• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Як це починалося,

я пам'ятаю як сьогодні. У той час я ще не знав цих висловів двох великих мудреців, слова яких взято за епіграф моїх спогадів. Лише сьогодні, коли можна підбивати підсумки трудової діяльності, зрозумів, що інтуїтивно завжди прагнув жити за цими принципами.

На жаль, я ніколи не навчався в технікумі, з яким мене пов’язала доля. Уперше почув про нього, працюючи в Луганському обкомі комсомолу, де очолював обласний штаб студентських загонів. Зі службового обов'язку бував у всіх навчальних закладах області. У зв’язку зі скаргою з технікуму транспортного будівництва мав зустрітися з його директором. Тоді я вперше познайомився з Гонтаренком Іваном Максимовичем, його заступником Бліновим Едуардом Петровичем і командиром студентського будівельного загону Орловим Юрієм Миколайовичем.

Чи міг я тоді припустити, що через кілька років ввійду в цей технікум як директор? Звичайно, не міг! Тим більше, що працювати у навчальному закладі взагалі не входило до моїх планів. Хоча я декілька років працював у Краснолуцькому гірничому технікумі, і атмосфера середнього спеціального навчального закладу, його проблеми і задачі, що ставила перед ним держава, мені були відомі не з чуток.

Під час відвідування технікуму транспортного будівництва мені здалося, що його матеріальна база серйозно запущена.

Минуло кілька років… Одного разу мені зателефонував Вагінов Євген Іванович і, поцікавившись моїми планами, запропонував очолити цей навчальний заклад. Перший секретар Кам’янобрідського райкому партії знав мене по спільній роботі в обкомі комсомолу. Євген Іванович сказав:

«Ти займаєшся будівництвом, знаєш багатьох керівників, маєш організаторські здібності. А в технікумі дуже багато проблем: холодно взимку, йдуть скарги, не все благополучно в колективі. У моєму районі - це одне зі слабких місць».

Я пообіцяв подумати, однак, пам'ятаючи свої враження від відвідування технікуму, вирішив відмовитися. Але за справу взялася секретар райкому партії Пилипенко Інна Григорівна. З властивою їй наполегливістю, і, незважаючи на мою невпевненість, вона погодила зустріч заступника міністра Мінтрансбуду СРСР зі мною. З огляду на те, що я був вихований у дусі партійної дисципліни, відчуваючи обов’язок перед своїм колишнім керівником Вагіновим Є.І, я поїхав до Москви.

Міністерство транспортного будівництва СРСР розташовувалося в одній з восьми найвищих споруд Москви. Її масштабність, безліч поверхів (мало хто знає, скільки їх знаходиться під землею, тому що ці будинки були стратегічними об'єктами, побудованими за наказом Сталіна), наповнили серце гордістю за те, що мене хочуть долучити до грандіозних справ Мінтрансбуду СРСР. Я знав, що саме це Міністерство побудувало Байкало-Амурську магістраль, найбільші залізниці й автобани, вокзали, морські та повітряні порти, мости, віадуки... Усе це схилило мене до майбутньої роботи. Зіграло позитивну роль і доброзичливе ставлення до мене працівників Мінтрансбуду СРСР.

Але зустріч із начальником Головного управління кадрів, сивочолим і суворим, посіяла в душі сумнів у правильності того, що я роблю. Після традиційних запитань, що, напевно, задають при співбесіді, він показав на товстелезні папки, що стояли у шафі, і запитав:

-А ось це ти зможеш витримати?

Я не зрозумів запитання. Тоді він пояснив:

-У цих папках – скарги на директорів технікумів. У нас їх 17. Одна папка товща, інша тонша, але вони є, і це, на жаль, атрибути педагогічних колективів.

Я, відверто кажучи, був здивований. Помітивши мою розгубленість, він відчув, що я можу відмовитися, і сказав:

- Ти не бійся, можливо, що це тебе і не торкнеться.

Розмова була для мене дуже корисною . Згодом, працюючи в технікумі й Головному управлінні освіти Луганської облдержадміністрації, я намагався всі конфліктні ситуації розв'язувати в колективі.

З Москви я повернувся з невизначеними думками. З одного боку, мене окриляла довіра партії і Міністерства, з іншого - я вже розумів, якою може бути непростою праця і, як покаже майбутнє, не помилився. На підтвердження цього можу сказати, що під загрозою зриву був опалювальний сезон: усі 4 котли в котельні вийшли з ладу. Опалювальна система в навчальному корпусі №1 цілком непридатна!

Однак, Міністр підписав наказ, і з 16 березня 1988 року я приступив до роботи на посаді директора технікуму. Почався новий етап у моєму житті, що тривав 12 років, до переходу на роботу в обласну адміністрацію.

Про партійне керівництво

важко писати через стільки років, після всіх змін, що відбулися в суспільстві. Молодому поколінню, напевно, нелегко зрозуміти, який морально-психологічний клімат був у колективі з обов'язковим проведенням щомісячних партійних зборів, засідань партійного бюро. В останні роки багато чого переоцінено та переосмислено. Я теж не раз задумувався над роллю партії в навчальному закладі. Коли стало модно критикувати минуле, намагався знайти докази, приміром, її негативного впливу на творче зростання викладача, факти приниження його як особистості і, на щастя, не знайшов!

Зараз глибоко переконаний: той рівень вимогливості та принциповий підхід до оцінки праці кожного викладача і керівника тільки сприяли удосконаленню навчально-виховного процесу, підкреслювали величезну роль учителя в суспільстві.

Згідно з цими вимогами обиралися секретарі партійних організацій. І, повірте, колектив не помилявся: це були найбільш принципові, активні, нетерпимі до недоліків люди. Саме такий парторг зустрів мене в технікумі – Людмила Іванівна Коломацька.

У формуванні мене як керівника взяли участь і окремі завідувачі відділень технікуму, і працівники Міністерства (я про них ще скажу), але перші кроки в технікумі допомогла мені зробити Людмила Іванівна, тоді ще молодий парторг, але обізнана і впливова особистість, яка знала проблеми освітян (раніше працювала в системі профтехосвіти на різних посадах). Вона загострила питання щодо зміцнення матеріальної бази, а конкретніше – заміни системи опалення. Напередодні нового навчального року і зими котельня не працювала. У гуртожитку на 450 місць функціонувало біля десятка унітазів, навчальний корпус №1 був під загрозою обвалу.

Отже, головною моєю турботою і секретаря партійної організації на довгі роки стало відновлення і зміцнення будівель, комунікацій і навчальних кабінетів технікуму. А ще перед активом, чудовими викладачами технікуму стояла велика робота - створення морально–психологічного клімату без анонімок та інтриг.

Хотілося б у зв'язку з цим підкреслити

роль Мінтрансбуду СРСР.

З тих пір пройшло близько 20 років... Немає Мінтрансбуду СРСР, немає інших міністерств. Усі навчальні заклади в Україні відірвані від своїх галузей. Іде наполегливе, сліпе виконання Болонських вимог в освіті. Я шукав виправдання цим процесам. Хотів знайти щось позитивне у реформуванні і, на жаль, не знайшов. Впевнений, відрив технікумів від галузевих міністерств, від наявних у них методичних кабінетів, від базових підприємств, трестів – це найсерйозніша втрата для навчального закладу. Адже самі підприємства, їхні фахівці оцінювали якість підготовки молодих спеціалістів, яких ми направляли до них на роботу.

На нарадах у Міністерстві, особливо, коли їх проводив Міністр і були присутні керівники Главків з усього Радянського Союзу, ми, директори технікумів, сиділи в тривозі – не дай Боже, пролунає інформація з трестів про те, що цей або інший навчальний заклад направляє на будівельні об’єкти країни слабких випускників. Такий факт - ганьба для технікуму!

Одразу ж за цим пішла б перевірка навчального закладу нашим Главком, методичним кабінетом і, звичайно, ситуація була б вивчена і, як наслідок, внесено відповідні корективи в організацію навчального процесу цього технікуму.

Таким чином, завдяки системі зворотнього зв'язку і зацікавленості всієї галузі, технікум завжди знав, якого рівня фахівця він готує і для кого. Прикро, але сьогодні цим не може похвалитися жоден вищий навчальний заклад.

Вільям Шекспір сказав: «Вихваляння втраченого породжує дорогоцінні спогади». Очевидно, я зараз у такій же ситуації. Я вдячний долі за те, що мені пощастило кілька років працювати у підпорядкуванні Міністерства транспортного будівництва СРСР. Хочу хоча б декількома рисами охарактеризувати найбільш яскраві особистості, що залишили глибокий слід в історії технікуму.

На щастя, у Головне управління кадрів і навчальних закладів Мінтрансбуду СРСР прийшов на роботу Володимир Михайлович Мінін – колишній начальник Главку Уралу і Сибіру. Великий зовні і за масштабами діяльності, він зумів переконати керівництво Міністерства в тому, що технікуми потребують вагомих фінансових інвестицій.

Побувавши в Луганську, Володимир Михайлович був вражений масштабами зруйнованого, переглянув розміри фінансування і, оцінивши мої зусилля, став щиро допомагати. Тільки завдяки його підтримці вдалося вчасно запустити котельню і подати тепло в навчальні корпуси. Технікум одержав фондові матеріали й устаткування, санфаянс і кабельну продукцію.

З огляду на його авторитет, іншими очима подивилося на нас керівництво тресту «Донбастрансбуд». Я познайомився з чудовими керівниками тресту Фроловим Віктором Пантелеймоновичем і Плуталовим Володимиром Іллічем, з начальником управління «ВОДРЕМ-12» Петровим Іваном Олексійовичем і багатьма іншими фахівцями.

З ім'ям Мініна В.М. я пов'язую початок своєї діяльності як директора технікуму. Він допоміг мені мислити масштабніше, сміливіше. Навіть у ті дні, коли стояли морози, а в котельні все ще йшов монтаж устаткування, його оптимізм підтримував мене і, врешті-решт, здобуто перші перемоги. Котельню запущено!

В.М. Мінін підтримав ідею будівництва нового навчального корпусу. Одночасно прийнято рішення про реконструкцію навчального корпусу №1 під майстерні. Протягом року виділено фінансування, дано завдання інституту «Хардіпротранс» і виконано проектні роботи. Я був вражений темпами виконання робіт. На високих обертах працював колектив технікуму.

Провели обстеження, геологорозвідку на будівельному майданчику, Міністерство визначило генпідрядника будівництва нового навчального корпусу – трест «Донбастрансбуд», але грянула «перебудова» з усіма наслідками. Через деякий час після розвалу СРСР Міністерство транспортного будівництва ліквідовується. Технікум передається у підпорядкування Міністерства вищої освіти Української РСР. І відразу стало зрозуміло, що про подібні масштабні проекти ми не можемо і мріяти.

Проектна документація на будівництво нового корпусу і реконструкцію корпусу № 1 під майстерні зберігається в архіві. Може, настануть кращі часи і наша мрія втілиться в життя?

Байденко Валентин Іванович – начальник відділу навчальних закладів Міністерства вищої освіти безпосередньо причетний до долі технікуму. Людина великої ерудиції і культури, прекрасний оратор, інтеліґент, він відразу змусив поважати себе і прислухатися до кожного його слова. Чудово володів аудиторією, хотілося бути схожим на нього. Відчувалося: за плечима у Валентина Івановича велика викладацька і громадська діяльність.

Не можу не описати факт, який засвідчив його світогляд, інтуїцію та далекоглядність. У 1989 році в область приїхала інспекція Міністерства освіти України. Десь «на верхах» було прийнято рішення скоротити випуск молодших фахівців–будівельників. Для цього слід було визначити навчальні заклади, які мають спеціальність «Промислове і цивільне будівництво», бажано, що не належать до Міністерства.

Вибір випав на наш технікум і Ровеньківський гірничий. Проведено найретельнішу перевірку, підготовлено матеріали на колегію Міністерства вищої освіти Української РСР.

Перевіряючі „подбали” набрати максимум негативу, щоб підвести думку до рішення колегії про закриття спеціальності в цих двох технікумах. Мінвуглепром СРСР, у підпорядкуванні якого знаходився Ровеньківський гірничий технікум, не вважав за необхідне направити на засідання колегії хоча б представника. У той же час Мінтрансбуд СРСР представляв начальник відділу навчальних закладів Байденко В.І., який виступив із блискучою промовою, і це вирішило результат засідання. У Ровеньківському гірничому будівельну спеціальність було закрито, директора згодом звільнено з посади. Нам же вказали на недоліки і побажали успіхів!

Найтепліші слова подяки висловлює колектив технікуму В.М. Мініну та В.І. Байденку за розуміння наших проблем і підтримку.

Особливе місце в новітній історії технікуму і в моєму житті належить Віктору Пантелеймоновичу Фролову - керуючому трестом «Донбастрансбуд». Він неодноразово відвідував технікум, познайомився з колективом. Відчувалося, що він щиро нам симпатизував. Особливо перейнявся повагою, коли дізнався, що Герой Соціалістичної Праці СРСР Коротчаєв Д.І. - випускник технікуму і відомий на всю країну будівельник. У якийсь період свого життя Віктор Пантелеймонович працював під його керівництвом на величезних просторах Сибіру. Він обожнював цю людину і повагу до нього переносив на колектив нашого технікуму, у стінах якого той одержав професійні знання.

Ми відповідали йому взаємністю і дуже пишалися, коли Фролов В.П., за нашим проханням, очолив Державну екзаменаційну комісію на відділенні «Будівництво, обслуговування і ремонт залізничних колій». І треба віддати належне знанням і досвіду голови ДЕКу: захист дипломних проектів проходив дуже вимогливо, але разом із тим цікаво, доброзичливо, з користю для дипломників.

Віктор Пантелеймонович, побачивши, що ми намагаємося змінити все на краще, знаходив можливість допомагати нам і цеглою, і лісом, і металом. Він високо цінував традиції технікуму, вважав і не раз повторював, що наш колектив готує якісних фахівців. Доказом його щирості та симпатії до технікуму стало те, що свою внучку він відправив навчатися з Донецька саме до нашого технікуму, який вона закінчила з відзнакою.

Фролов В.П. прожив складне, чесне і красиве трудове життя. Він вірив у кращі часи. Але його серце дуже ранили негативні тенденції, що відбувалися у суспільстві, в економіці, у будівництві. Це підривало і так ослаблене його здоров'я.

І з цього погляду передчасна смерть Віктора Пантелеймоновича виглядала як трагічна закономірність, немов сама доля уберегла його від розчарувань та нездійсненних надій.

Зараз ЗАТ «Донбастрансбуд» очолює Олександр Анатолійович Кириленко. Під час нашої першої зустрічі він сказав:

«Олексію Петровичу, я ніколи не був у Вашому технікумі, але чув багато гарного про нього від Фролова, який з великим задоволенням приїжджав до Вас. І тому я заінтригований. Хотілося б найближчим часом познайомитися з технікумом».

Я, звичайно, запросив його в гості, організував зустріч із колективом. Познайомившись з навчальною та матеріальною базою, Кириленко О. А. був приємно здивований добре оснащеними навчальними кабінетами, великою кількістю комп'ютерної та множувальної техніки і дав згоду очолити ДЕК будівельників залізниць.

Зараз наші ділові стосунки з ЗАТ «Донбастрансбуд» тривають... Ми одержали посильну фінансову допомогу. Олександр Анатолійович висловив готовність і надалі брати участь у розвитку матеріальної бази технікуму.

Колектив технікуму

і керівники його підрозділів завжди були моєю гордістю. Мені часто доводилося розмовляти в різних інстанціях про технікум, і я ніколи не чув жодного докору або претензії щодо якості підготовки фахівців. У кулуарних бесідах будівельників або педагогічних працівників області відзначалося, що Луганський будівельний технікум транспортного будівництва готує кваліфіковані кадри, в технікумі сильні педагоги, інженери, досвідчені заступники і завідувачі відділень.

На щастя, це правда.

Не мною доведено, що роль тієї чи іншої людини в колективі, у суспільстві важко зрозуміти за короткий час. Буває, проходять місяці й роки, щоб сформувалася особистість. Іноді внесок працівника оцінюють уже після того, як він іде з колективу.

Мої заступники, з якими довелося працювати - не виняток із цього правила. Простих типажів не спостерігалося, кожен із них – досвідчений працівник, стаж роботи якого обчислювався десятками років. Ключова фігура - Валентин Павлович Малюга – колишній залізничник, військовий, він цінував насамперед дисципліну, дотримання викладачами правил внутрішнього розпорядку технікуму. Це було непросто, але, з іншого боку, цілком реально. Вся основна діяльність навчального закладу реґламентувалася двома збірниками інструкцій, один - червоного кольору, інший – коричневого. Це звід законів для середнього спеціального навчального закладу, робота десятків поколінь освітян-практиків і чиновників Міністерства. Варто віддати належне Валентину Павловичу: організація навчального процесу була бездоганною. Він завжди знаходився в русі, володів ситуацією, знав, що робилося в аудиторіях. Працював багато, допізна. Практично ніколи не використовував повністю своїх відпусток. Малюга В.П. мав великий авторитет у працівників навчально-методичного кабінету Мінтрансбуду СРСР і у колег із технікумів області та країни. Звання « Заслужений вчитель України» йому присвоєно справедливо!

Вважаю, що, пішовши з технікуму відразу ж після досягнення пенсійного віку, Валентин Павлович поспішив: його досвід і вимогливість і сьогодні потрібні педагогічному колективу.

Багато зроблено в організації виробничого навчання і розвитку матеріальної бази майстерень моїм заступником Бліновим Едуардом Петровичем. І не тільки майстерень. Робота, де потрібні акуратність, гарний смак і правильне технічне рішення, завжди доручалася Блінову Е.П.

Сьогодні я з вдячністю згадую весь керівний корпус, що був поруч зі мною: заступників Петрова В.П. і Латипову Е.І., інженера Лисогор Л.Ф., коменданта Пономаренко В.Ф., завідувачів кабінетів Писаревську В.С., Євсюкову О.І., Ращупкіну Л.Л., Горюнову Л.С., Славотинську Г.А., Кучеренко О.І., Юрик В.І., Худякову В.К. і багатьох інших.

Думаю, зроблено було чимало. Відновлено навчальний корпус № 1, реконструйовано під навчальний корпус гуртожиток № 2, проведено реконструкцію бібліотеки та їдальні, замінено системи опалення в навчальному корпусі №2 і гуртожитку, відремонтовано актову залу, величезний перелік робіт виконано у котельні (заміна котлів і системи хімводоочищення, змонтована газова автоматика).

Хочу відзначити, що завдяки злагодженій роботі моїх заступників, завідувачів відділень Стоянової О.М., Бугайова В.О., Костюкової І.С., Гонтаренка А.М., навчальний процес був завжди під контролем. Це дозволяло мені приділяти більше часу зовнішній політиці (частіше їздити до Москви в міністерство, у трести та інші організації, підприємства).

Зараз, працюючи з молодими завідувачами відділень, я ставлю за приклад стиль і рівень організації праці їхніх попередників, прізвища яких я назвав вище. Я відзначаю, що світло у вікнах кабінетів цих керівників горіло допізна, а якщо у вікнах темно, це означало, що завідувачі відділень у цей час - у гуртожитку. Можливо, деяким моїм сьогоднішнім колегам подібні приклади не подобаються, але я хотів би бачити у керівниках підрозділів не статистів, що працюють за вказівками директора або заступника директора з навчальної роботи, а творчих, солідних керівників, авторитетних і відповідальних лідерів – професіоналів. Для цього намагаюся створити їм належні умови і на це спрямовую свої зусилля.

Сила колективу - у єдності, у постійному розв’язанні нових задач. Крім повсякденної рутинної роботи, щодня слід додавати щось нове, конкретне. Це може бути цікавий, нестандартний захід, конференція, новий навчальний кабінет, навчальний полігон, новий посібник або методична розробка. І тоді на проведення такої роботи мобілізується весь колектив. І не залишається часу для інтриг і пліток, бо у колективі панують творчість і порядок.

Не тільки ці задачі, а й зміцнення зв'язків із країнами Європи я теж переслідував, коли відважився в 2006 році на

проведення Міжнародної конференції

з питань соціальної роботи. Стіни технікуму ще ніколи не бачили стільки іноземних гостей! Проблеми, яких ми торкнулися в програмі конференції, зацікавили фахівців і керівників громадських організацій з Австрії, Норвегії, Словаччини, Угорщини, Індії, Білорусі, Росії. Багато було гостей з України і Луганської області. У пленарному засіданні взяли участь керівники обласного, міських і районних управлінь соціального забезпечення, керівники різних соціальних служб, центрів соціальної допомоги молоді й інших категорій населення.

Таке авторитетне представництво потребувало від колективу великої зібраності та роботи. Потрібно було організаційно забезпечити проведення теоретичної і практичної частин форуму, вирішити побутові питання, організувати культурну програму для учасників конференції. Дуже багато проблем лягло на жіночі плечі колективу відділення «Соціальна робота», яке очолює Пустовойтова Оксана Володимирівна, на заступників директора Шийко Наталю Валентинівну, Худякову Валентину Костянтинівну, Латипову Євдокію Іванівну і весь колектив. Конференція підняла технікум на якісно новий рівень, дозволила встановити зв'язки з вищезгаданими країнами, привернути увагу до технікуму з боку органів влади, багатьох державних і громадських організацій Луганської області.

Упевнений: під час підготовки і проведення конференції колектив технікуму набагато підвищив свій рейтинг в очах педагогічної громадськості області!

Розуміння цих і багатьох інших закономірностей, так необхідне керівникові великого колективу, прийшло, природно, не відразу, цьому передувала дванадцятирічна робота на посаді директора. Але незрівнянно більші обсяги знань і досвід управлінської діяльності дала мені

робота в обласній державній адміністрації.

Не присвятити цьому найважливішому етапу мого життя хоча б кілька абзаців книги я просто не маю права, бо робота в обласному органі влади, ясна річ, вплинула і на мій світогляд, і на моє професійне зростання. І, найголовніше, пояснює мій стиль роботи і нове бачення своїх задач у колективі після повернення до технікуму.

Наприкінці 1999 року заступник голови облдержадміністрації Микола Васильович Запорожцев під час обласного заходу запросив мене на бесіду. Мова зайшла про те, що моя кандидатура розглядається на посаду начальника Головного управління освіти. Я не був готовий до цієї розмови. На той час я вже впевнено стояв на ногах як керівник, у технікумі багато вдалося зробити, і, як мені здавалося, я мав певний авторитет: був обраний головою обласної ради директорів вищих навчальних закладів I – II рівнів акредитації. Роботу свою любив, інших планів щодо своєї кар'єри не мав.

Але коли відбулася зустріч із головою облдержадміністрації, я зрозумів, що будь-який керівник є часткою великого державного механізму і не завжди вільний робити тільки так, як йому зручно чи як подобається. Були зустрічі й з іншими заступниками Єфремова О.С., на яких мені однозначно пояснили, що неетично не враховувати думок керівників області, які мені довіряють таку відповідальну роботу. Я це розумів і сьогодні упевнений, що вони тоді мали рацію. Але дуже важко розставатися з колективом і залишати те, що зроблено, те, що намічено.

Тому, коли мені необхідно було прибути на співбесіду до Міністра освіти України, здоров'я підкачало від пережитих хвилювань, і я потратив до лікарні з найсильнішим гіпертонічним кризом, а уже наприкінці грудня я пройшов погодження в Міністерстві освіти України.

З 2000 по 2005 роки я був начальником Головного управління освіти області. Розповідь про мою діяльність на цій посаді зайняла б багато часу. Дозволю лише відзначити, що це гарна школа життя, загартування характеру й волі, бо довелося працювати під керівництвом сильних і вольових керівників. Робота на обласному рівні вимагала від мене максимальної зібраності і самодисципліни. Гадаю, мені та команді Головного управління освіти, а також керівникам навчальних закладів, з ким пощастило працювати, вдалося залишити добрий слід: проводили багато корисних заходів, зміцнювалася матеріальна база установ освіти, створювалися заклади нового типу, збільшувалися розміри фінансування найнужденнішої сфери - інтернатних установ. Мені вдалося розмістити в окремій будівлі апарат освіти, тим самим збільшивши робочі площі і поліпшивши умови роботи фахівців. Завдяки спільній роботі з головою обласного комітету «Педагоги – за світ і взаєморозуміння» Юлією Віталіївною Кіпко, налагодилися і зміцнилися зв'язки з багатьма закордонними організаціями, що надають матеріальну допомогу дітям–сиротам. Ця допомога складає сотні тисяч євро.

Робота в облдержадміністрації надала мені можливість брати участь у багатьох найцікавіших справах, що проводилися у навчальних закладах області, знайомитися з відомими людьми, талановитими вченими. Такою доленосною подією стала зустріч із Галиною Павлівною Шевченко – доктором педагогічних наук, професором, членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України. Вона очолювала кафедру педагогіки в Луганському педагогічному, а згодом - у Східноукраїнському національному університетах. Її наукові праці з питань духовності викликали в мене величезний інтерес, і я радий був брати участь у реалізації всіх її проектів. Сьогодні я пишаюся тим, що разом із Галиною Павлівною стояв у витоків створення Інституту духовного розвитку людини, під її керівництвом захистив дисертацію, одержав учений ступінь кандидата педагогічних наук.

Зміна влади в країні 2005 року призвела до зміни керівництва обладміністрації. Творча робота закінчилася. Головною задачею нових керівників стала негайна заміна директорів навчальних закладів, завідувачів міських і районних відділів освіти в залежності від їхньої політичної орієнтації під час виборів.

Я не побажав ставати учасником і виконавцем політичних переслідувань і змушений був піти з посади. Почався новий етап у моєму житті, що схожий на ситуацію, яку називають зараз модним словом

дежавю.

Так сталося, що я вступив у ту саму річку двічі. Тобто, після роботи в обладміністрації знову повернувся до технікуму. Відповідна народна приказка не схвалює подібних рішень. Поки не знаю, що буде далі, але ці роки пролетіли у шаленому ритмі і з бажанням втілити в життя те, що не встиг, а може, не вмів робити раніше. Набуті досвід і зв'язки з керівниками різних організацій допомагають мені в роботі й сьогодні.

За п'ять років відсутності в технікумі я багато що побачив і про що дізнався. Побував у навчальних закладах не тільки України, Росії, Білорусі, але й країн Європи – Австрії, Англії, Угорщини, Фінляндії. Щиро хочеться передати свій досвід, довести, що в педагогічних колективах багато цікавих напрацювань, зокрема щодо використання новітніх, у тому числі, комп'ютерних технологій. Хочу переконати колег, що багато гарних справ можна робити, не вкладаючи великих коштів; важливо мати бажання, кругозір і гарний смак. Думаю, всі зі мною погодилися, коли успішно провели чудове озеленення території технікуму й омолодження дерев. Ця робота не залишила байдужим жодного працівника, дала неоціненний виховний ефект і перетворила ландшафт технікуму в квітучий оазис.

Сьогодні технікум прикрасився не тільки квітами та альпійськими гірками – омолодився і педагогічний колектив. Це відбулося не в результаті штучно проведеної кампанії, а в зв'язку з відкриттям нових і перспективних спеціальностей юридичного, соціального, комп'ютерного напрямків, де, як правило, свої сили пробує молодь - учорашні випускники університетів Луганської та інших областей. Так, я не обмовився, кадрове питання, особливо при відкритті нової спеціальності, стоїть дуже гостро. У мене з пам'яті ще не стерся епізод, коли ми виїжджали в Харківську область, щоб запросити до нас на роботу Юлію Миколаївну Виборнову - фахівця - діловода.

Я радий, що основна маса тих, хто поповнює колектив, закріплюється і залишається на довгі роки. Це – головне! Викладацька праця не терпить тимчасових правителів. Вікові стіни технікуму мають чудову властивість: майже всі, хто з різних причин пішов із колективу, завжди відчувають ностальгію. Я пережив ці почуття, коли йшов в облдержадміністрацію, зі мною відверто поділилися своїми думками колеги, які перейшли на іншу роботу. Багато хто з них не поривають зв'язку з технікумом, співпрацюють у різних напрямках. Я вдячний Сергієві Володимировичу Терехову, Олені Володимирівні Безбожній, Ніні Володимирівні Колесниковій, Ганні Володимирівні Хабібуліній, Віктору Олексійовичу Бугайову, Тетяні Олександрівні Журавльовій, Людмилі Іванівні Коломацькій.

Усе назване вище дозволяє мені стверджувати, що завдяки існуючим традиціям, а також гуманній кадровій політиці адміністрації та керівників підрозділів Мороз Ольги Іванівни, Ковальової Людмили Олексіївни, Пустовойтової Оксани Володимирівни, Перепеличенко Тетяни Олександрівни, Йолкіної Лілії Петрівни, Бондар Юлії Олександрівни, Тітаренко Наталії Олександрівни, технікум стає привабливішим. Ми повинні це цінувати, берегти і примножувати.

У книзі є блок матеріалів, присвячених директорам технікуму. На жаль, не всі імена, портрети й історичні факти збереглися, але всім зрозуміло, що кожний із них у силу своїх здібностей і відповідних історичних умов клав свою цеглинку в розбудову храму знань і науки. У 2007 році відкрито галерею портретів керівників технікуму з моменту відкриття і до сьогодення. Розумні, благородні очі дивляться з фотографій, поруч з якими слова: «Не забуваючи минулого, ми творили сучасне в ім'я майбутнього». Від імені сьогоднішнього покоління викладачів і студентів низько вклоняємося за їхню багаторічну і самовіддану працю на благо навчального закладу.

Серед фотографій різних часів є найкрасивіша. Це -

портрет єдиної в історії технікуму жінки – директора.

Вона прийшла працювати до технікуму з комбінату «Луганськжитлобуд» у 1990 році. Незважаючи на чарівну й лагідну посмішку, Наталя Валентинівна довела, що вона володіє й іншими, не менш чудовими якостями: твердим характером, працьовитістю і принциповістю. Враховуючи це, в 1994 році вона була призначена на посаду завідувача відділення «Промислове і цивільне будівництво».

Уже невдовзі про неї довідалися в навчальних закладах області. Справа в тому, що на той час я очолив обласну раду директорів технікумів і коледжів. Потрібно було підібрати гідну кандидатуру на посаду методиста.

Я розумів, що це дуже відповідально. Потрібний грамотний, вимогливий, але в той же час чарівний і комунікабельний працівник, тому що він за функціональними обов'язками мав працювати з авторитетними керівниками навчальних закладів, їх заступниками, головами обласних методичних об'єднань і багатьма керівниками обласних державних і громадських організацій.

Я не помилився, призначивши на цю посаду Шийко Н. В. Уже незабаром Наталя Валентинівна завоювала повагу директорського корпусу області. Ми ретельно розробили систему планування роботи ради, президії, домоглися якісної підготовки виробничих питань. Докорінно змінили на краще якість і кількість директивних і методичних матеріалів.

У реалізації вищезгаданих та інших програм, а відповідно і в загальному піднесенні авторитету обласної ради директорів навчальних закладів I –II рівнів акредитації зіграли роль, безсумнівно, зусилля і творчі якості методиста Наталії Валентинівни Шийко.

Поїздки до навчальних закладів, обмін досвідом роботи передових педагогічних колективів спонукав мене до думки про удосконалення методичної роботи в технікумі, про впровадження інноваційних методів навчання і виховання, про розширення зовнішніх зв'язків нашого колективу і долучення його до кращого досвіду педагогічної роботи, накопиченого в освітньому просторі нашого регіону. Назріла необхідність ввести до штатного розкладу технікуму посади заступника директора з навчально–методичної роботи.

Найбільш підготовленою до цієї діяльності була Наталія Валентинівна, і з 1999 року вона обіймала цю посаду, на якій працювала недовго, тому що після переведення мене до облдержадміністрації, Шийко Н.В. очолила трудовий колектив як директор технікуму.

Вона розуміла, що я, напевно, повернуся до технікуму, і саме в той момент підставила мені своє плече.

Працюючи в Головному управлінні освіти, я не міг і не хотів не знати, що відбувається в технікумі, тому мав бажання допомогти молодому керівникові. Наталія Валентинівна іноді до моїх порад прислухалася, а в основному, усі рішення приймала самостійно. Тому я намагався їй не заважати. Робочий день не вкладався ні в які часові рамки. Як кожному молодому керівникові, їй хотілося самій дійти до суті, самій бути скрізь: чи стосується це розселення студентів у гуртожитку, чи виступу художньої самодіяльності. Одразу всі сили кинуто на комп'ютеризацію навчального процесу, оснащення кабінетів меблями, наочністю. Відкрито дві нові спеціальності, які додавали нових, у тому числі, і кадрових проблем. Реконструйовано гуртожиток під навчальний корпус №4. Створено нові навчальні кабінети. Активно йшов процес «омолодження» викладацького колективу, завідувачів відділень та адміністрації. Це вимагало серйозної роботи директора і заступника з навчальної роботи Худякової Валентини Костянтинівни в становленні молодих викладачів.

Внесок у розвиток матеріальної та методичної бази технікуму, зроблений директором Шийко Н. В., безсумнівно, великий. Її праця гідно відзначена почесним званням «Заслужений працівник освіти України». Переконаний, що ще більш високою нагородою є любов і повага її колег – чудової команди однодумців, що ввійшли у славетну історію технікуму.

У цій книзі я не можу не сказати про людей, долі яких пов’язані з технікумом,

про наших випускників.

Багато хто з них, пройшовши найскладніші воєнні випробування, великий трудовий шлях, прославили наш навчальний заклад на століття. Їхні імена вписані золотими літерами в історію технікуму. Це Герой Радянського Союзу Гейбо Й.І., Герої Соціалістичної Праці Коротчаєв Д.І. і Жуков Ю.О, народний художник України, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка Чумак І.М.

Я хочу поповнити цей список прізвищами випускників, що живуть у наш час, знають проблеми навчального закладу і, в силу своїх можливостей, допомагають їх вирішувати.

Часто звертаємося до нашого друга Віктора Миколайовича Редька. Багато років тому він одержав будівельну спеціальність у технікумі, добре пам'ятає всіх, хто дав йому путівку в життя. До нього ми звертаємося як до фахівця та людини і завжди одержуємо допомогу. Працюючи керівником будівельної організації, Віктор Михайлович залишається скромною, порядною і відкритою людиною.

Багато будівельних об'єктів пов’язано з іменем нашого випускника, а нині - керівника ЗАТ «Промбудремонт» Іллі Мойсейовича Блошанського. Він залишив добрий слід в історії рідного навчального закладу. І коли б ми не звернулися за допомогою, він завжди протягує руку підтримки.

Важко оцінити роль випускника Олександра Сергійовича Єфремова в пропаганді нашого педагогічного колективу і технікумівських традицій. Будучи головою облдержадміністрації, а згодом - народним депутатом України, він неодноразово на нарадах різних рівнів і в різних аудиторіях підкреслював вагоме значення освіти, здобутої ним у нашому технікумі як визначальної в його подальшій долі та кар’єрі.

Керівникові такого високого рангу дуже складно віддати перевагу якійсь конкретній установі, не викликавши критику або заздрість інших зацікавлених осіб. Але Олександр Сергійович знайшов кошти на ремонт даху студентського гуртожитку технікуму, активно вплинув на керівництво Міністерства, коли виникла необхідність ремонту спортивної зали, що знаходилася в аварійному стані.

Як випускник і патріот технікуму активну позицію зайняв Юрій Алімович Волков - директор ТОВ «Будремконструкція». Він виступив із цікавими пропозиціями і звернувся з ними до своїх колег – будівельників. Сподіваюся, нам буде під силу втілити їх у життя!

У важкі хвилини завжди підставляють своє плече випускники Жуков Олексій Вікторович – головний інженер управління зрошувальних систем, Шатохін Сергій Юрійович – керівник підприємства «Житлосервіс», його колеги Бугайова Галина Миколаївна і Бугайова Юлія Сергіївна .

Колектив технікуму завжди вдячний Черняку Лазарю Борисовичу – керівникові фірми « Будгаз», Чернікіну Петрові Миколайовичу і Казаковій Антоніні Федорівні – керівникам ТОВ «Луганськсільгаз», Дубровському Віталію Анатолійовичу – начальникові підрозділу МНС, Овсянниковій Марині Миколаївні – директорові ТОВ «Едельвейс», Трифонову Олексію Володимировичу, Андріанову Володимиру Анатолійовичу – приватним підприємцям за підтримку і зміцнення матеріальної бази.

Тільки завдяки турботам випускника Нікітенка Олега Євгеновича, начальника дистанції цивільних споруд, і його колег відновлено та реконструйовано полігон «Стрілочний перевід». І, звичайно, ми дуже цінуємо допомогу випускниці заочного відділення Скрипки Римми Михайлівни. Вона забезпечила матеріалом увесь навчальний корпус № 3 під час його капітального ремонту, доставивши двері та вікна з Краснодара.

Ми вдячні Панченку Костянтину Вікторовичу за його активну допомогу в зміцненні матеріальної бази технікуму. Неоднооразово зверталися до нього з проханням виділити металопрокат. Завдячуючи Панченку К.В., вдалося за короткий термін зробити огородження навколо навчальних корпусів № 3 та №4 і навчального полігону «Стрілочний перевід». Наше співробітництво триває.

Із вдячністю прочитав спогади Абрама Михайловича Райхеля, про його досвід роботи як викладача математики і керівника художньої самодіяльності у технікумі, якій він надіслав з Ізраїлю. Усе, написане ним, безперечно, містить безцінний досвід навчальної та виховної роботи для наступних поколінь викладачів і керівників.

Теплі розповіді про роки своєї роботи в технікумі залишили Олена Миколаївна Стоянова, Людмила Іванівна Коломацька, Емма Степанівна Скворцова і багато інших колег.

Ці спогади пройшли через моє серце у переносному і буквальному значеннях, тому що писати ці рядки я почав у першій міській лікарні, після перенесеного інфаркту міокарда, а закінчую в Слов'янську, у центрі реабілітації.

Прагну бути скромнішим, тому завершую свої роздуми, але, з іншого боку, упевнений, що книга збідніє, якщо в ній не буде нічого сказано

про наші плани на майбутнє.

Для тих, хто читає ці рядки, не зайвим буде підкреслити, що вони пишуться в складний і суперечливий час. Після відомих подій, що відбулися в економічній і соціальній сферах, у жодній із галузей не досягнуто стабільності. І це, на мій погляд, найбільше відчувається в освіті, культурі та медицині. Протягом 18 років Міністерство освіти і науки України не може визначитися з призначенням і роллю технікумів в освітньому просторі країни. Кілька років тому їх віднесли до системи вищої освіти, сьогодні йде дискусія про їх передачу на рівень профтехучилищ. У будь-якому випадку це не вирішує наших проблем.

Технікуми не одержують фінансування на утримання матеріальної бази, не відчутна допомога в організації практик студентів, їхнього працевлаштування. Міністерство наполегливо нав'язує ідеї входження технікумів до складу університетів. Цей сумний досвід уже призвів деякі навчальні заклади до втрати прав як юридичної особи та розтаскування матеріальної бази. Є й інші негативні фактори, що ускладнюють і без того непросте життя педагогічних колективів: низька заробітна плата викладачів, вплив демографічних проблем на набір абітурієнтів і багато іншого.

У цих умовах ми бачимо своє майбутнє у збереженні технікуму як самостійного й авторитетного навчального закладу, що здійснює якісну підготовку молодших фахівців для різних сфер діяльності, удосконалює навчально-виховний процес, розвиває матеріально-технічну базу.

В умовах демографічного спаду працюємо над підвищенням конкурентоспроможності та привабливості навчального закладу. Для цього плануємо здійснити ряд серйозних програм: подальший благоустрій і озеленення території силами студентів нової спеціальності «Зелене будівництво та садово-паркове господарство», реконструкція стрілецького тиру під майстерні, будівництво нового стадіону.

Плануємо і надалі розвивати міжнародні зв'язки з навчальними закладами і громадськими організаціями Австрії, Данії, Білорусі, Росії й інших країн з метою обміну досвідом та делегаціями. Будемо зміцнювати наукове співробітництво з колегами інших навчальних закладів за прикладом створеної в технікумі наукової лабораторії Інституту духовного розвитку людини. Співробітники лабораторії працюють над проблемами духовного виховання майбутніх соціальних працівників.

Назвати все те, що хотілося б здійснити, неможливо. Для цього не вистачило б і цілої книги. Завершую свою розповідь зверненням

до читача.

Шановні друзі! Ви прочитали сповідь щасливої людини, яка присвятила значну частину свого свідомого життя роботі в системі освіти, з них 20 років віддано Луганському будівельному технікуму транспортного будівництва.

Я не ставив собі за мету розповісти про всіх і про все. Це і неможливо. Важливо було згадати тих людей і ті події, про які не напише ніхто, крім мене, бо з ними спілкувався найчастіше я як директор технікуму.

Заздалегідь прошу вибачення у своїх колег, чиї імена я не згадав. Висловлюю Вам зізнання в любові та подяку за спільну працю.

Я хотів би, щоб кожен читач цієї книги, хто б Він не був – студент, випускник чи співробітник - перейнявся б історією нашого навчального закладу і полюбив так, як і його попередники. Якщо так станеться, - значить, його будуть шанувати і про нього дбати. Технікум у надійних руках!

Я дякую Вам за те, що Ви продовжуєте історію прекрасного навчального закладу. Переконаний: Ви небайдужа людина, а технікум залишив добрий слід у Вашій долі. Нехай вона буде для Вас успішною та щасливою!

м. Слов'янськ 04 листопада 2007 р.

Переглядів: 550