Паремії: прислів'я та приказки.

Проблема "народних порівнянь"

Прислів'я та приказки є не лише найдавнішими й "базовими" для традиційної усної культури індоєвропейських народів (див.: 1.5), але й основними, визначальними жанрами серед паремій. Незважаючи на те, що головному з них – прислів'ю – пареміологи, природно, й приділяли найбільше уваги, вони так і не прийшли до загальноприйнятого визначення цього жанру, не домовилися між собою і стосовно доцільності застосування до студій над ним структуралістських методик, яким протистоять інтуїтивні, фактично описові. Проте багато що із здобутого на цьому полі не викликає вже заперечень у колег-фольклористів, і з таких пареміологічних аксіом ми й почнемо.

Перша аксіома: і прислів'я, і приказка є пареміями, тобто належать до "мінімальних одиниць надмовного семіотичного ярусу"¹¹⁴, що з позиції фольклориста означає: вони існують на межі між фольклором і мовою, але належать до фольклору.

Наступна аксіома містить загальне розуміння специфічності форми прислів'я й типового його змісту. Ось як формулює її М. М. Пазяк: "Більшість дослідників поділяє думку, що прислів'я – афористичний вислів, який становить граматично й інтонаційно оформлене судження і являє собою просте або складне речення. Воно в стиснутій і точній формі підводить підсумок спостережень над цілими групами життєвих явищ, визначаючи в них характерне й особливе, даючи узагальнений висновок, який може бути застосований при характеристиці аналогічних фактів або явищ"¹¹⁵. "Неаксіоматичне" тут хіба що зауваження про "точну форму" прислів'я. Зауважимо також, що означення "афористичний" ужито в значенні, що його російський дослідник М. А. Черкаський визначає як "спроможність вислову сприйматися як такий, що імпліцитно містить ширшу інформацію, ніж та, що експліцитно висловлена безпосередньо в його тексті. Ця спроможність спирається на мережу складних асоціативних стосунків, що виходять за межі лінгвістичного контексту"¹¹⁶.

І остання аксіома стосується фольклору лише тих народів, у яких прислів'я та приказка розрізняються між собою. Недарма й в українській фольклористиці словосполучення "прислів'я та приказки" стало фактично фразеологізмом, а в збірниках паремій саме ці жанри не відокремлюються один від одного. Тепер аксіома: прислів'я та приказку характеризують водночас і внутрішня єдність, і різниця у змісті, формі та функціях. Про сутність відмінностей і зв'язків між цими жанрами маємо глибокі зауваження О. О. Потебні: "Те, що у нас повелося називати приказкою (термін штучно створений людьми книжними), відноситься до прислів'я так, як емблема до байки. <...> Приказка так само, як і емблема, є поетичний, цебто інакомовний образ не складного сплетіння осіб і дій, а одного з елементів цього сплетіння, отже, окремо взятої особи, якості, дії". На думку О. О. Потебні, "якщо ми з приводу певної особи кажемо <...> "похилоє дерево" (останній вираз ходить як частина прислів'я: "На похилоє дерево кози скачуть")", це буде приказка¹¹⁷. Або: приказка, якщо вона побутує як фрагмент прислів'я, відтворює лише певну частку його семантики, а в мовленнєвому контексті виступає його замісником і навіть, як у наведеному вченим прикладі, знаком. У формальному ж відношенні приказка, на відміну від прислів'я, є лише частиною речення, "незамкненим кліше" (Г. Л. Перм'яков), висловом, структурно та інтонаційно менш відокремленим і самостійним у мовленні, ніж прислів'я. Таким чином, прислів'я "Любить, як собака цибулю" стає приказкою в розмовному контексті: "Павло жінку любить? Та він її любить, як собака цибулю!"

Поки що йшлося про аксіоми. Проте, наприклад, погляди на структуру прислів'я не збігаються навіть у пареміологів-структуралістів. А. Дандіс поставив перед собою завдання виявити "синтагматичну або парадигматичну модель, яка лежить в основі прислів'їв" і яка відповідала б і синтагматичній моделі, знайденій В. Я. Проппом для чарівних казок, і парадигматичній – знайденій К. Леві-Стросом для міфів південноамериканських індіанців. У пошуках такої глобальної моделі А. Дандіс поділяє прислів'я на опозитивні (типу "Борода честь, а вуса і в кота єсть" – Номис, № 8553) і неопозитивні ("Пика, хоч пацюки бий" – Номис, № 8591), буквальні ("Глухий не дочує, то вгадає" – Номис, № 8565) і метафоричні. Цікаво, що "буквальні" прислів'я А. Дандіс відмовляється, услід за "деякими вченими", називати "інакше, наприклад, афоризмами або максимами. Одначе з погляду структурного буквальні прислів'я подібні до метафоричних"¹¹⁸. Серед цих "деяких учених" і Г. Л. Перм'яков, який прислів'я, що не мають метафоричного або переносного значення, відносить до особливого класу "народних афоризмів".

Завдання створити універсальний "Покажчик міжнародної системи типів прислів'я" поставив перед собою М. Куусі. Цей фінський фольклорист протягом десятиріччя (1965–1976) видавав і редагував міжнародний пареміологічний часопис "Proverbium", що став справжнім науковим центром європейської пареміології та пареміографії. Тут і було надруковано статтю М. Куусі, де він виклав основні принципи побудови майбутнього покажчика, використавши для цього "кількісні" прислів'я. Дослідник підкреслює, що конструював свою систему "за індуктивним принципом: вона розгортається знизу догори, від конкретних текстів до конструкцій загальніших, більш абстрактних або позбавлених індивідуальних семантичних характеристик". І ось що отримує М. Куусі в результаті скрупульозного і трудомісткого порівняння "фінського фольклору з фольклором овамбо, потім – фольклору Західної Європи з фольклором Сходу: "1. ОДИН–ДВА (БАГАТО). 1.1. Недостатність одного суб'єкта. Недобре робити x одному. Добре робити x разом. 1 – зворотне. 1.2. Недостатність одного знаряддя. Неможливо робити x за допомогою одного знаряддя, однієї руки і т. п. (замість двох)" тощо. Цей досвід приводить ученого до висновку, що "кожне прислів'я можна інтерпретувати як вибір між двома альтернативами"¹¹⁹.

Фактично ж М. Куусі розвиває підхід до вивчення паремій, запропонований Г. Л. Перм'яковим. Головною, дуже плідною ідеєю Г. Л. Перм'якова є думка про знакову природу прислів'я і приказок – це "не що інше, як знаки певних ситуацій або певних стосунків між людьми"¹²⁰. Цей знак – загальний зміст вислову, який може бути визначений дослідником. Коли ж виявилося, що ці загальні змісти в прислів'ях різних народів, незважаючи на різну їх мовну та образну оболонку, ідентичні, Г. Л. Перм'яков спробував створити щось подібне до "словника" цієї універсальної міжнародної "мови" прислів'їв і приказок. З останнього варіанта цього "словника" наведемо фрагмент, що приблизно відповідає цитованому уривку з покажчика М. Куусі: "II. Інваріантні пари протиставлених сутностей, що являють собою фізично різні об'єкти <...> II б. Пари, між членами яких немає проміжних форм. 1. ДВА–ОДИН. Про дві та одну речі, у тому числі про пару речей і одну річ із цієї пари, про двох претендентів на одне місце, а також про дві речі (у значенні "багато") у зіставленні з однією однісінькою річчю"¹²¹. У повному вигляді інтернаціональний "словник" Г. Л. Перм'якова охоплює близько ста інваріантних пар "протиставлених сутностей", що групуються навколо чотирьох основних конструктивних типів.

Безперечно, такі праці, як покажчики М. Куусі (неповний) і Г. Л. Перм'якова, корисні й для дослідження окремо взятого національного фольклору, адже заповнивши їхні абстрактно-логічні клітини вітчизняним паремійним матеріалом, можна отримати дуже й дуже цінну інформацію про національну специфіку того ж українського фольклору – інформацію, яку іншим шляхом отримати було б неможливо.

Пареміологи, що стали послідовниками Г. Л. Перм'якова (М. А. Черкаський, Ю. В. Рождественський, А. А. Крікман та ін.), з ентузіазмом продовжили логіко-семантичний аналіз прислів'їв та приказок, і українському фольклористу краще не квапитися відкладати їхні важкуваті для читання розвідки. Адже йдучи в різних напрямках і використовуючи різну методику, пареміологи-структуралісти дійшли двох важливих і для нас висновків. Перший – про вкрай складну семантичну побудову прислів'я, або про ту його якість, яку естонський фольклорист А. А. Крікман назвав явищем "семантичної невизначеності прислів'я". Другий спільний висновок: ужитий сам по собі, окремішно від вивчення живого побутування прислів'я, логіко-семантичний аналіз прислів'їв та приказок не дає достовірних результатів. Отже, необхідно повернутися до проблеми конкретного використання прислів'я в усному мовленні, зокрема закономірностей, що керують його варіюванням. А в цій сфері фольклористи встигли вже непогано попрацювати.

Важливо, що безперечні успіхи структурної пареміології яскравіше висвітлюють недороблене у вивченні українських паремій. І насамперед проблему "народних порівнянь". М. М. Пазяк у згаданій монографії визначає їх як різновид паремій, найближчий до приказок, що з ними їх "єднає незакінченість думки, тип незамкнутого кліше, властивість приєднуватися до різних фраз, збагачуючи їхній зміст, колоритність вислову певної думки"¹²². Проте в цій роботі
немає жодної інформації про те, чим же тоді відрізняються "народні порівняння" від приказок, що до них і зараховують однотипні паремії фольклористи інших слов'янських і неслов'янських народів. Якщо в монографії дослідник наводить паремію "Обідраний, як швед" серед "народних порівнянь" на історичну тему¹²³, то як пареміограф, укладач тритомника "Прислів'я та приказки", – уже серед прислів'їв та приказок (Прислів'я... Взаємини..., с. 168). Час виправити помилку, яку зробили колись, запланувавши в серії "Усна народна творчість" окремий том "Народних порівнянь"¹²⁴, адже за цією новацією стоїть лише пареміологічна необізнаність одного з керівників української радянської фольклористики.

Логіко-семантичні дослідження прислів'їв довели безперечну двоярусність їхньої семантики: у глибині її той "загальний зміст", що його поклали до основи своїх рубрикацій М. Куусі та Г. Л. Перм'яков, а М. А. Черкаський називає "пареміологічним фокусом" прислів'я, а на поверхні – зовнішнє змістове оформлення, що виступає, за висловом того ж дослідника, як "пристрій фігурального перекодування" цього глибинного, "загального змісту". Так, "загальний зміст" прислів'я "Гуртом і батька краще бити" може бути переданий як "Добре робити x разом" (М. Куусі), а "пристрій фігурального перекодування" оздоблює цю банальну, зрештою, істину в парадоксальну зовнішню форму – адже за народною етикою підняти руку на батька не можна.

М. А. Черкаському як послідовникові Г. Л. Перм'якова здається, що саме у названому "пристрої" "зосереджено національну своєрідність" прислів'я¹²⁵. Насправді ж, як у цьому легко переконатися, у реальній паремії поверхневий ярус її семантики відчутно забарвлює її абстрактний "загальний зміст", у наведеній ілюстрації – тим невловимим, що зветься українським гумором, в інших прислів'ях – специфікою обраних творцем реалій та зіставленням їх між собою тощо.

Інша справа, що ці два яруси семантики прислів'я виконують у національному фольклорі дві принципово відмінні функції. Сукупність абстрактних "загальних змістів" (певним чином національно забарвлених уже на рівні семантики) становить концентрований виклад народної релігії, філософії, етики та "прикладної психології". А зовнішній, поверхневий ярус семантики прислів'їв, у сукупності своїй надзвичайно різнобарвна сума реалій, спостережень, образів, зіставлень тощо, виконує іншу функцію, уже естетичну. Він дуже повно відбиває ту дійсність, що оточує селянина в його реальному житті, і відтворює ту фантастичну, надприродну "дійсність", яка оточує селянина в його уяві.

Отой зовнішній семантичний і образний рівень змісту українських прислів'їв та приказок досліджено в нас якраз добре. Так, у згадуваній монографії М. М. Пазяка дуже детально, з урахуванням статистичних даних щодо частоти вживання того або іншого опорного слова чи образу, на тлі інших фольклорних жанрів розкрито такі складові частини цього "художнього світу" прислів'їв та приказок, як "природа", "рослинний і тваринний світ", "народна кухня", "одяг", навіть "усне і писане слово". Водночас національна специфіка глибинного ярусу семантики цих жанрів досліджувалася в радянські часи іноді упереджено, із наперед визначених ідеологічних позицій.

Ідеться насамперед про втілення в прислів'ях і приказках релігійних поглядів народу. Але придивимося до тих паремій, що наводилися як доказ "атеїстичності трудового народу". Ось низка з підручника для закладів вищої освіти: "Боже поможи, а сам не лежи"; "Стрілець стріляє, а бог кулі носить"; "Взяв боженьку за ноженьку – та й бабах об землю". Як легко переконатися, перше прислів'я пропонує, покладаючись на Бога, і самому щось для себе робити, а друге втілює християнську ідею непізнаності Божої волі. До третьої повернемося трохи пізніше. А це низка з пареміологічної праці: "Бога просити, що решетом воду носити"; "Богові поклони, а попам мільйони"; "Коли б грім був от бога, то над нами завжди б бахкало"; "З божої волі продав штани, купив солі", "Не годиться богу молиться – будем горшки накривать"; "Казав бог дати, але ще треба ждати". Тут перше й останнє прислів'я – знов-таки про необхідність не тільки на Бога надіятися, при цьому й у першому, найбільш скептичному щодо Божої допомоги кожній людині, ніякого сумніву стосовно існування самої вищої істоти якраз і немає. Друге прислів'я теж не атеїстичне зовсім, а антипопівське – різниця зрозуміла. Прислів'я про грім, якщо уважно його прочитати, викриває людську гріховність – і тільки. У наступному осміюється той, хто не може заробити собі на сіль, а докоряє Богові. Але найцікавіші для нас прислів'я "Взяв боженьку за ноженьку – та й бабах об землю" та прославлена В. Г. Бєлінським у позацензурному "Листі до Гоголя" (у російському варіанті, звичайно) паремія про "горшки". Обидва тексти – не про Бога, зрозуміло, а про ікону як предмет культу. Якщо ікона вже неспроможна виконувати свою сакральну функцію (почорнівши з часом чи від пожежі, або ще з якихось причин), її заривають у землю на цвинтарі (або пускають за водою). У цих прислів'ях ідеться про невігласів, які не знають ритуалу, тож і поводяться з непотрібними вже "богами" (так називали ікони), як підказував дурний власний розум. А головне, що всі наведені паремії – за одним виключенням, де стверджується ідея саме християнська, – у глибинному своєму, "загальному змісті" трактують зовсім не про релігію, і Бог з'являється лише в зовнішньому ярусі їхньої семантики. Натомість є серед прислів'їв, подобається це нам чи ні, і такі, де саме ствердження існування Бога становить "загальний зміст": "Без Бога ні до порога" (Номис, № 7); "З одним Богом на сто ворог" (Номис, № 12); "Біг суде не так, як люде" (Номис, № 24) тощо.

Отже, необхідні об'єктивні дослідження втілення релігійної ментальності українця в його пареміях. А що творці паремій серйозно підходили до цієї проблематики, засвідчує хоч би таке прислів'я: "Вольно Богу і зв'язавши в рай укинути" (Номис, № 24).

Особливої об'єктивності вимагає й сучасна оцінка відбиття в пареміях народної етики. Безоглядне ідеалізування (його вистачає не лише в популяризаторських, а й у наукових працях) ні до чого доброго не веде. Утілюючи в собі реальний, конкретно-історичний досвід багатовікового розвитку народної етики та моралі – родинної, соціальної, міжнаціональної – прислів'я та приказки поряд з іншими пареміями акумулювали разом із максимами добра, людяності, колективізму, патріотизму, поваги до інших народів та віротерпимості, і явища морального негативу. Так, у прислів'ях чітко зафіксовано принизливе ставлення до жінки ("І так багато всякого лиха, а Бог ще жінок наплодив" – Номис, № 9049; "У жінки волос довгий, та ум короткий" – Номис, № 9051 та ін.), принизливе й обмежене трактування звичаїв та зовнішності людей інших народів і вір. А щоб під час дослідження цих сфер семантики прислів'їв і приказок не стала на заваді їхня принципова багатозначність або "семантична невизначеність" (А. А. Крікман), необхідна розробка такої методики, яка забезпечила б розкриття конкретних ситуацій, в яких вони змінювали своє значення. Тут не обійдеться, мабуть, і без фольклористичних експериментів. Та й збирачам ще не пізно, записавши прислів'я або приказку, зразу ж зафіксувати відповіді інформатора на запитання, коли він його вживає, у розмові з ким, як розуміє зміст, де, від кого та в яких ситуаціях чув і т. п.

Що ж до поетики прислів'їв і приказок, то корисно було б переглянути всі спостереження над використанням у них тропів, ураховуючи їх загальну підпорядкованість "загальному змісту" та виявляючи інші закономірності їхніх семантичних стосунків із ним. Це той випадок, коли логіко-семантичний аналіз у змозі розкрити нові грані явищ естетичних. На рівні зовнішньої форми добре було б статистично, на матеріалі, наприклад, збірника М. Номиса, виявити співвідношення між римованими, ритмізованими та прозовими прислів'ями, розподілення різних типів побудови й залежність його від розподілень змістових. Присутність у частині цих паремій алітерацій і асонансів – явище, давно вже відоме у фольклористиці, але цікаво було б виявити, чи поширюється на українські тексти спостереження білоруського дослідника М. А. Янковського, що інколи звукопис прислів'їв набуває опосередкованого зв'язку із значенням¹²⁶. Фольклористичне дослідження паремій обіцяє ще багато несподіванок.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЗАПИТАННЯ	\|	ЗАПИТАННЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.