Загадка, нісенітниця

Паремії – це фольклорний рід, жанри якого складають, якщо скористатися дотепною назвою класичного збірника українських паремій, "приказки, прислів'я і таке інше"¹⁰⁴. Наукове збирання та видання паремій називають пареміографією, а інтерпретаційне вивчення їх – пареміологією¹⁰⁵.

Стан розвитку в Україні обох цих наукових дисциплін можна вважати за благополучний. Досвід їх – національний, радянський і, певною мірою, світовий – узагальнено в монографії М. М. Пазяка¹⁰⁶. Цей авторитетний фольклорист, поєднуючи у своїй особі й пареміолога, і пареміографа, виступив як упорядник фундаментального, не раз уже тут цитованого зібрання "Прислів'я та приказки" в академічній серії "Українська народна творчість". Нарешті, 1993 р. М. М. Пазяк дбайливо (аж до зайвого, мабуть, збереження своєрідної авторської орфографії) перевидав багато разів згадану тут славнозвісну збірку М. Номиса (1864) з доданням тієї її частини, що не подолала свого часу цензури, але 1909 р. була надрукована М. С. Возняком у ЗНШТ. Таким чином, закладено міцні підвалини майбутнього розвитку цієї галузі української фольклористики.

З іншого ж боку – і це пов'язано зі станом справ у світовій пареміології, – залишаються нерозв'язаними й кардинальні проблеми вивчення українських паремій, починаючи хоч би з такої, як обсяг жанрів, що входять до цього фольклорного роду. До отого "і таке інше" в М. Номиса увійшли окремим розділом "Загадки", що відповідає погляду на родову приналежність цього жанру, прийнятому і в сучасній світовій пареміології. Проте в монографії М. М. Пазяка загадки не розглядаються – на відміну від "народних порівнянь", вітань, прокльонів, лихих побажань, клятьб, "окремих дитячих пісеньок", каламбурів, нісенітниць, "стиснутих анекдотів", казкових зачинів і кінцівок, пісенних уривків, що поповнили "ритмізовану паремійну прозу"¹⁰⁷.

Фольклористам у співпраці з лінгвістами – дослідниками української фразеології треба буде уважніше розглянутися в цьому строкатому господарстві стереотипних висловів і прийти до консенсусу у визначенні, які з них мають достатню естетичну (і/або інформаційну) функцію, а також певні генетичні зв'язки з фольклорними жанрами, щоб бути віднесеними до фольклору, а що краще розглядати як мовні явища. Найбільш оповідні з них уже "перетягнуто" до складу "малої казкової прози", і слід підкреслити, що розуміння їх М. М. Пазяком як "різновидів паремій" підтримує ідею Г. Л. Перм'якова про послідовний типологічний ряд клішованих текстів, що її тут уже дещо конкретизовано з фахового фольклористичного погляду (5.7). До речі – хоч це, звичайно, і не аргумент – і в давніх греків paroimia означало ‘приказка, прислів'я; притча', тобто розуміння паремії містило й уявлення про елементарні оповіді.

Отже, ми звертаємося до паремій як до найпростішого за мовною (але не образною, не семантичною) структурою ланцюга фольклорних кліше, а саме до жанрів загадки, нісенітниці, прислів'я і приказки. Ідеться про простіші мовні структури, але не обов'язково про менший обсяг творів цих жанрів порівняно з творами "малої казкової прози": з одного боку, докучлива казка може бути викладена в одному реченні, а з іншого, загадка, наприклад, принципового обмеження обсягу якраз і не знає. Деякі співвідношення між названими жанрами відбито у табл. 4. Додамо, що загадка менше за інші з названих жанрів залежить від контексту в потоці живого мовлення, узагалі коло ситуацій, коли вона промовляється, чіткіше окреслене й більш звужене порівняно з нісенітницею та прислів'ям. Приказка є структурно найменш відокремленою в мовленні й використовується в ньому найвільніше та найчастіше.

Жанр загадки привернув увагу українських учених доволі рано. Перший друкований збірник українських загадок було видано О. М. Сементовським у Києві в 1851 р. Найцінніше зібрання загадок XIX ст. (505 доброякісних текстів) увійшло до складу збірки М. Номиса. Найбільший за обсягом збірник вийшов у світ у серії "Українська народна творчість" І. П. Березовським (1962), але тексти тут засмічено нефольклорними новотворами, а вступна розвідка, поки що найбільша за обсягом із праць українських фольклористів, присвячених цьому жанру¹⁰⁸, є безнадійно застарілою.

Е.-К. Кьонгас Маранда, авторка змістовного дослідження фінських загадок (5.1), стверджує, що "теоретичного визначення" цього жанру не треба шукати. Чи не про простоту жанру йдеться? Ні, простота загадки оманлива, а чіткість її вирізнення носіями фольклору (українськими теж) зумовлено своєрідністю її функції в побуті, адже в живому усному мовленні вона зустрічається лише в чітко окресленій ситуації "загадування-розгадування".

А визначення загадки можна запропонувати таке: це жанр паремій, твір якого є комплексом, що складається з ускладненого запитання та простої, однозначної відповіді.

Українські загадки за своєю структурою поділяються на два основні типи. Перший можна назвати метафоричним (у широкому розумінні метафори), у його структурі головне значення має семантика відповіді (розгадки). Другий побудований на співвідношенні звукової форми запитання (власне загадки) і слова-розгадки.

Принцип побудови загадок першого типу описав ще Арістотель, зауваживши, що "вислів, який складається з метафор, є загадкою" ("Поетика", розд. 22). Саме ці інакомовні вислови складають основний масив українських загадок, те чарівне люстро, яке цей жанр тримає перед навколишнім світом. І немає, здається, нічого в тому довкіллі селянина – від Бога на небі й до сміття під лавою, – що не відбилося б, поетично переосмислене, у його загадках. У художньому світі загадки, що його можна було б описати як певний "космос", безперечним центром є хата. Житло та все, що є в ньому, відбито в загадках із надзвичайною повнотою; садиба, садок, поле подають матеріалу вже менше, а за околицею села складачі загадок знаходили вже поодинокі об'єкти.

Цікавий підхід до вивчення поетики цього метафоричного типу загадки запропонував російський структураліст Ю. І. Левін, що розрізняє такі властивості загадки, як "структурність" – якщо текст "побудований з використанням формальних семантичних механізмів (таких, наприклад, як антитеза, контраст, каламбур і т. п.)" та "нереалістичність" – якщо "її текст (що розглядається незалежно від розгадки) являє собою опис неможливої або вірогідної ситуації". У метафоричних загадках ці якості або відсутні, або існують нарізно, або співіснують у різних комбінаціях¹⁰⁹.

Справді, метафорична загадка може описувати ситуацію, зовнішньо вірогідну: "Стоїть хлівець, повний овець, між ними товстий баранець" (церква; Номис. Загадки, № 4). Це не що інше, як складна метафорична картина, і підкреслена художня виробленість її форми (рима, епітет, зменшувальні форми слів), мабуть, дозволяє розпізнати в ній загадку і поза специфічною ситуацією загадування. Останнє не можна сказати про таку загадку: "Лисий кінь у ворота загляда" (місяць; Номис. Загадки, № 6).

В інших загадках метафорична картина й зовнішньо недостовірна або неможлива: "Біла кобила попід небесами ходила; оглянулася назад, та й сліду не знать" (човен; Номис. Загадки, № 434). Можна здогадуватися, що це одна з найдавніших конструкцій загадки: в усякому разі, Арістотель мав на увазі саме таку, коли підкреслював, що "ідея загадки та, що говорячи про справді існуюче, з'єднують докупи з ним зовсім неможливе" (розд. 22). І, нарешті, справді нечастий випадок, коли, як здається, відсутні і "структурність", і "нереалістичність": "Що то за загадка, що під яйцями гладка?" (сковорода; Номис. Загадки, № 394). Творець її змушений був навіть увести слово "загадка" в самий текст, побудований до того ж у запитальній формі; але якщо не "метафора", то відгук хоч би метонімії тут є, бо йдеться про ознаку речі, названої в розгадці.

Одну з ускладнених форм метафоричної загадки репрезентує така: "Прийшов цар земський до царя Будимира та й питає: «Де чирік кучумпір»" – А той йому відвічає: «На високім мурі спочиває, а як звітте буде скакати, мусиш добре утікати»" (миша, півень, кішка; Номис. Загадки, № 125). Загадка складається з двох частин. У першій, відверто метафоричній, кіт отримав шифрування неологізмом, який може натякати на те, що миша боїться його так само, як селянин чорта, і тому не називає навіть метафоричним ім'ям на кшталт "царя Будимира". У другій частині, відповіді півня, "реалістично" розповідається про дії цих тварин, що їх у першій частині загадки змальовано за допомогою метафор та заумного неологізму; проте ця "реалістичність" є ілюзорною, оскільки йдеться про словесну відповідь півня на запитання миші – щось, у реальному житті неможливе в кубі.

Особливий підтип українських метафоричних загадок становлять такі, чиїй метафоричності надано подвійну, двозначну природу: розгадувачеві першою приходить на думку розгадка зі сфери сексу, але загадувач із тріумфом "викладає" іншу, цілком пристойну. Більшість таких загадок цензор викреслив із рукопису М. Номиса, надрукував же їх лише за півстоліття М. С. Возняк (№ 230, 276–279 та ін.), але кілька сороміцьких мініатюр цензор таки прогавив (№ 161, 189–193, 273 та ін.).

Нарешті, на тлі загадок селянського походження вирізняється група текстів, складених, як можна здогадуватися, студентами або дяками. Тут звичну метафоричність забарвлено додатково церковнослов'янською лексикою (смішною як явище "чужої" мови), діють персонажі біблійні, або пов'язані з християнським культом. Ось приклад такої загадки: "Бі нікоє созданіє между трома горами; клеветници його окружиша, оно благослов'яше їх семо і овамо" (старець, торби, собаки; Номис. Загадки, № 259). Інакомовне означення собак тут побудовано за допомогою двох прийомів: одну функцію собак названо прямо ("окружиша"), другу – за допомогою перекладу слова "брехуни", яке, у свою чергу, використано метафорично, щоб передати реальну дію собак: вони "брешуть", гавкають.

Другим основним типом загадки є той, де розгадку зашифровано у звуковій формі "запитання". На матеріалі східнослов'янської загадки це явище описано А. І. Гербстманом (1968), а згодом, незалежно від нього, на матеріалі фінських і удмуртських загадок – Е.-К. Кьонгас Марандою (1971). Російський дослідник називає такі твори загадками з "розгадковим звукописом"¹¹⁰, фінська фольклористка – такими, "відповідь яких буквально прочитується в описі (замаскована грою слів)"¹¹¹. Фактично ж Е.-К. Кьонгас Маранда розглядає лише різновид вивченого А. І. Гербстманом явища.

В українському фольклорі до визначеного Е.-К. Кьонгас Марандою різновиду таких загадок належить ритуальне запитання, з яким русалки зверталися до своїх жертв: "Що біжить без повода?" (вода; Номис. Загадки, № 430). Слід нагадати, що й загадка, Сфінксом загадана Едипові, теж мала звукову "підказку". Саме про подібні міфологічні загадки йдеться у відомому парадоксі К. Леві-Строса: "Загадка це запитання, розраховане на відсутність відповіді". Позиція загадувача, який у традиційному селянському побуті очікує невинного задоволення в разі, коли його партнер не знайде розгадки, у міфах, казках і при зустрічі з русалкою показує вельми зловісно.

Проте жорстокі з невільними розгадувачами Сфінкс і русалка все ж таки до звукової "підказки" додавали й можливість розгадування семантики. У загадках неміфологічних поряд з такою подвійною можливістю розгадки, як, наприклад, у тексті: "Зійду на міст, потягну за хвіст, воно зареве" (дзвін; Номис. Загадки, № 10) – з'являються й загадки, котрі можна розшифрувати лише за їхнім звукописом. Як ось цю: "Під піччю галгази, а хто зна – не кажи" (Номис. Загадки, № 171). Шлях до розгадки вказує використання неологізму, звукова форма якого і дає єдине можливе розв'язання: "Гарбузи". Є й такі загадки без виразної семантичної підказки, де підказку звукову не зосереджено в одному слові, а рознесено по всіх кутках речення, наприклад: "Білая куриця з-під печі дивицця" (Номис. Загадки, № 66). Розгадують їх так само, як шпигунські шифровки. Дешифрувальники часів другої світової війни починали з того, що вираховували частоти всіх літер у тексті та порівнювали зі статистичними даними про їхню частотність у мовах, якими найвірогідніше могло бути складено шифровку. У нашому ж випадку не треба володіти особливими знаннями з лінгвістичної статистики, щоб побачити: "я" і "ц" зустрічаються в загадці набагато частіше, ніж у звичайному мовленні. У останніх складах слів "куриця" та "дивицця" подано ще одну підказку. Отже, розгадкою є "яйце".

У згаданій статті А. І. Гербстман наводить українську загадку (однотипну з російською та білоруською), яка відзначається рідким "розгадковим звукописом", що являє собою звуконаслідування "ключовому комплексу" загадки: "За лісом – го-го, а в лісі – ги-ги" (горох, гриби)¹¹². Тут уже, мабуть, той випадок, коли, справді, загадка не вимагає відповіді, а потребує благоговійного повторення її таємниці, розкритої загадувачем. Цей приклад нагадує, що у традиційному суспільстві загадка не розважала, а була передусім засобом виховання у молоді кмітливості, допитливості, уміння логічно мислити та розв'язувати в житті завдання набагато складніші, ніж ті, з якими можна зустрітися в народній загадці.

Нісенітниці як жанр паремій майже зовсім не вивчалися. М. М. Пазяк не відокремлює їх від каламбурів і зауважує, що ці "різновиди паремій" вживаються "здебільшого в іронічному контексті, де або зіставляються два антонімічні поняття і членуються як несумісні («На городі бузина, а в Києві дядько», «Я йому про образи, а він мені про гарбузи»), або сатирично зображується якась дія чи явище, які насправді не можуть відбутися («Сорока летить, а собака на хвості сидить», «Були вареники, та на вербу повтікали»)"¹¹³. Проте нісенітниці заслуговують на пильнішу увагу пареміологів – хоч би тому, що завдяки іронічному поглядові на світ українського народу їх було створено дуже багато, а доволі багато й записано.

Нісенітницю можна визначити як жанр паремій з підкреслено безглуздим, алогічним змістом, твори якого мають форму опису якогось явища або вчинку, сміхової поради, означення часу, місця дії, рідні, свояцтва тощо, а побутують як окреме речення або паремійний, теж відокремлений у буденному мовленні, діалог. У нісенітниці може бути створено більш-менш розгорнуту "картинку": "Курочка бичка привела і на тому бичку яєчок нанесла, безрукий ті яйця забрав, голому за пазуху заховав, безногий з гори збігав, безголовий «караул!» кричав" (Прислів'я... Взаємини..., № 107а, с. 356). Тут неможлива подія змальовується у кожному "ланцюзі" нісенітниці. А ось приклад складнішої структури: "Кукуріку! Пішла баба по горілку! Козаки йдуть, турки сливи рвуть, а на дині поглядають" (Прислів'я... Взаємини..., № 106, с. 356). Дії людей, що тут відтворені, зовнішньо правдоподібні, але перша ("Пішла баба по горілку!") оповідачеві здається безглуздою сама по собі, а наступні – у зіставленні одне з одним. Своєрідна ця побудова вимагає початкового слова-"сигналу", яке вказує слухачеві, що він почує саме нісенітницю. Інколи цю функцію виконують заумні слова ("Гайдура-байдура, та легейди справляє" – Прислів'я... Взаємини…, № 36, с. 353), а іноді нісенітниця повністю складається з такої лексики ("Телень-телень, бов! Ялесь-шелесь, блесь!" – Прислів'я... Взаємини..., № 227б, с. 361). Приклад безглуздого діалогу: "«Товчиш воду?» – «Товчу!» – «А курява йде?» – «Ні!» – «То товчи далі!»" (Прислів'я... Взаємини., № 138, с. 375).

Нісенітниці-"картинки" та нісенітниці-діалоги, напевно, промовлялися з метою розважити сусідів-слухачів за святковим столом, на вечорницях, у дорозі, абощо – адже важко уявити, щоб у буденній розмові хтось на безглузду репліку співрозмовця відповів би: "Курочка бичка привела..." і т. д. Натомість інші структурні різновиди нісенітниці тісніше прив'язані до контексту живого мовлення. Можна навіть вказати випадок, коли вживання такої паремії жорстко зумовлене певною статтю адресата-співрозмовця: "Балакала, говорила – сім мішків гречаного Данила" (Прислів'я... Взаємини..., № 5а, с. 351). Конкретним контекстом бесіди зумовлюється поява в ній безглуздої вказівки на час якоїсь дії ("За рижого бога, за перістих людей" – Прислів'я... Взаємини... № 10а, с. 380. ), на місце – у цьому, наприклад, пустотливому поясненні, як пройти: "Третя хата від Кіндрата, рябі ворота, новий пес" (Прислів'я... Взаємини... № 237, с. 362. ). Зустрічаються, як уже згадувалося, й абсурдні поради: "Дівки, не прядіть: виросте лопух, буде сорочка і фартух" (Прислів'я... Взаємини... № 61, с. 354).

Походження нісенітниці різного. Є серед них фрагменти жартівливих пісень ("Танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком" – Прислів'я... Взаємини... № 182а, с. 389), є перероблені ініціальні формули чарівних казок ("Це було за царя Горошка, коли було людей трошки, як пічки снігом топили, а соломою вогонь тушили" – Прислів'я... Взаємини... № 11ж, с. 380), деякі мають генетичні зв'язки з небилицею, ще інші з анекдотами. На двох останніх випадках варто зупинитися окремо, бо йдеться про "вертикальні" зв'язки між пареміями та малою казковою прозою.

Серед різних сміхових текстів на означення рідні знаходимо й такий: "Твоя мама – тобі мама, а моя мама – мені мама, то ми і рідні" (Прислів'я... Взаємини... № 31, с. 368). Але ж це "сіль" анекдоту про "хлопа", який зрубив граба у лісі й у такий спосіб порозумівся з "поберіжником" (Гнатюк, № 22, с. 7). Деякі нісенітниці залишають враження фрагментів небилиць або результатів скорочення їх, наприклад, така: "Ой їхав я серед моря драбинястим возом, оглянувся перед себе, повна люлька раків" (Прислів'я... Взаємини... № 18а, с. 358). Різниця між небилицею та такою подібною до неї нісенітницею структурна: перша є сюжетним оповідним твором з персонажем-оповідачем, спеціально оформленим початком і фіналом, друга – паремією, котра, як правило, становить одне речення, а цей лаконізм дозволяє їй, у кращому разі, лише натяк на характеристику персонажа та, іноді, використання спеціального "сигналу" про початок нісенітниці.

Нісенітницю, що є замкненим реченням (або діалогом), не слід плутати з тими із приказок, що містять неймовірну умову ("Коли миш голову не одкусить" – (Прислів'я... Взаємини... № 99, с. 356) або мету поїздки ("А до Межибожа кіз кувати" – (Прислів'я... Взаємини... № 3, с. 351) тощо.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗАПИТАННЯ	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.