Милостивий милостивий.

Молитва Отче нашь, иже еси на небесЂх, в устах українців звучала тоді так: Отче наш, їже єси на небесіх.

Вираз во вЂки вЂков звучав во віки віков, а то й во віки віків, бо коли літеру О записувано з дашком: Ō, її належало вимовляти як І.

Молитва ВЂруюзвучала Вірую.

Нема жодного сумніву, що старослов'янське Г в Україні вимовляли як наше сучасне Г.

Така вимова наводить на роздуми, чи не була основою для старослов'янської мови українська мова? В усякому разі ця вимова в Україні, будучи традиційною, базувалася на морфологічних рисах саме української мови: наш звук (літера) І та старослов'янський Ђзбігаються і в коренях слів: дЂло — діло, і в морфологічних закінченнях: на конЂ— на коні.

Для нас важливо, що така вимова — хай яке її походження — наближала старослов'янські тексти до розуміння широкого українського загалу. На той час це була українська літературна мова. Своєю вимовою ця українська старослов'янщина відрізнялася від вимови, яка пізніше закріпилася в Московській Русі. На ділі, ті самі тексти можна було прочитати "по-руськи" (в сучасній термінології — по-українськи) і по-московськи (в сучасній термінології — по-російськи).

Міркуючи логічно, треба думати, що українська вимова старослов'янських текстів поширилася в Україні від часів хрещення Руси, а можливо, була притаманна старослов'янщині і до цього. Важко собі уявити, щоб за часів, коли Володимир Великий охрестив Русь-Україну, старослов'янські тексти виголошувано із сучасним російським акцентом. Таж тоді ще не існувало Московської Руси! Очевидно, що від часів Володимира і до 1709 р., коли видано перші укази Петра І проти української мови, в Україні не було жодних змін у вимові старослов'янських текстів. Ця вимова була характерна передусім для служби Божої по церквах. З цією вимовою велося викладання у школах в Україні, в тому числі у Києво-Могилянській Академії. Скасована Петром І вимова збереглася у греко-католиків Галичини. Галицька вимова нічим не відрізняється від вимови православних України до 1709 р. Вона збереглася в Галичині, бо Галичина не входила до Російської імперії.

Вимова друкованих та писаних старослов'янських текстів була головною різницею між українською та російською літературними мовами у XVIII ст. Саме тому Петро І, почавши боротьбу з українською культурною самобутністю, став поборювати українську вимову, "дабы не было различия" між цими мовами.

Він видав низку указів, спрямованих на ліквідацію української вимови у церквах, що тоді вже належали до московського патріархату. Патріархат цей за Петра І і пізніше слухняно виконував волю царів.

1709 р. був дуже плідним на антиукраїнські укази. Забороною української вимови у церквах Петро І не обмежився.

1709 р. — указ Петра І про запровадження "гражданського письма", який мав і антиукраїнське спрямування тим, що підривав авторитет Києво-Могилянської Академії як наукового центру новоствореної Росії.

1720 р. — указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних.

1753 р. — указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській Академії.

1769 р. — заборона Російської православної Церкви на друкування й використання українського "Букваря".

1784 р. — переведення викладання в Києво-Могилянській Академії на російську мову.

1786 р. — наказ київського митрополита С. Миславського, щоб в усіх церквах дяки й священики читали молитви і правили службу Божу "голосомъ, свойственнымъ російскому нарЂчію". Те саме заведено й у школах України.

З цієї хронології видно, що українська мова й культура вже переживали один період "наближення і злиття мов".

Державні заходи Москви підтинали в корені самобутність українського культурного розвитку, вели до знецінення духовного життя України.

Залишки Петрових "реформ" і досі шкодять науковому вивченню історії нашої мови. Прищеплену ще Петром І вимову старослов'янських літер у пам'ятках давньої української літератури усе офіційне колоніяльне мовознавство визнало єдино правильною вимовою. Тобто давню літеру Ђ вимагали читати як Є, замість І. Цей шаблон не втратив свого значення і в незалежній Україні, бо деякі мовознавці й навчальні заклади і далі підходять до історії української мови через призму антиукраїнських царських указів XVIII ст. [С.Караванський, 2001, с.99-101].

ЗАВДАННЯ 2. Прочитайте наведені нижче матеріали. Обґрунтуйте своє відношення до наступних тверджень:

І.

1) Ну, що б, здавалося слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива.

Як їх почує...

2) Наслідки життя кожного покоління лишаються в мові спадщиною нащадкам.

3) Ніколи не вживайте іноземних мов.

4) Історичне співжиття українського і російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах.

5) Українська мова продовж кількох століть зазнавала гоніння з боку тоталітарних імперських режимів.

ІІ. А. Іван Котляревський

Перші заходи імперської деукраїнізації припадають на XVIII ст. Отже, всі діячі українського відродження XIX ст. вже діставали освіту російською мовою. Цей факт не міг не відбитися на "малоросійській" мові, якою піонери культурного відродження України (кінець XVIII — початок XIX ст.) починали писати свої твори, діставши перед тим російськомовну освіту. У творах засновника української літератури І. Котляревського рясніють форми відверто запозичені з російської мови. Сучасного читача вражає така лексика в "Енеїді":

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ВПРАВА 11. Ознайомтеся з фрагментами наукових текстів, знайдіть приклади для характеристики синтаксичних особливостей викладу інформації українською мовою.	\|	Вкусний, надежда, ногті, обезьяна, разний.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.