Кому була вигідна «криза збуту» в Україні?

Головна маса продукції промисловості України розрахована на обмежений попит, фактично в особі самої держави. Через те вона мало була зацікавлена і мало скористалася з тих так зв. «ножиць», що поставали в індексах цін на сільськогосподарську і промислову продукції масового попиту. Постачальником тої продукції була здебільшого Росія, яка зосередила у себе ці галузі промисловості, і яка мала найбільшу користь від тих «ножиць»... Можна навіть сказати, що в цілому українська промисловість була зацікавлена в зниженні цін на промислову продукцію й тому, що це відбивалося на бюджеті робітників, які також були споживачами тої промислової продукції.

Кононенко К. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960. — С. 195.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ_________________

1. Документ № 1.

а) Проаналізуй динаміку цін на промислові і сільськогосподарські товари, використовуючи наведені в документі дані.

б) Чи можна було нормалізувати економічні відносини між містом і селом, ліквідувати «ножиці цін», діючи відповідно до рекомендацій даної резолюції?

в) Чи справді більшовики при вирішенні «всіх господарських питань» виходили в 1922-1923 рр. «з інтересів робітничого класу і широких селянських мас»?

2. Документ № 2.

Аналізуючи витяг з книги К. Кононенка, згадай документ №1 попереднього параграфа, де йдеться про сировинно-добувний характер економіки України.

а) Чому в підвищенні цін на промислові товари не були зацікавлені в Україні ні робітники, ні селяни?

§47. ПОЛІТИКА УКРАЇНІЗАЦІЇ

Згадай:
1. Яким було ставлення більшовиків до української мови й культури в 1917-1919 рр.?
2. Чи змінилося це ставлення у 1920 р.?

Політика більшовиків у галузі культури

Перемога більшовиків у боротьбі зі своїми противниками й перехід до нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку національної культури в Україні в 20-х роках.

Поступившись рядом позицій в економічному житті, дозволивши приватну торгівлю і приватне підприємництво, держава прагнула за всяку ціну зберегти контроль над культурою, над усіма проявами духовного життя людей. Не гребуючи будь-якими методами, у тому числі й за допомогою каральних органів, вона обмежувала вплив на культуру тих верств інтелігенції, котрі не поділяли більшовицьких позицій. Пленум ЦК КП(б)У 1922 р. в директивах з національного питання знову продемонстрував своє безкомпромісне прагнення здійснювати всеосяжний контроль за розвитком культури в Україні, націлюючи більшовицькі організації на рішучу боротьбу з будь-якими відхиленнями від генеральної політичної лінії РКГІ(б).

Рішення пленуму ЦК КП(б)У були конкретизацією в специфічних умовах української дійсності відповідних розпоряджень московського парткерівництва. В. Ленін став ініціатором нової кампанії репресій проти інтелігенції. За його розпорядженням за кордон вислали кілька сотень представників інтелектуальної еліти Росії. Відгомоном цієї кампанії стала висилка в жовтні 1922 р. з Одеси, Києва, Катеринослава, Харкова в північні райони Росії та за кордон 70 вчених, погляди яких розходилися з офіційною лінією властей. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки непу.

Таким чином, КП(б)У, не допускаючи інакомислення, прагнучи звести всю сукупність проявів духовного життя в суспільстві до заздалегідь визначених схем, фактично залишалася на позиціях громадянської війни в культурно-ідеологічній сфері. За таких умов підтримку держави і більшовицької партії мала лише цілком одержавлена, наскрізь політизована, підпорядкована ідеологічним настановам культура. В спотвореному марксистсько-ленінському світогляді партійно-державного керівництва саме така «культура» оцінювалась як культура найвищого рівня — соціалістична.

Курс на українізацію

М. Скрипник — прихильник політики українізації

Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації», яка після XII з’їзду РКП(б) (1923) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато хто з більшовиків України з величезним ентузіазмом сприйняв курс на українізацію. Важливе значення мала та обставина, що керували ключовим у справі українізації наркоматом освіти в 20-х роках переконані прихильники національного відродження — Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції.

Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань Зокрема, для наукової роботи в республіці повернувся видатний український історик М. Грушевський. Частина представників західноукраїнської інтелігенції переїхала на Наддніпрянщину, щоб своєю працею сприяти національному відродженню.

Однак українізація не розглядалась її ініціаторами як самоціль. Цей процес із самого початку підпорядковувався «надзавданню» більшовицької партії — перебудові культури в Україні на засадах марксизму. Українізація допускалася лише тією мірою, якою не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного й партійного керівництва.

Опір українізації

З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував.

У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської — «пролетарської, передової», і української — «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Хоча ця відверто шовіністична теорія була засуджена, відповідні настрої серед більшовиків залишалися.

У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилась. З великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою. Повільний хід українізації керівних комуністичних структур визначив характер і темпи українізації в цілому.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ_________________

1. Якими були позиції більшовиків у культурно-ідеологічній сфері?

2. Як це відбилося на становищі української інтелігенції?

3. Чим була викликана політика українізації? Якою була її мета?

4. Хто були провідниками українізації в УСРР?

5. Які сили чинили опір українізації?

6. У чому суть теорії боротьби двох культур?

7. Якими були конкретні результати українізації?

ДОКУМЕНТИ:_________________

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Оцінка М. Волобуєвим характеру розвитку народного господарства України в 20-ті роки	\|	З інформаційного листа секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя секретарям губкомів Компартії України. Серпень, 1922 р.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.