• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ГЛЙВП 19

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ .ЗЕМЕЛЬ ЛІСОВОГО ФОНДУ

§ 1. Поняття, склад та загальна характеристика земель лісового фонду

Землі лісового фонду — одна з категорій земель України (п. «е»ст. 19 ЗК).

До земель лісового фонду належать лісові й нелісові землі. Лісові землі це: а) вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю і б) не вкриті рослинністю, які підлягають залі­сенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лі­совими шляхами, просіками, протипожежними розривами.

Нелісові землі це: а) зайняті спорудами, пов'язаними з ве­денням лісового господарства, трасами ліній електропере­дач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багато­річні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лі­сового господарства); в) зайняті болотами і водоймами у ме­жах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

Такий поділ земель лісового фонду на лісові й нелісові зу­мовлений їх різним цільовим призначенням. Так, лісові землі передбачені для вирощування лісів, раціонального та ефек­тивного їх використання, відтворення, підвищення продук­тивності і поліпшення якісного складу насаджень, нарощу­вання природоохоронного потенціалу лісів і т. ін. До них від­несено й ті ділянки лісового фонду, які не вкриті лісовою рос­линністю (зруби, згарища, пустирі тощо), але призначені для залісення і тому віднесені до лісових земель.

Нелісові землі не тільки не зайняті лісовою рослинністю, а й не призначені для її вирощування. їх призначення полягає в

,,. 323

обслуговуванні різних цілей лісового господарства — будівниц­тво шляхів, просік, трас ліній електропередач, сіножатей, пасо­вищ, вони можуть бути зайняті болотами та водоймами тощо.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж проводиться у порядку, встановле­ному статтями 6—17 ЗК України та статтями 11—16 і 93 Лісо­вого кодексу України. Переведення лісових земель до інших ка­тегорій відбувається за згодою відповідних державних органів лісового господарства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя згідно зі ст. 42 Лісового кодексу.

До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів,
які не віднесені до категорії лісів;

б) полезахисними лісовими смугами, захисними насад­
женнями на смугах входу залізниць, захисними насадження­
ми на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насад­
женнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та
водних об'єктів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на
сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садо­
вих ділянках (ч. 2 ст. 55 ЗК).

Від імені держави землями лісового фонду, а також лісами розпоряджається Верховна Рада України, яка делегує свої повноваження щодо розпорядження ними Верховній Раді Ав­тономної Республіки Крим, місцевим органам влади та самов­рядування, а також центральному та місцевим органам вико­навчої влади у порядку, передбаченому статтями 6— 17 ЗК Ук­раїни та статтями 11—16, 29 і ЗО Лісового кодексу України.

Порядок управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів і земель лісового фон­ду, а також компетенцію державних органів у цій галузі вик­ладено у статтях 29—32 Лісового кодексу України.

§ 2. Правові форми використання земель лісового фонду

Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, ко­мунальній та приватній власності (ст. 56 ЗК).

Передача земель лісового фонду державної власності у ко­мунальну власність та земель лісового фонду комунальної

власності у державну провадиться у порядку, встановленому ЗК України для юридичних осіб (ст. 117) та згідно з постано­вою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Тимчасо­вого порядку розмежування земель права державної і кому­нальної власності» від 1 серпня 2002 р.¹

До земель державної і комунальної власності, які не мо­жуть передаватися у приватну власність, належать усі землі лісового фонду, крім випадків, передбачених ч. 2 ст, 56 ЗК Ук­раїни. До цих випадків належить положення про те, що гро­мадянам та юридичним особам за рішенням органів місцево­го самоврядування та органів виконавчої влади можуть бе­зоплатно або за плату передаватися у власність замкнені ді­лянки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі угідь фермерських та інших господарств.

«Замкнені ділянки» — це такі земельні ділянки лісового фонду, які відокремлені природними (болотами, водоймами, пустирями і т. ін.) або протипожежними розривами (п. «а» ст. 5 Лісового кодексу). Порядок надання їх у приватну власність регулюється статтями 116, 118, 125, 126—132 ЗК України.

У спільному наказі Мінагрополітики та Держкомлісгоспу «Про ліси сільськогосподарських підприємств» від 26 червня 2000 року № 106/60 передбачено, що згідно з Указом Президен­та України «Про невідкладні заходи щодо прискорення рефор­мування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року, № 1529/99 при реформуванні² колективних сільськогосподар­ських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно і створенні різних типів господарських структур відповід­но до законодавства лісові землі паюванню не підлягають.

Громадяни та юридичні особи у встановленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Порядок надання громадянам та юридичним особам у власність деградованих і малопродуктивних угідь для залі­сення передбачений такий самий, як і для інших земель.

Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів ви­конавчої влади або органів місцевого самоврядування нада­ються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на

¹ Урядовий кур'єр. — 2002. — 21 серпня.

² Офіційний вісник України. — 1999. — № 49. — Ст. 11.

умовах оренди — іншим підприємствам, установам та орга­нізаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спор­тивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт у порядку, передбаченому Лісовим кодексом України.

Таким чином, користування земельними ділянками лісо­вого фонду можу бути постійним або орендним. Надання зе­мельних ділянок лісового фонду у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподар­ським підприємствам для зазначених цілей відбувається у порядку, передбаченому статтями 116, 122—128 Земельного кодексу та ст. 9 Лісового кодексу.

Постійне користування землями лісового фонду посвідчу-ється державним актом, форму якого затверджено постано­вою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земель­ною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹

Надання земельних ділянок лісового фонду в оренду перед­бачається також Лісовим кодексом, який у ст. 9 визначає шир­ше коло орендарів цих земель. Так, орендарями названих зе­мель можуть бути підприємства, установи, організації, об'єд­нання громадян, релігійні організації, громадяни України, іно­земні юридичні особи та громадяни (ч. 5 ст. 9 Лісового кодексу).

Лісовий кодекс (ст. 9) передбачає можливість тимчасового використання земельних ділянок лісового фонду. Але це по­ложення не відповідає вимогам Земельного кодексу, який не містить приписів щодо регулювання такого різновиду земле­користування. У зв'язку з цим слід зазначити, що викорис­тання земельних ділянок лісового фонду може здійснювати­ся як на умовах постійного,' так і орендного землекористуван­ня. В останньому випадку термін оренди визначається ст. 933 ЗК України, а не ст. 9 Лісового кодексу України. Під­ставою для висновку є положення ст. З ЗК України.

Експлуатація земель лісового фонду здійснюється у по­рядку загального і спеціального використання. У порядку за­гального використання цих земель громадяни мають право

вільно перебувати в лісах, безоплатно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодав­ством. При цьому вони зобов'язані виконувати вимоги по­жежної безпеки у лісах, користуватися вищезазначеними лі­совими ресурсами у строки, встановлені державними лісо­господарськими органами, і способами, що не завдають шко­ди відтворенню цих ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється у межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. Земельна ділянка лісового фонду може нада­ватися одному або кільком лісокористувачам для спеціально­го використання різних видів лісових ресурсів, а саме: заго­тівля деревини під час рубок головного користування; заго­тівля живиці, другорядних лісових матеріалів (пень, дуб, ко­ра, деревна зелень тощо); побічні лісові користування.

Переведення лісових земель до нелісових для використан­ня у цілях, не пов'язаних із веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельни­ми ділянками лісового фонду для потреб мисливського госпо­дарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та для науково-дослідних робіт, прова­диться за рішенням органів, які надають ці землі у користу­вання відповідно до земельного законодавства.

Переведення лісових земель до нелісових у цілях, пов'язаних із веденням лісового господарства, спеціальним використан­ням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, куль­турно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, здійснюється з дозволу відповідних державних органів лісового господарства АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя за погодженням з відповідними державними органами охорони довкілля.

Земельні ділянки лісового фонду для потреб мисливського господарства — мисливські угіддя — надаються користува­чам згідно з законами України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.¹ (статті 15, 21 і 24 та «Про мисливське гос­подарство та полювання» від 22 лютого 2000 р.² (ст. 22).

■■ !

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 221.

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 2. — Ст. 47.

² Там само. — 2000. — № 12. — Ст. 442.

Відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються від­повідними договорами.

Користування мисливськими угіддями на землях лісового фонду є платним. Розмір та порядок внесення плати за ко­ристування ними визначається у договорі між користувачем мисливських угідь та власником або постійним користува­чем земельних ділянок, на яких розташовані угіддя. Розмір цієї плати встановлюється залежно від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів.

Використання лісових ресурсів і користування земельни­ми ділянками лісового фонду на природно-заповідних тери­торіях і об'єктах, у населених пунктах, прикордонній смузі та лісах, що зазнали радіоактивного забруднення, визначаєть­ся відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. зі змінами від 14 грудня 1999 р.¹ та статей 78—80 Лісового кодексу.

Постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених стат­тями 141—144 ЗК України. Порядок вилучення цих земель для суспільних та інших потреб провадиться згідно зі статтям 149—151, 156 і 157 ЗК України. При цьому Кабінет Міністрів України 17 листопада 1997 р. затвердив постанову «Про розмі­ри і порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва, що підлягають відшкодуванню»². Право на орендне користування земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт надається юридичним і фізичним особам відповідними місцевими радами за погодженням з постійни­ми лісокористувачами. Порядок користування земельними ділянками лісового фонду для зазначених цілей та робіт встановлює Кабінет Міністрів України.

Для проведення науково-дослідних робіт відповідним лі-сокористувачам можуть виділятися земельні ділянки лісово­го фонду, на яких може бути обмежено або повністю заборо­нено спеціальне використання лісових ресурсів, якщо це не суперечить цілям науково-дослідних робіт.

Рішення про обмеження чи заборону спеціального вико­ристання лісових ресурсів та користування цими ділянками для інших цілей приймають місцеві Ради, які надають ці ді­лянки, за погодженням з постійними лісокористувачами.

Загальне користування землями лісового фонду є безоп­латним. Спеціальне користування цими землями, наданими у постійне користування спеціалізованим державним або ко­мунальним лісогосподарським підприємствам є платним. Розмір плати та розподіл платежів (зборів) за користування цими землями передбачені статтями 89—91 Лісового кодек­су, постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня порядку справляння збору за спеціальне використання лі­сових ресурсів та користування земельними ділянками лісо­вого фонду» від 6 липня 1998 р.^г, а також Інструкцією про ме­ханізм справляння збору за спеціальне використання лісо­вих ресурсів та користування земельними ділянками лісово­го фонду, затвердженою Державним комітетом лісового гос­подарства 15 жовтня 1999 р.²

Плата за земельні ділянки, надані на землях лісового фон­ду, за винятком земельних ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, житловими будинками та господар­ськими будівлями і спорудами, справляється у складі плати за використання лісових ресурсів.

¹ Відомості Верховної Ради. — 2000. — № 4. — Ст. 26.

² Офіційний вісник України. — 1997. — № 47. — С. 40.

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 27. — Ст. 997.

² Там само. — 1999. — № 46. — Ст. 2285.

ГЛПІЗП 20

правове регулювання використання земель .водного фонду

§ 1. Загальна характеристика земель водного фонду

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі водного фонду є са­мостійною складовою земель України.

До їх складу згідно зі ст. 58 ЗК України і ст. 4 Водного кодек­су належать землі, зайняті: а) морями, річками, озерами, во­досховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; б) прибережними захисними смугами вздовж мо­рів, річок та навколо водойм; в) гідротехнічними, іншими во­догосподарськими спорудами та каналами, а також землі, ви­ділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів. Зазначений перелік, є вичерпним.

Чинний Земельний кодекс України виділяє кілька видів земель водного фонду. Головною частиною цих земель є землі покриті водою. Фактично всі водні об'єкти займають земель­ні ділянки, на яких вони знаходяться. Виняток становлять лише підземні води і джерела, тому що вони розміщені в над­рах землі. До водопокритих земель відносять лише земельні ділянки, які покриті водою тривалу частину року. Землі, вкриті водою нетривалий час, не належать до водопокритих земель.. Не належать до цих земель і земельні ділянки, на яких розташовані штучні плавальні басейни, системи кому­нальних і промислових водопроводів тощо.

Другий вид земель водного фонду складають землі, зайня­ті болотами й островами. Відповідно до Водного кодексу Укра­їни болото — це надмірно зволожена земельна ділянка із за­стояним водним режимом і специфічним рослинним покри­вом. Болота не належать до водних об'єктів. Вони є особливим

типом наземних екосистем, для яких характерні надлишкове зволоження, наявність вологолюбивої рослинності і процес формування торфу. Особливість островів полягає в тому, що вони фактично відокремлені від суші з усіх боків водами, і їх правовий режим залежить від режиму водних об'єктів.

До третього виду земель водного фонду відносять землі: зайняті прибережними захисними смугами уздовж морів, рі­чок і навколо водойм; береговими смугами водних шляхів; виділені під смуги відведення для гідротехнічних та інших водогосподарських споруд і каналів. Вони призначені для охорони водних об'єктів від забруднення, засмічення, висна­ження та здійснення певної господарської діяльності, пов'язаної з використанням водних об'єктів.

Прибережні захисні смуги є складовою водоохоронних зон і встановлюються у їх межах. Ці смути безпосередньо приля­гають до водних об'єктів. Головна мета виділення земель під прибережні захисні смуги полягає в охороні поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності. Згідно зі ст. 60 ЗК України вони встановлюються уз­довж урізу води (у меженний період) шириною: а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як З га — 25 м; б) для середніх річок, водосховищ на них, во­дойм, а також ставків площею понад 3 га — 50 м; в) для вели­ких річок, водосховищ на них та озер — 100 м.

Розмір та межі прибережної захисної смути уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за про­ектами землеустрою, а в межах населених пунктів — з ураху­ванням вимог містобудівної документації.

Конкретні розміри і межі прибережних захисних смуг уздовж морів і навколо морських заток і лиманів ЗК України не визначає. У цих випадках їх встановлюють відповідно до проектів землеустрою. Разом з тим слід зазначити, що у ст. 88 Водного кодексу України щодо цих водних об'єктів передба­чено виділення прибережної захисної смуги завширшки не менше 2 км від урізу води. Тому ширина таких смуг згідно з проектами землеустрою має бути не менше 2 км.

Смуги відведення виступають самостійною складовою час­тиною земель водного фонду. Вони включають земельні ділян­ки водного фонду, на яких встановлюється особливий право­вий режим їх використання для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження та руйнування магіс-

г

тральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошуваль­них і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометрич­них спорудах, а також водойм і гребель на берегах річок.

Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються водокористувачами після погодження зі спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і органами водного господарства.

Берегові смуги водних шляхів — також самостійний еле­мент земель водного фонду. Відповідно до ст. 64 ЗК України і ст. 92 Водного кодексу України вони встановлюються тільки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Згідно зі ст. 67 Водного кодексу України перелік внутрішніх вод­них шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджує Кабінет Міністрів України. Кабінет Міністрів України постано­вою від 12 червня 1996 р. № 640 затвердив Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних¹.

У Земельному кодексі не встановлюються конкретні роз­міри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів. їх розміри визначаються за проектами землеустрою.

Окремий вид земель водного фонду становлять землі, зай­няті безпосередньо гідротехнічними, іншими водогосподар­ськими спорудами та каналами. У ст. 58 ЗК України додатково вказується, що для створення сприятливого водного режиму водних об'єктів встановлюються їх водоохоронні зони. Вони фактично забезпечують охорону поверхневих водних об'єктів (природних водойм, водотоків і штучних водойм) і морів.

Водоохоронні зони являють собою земельні ділянки, що є природоохоронною територією регульованої господарської діяльності. У складі водоохоронних зон виділяють прибереж­ні захисні смуги, які належать до земель водного фонду. Тому землі водоохоронних зон частково є землями водного фонду, оскільки у їх межах виділено прибережні захисні смуги.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них затвердже­ний постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 4862.

¹ Зібрання постанов уряду України. — 1996. — № 13. — Ст. 364.

² Там само. — 1996. — № 10. — Ст. 318.

Водоохоронна зона має визначені межі. Зокрема, виділя­ється внутрішня і зовнішня межі. Внутрішня межа водоохо­ронної зони збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті. При цьому не має значення категорія водного об'єкта, його правовий режим та цілі використання. Зовнішня межа водоохоронної зони залежить від категорії земель, видів насе­лених пунктів та природних характеристик водних об'єктів.

На землях водного фонду відповідно до Водного кодексу Украї­ни можуть бути виділені земельні ділянки для створення зон сані­тарної охорони й окремі пояси особливого режиму цих зон. Зона санітарної охорони—це територія й акваторія, на якій запровад­жується особливий правовий режим для запобігання погіршенню якості води джерел централізованого водопостачання у районах забору води та забезпечення охорони водопровідних споруд.

Зони санітарної охорони джерел і об'єктів централізовано­го водопостачання входять до складу водоохоронних зон і по­діляються на три пояси особливого режиму: перший пояс (су­ворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчиків водопровідних споруд і водовідвідного каналу; другий пояс (обмежень) — територія, на якій встановлюються певні обмеження господарської діяльності; третій пояс (спос­тереження) — територія, призначена для спостереження за станом водних об'єктів і веденням господарської діяльності з метою охорони джерел водопостачання від забруднення.

Відповідно до ст. 59 ЗК України земельні ділянки даної ка­тегорії земель можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Але їм притаманні певні особливості. Зокрема, берегові смуги водних шляхів здебільшого перебу­вають у державній або приватній власності. Можливість пе­ребування їх у комунальній власності обмежена, адже їх встановлюють за межами населених пунктів.

§ 2. Правові форми використання земель водного фонду

Використання земель водного фонду регулюється Земель­ним кодексом України, Водним кодексом України та іншими нормативними актами.

Земельний кодекс закріплює можливість використання земель водного фонду на праві власності і праві користуван-

г

І

ня. Користування цими землями може" бути постійним і на умовах оренди.

Право постійного землекористування на цих землях обмеже­но як за формою власності юридичних осіб, так і за цілями вико­ристання. На праві постійного землекористування відповідні земельні ділянки надаються тільки державним водогосподар­ським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибе­режними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Всім іншим юридичним і фізичним особам земельні ділянки водного фонду надаються в користування на умовах оренди. Орендаря­ми земельних ділянок водного фонду можуть бути підприємс­тва, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні орга­нізації, громадяни України, іноземні юридичні і фізичні особи.

Право постійного та орендного користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає у встановленому порядку.

Земельним кодексом України (ст. 59) встановлено, що із зе­мель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогоспо­дарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спор­тивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо. Особливість оренди цих земель полягає в тому, що згідно з вимогами ЗК вона не залежить від значення і правово­го режиму відповідного водного об'єкта. Крім того, орендне землекористування має здійснюватися з додержанням вимог щодо охорони водойм від забруднення, засмічення і замулен­ня, а також державних норм, правил і санітарних вимог.

Порядок використання земель водного фонду регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р., якою на користувачів цих земель покладаються певні пра­ва та обов'язки¹.

Конкретний перелік прав та обов'язків користувачів зе­мель водного фонду залежить від встановленого правового режиму. Так, користувачі, що експлуатують гідротехнічні та інші споруди водогосподарських систем, зобов'язані додер­жуватися встановлених режимів їх роботи та правил експлу-

¹ Зібрання постанов уряду України. — 1996. — №11. — Ст. 326.

атації, здійснювати насадження, догляд і охорону лісів у сму­гах відведення каналів, гідротехнічних споруд та інших спо­руд міжгосподарського значення. На земельних ділянках дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів ко­ристувачі мають право проводити роботи, пов'язані з будів­ництвом гідротехнічних споруд, поглибленням дна для суд­ноплавства, прокладанням кабелів, трубопроводів, інших ко­мунікацій, а також бурові і геологорозвідувальні роботи. їм дозволяється здійснювати видобування корисних копалин (крім піску, гальки і гравію у руслах малих та гірських річок).

Додаткові права користувачів земель водного фонду пе­редбачені Порядком встановлення берегових смуг водних шляхів і користування ними, який затверджений постано­вою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.¹

Відповідно до ст. 91 Водного кодексу України земельні ділян­ки в межах смуг відведення надаються органам водного госпо­дарства та іншим організаціям для спеціальних потреб. Зазна­чені суб'єкти згідно зі ст. 63 ЗК України мають право використо­вувати їх для створення водоохоронних лісонасаджень, берего­укріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, бу­дівництва переправ тощо. Водний кодекс додатково закріплює можливість будівництва у цих смугах виробничих приміщень.

Користувачі берегових смуг водних шляхів земель водно­го фонду в першу чергу зобов'язані використовувати їх за ці­льовим призначенням. Крім того, вони зобов'язані суворо до­держуватися встановленого правового режиму використан­ня берегових смуг водних шляхів. Використовуючи берегові смуги водних шляхів, користувачі додатково повинні здій­снювати заходи щодо охорони цих земель від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення.

Користувачі зон санітарної охорони також мають певні пра­ва та обов'язки при використанні відповідних земельних діля­нок. Правомочності цих суб'єктів залежать від виду поясів зон санітарної охорони і типу джерел водопостачання. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів» від 18грудня 1998 р. ок­ремо виділено обов'язки суб'єктів землекористування правового режиму для поверхневих і підземних джерел водопостачання².

-№ 16. —Ст. 80.

¹ Офіційний вісник України. — 1997. -

² Там само. — 1998. — №51. — С. 31.

§ 3. Обмеження права користування землями водного фонду

Чинне законодавство передбачає певні обмеження госпо­дарської діяльності на землях водного фонду. Правове регу­лювання обмежень діяльності закріплюють як Земельний, так і Водний кодекси України.

Впровадження правового режиму обмеженої господарської діяльності передбачається щодо використання земельних діля­нок земель водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, водоохоронними зонами та іншими зонами і смугами.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територі­єю. На цих землях встановлюється особливий правовий ре­жим, який включає певні обмеження ведення господарської діяльності. Ці обмеження поділяються залежно від видів вод­них об'єктів. Так, ст. 61 ЗК України закріплює обмеження що­до використання земельних ділянок прибережних захисних смут уздовж річок, навколо водойм та на островах.

По-перше, заборонено діяльність, яка може реально приз­вести до забруднення водних об'єктів. По-друге, заборонено використання самих земель для сільськогосподарського ви­робництва, а також для ведення садівництва й городництва, оскільки розорювання земель призводить до змін рельєфу басейну, зменшення природного рослинного світу, що може позначитися на водності водного об'єкта. Крім того, заборо­няється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних і лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів.

Зазначені обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг спрямовані на запобігання заб­рудненню і засміченню цих водних об'єктів.

Відповідно до ст. 90 Водного кодексу України територія прибережної захисної смуги входить у зону санітарної охоро­ни моря і може використовуватися лише для будівництва са­наторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'яз­ковим централізованим водопостачанням і каналізацією.

Режим господарської діяльності на землях водоохоронних зон визначається ст. 87 Водного кодексу України і постано­вою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р., якою затверджений Порядок визначення розмірів і меж водоохо­ронних зон і режиму ведення господарської діяльності в них.

На землях водоохоронних зон встановлюється особливий правовий режим господарювання. Зокрема, на їх території забороняється: використання стійких і сильнодіючих пести­цидів; влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації і т. ін.

Істотні обмеження господарської діяльності передбача­ються щодо використання зон санітарної охорони. Обмежен­ня діяльності в них спрямовані на запобігання погіршенню якості води, яка використовується для водопостачання насе­лення, лікувальних і оздоровчих потреб. Характер обмежень залежить від видів поясів зон санітарної охорони.

Відповідно до Закону України «Про питну воду і питне водо­постачання» від 10 січня 2002 р. забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконструкція підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпече­но в повному обсязі додержання всіх вимог і виконання захо­дів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проек­тах на будівництво та реконструкцію, інших проектах¹.

Порушення встановлених обмежень господарської діяль­ності у цих випадках вважається правопорушенням і призво­дить до несприятливих наслідків для користувачів земельних ділянок земель водного фонду. Відповідно до ст. 110 Водного ко­дексу України особи, винні в порушенні режиму господарською діяльності у водоохоронних зонах і на землях водного фонду, не­суть відповідальність згідно з чинним законодавством.

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 6. — Ст. 223.

22 — 4-123

І

ГЛИВА 21"

правова регулювання використання земель промисловості, транспорту,

ЗВ'ЯЗКУ, ЕНЕРГЕТИКИ, ОБОРОНИ

та іншого призначання

§ 1. Загальна характеристика земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення — самостійна категорія земель у складі земель України. Вони займають площу 2,03 млн га.¹

їх правовий режим визначається нормативними приписа­ми, які зосереджені в Земельному кодексі України (глава 13) та ряді інших нормативних актів. Більшість правових норм, які регулюють правовий режим зазначених земель, закріпле­ні в окремих правових актах, присвячених в основному спеці­альній діяльності тих чи інших підприємств, установ та орга­нізацій, зокрема у Повітряному кодексі², законах України «Про державний кордон»³, «Про оборону України»⁴, «Про тран­спорт»⁵, «Про зв'язок»⁶, «Про залізничний транспорт»⁷, «Про

. ! Хвесик М., Мельничук А., Іванова Т. Земельні ресурси України // Нерухомість. — 1998. — № 10. — С. 8.

² Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 25. — Ст. 274.

³ Там само. — 1992. — № 2. — Ст. 5.

⁴ Там само. — 1992. — № 9. — Ст. 106.

⁵ Там само. — 1994. — № 51. — Ст. 446.

⁶ Там само. — 1995. — № 20. — Ст. 143.

⁷ Тим само. — 1996. — № 40. — Ст. 183.

трубопровідний транспорт»¹ «Про електроенергетику»², «Про автомобільний транспорт»³.

Згідно зі ст. 65 ЗК України землями промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані у встановленому по­рядку підприємствам, установам та організаціям для здій­снення відповідної діяльності.

Землі цієї категорії поділяються на самостійні види (підка-тегорії): землі промисловості, землі транспорту, землі зв'язку, землі енергетики, землі оборони, землі іншого призначення. Критерієм такого поділу земель є характер спеціальних зав­дань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки підприємствам, установам та організаціям.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно з основним цільовим призначенням використовуються для різних конкретних ці­лей, перелік яких у чинному законодавстві не є вичерпним. Це становище пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи но­вих видів земель несільськогосподарського призначення. Так, у чинному Земельному кодексі серед земель даної кате­горії самостійне місце посідають землі енергетики, які рані­ше не були відомі законодавству.

Склад земель та особливості використання кожного з наз­ваних видів земель регулюються окремими статтями ЗК Ук­раїни (статті 66—77). Зазначені землі відрізняються від ін­ших категорій земель України своїм основним цільовим призначенням. їх використання пов'язане головним чином з обслуговуванням несільськогосподарських потреб, тобто во­ни виконують роль просторової операційної бази, території, на якій розміщуються різного роду об'єкти. Цільове призна­чення цих земель відображається у найменуванні їх видів, що цілком логічно й закономірно.

Правовий режим всіх видів (підкатегорій) зазначених зе­мель базується на єдиних принципах: загальнодержавного

¹ Голос України. — 1996. — 15 червня.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 1. — Ст. 1.

³ Там само. — 2001.— №22. — Ст. 105.

22*

та суспільного значення категорії земель, до складу якої вони входять; спеціальних завдань використання таких земель.

Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації різних несільськогосподарських об'єк­тів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу цієї ка­тегорії, зумовлені специфікою їх цільового призначення.

Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх фор­мування як самостійної категорії земель здійснюється знач­ною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського чи лісогосподарського виробництва. Разом з тим, наявність закріпленого земельним законодав­ством принципу пріоритету сільськогосподарського землеко­ристування зумовлює певне підпорядкування правового ре­жиму зазначених земель інтересам розвитку сільськогоспо­дарського виробництва. Це пов'язано, зокрема, з тим, що згідно зі ст. 23 ЗК України для будівництва промислових під­приємств, об'єктів житлово-комунального господарства, за­лізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших пот­реб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського вироб­ництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати під­приємства, установи та організації, тобто юридичні особи. Здебільшого постійними користувачами щодо названих зе­мель є державні підприємства, установи та організації про­мисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та інших галузей суспільного виробництва. Таке становище цілком ви­правдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона — це переважно сфера державної діяльності. В той же час не виключена можливість, коли носіями земель­них прав у цих випадках виступають і недержавні, наприклад, комунальні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяль­ність, зумовлена цільовим призначенням цих земель, здій­снювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю. Не виключається і використання цих земель названими суб'єктами і на умовах оренди.

З метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефек­тивного землекористування та підприємницької діяльності, за-

охочення інвестицій до реалізації програм соціально-економічно­го розвитку законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначен­ня, тобто і за рахунок земель, наприклад, промисловості, у при­ватну власність як юридичними, так і фізичними особами.

Порядок використання зазначених земель встановлюєть­ся законом (ч. 2 ст. 65 ЗК), що свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання у цій сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти.

На сукупність правових норм, які присвячені регламента­ції суспільних відносин щодо використання цих земель, по­ширюються спеціальні принципи: загальнодержавного та суспільного значення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення і прин­цип множинності завдань їх використання.

Сутність першого принципу полягає в тому, що названі зем­лі використовуються для забезпечення діяльності саме у тих сферах, які виключно або здебільшого пов'язані з загальнодер­жавними чи суспільними, тобто публічними інтересами. Це стосується, зокрема, земель атомної енергетики, космічної системи, оборони та ін. Згідно зі ст. 84 ЗК України вони не мо­жуть передаватися у колективну і приватну власність, оскіль­ки їм притаманне особливе соціально-економічне значення.

Другий принцип, який характеризує правову регламента­цію використання цих земель, пов'язаний з безліччю конкрет­них цілей несільськогосподарської експлуатації. Він полягає в тому, що землі, які входять до складу даної категорії, можуть ви­користовуватися для вирішення різнопланових завдань. Пере­лік цілей, для яких можуть використовуватися вказані землі, є невичерпним. Але всі завдання, а отже й цілі, об'єднує те, що вони є спеціальними і спрямовані у своїй сукупності на забезпе­чення сталого розвитку основних народногосподарських ком­плексів (промислового, військово-промислового та ін.).

§ 2. Склад і використання земель промисловості

Землі промисловості — окремий вид земель у складі са­мостійної категорії земель України і їх правовий режим базу­ється на єдиних для даної категорії принципах. До них нале-

І

жать землі, надані для розміщення та експлуатації основ­них, підсобних і допоміжних будівель та споруд промисло­вих, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-по­бутових будівель, інших споруд (ст. 66 ЗК). Саме на цих зем­лях підприємства здійснюють відповідну діяльність, пов'язану з виробництвом продукції, переробкою сировини, розробкою надр та ін. У зв'язку з цим серед промислових під­приємств розрізняють, такі, що виробляють продукцію, обо­ронні, добувні тощо.

Землі, які забезпечують функціонування промислових підприємств, неоднорідні за своїм складом. Серед них ви­окремлюються, в першу чергу, земельні ділянки, які зай­няті основними, підсобними й допоміжними будівлями та спорудами промислових та інших підприємств. Такі будів­лі та споруди — це об'єкти нерухомого майна, які нероз­ривно пов'язані з відповідними земельними ділянками, що призначені для їх обслуговування. Основними будів­лями та спорудами вважаються такі, що визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. Допоміжні будівлі та споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення у процесі використання відповідної земельної ділянки. Підсобні ж об'єкти нерухомості забезпечують функціонування основ­них будівель та споруд.

Крім того, до складу цих земель входять надані у встанов­леному порядку підприємствам земельні ділянки, на яких розміщені під'їзні шляхи, інженерні мережі, адміністратив­но-побутові будівлі та інші споруди, що забезпечують здій­снення підприємствами відповідної діяльності.

Основне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони є основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побу­тових будівель, інших споруд.

Особливість земель промисловості полягає в тому, що во­ни використовуються або призначені для забезпечення ді­яльності промислових підприємств і (або) експлуатації об'єк­тів промисловості.

Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб про­мисловості, мають бути всебічно обґрунтованими і мінімаль-

но необхідними. Вони визначаються відповідно до затвер­джених у встановленому порядку державних норм і проек­тної документації. У зв'язку з тим, що будівництво промисло­вих об'єктів здійснюється, як правило, протягом тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійсню­ється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фак­тичного освоєння земель.

Земельні права та обов'язки підприємства при здійсненні відповідної діяльності регулюються актами відомчого управ­ління землекористуванням промислових підприємств відпо­відного виду. Але перелік і зміст прав та обов'язків з викорис­тання й охорони земельних ділянок повинен відповідати ви­могам, закріпленим Земельним кодексом.

Використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості характеризується певними особливостями, які зумовлені тим, що право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом ко­ристування надрами. Ці особливості стосуються, зокрема, виникнення земельних прав. Так, законом встановлено, що надання земельних ділянок підприємствам гірничодо­бувної промисловості для потреб, пов'язаних з користуван­ням надрами, проводиться, по-перше, після оформлення у встановленому порядку- права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.

У тому разі, коли підприємство гірничодобувної промис­ловості вже використовувало земельну ділянку, пов'язану з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відпо­відну її. Таке відновлення має здійснюватися згідно із затвер­дженим у встановленому порядку проектом рекультивації зе­мель і у відповідні строки.

Користування підприємствами гірничодобувної промис­ловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим слід на­голосити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс про надра (ст. 58) встановлює спеціальні вимоги. Так, забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного зна­чення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допуска­ється у виняткових випадках лише за погодженням з відпо-

відними територіальними геологічними органами та органа­ми державного гірничого нагляду. Порядок забудови таких площ встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 р.¹

Навколо промислових об'єктів для забезпечення нор­мальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню та зменшенню їх негативного впливу на людей і довкілля, су­міжні землі та інші природні об'єкти згідно зі ст. 112 ЗК Ук­раїни створюються охоронні зони. Крім того, навколо про­мислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих ре­човин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразву­кових та електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізу­ючого випромінювання тощо, з метою відокремлення цих об'єктів від територій житлової забудови відповідно до ст. 114 ЗК України створюються санітарно-захисні зони. У межах цих зон забороняється будівництво об'єктів, пов'яза­них з постійним перебуванням людей. Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Землі промисловості використовують державні, кому­нальні та приватні промислові підприємства, а в деяких ви­падках — і громадяни—суб'єкти підприємницької діяльності. При цьому державні та комунальні підприємства виступають суб'єктами постійного землекористування, інші суб'єкти ви­користовують зазначені землі на умовах оренди.

Чинне законодавство не виключає багатосуб'єктності права власності на землі промисловості. Вони можуть пере­бувати не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності.

Можливість виникнення права приватної власності на землі промисловості може бути пов'язана з придбанням земельних ділянок на конкурентних засадах із земель дер­жавної або комунальної власності суб'єктами підприєм­ницької діяльності під забудову відповідно до вимог гла­ви 21 ЗК України.

Право власності на землі промисловості можуть набувати іноземні юридичні особи для здійснення інвестиційної діяль­ності, зокрема за межами населених пунктів у разі придбан­ня об'єктів нерухомого майна.

¹ Зібрання постанов уряду України. — 1995. — № 3. — Ст. 80.

§ 3. Склад і використаний земель транспорту

Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту як єдиної транспортної системи України¹, регулюються Законом України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р., законами про окремі види транспорту, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.

Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з ви­користанням відповідних земельних ділянок. До земель транспортуст. 67 ЗК України відносить землі, надані під­приємствам, установам та організаціям залізничного, авто­мобільного транспорту і дорожнього господарства, морсько­го, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо). Узагальнююча підкате-горія землі транспорту включає землі окремих видів тран­спорту, правовий режим яких визначається самостійними статтями Земельного кодексу.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших тран­спортних послуг, експлуатацію і ремонт шляхів здійснюють за­лізниці, пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіацій­ні, дорожні підприємства та організації. Саме зазначені суб'єк­ти є носіями земельних прав, якщо це передбачено їх статутами. Цільове призначення земель транспорту полягає у забез­печенні діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об'єктів транспорту. Особливіс­тю земель транспорту є те, що вони використовуються або призначені для забезпечення діяльності транспортних під-

¹ До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування. Вона повинна від­повідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.

приємств та (або) експлуатації об'єктів залізничного, автомо­більного, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного та інших видів транспорту. Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для вказаних цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації.

Використання земель транспорту, пов'язане з розміщен­ням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здій­снюється за погодженням з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

На підприємства транспорту, яким надані земельні ділян­ки, покладено додаткові обов'язки щодо належного їх вико­ристання та охорони.

Підприємства транспорту зобов'язані забезпечувати без­пеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації тран­спортних засобів. У зв'язку з цим частини території підпри­ємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів (тобто відповідні земельні ділянки), де відбувається рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантаж­но-розвантажувальні роботи, згідно з законом визнані зона­ми підвищеної небезпеки. Правила перебування громадян у зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встанов­люються Міністерством транспорту України.

Чинне законодавство з метою забезпечення належної екс­плуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охоро­ни земель від негативного впливу зазначених об'єктів на зем­лях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можли­вість встановлення охоронних зон з особливими умовами ви­користання земель.

Землі транспорту можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. їх специфіка полягає і в тому, що вони можуть виступати об'єктами концесії.

Самостійним елементом єдиної транспортної системи є за­лізничний транспорт, суспільні відносини щодо функціонуван­ня якого регулюються спеціальним законодавством: законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», Стату­том залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 6 квітня 1998 р.¹, Правилами технічної екс­плуатації залізниць України, затвердженими наказом Мін-

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 14. — С. 150.

трансу України від 20 грудня 1996 р.¹, Інструкцією про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затвердженою Міністерством шляхів сполучення СРСР ЗО січня 1963 р. та іншими нормативними актами.

Основною організаційною ланкою на залізничному тран­спорті є залізниця². Повноваження, права та обов'язки заліз­ниць визначаються Законом України «Про залізничний транспорт», а також їх статутами. Здійснення статутної ді­яльності цими суб'єктами нерозривно пов'язане з викорис­танням відповідних земельних ділянок.

До складу земель залізничного транспортузгідно зі ст. 68 ЗК України входять, у першу чергу, землі, які є смугою відведення залізниць³. Крім того, землями залізничного тран­спорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями та спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, ко­лійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналіза­ції та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також землі під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

У межах смуги відведення для забезпечення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небез­печних впливів, встановлюються охоронні зони⁴. Земельні ді-

¹ Офіційний вісник України. — 1997. — № 8. — С. 212.

² Залізниця — це статутне територіально-галузеве об'єднання, до
складу якого входять підприємства, установи та організації залізнично­
го транспорту і яке при централізованому управлінні здійснює переве­
зення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мере­
жі. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних
меж залізниць здійснюються за рішеннями Кабінету Міністрів України
за поданням Міністерства транспорту України.

³ Смуга відведення — це землі, які зайняті залізничним полотном,
інженерними та штучними спорудами і обладнанням, лінійно — колій­
ними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної
сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захис­
ними лісонасадженнями, спорудами тощо.

⁴ Охоронні зони — це ділянки землі, прилеглі до земель залізнично­
го транспорту загального користування і необхідні для забезпечення
збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів за­
лізничного транспорту, ширина яких визначається проектом.

лянки цих зон не вилучається зі складу земель, на яких вони встановлені, але в інтересах обслуговування залізниці право користування ними обмежуються. В них, зокрема, забороня­ється: зводити будівлі і споруди; споруджувати лінії зв'язку, силові повітряні та кабельні мережі; розробляти кар'єри та ін.

На органи залізничного транспорту, у віддані яких перебу­вають охоронні зони, покладено обов'язок щодо відшкодуван­ня відповідним землекористувачам у повному розмірі збитків, зумовлених встановленням цих зон. Умови використання охо­ронних зон землекористувачами, у межах території яких їх встановлено, а також вартість відшкодування збитків визна­чаються на підставі договорів, що укладаються сторонами.

Транспортні послуги надають також підприємства водно­го (морського і річкового) транспорту (пароплавства, порти, пристані і т. ін.), що теж пов'язано з використанням відповід­них земельних ділянок. Відповідно до ЗК України землями морського транспорту,є дві відносно самостійні групи зе­мельних ділянок. До першої належать ті, що використову­ються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будів­лями, спорудами, устаткуваннями, об'єктами загальнопор-тового і комплексного обслуговування флоту. Другу групу становлять землі, на яких розташовані будівлі та споруди, що обслуговують морський транспорт.

Правовою основою використання цих земель є приписи Земельного кодексу. Водного кодексу, Кодексу торговельного мореплавства України та інших нормативних актів. Земельні ділянки із земель морського транспорту можуть передаватися у власність або надаватися у постійне користування чи орен­ду підприємствам, які обслуговують потреби морського флоту (морським портам, суднобудівним і судноремонтним заводам, базам та ін.). Розміри ділянок та умови користування ними визначаються проектною документацією і закріплюються у рішеннях уповноважених органів, які надали ці ділянки.

Частиною 2 ст. 69 ЗК України передбачено можливість встановлення обмежень у використанні земель на відповід­них земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водо­забірних та інших об'єктів.

Відповідно до ст. 70 ЗК України до складу земель річково­го транспортуналежать певні різновиди земель. Серед них

землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані й затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце посіда­ють землі, призначені для розміщення пасажирських вокза­лів, павільйонів і причалів. До цих земель закон відносить ок­ремо землі, надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні спо­руди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями ха­рактеризуються землі, призначені під спеціальні насаджен­ня для вирощування деревини, у тому числі ділової. Деяка специфіка притаманна землям, наданим у користування під берегоукріплювальні споруди й насадження. До складу зе­мель річкового транспорту включаються також земельні ді­лянки, призначені для розміщення і подальшого обслугову­вання вузлів зв'язку, радіоцентрів і радіостанцій.

Нарешті, до земель річкового транспорту належать землі, на­дані у користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та ін­ші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.

Особливості використання земельних ділянок, наданих для потреб цього виду транспорту, встановлені Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. (з нас­тупними змінами та доповненнями)¹. Цей документ діє у час­тині, що не суперечить чинному законодавству України.

Відповідно до ст. 71 ЗК України землі автомобільного транспортуподіляються на два види: власне землі автомо­більного транспорту та землі дорожнього господарства. На­явність цих двох складових земель забезпечує виконання завдань, які поставлені перед автомобільним транспортом загального користування.

До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та подальшої експлуатації спо­руд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу авто­мобільного транспорту.

Землями дорожнього господарства вважаються землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декора-

¹ СП СССР. — 1959. — № 2. — Ст. 12.

тивним озелененням, резервами, кюветами, мостами, туне­лями, транспортними розв'язками, водопропускними спору­дами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі за межами смуг відведення, якщо на них розмі­щені споруди, що забезпечують функціонування автомобіль­них доріг. їх перелік закріплений у ч. 2 ст. 71 ЗК України. За­лежно від характеру цих споруд вони класифіковані на чоти­ри групи. До першої групи віднесені паралельні об'їзні доро­ги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протиселеві споруди, вловлюючі з'їзди. Дру­га група споруд включає майданчики для стоянки транспор­ту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу. Третю групу становлять будинки (у тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами. До ос­танньої групи належать захисні насадження.

Використання земель автомобільного транспорту здій­снюється відповідно до вимог Земельного кодексу, законів України «Про транспорт», «Про автомобільний транспорт», «Про дорожній рух», Єдиних правил ремонту і утримання ав­томобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил ко­ристування ними та охорони, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від ЗО березня 1994 р.¹ (зі змінами та доповненнями), Порядку видачі дозволів та погоджень на розміщення і будівництво об'єктів сервісу, будівель побутово-торговельного призначення, рекламоносіїв на автомобіль­них дорогах загального користування, затвердженого нака­зом Української державної корпорації з будівництва, ремонту та утримання автомобільних доріг «Укравтодор» Мінтрансу України від 10 березня 2000 р.², та ін.

Однією з новел чинного земельного законодавства є мож­ливість надання земельних ділянок із земель автомобільного транспорту та дорожнього господарства для здійснення кон­цесійної діяльності. Закон України «Про концесії на будівниц­тво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р.³ та постанова Кабінету Міністрів України «Про за­твердження Порядку визначення об'єктів концесії на будів-

¹ Зібрання постанов уряду України. — 1994. — № 7. — Ст. 182.

² Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. — Ст. 163.

³ Там само. — 2000. — № 1. — Ст. 22.

ництво та експлуатацію автомобільних доріг загального ко­ристування від 6 липня 2000 р.¹ визначають особливості на­дання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.

До земель авіаційного транспорту,згідно зі ст. 72 ЗК Ук­раїни належать землі під аеропортами, аеродромами, відок­ремленими спорудами, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту; вертольотними станціями, включаючи вертольотодроми, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами; ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродрома­ми та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден; службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіа­ційного транспорту. Для забезпечення належного функціону­вання авіаційного транспорту та забезпечення безпеки по­льотів повітряних суден на цих землях встановлюються спе­ціальні охоронні зони. Вони включають приаеродромні тери­торії² та смуги повітряних підходів. Особливий режим вико­ристання земель у межах приаеродромної території полягає у тому, що тут запроваджується спеціальний порядок одер­жання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяль­ність тільки за погодженням з органом державного регулю­вання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.

Суб'єкти, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території, згідно зі ст. 41 Повітря­ного кодексу України зобов'язані на вимогу власника аерод­рому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити бу­дівництво чи іншу діяльність на цій території та у встановле­ний термін своїм коштом і своїми силами усунути допущені порушення.

¹ Офіційний вісник України. — 2000 — № 27. — Ст. 1137.

² Приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю і
обліку об'єктів та перешкод) являє собою обмежену встановленими роз­
мірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневру­
вання повітряних суден. її розміри мають бути доведені власником ае­
родрому (аеропорту) чи уповноваженою на те особою до відповідних міс­
цевих рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під
приаеродромну територію.

До земель трубопровідного транспортуст. 73 ЗК Украї­ни відносить земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди під­земних трубопроводів.

Правова регламентація використання земель трубопро­відного транспорту здійснюється відповідно до норм Земель­ного, Лісового і Водного кодексів, законів України «Про тран­спорт», «Про трубопровідний транспорт», Правил охорони магістральних трубопроводів, затверджених постановою Ка­бінету Міністрів України від 16 листопада 2002 р.¹, та інших нормативно-правових актів.

Для будівництва магістральних трубопроводів, як і інших лінійних споруд, з урахуванням пріоритету земель сільсько­господарського призначення згідно зі ст. 23 ЗК України нада­ються переважно несільськогосподарські угіддя або сільсько­господарські угіддя гіршої якості. Оскільки закон вимагає, щоб лінії електропередачі і зв'язку, магістральні трубопрово­ди та інші комунікації проводилися головним чином уздовж шляхів, трас тощо, то не виключена можливість проходжен­ня цих лінійних споруд в одному технічному коридорі².

Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати власникам землі і зем­лекористувачам відшкодування заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту об'єктів трубопровід­ного транспорту.

Уздовж наземних, надземн

Переглядів: 678