Фрейдизм та неофрейдизм

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ столітті фрейдизм. Вивчаючи курс культурології, Ви ознайомились з психоаналітичною концепцією походження культури і з основними теоретичними положеннями психоаналізу. Тому ми зупинимось лише на тих моментах, котрі не знайшли свого відображення в попередньому курсі.

Перш за все, слід зазначити, що Фрейд, предметом свого дослідження зробив несвідоме, на відміну від культу розуму, притаманного Новому часу. Він своїм вченням завдав найбільш сильного удару по самозакоханості людини, показавши, що свідоме Я не є господарем у власному домі, тим самим розвінчавши ілюзії гіпертрофованого раціоналізму. Свої основні ідеї Фрейд виклав у роботах “Я і Воно”, “Тотем і табу”, “Тлумачення сновидінь”, “Психопатологія повсякденного життя”. Як вже зазначалось, за Фрейдом, психіка людини складається немов би з трьох рівнів – Я, Воно, Над-Я.

Розумна частина нашої особистості – “Я” немовби балансує між «над-Я» і «Воно», знаходиться “між молотом і наковальнею”. Воно постає як “нещасне Я”. Згори на нього тиснуть вимоги суспільства – мораль, усякого роду обмеження; знизу – комплекси й інстинкти. Останні не можна цілком придушити або цілком підкорити «над-Я»; це, як правило, приводить до неврозів і навіть до розладу психіки. Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість. Способом “розвантаження” психіки виступають форми сублімації; асобливо важливими її видами Фрейд вважає релігію і мистецтво.

Вчення Фрейда називають психоаналізом, тому що він, вживаючи процедуру психотерапії, ретельно розробляв методику ідентифікації проявів несвідомого, наприклад, через аналіз сновидінь, невимушених обмовок для того, щоб легалізувати заблоковану силу, хоча б в словах

Таким чином, за Фрейдом, енергія несвідомого багато в чому визначає роботу свідомості людини і її зовнішню поведінку. Хоча вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-і роки ХХ століття був величезний, але це надмірне акцентування дії в психіці людини, перш за все, та переважно сексуального інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку. Це привело, в кінцевому підсумку до виникнення неофрейдизму. Його основні представники – Карл Густав Юнг, Альфред Адлер, Еріх Фромм та інші.

Одним з найближчих соратників Фрейда і популяризатор його вчення швейцарський психолог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961), пізніше виступив з критикою його вчення. З його погляду, несвідоме містить у собі не тільки особисте несвідоме, яке, за Фрейдом, є результатом життя індивіда, але і колективне несвідоме, яке походить із глибокого минулого як результат колективного досвіду людського роду і складається з архетипів – «прототипів-символів». Особливу увагу Юнг приділяє таким архетипам: “Персона”, “Тінь”, “Аніма”, “Анімус”, “Самість”.

Альфред Адлер(1870-1937), як і Юнг, не погодився з перебільшенням ролі сексуального в поведінці людей. Він підкреслив роль соціальних факторів у формування людини. Характер людини виростає з її «життєвого стилю», що є системою цілеспрямованих прагнень, які формується в дитинстві і реалізують потребу в перевазі над іншими, самоствердженні, компенсуючи почуття неповноцінності. Адлер вважав, що почуття неповноцінності бере свій початок у дитинстві. Дитина відчуває тривалий період залежності від батьків, що викликає глибоке переживання неповноцінності у порівнянні з іншими людьми. З цього починається тривала боротьба за досягнення переваги над оточуючими. Це прагнення переваги, за Адлером, є основною мотиваційною силою в житті людства. Фактично все, що робить людина, має за мету подолання відчуття власної неповноцінності і зміцнення почуття переваги. Але у окремих людей відчуття неповноцінності може стати надмірним. В результаті формується комплекс неповноцінності.

Основний представник неофрейдизму – Эріх Фромм (1900-1980), який сконцентрувався на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Його погляди розглянуто в параграфі, присвяченому неомарксизму.

Філософія екзистенціалізму

Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ex(s)istentia – існування, тому цей напрямок також називають “філософією існування”. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки.

Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, розроблявся також під час і після другої світової війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мільйонів людей особливо гостро дали відчути крихкість людського буття, загострили питання про його сенс. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу.

Основні представники екзистенціалізму: у Німеччині – Мартін Хайдеггер(1889-1976), Карл Ясперс(1883-1969); у Франції – Габрієль Марсель(1889-1973), Жан-Поль Сартр(1905-1980), Альбер Камю(1913-1960), Моріс Мерло-Понті(1908-1961); в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет(1883-1955). Духовними попередниками екзистенціалізму вважаються французький філософ XVІІ сторіччя Б. Паскаль, датський філософ XІX ст. С.К’єркегор, російський письменник Ф.М.Достоєвський, представники напрямку “філософії життя” – Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей. Систематичне впорядкування ідей екзистенціалізму належить М. Хайдеггеру («Буття і час»), К. Ясперсу («Філософія»), Ж.-П. Сартру («Буття і ніщо»). В рамках екзистенціалізму склалися два напрямки: атеїстичний - Хайдеггер, Сартр, Камю; християнський - Ясперс, Марсель.

Видатним попередником екзистенціалізму, який і заклав по суті його основи, став Серен К’єркегор(1813-1855). У своїх роботах «Страх і тремтіння», “Або – або”, “Стадії життєвого шляху” він наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина, яку можна пізнати лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. К’єркегор уперше використав термін “екзистенція” для позначення таких особливостей людського буття як неповторність, унікальність, його суто суб’єктивний характер, прагнення вийти за будь-які межі. Саме слово “екзистенція”, означаючи латиною існування, крім того, вказує і на інший смисл – вихід за межі усталеного. Саме ці якості і характеризують, за К’єркегором, глибинний вимір людського буття.

Першим теоретиком екзистенціалізму був М.Хайдеггер, який у своїй роботі “Буття і час” поставив проблему закинутості людини в чужий їй світ. На думку Хайдеггера, традиційна європейська філософія “забула” таку важливу для людини проблему як питання “про смисл буття”, яке можна вирішити шляхом аналізу людського бутя, адже тільки людині буття “відкрите”. Існування людини у світі може бути охарактеризоване як “власне” і “невласне”. “Невласне” – це життя по “типу інших”. Інші люди виступають для нас у формі предметів. Дивлячись на них, ми і самі починаємо розглядати себе як предмет. Погляд на людину як на предмет означає, що її можна “замінити”. Виникає несправжнє буття в “пересічності”, яке виражається Хайдеггером за допомогою екзистенціалу «Man» (mаn – займенник у німецькій мові, що вказує на те, що хтось невизначений щось робить). В несправжньому бутті людина занурена в суще, воно безособове, тому людина не пам’ятає про свою смерть. “Власне буття” пов’язане з усвідомленням своєї смертності. У смерті людина вже не виступає як функція, як предмет серед предметів. Тут вона унікальна.

Ж.-П. Сартр зосереджується на внутрішньому самовідчутті людини, переживанні нею свого буття. Вихідною властивістю людини він вважає свободу. Не існує сили, яка б змусила людину діяти чи жити тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути. Чому люди не реалізують своєї свободи? Тому що страх смерті змушує їх ховатися від неї, живучи “як всі”. А свобода вимагає відповідальності за наслідки обраних дій.

Таким чином, вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не іззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її духовного світу. Якщо філософи класичного напрямку намагалися пояснити людське буття на основі законів природи, об’єктивного світу, то екзистенціалісти підкреслюють, що людське «Я» не можна звести до тілесних і психічних процесів, до якихось універсальних психічних чи фізіологічних складових. Людина – особливе буття – єдине буття, що здатне запитувати про самого себе і про буття взагалі. Для опису людського буття екзистенціалісти вживають не категорії об’єктивної науки, а суб’єктивні, емоційно-забарвлені поняття - екзистенціали: «турбота», «покинутість», «відчуженість», «страх», «абсурдність», «смерть». Екзистенціали характеризують не світ у відриві від людини, а єдність світу і людини.

Для екзистенціалізму питання про самостійне існування природи малоцікаве. З його позицій для людини світ існує постільки, оскільки людина надає йому значення і смислу. Буття-у-світі розкривається через невіддільне від людини «роблення», а воно, у свою чергу, розкривається через «турботу». Ці положення екзистенціалізму дуже важливі сьогодні, коли саме турбота людини і людства про збереження буття планети, цивілізації, природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям, що вирвалися з-під контролю.

Екзистенціалізм виходить з того, що людина творить сама себе, в ній існування передує сутності. Дитина, народившись, вже існує, але їй ще належить віднайти свою людську сутність, стати людиною. Це означає, що немає наперед заданої, «готової» людської природи. Людина - свого роду «проект», що живе, розгортається, реалізує чи не реалізує себе. Процес знаходження людської сутності індивідом триває все його життя. Доля людини – завжди бути в дорозі, тобто постійно піклуватися про знаходження своєї сутності, причому саме людської сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Ми «закинуті» у певну епоху і у певний соціальний стан, але те, який ми зробимо вибір, ким себе зробимо – залежить від нас. Ніяка зовнішня сила (Бог, суспільство, природа), ніхто, окрім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення в людину. І саме він несе відповідальність, якщо це перетворення так і не відбудеться.

Свобода, вибір невідривні від тривоги, занепокоєння і відповідальності. Зроблений людиною вибір має безліч наслідків, за які вона несе відповідальність як перед самою собою, так і перед іншими, і зовсім нелегко постійно нести тягар цієї відповідальності. Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь заздалегідь гарантований прогрес. Така віра в ХХ столітті є не просто наївною, але і винятково небезпечною. Як відзначає X. Ортега-і-Гасет, ідея прогресу «приспала» у європейців і американців те радикальне почуття небезпеки, що і є субстанцією людини. Бо, якщо людство прогресує з неминучістю, то з цього випливає, що ми можемо перестати бути насторожі, втратити пильність, звільнити себе від усякої відповідальності і надати можливість об’єктивному ходу історії робити свою справу.

Особливе місце в пізнанні людиною самої себе, згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед обличчям смерті, у ситуації втрати, любові, страждання, провини. Саме в ці критичні моменти найбільш повно відкривається її власна справжня сутність, людина розкривається такою, якою вона є дійсно, без «маски» - не тільки для інших, але і для самої себе.

Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті». Смертні усі істоти, чому ж тільки людина задається подібним питанням? Тому що вона знає про власну смерть. Тварини теж смертні, але вони цього не знають і тому безтурботні. Людина - найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: і бути смертною, і знати про це. Але у самій основі людського життя закладений парадокс: будучи неминуче смертною і знаючи про це, людина кожною миттю свого життя заперечує смерть. Цю трагічну і парадоксальну людську сутність дуже добре осягли і виразили в міфічних символах ще давні греки. Згадаємо Сізіфа, що був засуджений богами скочувати на гору важкий камінь. Як тільки він досягає з неймовірними зусиллями вершини гори, камінь зривається і з гуркотом падає вниз, а нещасний Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову котити його, і так продовжується вічно. Цей сюжет був використаний А.Камю в його роботі «Міф про Сізіфа», де формулюється центральне, на його думку, філософське питання: чи варте життя того, щоб бути прожитим. Камю створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття як “буття в абсурді”. Людині в цьому світі нема на що сподіватися, окрім самої себе. Але вона може знайти силу протистояти абсурду, безнадії. Камю вбачав гуманістичну задачу філософії в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі розпачу, зберегти життя. Допомога філософії повинна полягати не в добросердно-оптимістичних запевненнях, що життя прекрасне. Камю вважає, що людина повинна дивитися на життя «відкритими очима», без ілюзій: світ абсурдний, так само, як абсурдні дії Сізіфа. І все-таки життя, навіть у ситуації абсурду, є найвищою цінністю. Таким чином, Камю від трагічного абсурдизму приходить до трагічного оптимізму.

В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити сучасне людство – усвідомити те, що сучасна ситуація дійсно граничною, і страх перед глобальною катастрофою повинен послужити справі виживання людства.

Філософія екзистенціалізму яскраво проявляє себе в літературі і мистецтві. Вона не втрачає свого значення, оскільки торкається найприхованіших глибин людської душі, виражає загальнолюдські цінності.

Соціально-критичний напрямок у філософії XX столітті: філософія «неомарксизму»

Під неомарксизмом розуміють сукупність марксистськи орієнтованих філософських течій, критично налаштованих як до капіталізму, так і до реального соціалізму і його офіційної ідеології, яка характеризується неомарксистами як догматичний марксизм. Але, відкидаючи ортодоксальний марксизм, представники цього напрямку використовують тією чи іншою мірою марксистські пояснювальні моделі, ідеї, а саме: критика буржуазних відносин;важливість подолання відчуження і самовідчуження людини; роль практики як способу існування світу для людини; діалектичні принципи. Усі ці ідеї концентруються навколо розробленої Марксом концепції радикального гуманізму.

Основні представники неомарксизму: Д’єрдь Лукач, Антоніо Грамші, Вільгельм Райх, Ернст Блох, а також особливо мислителі так званої Франкфуртської школи (іноді термін “неомарксизм” вживається саме для позначення основних принципів дослідження представників цієї школи) – Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Юрген Хабермас, Герберт Маркузе, Еріх Фромм. Зупинимося детальніше на поглядах Г.Маркузе і Е.Фромма.

Герберт Маркузе(1898-1979)в своїх основних роботах «Ерос і цивілізація», «Есе про звільнення»,«Одномірна людина», «Контрреволюція і повстання мас» розробляє концепцію «одномірної людини» і «сексуальної революції». Він вважав, що криза капіталістичного суспільства викликана не економіко-технологічними, а культурно-антропологічними причинами. У XX ст. стали домінувати репресивні, авторитарні тенденції, які укорінені у певному способі переживання світу. Змінити відносини можна, лише змінивши це бачення світу. Справжня революція, за Маркузе, повинна не стільки змінювати політичні і економічні відносини панування, а радикально змінити свідомість. Необхідна «тотальна революція» - повний перегляд відношення людини до світу і самої себе. Репресивний тип культури пов’язаний, перш за все, з репресією людської чуттєвості, із соціальною практикою придушення властивих людині потягів. Важливе завдання революції полягає в подоланні “одномірної людини”. В однойменній роботіМаркузе зазначає, що «одномірна людина» являє собою особливий тип особистості – конформіста, який втратив соціально-критичне відношення до дійсності, втягнутий у споживацьку гонку через нав’язані йому «хибні» потреби. Революційна ініціатива в сучасному світі, вважає Маркузе, переходить від робітничого класу, інтегрованого в капіталістичну систему, до неінтегрованих маргінальних шарів суспільства, до “аутсайдерів“ – люмпенів, переслідуваних національних меншин, безробітних тощо, а також до радикальних шарів студентства і гуманітарної інтелігенції. У світовому масштабі носіями революційної ініціативи мають виступити знедолені маси «бідних» країн, що протистоять «багатим».

Еріх Фромм(1900-1980), досліджуючи відчуження людини в буржуазному суспільстві, у своїх роботах: “Шлях з хворого суспільства”, "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", “Мати чи бути?” – запропонував ідею «гуманістичного психоаналізу». Задачі «гуманістичного психоаналізу» полягають в тому, щоб допомогти людині усвідомити недійсність свого існування в суспільстві тотального відчуження, знайти справжнє "Я" замість «мнимого Я», відродити життєстверджуючий світогляд, відновити гармонію між особистістю і суспільством.

Фромм підкреслює, що для кожного історичного періоду був характерний прогресивний розвиток індивідуальності по мірі того, як люди боролись за досягнення більшої особистої свободи в розвитку всіх своїх потенційних можливостей. Але значна ступінь автономії і свободи вибору були досягнуті ціною втрати почуття безпеки і зростаючим почуттям особистої невпевненості та малозначущості. Небачена свобода від соціальних обмежень потребує компенсації у вигляді почуття безпеки і належності до соціуму. Як же люди долають цей конфлікт? Один з шляхів до цього полягає у відмові від свободи і подавленні своєї індивідуальності. Фромм виділяє три стратегії “втечі від свободи”:

– авторитаризм, що проявляється як в мазохістських, так і в садистських тенденціях;

– деструктивність, коли людина прагне подолати відчуття неповноцінності шляхом знищення, або підкорення інших;

– конформізм – шлях абсолютного підкорення соціальним нормам, коли індивід перестає бути самим собою і перетворюється на такого, яким його хочуть бачити оточуючі. Фромм вважав, що подібна втрата індивідуальності є характерною для більшості сучасних людей.

На противагу цим трьом механізмам втечі від свободи є також досвід позитивної свободи. Її досягнення здійснюється через спонтанну активність в житті – в любові і праці.

Згідно Фромму, в природі людини закладені унікальні екзистенціальні потреби, що можна представити Таблицею 13.

Таблиця 13.

Потреба	Зміст потреби	НАслідки
Задоволення потреби	Не задоволення потреби
У встановленні зв’язків з іншими	Щоб подолати відчуття ізоляції людям необхідно про когось піклуватись, нести за когось відповідаль-ність	Ідеальним шляхом задоволення цієї потреби є продуктивна любов, що допомагає людям працювати разом, зберігаючи при цьому свою індивідуальність	Якщо ця потреба не задовольняється, то людина набуває нарцисичного характеру, відстоюючи тільки свої егоїстичні інтереси, не довіряючи іншим
В подоланні	Усі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя	Це досягається шляхом творчості – в сфері мистецтва, в створенні матеріальних цінностей, або вихованні дітей	Якщо ця потреба не знаходить свого задоволення, то результатом є деструктивна поведінка
Потреба у вкоріне-ності	Це потреба в стабільності, захищеності.	Формується відчуття стабільності, безпеки, відчуття цілісності і свободи	Відчуття нестабільності та незахищеності.
Потреба в іден-тичності	Це потреба у збереженні своєї несхожості, індивідуально-сті	Формується образ “Я”. Індивід з чітким і ясним усвідомленням своєї індивідуальності сприймає себе як господар своєї долі.	Копіювання чиєїсь поведінки приводить до конформізму.
Потреба в системі світоглядних поглядів	Необхідність пояснити складність світу	Дає можливість цілеспрямовано діяти і адекватно сприймати дійсність	Люди без світоглядної орієнтації нездатні цілеспрямовано діяти, знаходяться в тупику.

Розглядаючи ці потреби в економіко-політичному контексті, Фромм стверджує, що вираження і задоволення цих потреб залежить від типу соціальних умов. В залежності від характеру суспільних стосунків формується структура особистості, яку Фромм називає основними “орієнтаціями характеру”, які, як і у Фрейда, вважаються стабільними в часі.

Фромм виділив п’ять типів соціального характеру. З них чотири – непродуктивних і один продуктивний (здоровий). Непродуктивні типи:

– рецептивний тип вважає, що джерело усього хорошого в житті знаходиться у зовнішньому світі і єдиний спосіб отримати бажане - це шлях одержання його як дарунку ззовні. Представники цього типу залежні та пасивні, нездатні щось робити без зовнішньої допомоги. Їх основне завдання в житті – скоріше бути любимим, ніж любити самому. Рецептивних індивідів можна характеризувати як довірливих, пасивних і сентиментальних;

– експлуататорський тип, як і рецептивний, не здатний до творчості, і тому прагне отримати усе, що йому треба, із зовнішнього світу – силоміць чи обманом. Негативні риси цього типу – агресивність, самонадіяність, егоцентризм. До позитивних рис відносяться почуття власної гідності, імпульсивність і впевненість у собі;

– накопичувальний тип характеризується недовірою до всього, що може бути отримане ззовні і тяжіє до нагромадження і збереження накопиченого, до скнарості, орієнтується на минуле. Негативні риси цього типу – підозрілість і впертість; позитивні – стриманість і завбачливість;

– ринковий тип – за Фроммом, є продуктом сучасного капіталістичного суспільства. Для людей цього типу характерне ставлення до усього як до товару, цінність якого визначається міновою вартістю. Відносини з іншими людьми носять поверховий характер. Їх основне гасло: “Я такий, яким ви хочете мене бачити”. Негативними рисами виступають нерозбірливість у засобах, безцільність, опортуністичність, безтактність. Позитивними – відкритість, щедрість, допитливість.

– продуктивний тип – здоровий тип – характеризується активною взаємодією зі світом на основі сили розуму, творчості, щирої любові. Його основні риси: самостійність, незалежність, чесність, спокій, любов, творчість. Здатність до любові – справжня цінність людини. Повага до життя, почуття ідентичності, потреби в єднанні зі світом стають переважаючими, тим самим сприяючи переходу від егоїзму до альтруїзму, від модусу володіння до модусу буття. Сила продуктивної любові дає можливість людям цього типу палко любити усе живе на Землі, тобто їх характеризує біофілія, яку Фромм визначав за допомогою таких якостей як турбота, відповідальність, повага. Це кінцева мета в розвитку людини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Схема 2.	\|	Постмодернізм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.