можуть служити (за умови визнання їх елементами цілого) об'єктом для окремих релігієзнавчих досліджень;

2) органічна цілісність релігійного феномена є динамічною, але розвиток його як цілого і його елементів не веде до порушення її сталості, стабільності;

3) специфіка органічної цілісності релігійного феномена (історично й конфесійно) визначається загальними закономірностями його становлення й розвитку.

Об'єктивне буття його конкретних визначеностей (окремих конфесій, національно-державних або світових релігій) входить у цілісну систему його єдності. Тому для об'єктивного аналізу релігії як специфічного духовного явища масштабом визначеності має виступати загальна цілісність її складових. Одиничні вияви релігії, взяті самі по собі, не дозволяють осягнути загальність її буття. Отримані при їх дослідженні визначення є обмеженими та несамодостатніми. Справа в тому, що в своєму одиничному бутті різні релігійні вчення, конфесії, течії не мають власної основи та необхідної обгрунтованості. Своєрідним їх базисом є та загальна цілісність, з якою вони перетинаються і всередині котрої, власне, постають і розвиваються.

Таким чином, принцип об'єктивності, як базовий принцип, потребує в релігієзнавчому пізнанні доповнення, зокрема, принципами позаконфесійності, плюральності та цілісності.

Всяка компоративність в наукових дослідженнях негативно позначається на рівні об'єктивності здобутого знання. Привнесення в дослідницький процес професійної, демографічної, територіальної, національної, соціальної та іншої зацікавленості веде до перекосу в науковому пошуку. Задля забезпечення об'єктивності знання в дослідницькій роботі слід орієнтуватися на загальнолюдські цінності.

Переглядів: 3445