Філософія середніх віків: теоцентризм

Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконаліше» втілення духовності - Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значення римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».

Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики (від лат. partis - отці (церкви) (II-VIII ст. н.е.). У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальніпринципи середньовічної філософіїна базі христнянсько-теологічного переосмислення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.

Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) закликати правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.

Тертулліан заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличування сліпої віри така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.

З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він доводив, що Бог - найвище буття. У ньому перебувають вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не через необхідність. Людина - це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством. Божим на землі.

Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.

Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика (від лат.: scholastica -шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХП ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. - в університетах. Надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.

Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків - це духовна істота, вона створена за образом і подобою Бога. Ключ до розв'язання «земних» проблем людина шукає у сфері духовності.

Духовність є найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби - «неістотні». Якщо людина античності -природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою феодального способу життя, не означала проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософського розвитку.

У ХІ-ХП ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про природу універсалій. Універсалії (від лат.: universalis - загальний) -філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально - універсали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викликана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.

Реалісти твердили, ніби універсалії існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат.: nominalis - ім'я). Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» - лише загальне ім'я, котрим називається кожна окрема людина.

Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існування буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш,- говорив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.

На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Беренгарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у церковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський,- було б велике, як башта, то і тоді б його вже з'їли до кінця.

Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою її форми займався його молодший сучасник - француз П'єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об'єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було: «Розуміти, щоб вірити».

Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені вищі способи пізнання - філософія та богослов'я. Захищаючи тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечуючи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт послідовно шукав шляхи відновлення зв'язку між матерією і духом. Дунс Скотт розглядає питання про стосунки богослов'я й філософії. Власний предмет богослов'я - Бог, предмет філософії (метафізики) - буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог - чиста форма. Але решта істот і речей складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом,- це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя не відокремлена від тіла. Вона єдина і безсмертна.

Найбільш відомим реалістом XIII ст. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теології», що стала своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду. Мета вчення Фоми - показати, що розум і віра відрізняються одне від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, котра існує між двома положеннями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає у методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).

Аквінський висунув п'ять доказів буття Бога. Перший доказ полягає в Існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий - із існування абсолютного мірила - Бога. П'ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.

У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність.

Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинською Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було проголошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.

XIV століття було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджував, що універсалії існують тільки після речей, у розумі людини, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існування чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов'язано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.

Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог - творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать усі інші сутності. Філософія стає не просто любов'ю до мудрості, а перш за все -любов'ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:

* вона була служницею богослов'я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога.

* філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини - фактори, що складають передумови раціонального. Філософія писалася латинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.

* середньовічна філософія є синтезом двох традицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.

* особливістю середньовічної філософії була і боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.

* специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи на те що важливу роль у ній відігравало обгрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що призводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є основою всієї нової культури.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антична філософія: космоцентризм	\|	Філософія епохи Відродження: антропоцентризм

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.