• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття звільнення від покарання у зв 'язку з помилуванням

визначається на підставі системного тлумачення положень статей 85 та 87 КК, а також Положення про здійснення помилування, затвердже­ного Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/2005. Відповідно до них під звільненням від покарання у зв 'язку з помилуван­ням розуміється відмова держави в особі Президента України від подальшого виконання щодо засудженої особи призначеного їй судом покарання. На відміну від амністії, яка оголошується законом України стосовно певного кола непоіменованих (неперсоніфікованих) осіб, помилування здійснюється указом Президента України стосовно кон­кретної (персоніфікованої) особи, засудженої за вчинення злочину.

Крім того, слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1. ст. 44 КК у по­рядку помилування може бути звільнено навіть від кримінальної від­повідальності особу, ще не засуджену судом за вчинення злочину.

Передумова звільнення від покарання у зв 'язку з помилуванням складається із двох обов'язкових елементів: матеріального та формаль­ного. Матеріальним елементом передумови є засудження особи з при­значенням їй покарання, а також його реальне відбування. Формальним елементом передумови виступає наявність клопотання про помилуван­ня, поданого до Секретаріату Президента України. Клопотати про по­милування можуть:

а) особи, засуджені судами України, які відбувають покарання
в Україні;

б) особи, засуджені судами іноземних держав і передані для від­
бування покарання в Україну без умови про незастосування помилу­
вання;

в) особи, засуджені судами України і передані для відбування по­
карання іноземній державі, якщо ця держава погодилася визнати і ви­
конати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) захисники, батьки, дружина (чоловік), діти, законні представни­
ки осіб, названих у пунктах «а», «б», «в»;

д) громадські організації тощо.

Підставою звільнення від покарання у зв'язку з помилуванням є набрання чинності відповідним указом Президента України про по­милування. 404

За наявності зазначених передумови та підстави, здійснюючи по­милування, Президент України своїм указом може:

а) замінити особі, засудженій до довічного позбавлення волі, даний
вид покарання покаранням у виді позбавлення волі строком на двадцять
п'ять років;

б) звільнити особу, засуджену до певного виду покарання (крім
довічного позбавлення волі), від подальшого відбування цього пока­
рання без заміни його іншим видом покарання;

в) звільнити особу, засуджену до певного виду покарання (крім
довічного позбавлення волі), від подальшого відбування цього пока­
рання шляхом заміни його іншим, більш м'яким видом покарання;

г) скоротити особі невідбуту нею частину покарання.

За своїм характером звільнення від покарання у зв'язку з поми­луванням є факультативним — за наявності передумов і підстав для такого звільнення остаточне рішення щодо помилування приймається за розсудом Президента України.

Умови звільнення від покарання у зв'язку з помилуванням у ККне передбачено. Тому в будь-якому разі при здійсненні помилування жодні вимоги щодо подальшої поведінки помилуваної особи, в залеж­ність від виконання яких ставилася б остаточність її звільнення від покарання, не можуть висуватися.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв 'язку з помилуванням є виключно сприятливими для особи: вона не від­буває (не продовжує відбувати) призначене їй судом покарання. Якщо вона відбувала покарання, то строк погашення судимості обчислю­ється з дня її звільнення від подальшого відбування покарання.

Контрольні запитання

1. Які види звільнення особи від покарання передбачено
вКК?

2. Поняття звільнення від відбування покарання з випробуван­
ням, його підстави та умови. За наявності яких умов закон
забороняє застосовувати цей вид звільнення?

3. Які передумови та підстави передбачено законом при звіль­
ненні від покарання у зв'язку із втратою особою суспільної
небезпечності?

4. Які обов'язки суд може покласти на особу при звільненні її
від відбування покарання з випробуванням?

Розділ XIX

5. Які кримінально-правові наслідки такого звільнення?

6. Якими є передумови та підстави звільнення від відбування
покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які ма­
ють дітей віком до семи років?

7. Якими є передумови та підстави звільнення від відбування
покарання у зв'язку із закінченням строків давності вико­
нання обвинувального вироку?

8. Якими є передумови та підстави умовно-дострокового звіль­
нення від відбування покарання та заміни невідбутої части­
ни покарання?

9. Якими є передумови та підстави звільнення від покарання
у зв'язку з амністією та помилуванням?

Розділ XX

Судимість

§ 1. Поняття судимості

1. Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком
суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається
в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими
та кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі су­
димість часто визначають як негативний правовий статус особи. Так,
у ч. З ст. 76 Конституції України передбачено, що не може бути обраним
до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинен­
ня умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята
у встановленому законом порядку. У відповідних законах України
встановлено заборону на заняття посади прокурора, судді, виконання
функцій адвоката, державного службовця особами, що мають суди­
мість, а також деякі інші правові обмеження.

2. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має
своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що
має судимість, так і іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного по­карання. Тому такими, що не мають судимості, визнаються відповід­но до ч. З ст. 88 КК:

а) особи, засуджені вироком суду без призначення покарання;

б) особи, звільнені від покарання;

в) особи, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність
яких виключено законом.

У ч. 4 ст. 88 КК визнано такими, що не мають судимості, також осіб, які були реабілітовані. Реабілітація означає визнання того, що особа була незаконно, несправедливо засуджена, скасування всіх об­межень, позбавлень та поновлення її в усіх громадянських правах і свободах.

3.Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення
уразі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбаче­
них законами України.

Розділ XX

Судимість

Аналіз норм КК показує, що закон передбачає судимість як таку об­ставину, з якою пов 'язуються найбільш суворі кримінально-правові на­слідки для особи, котра, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так: а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності ви­знається вчинення нового умисного злочину особою, що має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК); б) злочин може бути визнано повторним, якщо судимість за перший злочин не була погашена або знята (ч. 4 ст. 32 КК); в) повторність злочину і рецидив є обставинами, що обтяжують покаран­ня (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК); г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, що вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45^7 КК); д) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість перед­бачено як кваліфікуючу або особливо кваліфікуючу ознаку. Наприклад, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч. З ст. 296 КК).

Уже цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою свідчить про значення інституту судимості в кримінальному праві.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.

Очевидно, що протягом цього часу особа, яка має судимість, може виправитися, можуть істотно змінитися її життєві умови, поведінка. Тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і, тим самим, пов 'язаних з нею обмежень.

У ч. 1 ст. 88 названо два види припинення судимості: її погашення та зняття¹.

шшшштшшштшт § 2. Погашення судимості

1. Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов. Головною з таких умов є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2004. - № 2. - С. 9-11.

У ст. 89 КК встановлено диференційовані строки погашення суди­мості залежно від: а) виду покарання; б) строку покарання, яке від­буте винним; в) тяжкості злочину (ст. 12 КК).

Наприклад, відповідно до пп. 1 та 2 ст. 89 КК у осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (статті 75 та 79 КК), судимість погашається при сприятливому перебігу іспитового строку. Якщо та­ким особам вироком суду було призначено додаткове покарання, строк якого перевищує іспитовий строк, то судимість погашається після від­буття цього додаткового покарання.

У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання або звільнення від нього. Наприклад, відповідно до п. З ст. 89 КК судимість погашається після відбуття такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю. Так само погашається судимість у випадках відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті замість арешту (п. 4 ст. 89 КК).

У ст. 89 КК передбачено також погашення судимості перебігом певного, встановленого в законі, строку з дня відбуття особою основ­ного і додаткового покарання. Зокрема, у п. 5 ст. 89 КК передбачено строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули покарання у виді штрафу, виправних робіт або арешту, а для осіб, які відбули по­карання у виді обмеження волі, строк погашення судимості дорівнює двом рокам (п. 6 ст. 89 КК). При засудженні особи до позбавлення волі тривалість строків погашення судимості згідно з пп. 6-9 ст. 89 КК за­лежить від категорії злочинів (ст. 12 КК), до яких належить учинений засудженим злочин. Так, якщо особу було засуджено за злочин неве­ликої тяжкості, то строк судимості дорівнює двом рокам, а якщо за тяжкий злочин — шести рокам.

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків і невчинення протягом цих строків нового злочину дають змогу вважати особу такою, що не має судимості.

2. У зв'язку з тим, що погашення судимості пов'язується законом із перебігом певних строків, важливе значення мають встановлені в ст. 90 КК правила обчислення цих строків.

У ч. 1 ст. 90 КК закріплено загальне правило, відповідно до якого строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання. Наприклад, якщо особу було засуджено до чотирьох років позбавлення волі (основне покарання) і трьох років по­збавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідаль­ністю (додаткове покарання), строк, який погашає судимість, почне

Розділ XX

Судимість

обчислюватися тільки після відбуття додаткового покарання, тобто піс­ля закінчення семи років, оскільки тільки на цей час особа вважатиметь­ся такою, що відбула як основне, так і додаткове покарання.

У деяких випадках строк погашення судимості закінчується одно­часно зі строком давності обвинувального вироку. Частина 2 ст. 90 КК спеціально передбачає таку ситуацію, вказуючи, що в строк погашення судимості зараховується строк, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання цього вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, то судимість погашається по закінченні строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК). Наприклад, осо­бу було засуджено до чотирьох років позбавлення волі за злочин серед­ньої тяжкості. Однак вирок своєчасно не було виконано у зв'язку з тим, що через стихійне лихо це було неможливим. У цьому разі з дня на­брання вироком чинності починає спливати строк давності виконання обвинувального вироку — п'ять років (п. З ст. 80 КК). Якщо перебіг цього строку не переривався, то згідно з ч. 2 ст. 90 КК з моменту його закінчення одночасно погашається і судимість, тобто строк її дорівнює строку давності обвинувального вироку — п'яти рокам.

У зв'язку з широким застосуванням умовно-дострокового і до­строкового звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м'яким виникає запитання: як обчислювати в цих випадках строк по­гашення судимості? Закон вирішує і це питання. У ч. З ст. 90 КК вста­новлено, що, якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, строк погашення судимості обчислюється з дня достроко­вого звільнення від відбування покарання (основного і додаткового). Відповідно до ч. 4 тієї ж статті, якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого покарання, але з момен­ту відбуття більш м'якого покарання (основного і додаткового). У цих випадках тривалість строку погашення судимості обчислюватиметься, виходячи з фактично відбутого до моменту звільнення покарання.

Якщо зазначені у ст. 90 КК строки спливають без їх перерви вчи­ненням нового злочину, то особа вважається такою, що не має суди­мості. Проте якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинює злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК строк погашення судимості переривається. У цьому разі він по­чинає спливати заново (із самого початку) після фактичного відбуття покарання (основного і додаткового) за останній злочин. Таким чином, з цього моменту одночасно спливатимуть два строки погашення суди-410

мості: за перший і за другий злочини. Ці строки спливають паралель­но (не складаються і не поглинаються) і закінчуються кожний само­стійно залежно від їх тривалості.

§ 3. Зняття судимості

1. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості
постановою суду. При знятті судимості на відміну від її погашення
перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового
злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості.
Необхідно, щоб це питання було розглянуто судом. Закон не зобов 'язує,
а тільки надає суду право на основі конкретних, передбачених у за­
коні умов, зняти з особи судимість.

2. Зняття судимості можливе лише до закінчення строків погашення
судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим.

Для зняття судимості згідно зі ст. 91 КК необхідні такі умови: 1) від­буття особою покарання тільки у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, пе­редбаченого в ст. 89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов. Якщо суд установить наявність цих умов, він постановляє про зняття з осо­би судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує вважатися судимою і зазнавати пов'язані з цим обмеження до повного закінчення передбачених законом строків погашення судимості.

Відповідно до ч. З ст. 91 КК порядок зняття судимості встановлю­ється КПК України (ст. 414).

Контрольні запитання

1. Що таке судимість?

2. Які негативні наслідки тягне за собою судимість?

3. Яка мета інституту судимості?

4. Що таке погашення судимості?

5. Що таке зняття судимості?

6. Чим відрізняється погашення судимості від її зняття?

7. Які наслідки погашення та зняття судимості?

і

-. -Я*'

Розділ XXI

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

У розділі XIV Загальної частини КК передбачено два види при­мусових заходів: 1) примусові заходи медичного характеру (статті 92-95) та 2) примусове лікування (ст. 96). І ті й інші за своєю природою є заходами лікування і застосовуються тільки до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, і страждають на певні хвороби.

І примусові заходи медичного характеру, і примусове лікування призначаються судом, але вони не є покаранням, оскільки не містять кари. їх метою, як визначив Пленум Верховного Суду України в по­станові від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»¹, є вилікування чи поліпшення стану здоров'я осіб, що потребують за­стосування таких заходів, та запобігання вчиненню ними нових сус­пільно небезпечних діянь, передбачених у КК.

Разом з тим примусові заходи медичного характеру і примусове лікування різняться за підставами застосування та колом осіб, до яких вони можуть бути застосовані.

§ 1. Примусові заходи медичного характеру

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулатор­ної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно не­безпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, у спеціальний лікувальний заклад (ст. 92 КК).

Підставою застосування примусових заходів медичного характеру є: 1) вчинення суспільно небезпечного діяння, ознаки якого передба-

¹ Вісн. Верхов. Суду України. - 2005. - № 6. - С. 5-10.

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

чено в статтях Особливої частини КК (п. 1 ст. 93 КК), або злочину (пп. 2 та 3 ст. 93 КК); 2) наявність у особи психічного захворювання; 3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе чи інших осіб.

Відповідно до ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; •

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну
хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

У ст. 94 КК передбачено вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру. Ними є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому
порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Обрання конкретного примусового заходу визначається судом, вихо­дячи з: 1) характеру та тяжкості захворювання; 2) тяжкості вчиненого ді­яння; 3) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

1. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому
порядку може бути застосоване до особи, яка за станом свого психіч­
ного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

2. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом
може бути застосована щодо психічно хворого, який за своїм психічним
станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує
тримання в психіатричному закладі і лікування в примусовому порядку.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом
може бути застосована щодо психічно хворого, який вчинив суспільно
небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за
своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але по­
требує тримання в психіатричному закладі та лікування в умовах по­
силеного нагляду.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом
може бути застосована щодо психічно хворого, який вчинив суспільно
небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також
щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером
вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небез-

Розділ XXI

пеку для суспільства і потребує тримання в психіатричному закладі в умовах суворого нагляду.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового заходу медичного характеру, він може передати особу на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування в психіатричних закладах. Таке лікування має тривати до видужання або зміни ступеня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

Виходячи з того, що примусові заходи медичного характеру засто­совуються до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то, очевидно, що з часом під дією різних обставин, зокрема під впливом лікування, психічний стан особи може змінитися, вона навіть може цілком видужати. Тому в ст. 95 КК передбачено умо­ви, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути про­довжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішуються тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обгрунтовано необхідність продовжен­ня, зміни або припинення застосування конкретного примусового за­ходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов'язкового, не рідше одного разу в шість місяців, огляду особи, до якої застосова­ні примусові заходи медичного характеру.

Якщо підстави для припинення чи зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє до суду заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на строк, що не може перевищувати шес­ти місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Відповідно до частин 3 та 4 ст. 95 КК у разі припинення застосу­вання примусових заходів медичного характеру можливі три різних наслідки:

1) якщо припинення відбувається через зміну психічного стану
особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опі­
кунам з обов'язковим лікарським наглядом;

2) якщо припинення відбувається через видужання осіб, які вчинили
злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постанов-
лення вироку, то такі особи підлягають покаранню на загальних засадах;

Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

3) якщо припинення відбувається через видужання осіб, які захво­ріли на психічну хворобу під час відбування покарання, то вони можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

§ 2. Примусове лікування

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та страж­дають на захворювання, що становить небезпеку для здоров 'я інших осіб (ст. 96 КК).

Підставою застосування примусового лікування є: сукупність таких умов: 1) засудження особи за вчинений злочин до покарання; 2) наявність у неї хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Це можуть бути, наприклад, туберкульоз, венеричні захворюван­ня та ін. Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» алкоголізм та наркоманія до таких хвороб не належать, оскільки є со­ціально небезпечними захворюваннями.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обме­ження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарання примусове ліку­вання проводиться в спеціальних лікувальних закладах.

і Контрольні запитання

1. Що таке примусові заходи медичного характеру?

2. До яких осіб застосовуються примусові заходи медичного
характеру?

3. Які підстави застосування примусових заходів медичного
характеру передбачено КК?

4. Які види примусових заходів медичного характеру перед­
бачено законом?

5. Що таке примусове лікування та які підстави його застосу­
вання?

6. Яка мета примусових заходів медичного характеру?

7. Яка відмінність між примусовими заходами медичного ха­
рактеру та примусовим лікуванням?

Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Переглядів: 957